Кілька перших днів були схожі на божевілля. Вдома поховали дядька, що жив недалеко від аеропорту. Мала, відпихаючись від поїздки до Польщі, погодилася на компроміс і була відвезена до бабці на Хмельниччину. З заводу поїхало ще кілька хлопців: колишній АТОвець, колишній мєнт, боєць ДШБ. Не прощаючись.
Кожного дня котрась із жінок не виходила до праці і їхала додому, бо там діти. Кілька дівчат від безсилля рвали на собі волосся, бо не могли цього зробити. Бо до Бердянська та Олешок не прорвешся. А гроші слати треба. Усі сціпили зуби і пахали з червоними від новин очима, з новою сивиною, що пробивалася над вухами.
Курилки ж стали пунктами обміну інформацією. Хто, що і де чув. Або думками. Різними.
— Брейк, хлопці. Що сталося? Охолонь, Дімас, що ти робиш? — здається я вчасно, бо Білорус загнаний у кут.
— А що цей уйобок меле?
— Ну що ж він меле?
— Що ми самі себе бомбимо…— в сенсі?
— Що?… Сашок… Ти… пожартував так? — адреналін прискорив пульс, дихати стало важко. Що там за херню він сказав?
— Андрей, ваших нацистов давно пора было гнать, и ты же понимаешь, Донбасс кто-то должен защитить…[0]
Я трусанов головою. Щось таке мені почулося. Я що, знову в чотирнадцятому?
— Андрію, ходи-но… — голос із потойбіччя, на який я не міг зреагувати.
— Сашок, — очі затьмарило червоним, — Сашок…
Білорус відкрив наче рота, щоб щось відповісти, та я був занадто близько і виглядав, мабуть, зовсім шаленим. Бо той передумав і рота свого закрив. Та я усе одно схопив його за комірець.
— То хто, кажеш, кого бомбить? — загрозливо прошипів у самісіньке лице.
— Н-нацисты, [1]— і обличчя ж наче не тупе.
— Хто, блять? — жбурнув об стіну, — Де ти їх бачив, га? — ще раз об стіну, — Ти тут працюєш п’ять років, уйобок, де ти їх бачив?!
Хтось поплескав по плечі:
— Андрей… Андрей, тише, [2]
Цей голос, а значить, і руки… Це все недоречно. Смикнув плечем, відпускаючи Білоруса.
— А ти що скажеш, га? — вперився поглядом у сірі очі, — може, і я нацист?
Гнів від несправедливості застилав очі.
— Да ты что… Андрей…[3]
Мить — і я притис вже його до стіни. Я знаю багато про його родину. Хто і які полюбляє дивитися шоу. Усі ті «політичні погляди». Та це не політика більше, це вбивства. Моїх співгромадян, мого дядька, моєї країни.
Тряхнув добряче за одежу.
— Що там віщає твій йобаний Калінінград? А мама? Мама радіє? — опирайся, дай мені привід.
— Я не разговариваю с ней, — так тихо, що він там лепече? — я не знаю, она не слышит меня… их загипнотизировали там что ли… Это какой-то фильм ужасов… Поговори со мной[4], — і мої кулаки у його долонях. А я ж розпечений, трушуся від люті, і раптом… Долоні… Наче холодна вода скотилася опіком. І очі на хвильку впізнали його. Це ж він, мій омріяний.
Та мій антивірус ідентифікує його. Недвозначно.
— Пішов ти, — хотілося посадити його і включити якесь відео з Харкова чи Запоріжжя. Щоб бачити, що він розуміє. Щоб почути його реакцію на те, що роблять його йобані співвітчизники.
Знову дзвінки та новини. Танки лізуть повз наше місто, сусіди спостерігають нескінченні щупальця залізної гідри «асвабадітєлєй», траса недалеко від нашого району жахає скрежетом смертеносних агрегатів. Відео з кожного вікна вже гуляють мережею.
Мама з усіма сусідами стала спускатися до підвалу через раз, до того ж почала кашляти і нервуватися, звісно. Мене ж хвилювало одне — чи підняла вона свою психовану дупцю та чи перенесла її до підвалу сусідського гаражу.
Нехай собі псіхує, тільки в беспечному місці.
Адреналін отруював, на кожну сирену мало не хапало серце. Вмовляння осточортіли. Відчуття ходіння по лезу не залишало, й потроху почало тиснути в грудях. Робота не відволікала, як там не кажи, та я весь час був на зв’язку, здавалося, з усім світом.
Нарешті вісімнадцята, а це означає — свої речі замість роби, свій власний час, коли ти належиш собі, а в голові — свої думки. Замість новин. Час, коли можна щось обдумати, а не тільки сприймати.
— Андрію!
Чому я не встиг перекрити зовнішні звуки навушником?
— Не хочеш з нами до пункту збору?
— Звідки знаєш?
— У Фейсбуці кинули. Місцеві збирають речі, треба руки, щоб тягати.
— Йолкі, вони неймовірні, — звернув за ватагою, думаючи про те, чи зробили б ми так в разі чого для іншого народу. Питання із зірочкою.
Величезна будівля старого млину в центрі міста, яку реставрували під якісь мистецькі заходи, була, наче вулик, заповнена людьми. Здебільшого поляками. Усі розвантажували, сортували, пакували, підписували. Тут було усе. Від мівіни до дитячих візочків. Від зубних щіток до ковдр та подушок. Усе пакувалося у картони та любовно підписувалося «Слава Україні» або «путін хуйло».
Наша ватага розпорошилася по процесах і тягала речі майже до десятої, вже темно давно, та всі такі завзяті. А коли почув, що старче на джіщ і джіенькуєми[5], то зрозумів, що не встав би о четвертій завтра. Хвала тим прекрасним людям, що придумали вихідні. Відносні, звичайно. Бо он деякі не можуть сидіти дома і трястися, їм треба діяти. Щоб не думати.
А мені треба випити.
Знову мрячить, а вологий вітер задуває у капюшон.
Дорогою до хостелу набираю дім. Там люди все більше збирають валізи і зникають у переповнених потягах. На Полтаву, на Черкаси, на Львів. Інша ж частина готується до шаленого опору та колотить вогняні коктейлі.
В ногах немає сил. І говорити вже не можу. Просто слухаю через слухавку, що вони там у гаражі говорять. Добре, що хоч не в підвалі, і є зв’язок.
Як я втомився.
Через стрес мабуть. Насилу доплітаюся до ліфта, їду на свій поверх, прилігши на вертикальній поверхні. Та завмираю біля своїх дверей.
Бо там в мене гість. Обіймає напівпорожню пляшку якогось пійла. Здригнувся, підняв очі. Нещасні.
— Привет, — це воно, слово, що я так хотів почути ще недавно, але ж як давно насправді. Тисячі загублених життів тому.
Шорхаю замком, щоб не дивитись.
— Бачились.
— Впустишь?[6]
Зайшов мовчки до кухні, махнув «чешч»[7] сусідам і поставив чайник.
Йде слідом.
— Наташа уехала, не знаешь?
— Звісно поїхала! В неї дитина у Запоріжжі. Мабуть, вона б хотіла, щоб її донька вижила. Поки ви нас бомбите.
Повітря накалялося, бо я розпечений, і хочеться вжалити точно й гостро.
— Ты же понимаешь, что это не я, Андрей? — підійшов до стола, дивиться на мій профіль, а голос набирає п’яної сили, — Не я бомблю! И уебка этого я не выбирал. У нас и ходить перестал народ на выборы. Понял, что ни на что не влияет. И я сейчас не влияю, понимаешь?! [8]
Він говорить вголос те, про що я забороняю собі думати. Що є такі, як він.
— А може треба впливати? Ви ж не рослини! Ви люди! Чому ви нічого не робите? Чому дозволяєте цьому тривати?
Поки я стресую , він опиняється просто переді мною, і я бачу, які п’яні в нього очі.
— Блять… Никогда не думал, что это скажу. Мне стыдно, что я русский, [9]— вперся чолом у мою скроню. Так близько, просто у моєму просторі. Ламає мої стіни. Бо це саме те, що я хотів почути.
— Ти не розумієш, як воно. Це просто жопа, — мій голос затремтів. Так схотілося поділитися. Це ж він. Свій. Рідний, — Вони гатять по Харкові, де я жив, де мій брат живе! — скінчилися сили і повітря в легенях.
— Я знаю… Так жалко людей… И тебя. Не могу смотреть, как ты звонишь домой во время каждой сирены… Я бы так хотел помочь…[10]
— Я хочу повірити, та…
— Поверь[13], — притис мене до себе. Міцно. Оповив гарячими руками.
А я просто дихаю. Шампунем із запахом лісу, віскі чи просто ним, та як же глибоко проникає у мене цей пахучий коктейль. Тіло раптом прокинулося, сироти побігли від гарячих рук усім тілом, підіймаючи волоски. Я чітко відчув, що це ж він поруч, він…
Розвернувся і притулився щокою.
Я знаю. Я деркучий. Пробач.
Чайник зашумів, клацнув годинник, в когось скрипнуло ліжко. Всесвіт затих у моїй голові, тому зовнішні звуки, наче постріли.
— Андрей… — видихає мені у вухо, і його пальці у моїх кучерях, я відчуваю їх лагідний дотик, і очі закочуються. Що там за рецептори на шкірі голови, не знаю, але я розумію котів. Я б теж замуркотів. Такий гладенький… Гладжуся щокою і носом, тону у відчуттях, — только не гони… Пожалуйста.[11]
Від цього його «пожалуйста» стискає десь у грудях, а в горлі робиться комок.
Хіба ж я можу…
У сусідній кімнаті заграло Хіт ФМ, щось наше, про безкраї поля та блакитне небо.
— Андрей, — він зазирає в мої очі, і таке щось невимовне у них: біль в надія, — Андрей… — шепоче в мої губи. І все у цьому слові: він просить пробачити, впустити, любити…
Секунди завмерли. Я відчував його дихання. Тільки очі в очі. Прекрасна мить, коли я здався, а він це побачив у моїх очах. Прекрасна мить, коли стоячи отак, я відчув перший дивовижний, теплий дотик, що збив дихання одразу обом. Я стримувався до тремтіння, а він, шокований шквалом відчуттів, зірвався…
— Черт… — тремтячий шепіт видавав його напруження з головою, — Останови меня. Кажется, я схожу с ума…[12]
Я не знаю, хто міг би зупинити. Точно не я. Усе це божевілля вже є поцілунком.
Ти вже цілуєш словами, вони усі цілують мою свідомість, і світ пливе перед очима. Не розумію, темно чи світло, холодно чи спекотно, пагано мені чи добре. Настільки я наелектризований.
Та нічого не роблю сам. Це так дивовижно, що він тримає моє лице у долонях, розглядає мої риси, наче вперше, наближається — і я зустрічаю, торкаюся, впускаю, відчуваючи такий прихід, наче під шкіру впорскнули невідомий наркотик. Напруга скакнула до максимальних значень, він шаленіє, дихає голосно в мене, розкриваючи для себе, вбираючи у себе мій язик. І це просто охуєнно. Я в ньому, в м’якому коконі його губ, в палкому і божевільному. І я зовсім не танцюрист сьогодні. І не жартівник. Я нічого цього не можу. Він веде, і все, що я можу, йти слідом за його емоцією.
Легенько торкаюся ліктів, плечей. І кайфую від міцних обіймів, від губ, що цілують мої дряпучі щоки та знову вертаються у мій полон і шепочуть у мої свою солодку отруту:
— Только верь мне…[14]
_________
[0] — Ваших нацистів давно треба було вигнати, і ти ж розумієш, Донбас треба комусь захистити(рос)
[1]— нацисти (рос )
[2] — Андрію… Андрію… Тихіше (рос)
[3] — Та ти що… Андрію (рос)
[4] —Я не розмовляю з нею… я не знаю, вона не чує мене… їх там загіпнотизували там чи що… Це якийсь фільм жахів. Поговори зі мною.(рос)
[5] — досить на сьогодні в дякуємо(пол)
[6] — впустиш (рос)
[7] —привіт(пол.)
[8] — Ти ж розумієш, що це не я… Не я бомблю! І уйобка того я не обирав. У нас і народ перестав ходити на вибори. Зрозумів, що ні на що не впливає. І я не впливаю, розумієш?
[9] — Блять. Ніколи не думав, що це скажу. Мені соромно, що я росіянин.(рос)
[10] —Я знаю… Так шкода людей… І тебе. Не можу дивитися, як ти дзвониш додому підчас кожної сирени… Я б так хотів допомогти…(рос)
[11] — Тільки не жени. Будьласка.(рос)
[12] —Дідько… Зупини мене. Здається, я божеволію(рос)
[13] — Повір(рос)
[14] — Тільки вір мені (рос)