Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Вона склала список тих, хто їй не подобається. Не лише не подобаються, вона їх ненавидить. Їй ніколи не подобалась тропа від ненависті до любові, адже якщо вона ненавидить, то всім серцем. Якщо вона ненавидить, то нема жодного шансу бути прощеним. Бо люди не міняються.
Список доволі великий і склала вона його швидко. У неї гарна пам’ять, яка ніколи її не підводила. Їй не було важко згадати якусь річ, що відбулася доволі давно, тому вона пам’ятає все, що було десять чи п’ятнадцять років тому.
Батьки їй завжди казали, що вона не просто людина, а божество. Якийсь час вона думала, що це просто метафора, але крізь роки зрозуміла, що це правда і вона зовсім не людина. Її називали Абі, як бога смерті, називали Богом, бо вважали небезпечною для світу живих. У неї було багато імен, які їй не подобались. Вона не казала про це, бо думала, що це очевидні речі. Але вони не були очевидними для більшості людей, які її знали. Мати називала її Богинею часу, бо вважала її живою машиною часу. Так і було, як виявилося пізніше. Вона була не тільки Богинею часу, але й смерті. Вона ненавиділа себе через те, що народилась.
Її батьки були дивними людьми, якийсь час вона думала, що вони віруючі. Вона перестала так вважати, коли їх забрали то психіатричної лікарні, а її відправили у дитбудинок.
— Питаю останній раз: ти жалкуєш?!
— Так! Мені шкода! Пробач мене!
Він, навіть, не міг згадати що зробив їй не так. Він не пам’ятав її.
— Я не чую, виродку! Скажи голосніше!
— Пробач мене! Будь ласка, пробач!
Він закричав. Крик був настільки нелюдським, що вона затулила вуха, щоб барабанні перетинки не розірвалися. Він перестав галасувати коли занадто багато крові витекло з його горлянки. Але він не помер, бо в нього є другий шанс.
***
— Доброго ранку, учні! Сьогодні понеділок, третє квітня, і це означає, що це день самоврядування! Веселого дня!
Він озирнувся. Він стояв у центрі коридору, всі обходили його і не зупинялися.
— Міне, чого стоїш там?! Пішли вже!
Це його друзі, з якими він не спілкувався з випуску, хоча вони домовлялися підтримувати контакти. Так завжди трапляється: обіцяють, а потім забувають. Він сумував за ними весь той час. І так і не наважився написати чи подзвонити.
– Як вчора пройшло все? Ми так напилися, я нічого не пам’ятаю, може ти розкажеш?
— Що?
— Ти з дуба впав, чи що?
— Міне, ти чого?
Його очі видавали його страх. Він думав, що помер. Він пам’ятає, як опинився у неї вдома, і як вона наставила на нього гострий величезний ніж, і, навіть, як змушувала вибачатися. Він це пам’ятав. Вона казала, що він має все виправити, щоб вижити, але як вижити, якщо вона вже його вбила? Спершу він подумав, що це йому все сниться, але не буває настільки реалістичних снів. Та і він нічого не відчуває у ві сні ніколи. Він зрозумів, що це реальність коли відчув як ріжуть його горлянку тим самим ножем, коли заверещав так, що у вухах дзвеніло.
Він не міг згадати чому у цей день він опинився тут. Але це був дев’ятий клас. Він хотів забути про існування шкільних років і це йому майже вдалося.
— Я ж помер…
Його друзі засміялися.
— Коли? Як я це пропустив? – крізь сміх запитав один з них.
— Вчора… Я…
Його штовхнули у плече. Він озирнувся в побачив її.
— Ти?! Почекай!
Вона його не чула. Вона завжди була у навушниках і слухала одну й ту саму музику, щоб до неї не чіплялися.
— Стій!
Він схопив її за зап’ястя, але вона продовжувала йти, тягнувши його за собою. Він зміг її зупинити, коли сильно й різко потягнув на себе і вона ледь не впала.
— Ти… Якого біса?
— Що?
— Ти мене вбила! Вчора! І я опинився тут! Як?!
Вона відсахнулася і очі її повні нерозуміння.
— Що я тобі зробив?!
Вона була гарною актрисою.
— Дізнаєшся.
Не встиг він і кліпнути, як її тут ніби і не було. Там нікого не було. Всі зникли і він залишився один у цьому коридорі, який тиснув на нього з усіх сторін. Коридор був вузьким, і, здавалося, він стискається і зовсім скоро від самого Міна нічого не залишиться, лише розмазані по стінках його внутрішні органи і розтрощені кістки. Від нього залишиться лише якась маленька купка м’яса.
Світло заблимало і вимкнулося. Світило трохи з-за відкритих дверей чоловічого туалету. Він чув голоси декількох хлопців, а пізніше – жіночий вереск. Її голос благав їх зупинитися і відпустити її. Її преривав голосний сміх, і дуже знайомий йому сміх. Він його чув багато разів, дуже багато і, здавалося, він засів в нього у голові. Тепер він чув тільки цей довбаний сміх, замішаний з вереском дівчини і вже не з туалету, а з голови. Він хотів піти туди, подивитися що відбувається. Його ноги ніби приросли до землі і він не міг поворохнутися.
Він затулив вуха. Ці голоси стали гучнішими, набагато гучнішими.
Темінь. Він нічого не бачив. Тиша і темінь і більше нічого.
— Ось що ти зробив. Подивись. Подивись!
— Доброго ранку, учні! Сьогодні понеділок, третє квітня, і це означає, що це день самоврядування! Веселого дня!
Від відкрив очі. Голосів у голові вже не було, і коло нього знову ходили люди. Багато йому незнайомих людей.
— Міне, чого стоїш там?! Пішли вже!
Вони стояли на тому самому місці. Всі, як і завжди, вдягли під сорочку футболки, тим самим стали схожими тих самих на хуліганів - бунтарів. Мін теж так робив. Вони вважали це крутим: начхати на всі шкільні правила та робити як заманеться. У цій школі всі мали дотримуватися правил, бо це приватний навчальний заклад з високим авторитетом.
– Як вчора пройшло все? Ми так напилися, я нічого не пам’ятаю, може ти розкажеш?
Він не відповів, як у минулий раз. Він промовчав.
Це все не було схоже на жарт, хоча йому б хотілося у це вірити. Він все ще сподівався, що це поганий сон. Що він прокинеться у себе вдома, поруч буде його жінка, а в сусідній кімнаті двоє хлопчиків - близнят. Його синочки, яких він дуже любить.
— Як там з Лінг? Все склалося? Ви так воркували цілий вечір, у-у-у…
Міна штовхнули у плече.
— Дивись куди йдеш! – крикнув один з друзів. – Які необережні всі…
Його вже не було поруч з ними. Він побіг за нею, сподіваючись, що вивідає що відбувається.
— Скажи мені, як звідси вибратись?! Скажи!
Вона продовжувала йти. Він крикнув, і на нього ніхто не звернув увагу, що здалося йому дивним.
— Зупинись і послухай мене!
Вона повільно повернулася. Її обличчя більше було схоже на відбивну, ніби її били так довго і так сильно, що кістки розтрощилися і змішалися в одну купу. Вона не людина, констатував Мін. І вона дійсно не була нею. З цієї всієї каші він зміг розгледіти її очі, такі чорні, наче в ворона. Поступово, не залишилось нічого людського, вона заревіла і крик був більше демонічним.
Мін заплющив очі. Задихав швидко і глибоко, спробував заспокоїти себе. « Це все не реальне. Це сон. Просто поганий сон. Я прокинусь вдома. », – казав він собі. Ні, це реальне. Все це.
— Доброго ранку, учні! Сьогодні понеділок, третє квітня, і це означає, що це день самоврядування! Веселого дня!
— Досить!
Перед очима її моторошне обличчя, яке лякало його до ручки.
— Дивись. Дивись. Дивись! Це ти. Це все ти! Ви всі в цьому винні. Ви всі!
— Ні! Це не я!
Він впав на коліна. Цей голос зводив його з розуму, змушував вийняти з голови все, щоб нічого не чути.
— Міне, чого стоїш там?! Пішли вже!
— Стулися! Досить вже!
— Ви всі винні. Не буде вам прощення.
— Ні! Не винні! Я НЕ ВИНЕН!
– Як вчора пройшло все? Ми так напилися, я нічого не пам’ятаю, може ти розкажеш?
Вони дивилися не на нього. Вони дивилися на «Міна», який запам’ятався у них в голові у саме цей момент. Вони його бачили. Всі його бачили. Того, правильного Міна, який ще не розумів, що зробить через декілька годин. Але справжній Мін все згадав.
Він був не дуже розумним. Його мати завжди лаялась, коли він приносив результати іспитів. Вони не були втішними майже ніколи. Мати казала, що з нього виросте казна що, і дійсно: він лише офісний клерк, що ставить штампи і заповнює таблиці у Excel. Вони спілкуються з його вступу до університету. Мати не задовольнив вибір професії.
— Ти, ти, ти, ти, ти. Всі ви, всі ви, всі ви.
Знову темінь.
Якісь голоси дуже далеко, він ледь їх міг розчути. Сміх. Жіночий крик. « Досить! Відпустіть! ». Її не відпускали. Це ж весело, знущатися над дівчиною.
— Доброго ранку, учні! Сьогодні понеділок, третє квітня, і це означає, що це день самоврядування! Веселого дня!
Мін тяжко дихав. Йому важко давався кожен вдих і видих.
— Якого біса тут відбувається…
— Міне, чого стоїш там?! Пішли вже!
Він відійшов. Він може тут ходити. Тепер може, бо вона дозволила.
Ще крок. І ще. І ще, поки він де дійшов вбиральні.
Тут порожньо. Нікого немає. Нічого не чутно. Ніби це інша реальність. Інша реальність у іншій реальності.
— Я тут не залишусь, – сказав він собі під носа. – Я тут, бляха, не залишусь, чуєш?! Чуєш, я знаю. Пішла ти, тварюко!
Він не подумав, що тварюка тут саме він. Він не за гарні очі тут опинився, тому і не просто вийти з цієї „матриці“.
Чому він тут? Що він зробив? Коли він зробив? Нащо? Яка була ціль? Може це було не просто так? Може за діло він таке витворив? Ні. Ні, ні, ні. Він не пам’ятає. Ніби хтось навмисне стер саме цей спогад з його голови. Ніби його сюди помістили для того, щоб він згадав. Згадав, чому тут опинився.
На нього дивиться маленьке віконце, яке вони з однокласниками відкривали, коли кортіло покурити. Через нього пролазив тільки Мін, бо був худеньким. Його друзі мали широкі плечі і підкачані тіла. Міну якось не повезло з зовнішністю. Він ніколи не вважав себе вродливим, але його жінка змогла його переконати в іншому.
Блим, блим.
Темно. Тихо. Зовсім нікого.
— Відпустіть!
— Така вродлива дівчинка, а так себе поводиш негарно…
— Знаєш, що роблять з тими, хто не слухається?
— Ні! Відпустіть мене!
— Заткнися, досить вже волати.
Це був його голос. Голос Міна. Такий розгніваний і тихий, ніби він говорить це собі.
— Відпустіть!
— Заткніть їй рота.
Якийсь шепіт, змішаний з її криком. Вереск приглушився, ніби якусь тканину запхали до рота. Але так і було.
— Тих, хто не слухається – карають, розумієш? Ти поводилася негарно. Тому отримаєш за це.
Протестуючий стогін, бо у роті якась ганчірка.
Далі – сміх і плач. Вона плаче та стогне, а вони сміються та чекають своєї черги. Їх було четверо, а вона – одна. Її руки прив’язали до труби шкільною червоною краваткою, а ноги тримали міцно.
Мін був першим. Іноді вони її били, якщо вона починала вириватися. Після цього її не було у школі півтора місяці.
— Я не міг… – Мін не вірив цьому. Це неправда. – Я не міг…
— Бачиш?
— Доброго ранку, учні! Сьогодні понеділок, третє квітня, і це означає, що це день самоврядування! Веселого дня!
В нього сльози на очах. Він зробив це. Він дійсно винен.
— Міне, чого стоїш там?! Пішли вже!
Він відчув щось важке у себе в руці. Це був ніж. Великий, заточений і гострий ніж.
— Якого…
– Як вчора пройшло все? Ми так напилися, я нічого не пам’ятаю, може ти розкажеш?
— Відійдіть! Не підходьте!
Той, що попереду продовжував йти доти, поки наставлений на нього ніж не встромився в його живіт настільки глибоко, що ззовні залишилась лише червона рукоятка. Кров чомусь не йшла, точніше йшла, але не кров. Це було щось чорне, більше схоже на смолу. Воно розтікалося по всій підлозі, заливалося у взуття. Стікало по стінах. Воно було всюди.
— Це ми все. І ти теж. Ми.
— Загадай. Згадай, Міне.
— Чому ти тут? Згадай. Все у твоїй голові.
Всі стояли на місці і дивилися на нього. Весь коридор.
— Що ви хочете?! Досить вже!
Він крутився навколо себе. Всі обличчя зливалися в одну кашу. До того Мін міг розчути жіночі та чоловічі голоси, але з часом це все перетворилося на какофонію ніяк не пов’язаних між собою звуків. Крики, скрипучий неприємний сміх, співи, і, навіть, якимось чином з’явився хор. Це все мішалося в одне ціле і зводило його з розуму.
— Подивись. Нащо ти це зробив?
З живота його друга все ще стирчав ніж. Він дивився Міну в очі, намагаючись довести йому, що він в усьому винен.
— Не тільки я, – повільно вимовив Мін. – Це не тільки я.
Той продовжував дивитися вперед, ніби крізь Міна. Він повторював одну й ту саму фразу, через декілька таких Мін перестав його слухати. Ще двоє стояли позаду. Його осяяло.
— Вас треба вбити… вбити! Вас треба здихатися!
Ніж був один, тому його довелося вийняти з плоті. Крові стало ще більше. Вона лилася з його очей, носа і рота. З пор і взагалі з усіх отворів, що були в нього на тілі.
Мертве тіло впало на підлогу. Голова мерця ледь не торкнулася його ніг, а він продовжив стояти на місці.
Все замерло. Як німа сцена у кіно. Ні звуку.
— Ви здохнете усі.
Він вже не розбирав в кого встромляв ніж. Усі падали замертво, кров лилася ріками. Він і сам був увесь, з голови до ніг, у крові. Тіл ставало все більше і більше, вони вкладалися одне на одного, ніби хтось їх так клав навмисне. Серед всіх він розгледів своїх друзів. Інших він не впізнавав, бо в них не було обличчя. Це були просто ляльки, просто образи людей, які були в той момент. У них не було обличчя, бо вона їх не запам’ятала.
— Я їх здихався… здихався, бачиш?! Їх більше немає!
Він засміявся. Йому стало так смішно з усього, що він почав задихатися.
У калюжі крові він розгледів своє відображення. Цей потворний вигляд змушував його живіт скручуватися. Йому не було бридко від крові, йому було бридко від себе.
— Я потвора… чудовисько. Я не людина…
— Ти не людина. Ти чудовисько. Потвора. Тварюка. Ти був огидним всередині, а тепер такий самий і ззовні.
— Я їх вбив! Ти бачила це! Їх нема! Тебе не чіпали!
Знову темно.
— Доброго ранку, учні! Сьогодні понеділок, третє квітня, і це означає, що це день самоврядування! Веселого дня!
— Ні, ні, ні, ні, ні, ні, ні, ні, ні, ні, ні, ні, ні, ні, ні, ні. Не може бути. НІ! Я їх вбив! Я ВБИВ ЇХ!
— Міне, чого стоїш там?! Пішли вже!
— Не підходьте! ЛИШТЕ МЕНЕ В СПОКОЇ! Досить повторювати ці кляті фрази, я стою тут бо в мене немає вибору! Досить йти на мене питати щось! ДОСИТЬ! ДОСИТЬ! ДОСИТЬ!
Він думав про те, як їх ріже, розрізає на частини, щоб не було жодного шансу вижити. Ось він відрізає руку, а ось ногу. Ріже тулуб на три частини, з їх тіл випадають органи, які змішуються з іншими органами і перетворюються на смердючу кров’ю кашу.
Він підняв очі. У них всіх голів не було. Шия зашита шкірою, ніби голови там ніколи і не було. Вони стояли і Міну здавалося що дивляться саме на нього.
— НЕ ДИВІТЬСЯ! НЕ ДИВІТЬСЯ!
Але вони дивилися і нічого їм не заважало.
— Ти зробив. Ти зробив. Нащо? Ти зробив. Ти зробив. ТИ ЗРОБИВ.
Він знав, що зробив. Він знав це, тепер вже точно. В нього не залишилось жодних сумнівів.
— ЗАКРИЙТЕСЯ УСІ! СТУЛІТЬ ПЕЛЬКИ!
Він кричав – ні, волав – і просив: просив зупинитися. А вони не зупинялися. Не зупинилися навіть коли він встромив ніж собі у шию. Ці голоси звели його з розуму, змусили зробити те, що хоче вона.
Віднині, його не існує. Його ніби не існувало. Він покінчив життя самогубством, коли вчився у дев’ятому класі. Його тіло знайшли в шкільному туалеті. В нього нема дружини, двох дітей. Його життя закінчилось саме тут. Воно не буде продовжуватись. У нього з самого початку не було другого шансу.