Офелія,
Віддай душу мою,
Дарував її німфі,
А ти стала відьмою.
Істинно, найкраще, що я чула — то голос людський, аби він навіть старістю скрипів. Ніхто не завадить мені через біль насолодитись його тембром, окутатись, мов парфумами, і дурманити запахом свої мрії.
Чи ж любов доступна кожному і безжально, червоними нитками, вона не штопає тіло? Забираючи душу і пришиваючи почуття міри до чогось палаюче-бажаного.
— То ти перестанеш мене кликати?
— Ніколи.
На мармурових перилах балкону сиділа дівчина в білій, майже прозорій, сукні. А до неї вже виходив хлопець в легких льняних штанях і такій само сорочці.
Вони зустрілися тут знову. В цьому обмеженому просторі, де, здавалось, немає куди тікати, і лиш залишилося мовчати. Або поговорити про те, ким вони один одному стали.
На великому балконі місця вистачало для обох. І, так чи інакше, ніщо не стримувало поривів вітру і їх.
А вона сиділа, не боячись перехилятися назад. Так, наче в останній момент зі спини виростуть крилаю Та чи янгольські? А то вже без різниці. Бо одне має значення — падіння: донизу, до почуттів.
— Всі кажуть, що ти мою душу забрала, — сказав юнак, наблизившись.
— Нехай кажуть. Ми ж то знаємо правду, що кожну ніч я тут, бо твоя душа зранена кличе пригорнуть.
— Я не втікаю.
— Бо вже не можеш.
Хлопець зімкнув руки навколо її талії, бо точно пам’ятає: там, там то прірва. Позаду, вона може змахнути крилами і полетіти. Та дівчина поки не пручалась.
І їхні губи зімкнулись. А простір навколо зменшився. І доводилось ділити вже те повітря, що лишилось. Жадібно хапаючи його останні крихти разом з любов’ю, що зімкнулись і солодко розчинялись між їх вустами.
Він дозволив опустити собі руки на її стегна та підняти плаття. І вже коли наступного разу зімкнув їх за її спино, то відчував гладку шкіру. Та в якийсь момент, як тільки почав підійматись вище спиною, дівчина стрепенулась і зупинила хлопця.
— Не вище.
І знову зімкнула їх вуста.
І зорі, і місяць для них сьогодні світили. Кожна мить — це прожите життя, і вона пролітає, або у вічності застигає.
Тут твої руки ще огортають блаженні фрагменти, а вже там ти сам у спокої незвіданих моментів.
Перші пташки заспівали, а всі ми знаємо, що вони так світанок вітають.
І дівчина, здавалося б, як лялечка, не прикладаючи зайвих зусиль, звільнилась від любовних пут.
— Побачимось завтра.
Вона посміхнулась, приклавши палець до вуст. То означало «тримай секрет».
— Ще трошки, благаю.
— Ні.
Вона обережно відштовхнула його ніжкою, проводячи по торсу догори. І так само граційно впала вниз, додолу, з балкону, у прірву.
Та коли хлопець перехилився через перила — було пусто.
Головне — то не тіло зберегти, а душі не лишитись.