Цілу ніч я виринав і знову занурювався у дивні сни, де я кудись біг, незрозуміло від кого, чи, може, до когось.
Зовсім розбитий, хворий похміллям, вранці я вже сумнівався, чи справді була та дивна розмова, чи усе це мої алкогольні сни. Мабуть, все ж була, бо серце заходиться не на жарт. І рот роз’їжджається, не дивлячись на головний біль. Сьогодні я усе з’ясую, зазирну в тії очі, і все зрозумію. А може, навіть вкраду його після роботи до центру. І серед натовпу, просто на мосту, візьму за руку… Наче підліток, мрію сказати «Привіт» і вкласти у це просте вітання так багато, це буде означати «Як пройшла твоя ніч?», «Що ти надумав?», «Ми ж спробуємо, правда?», а ти скажеш своє «Прівєт» у відповідь, і це означатиме «Я не знаю, нічого не знаю, але нічого не можу з собою зробити… » І так стискає всередині, солодко, у передчутті твого «Прівєт». Чорт, як дожити до цього…
Вливши в себе майже півлітра кави, я йшов на зупинку мститися автобусному натовпу. Сьогодні від мене теж не пахне розами, викусіть. Та звичного натовпу не було, що майже розчарувало. І все ж таки вперше посидіти на синенькому сидінні було приємніше за помсту смердюкам, і я, закинувши жуйки і врубивши старого Танкяна, розмрівявся про те, як погляну йому у вічі, про те, що я там побачу і що з усим цим робитиму. Мріялося про якісь дурні галявини, всіяні волошками, про затишні місця коло залишкових валів міста-зірки, піцерії із затишними столиками, про русяве волосся, що лоскоче мою щоку, тому що я близько-близько. Тільки б я нічого не наплутав, не вигадав, тільки б зазирнути в його очі.
Та з перших кроків заводом я був спантеличений якимось незрозумілим збудженням з усіх сторін. З жіночої роздягальні хтось істерично кричав, схоже, що в слухавку. Чоловіча шатня була напівпуста, робітники, що перевдягалися, мовчазні, похмурі, щохвилини хапалися за телефони. Курилка набита. Усі напружено риються у телефонах.
Скорочення якесь чи що…
На галі[1] усе виглядало ще дивніше. Сашка за прізвиськом «Білорус» взагалі не було, чоловічі робочі місця були пусті через одне. Дівчата в телефонах.
Безсмертні вони чи що? І де містш[2] взагалі? Невже не бачить? Половина машин не запущена навіть.
Та що ж таке? А очі рискають галою. Де ж ти? Мені тільки глянути, упевнитися, що все в порядку. Звернувся до дівчини біля сусідньої машини:
— Не бачила Русика?
Та у відповідь зиркнули заплакані очі:
— Що? — не почула, здається; щось дзенькнуло, вона глянула одним оком у телефон, і ахнула, закриваючи рота руками. Усі теж вхопилися за телефони. І я зазирнув до її смартфону.
Ну, добре, тєлєга … І що…
Якісь вибухи, ракетні удари.
Ракетні удари?!
— Що за…
Поліз до своїх каналів. Недовірливо пробігся стрічкою.
Раптом хтось кудись побіг просто з робочого місця.
Івано-Франківськ, Кривий Ріг, Черкаси, Кропивницький… Не догнав…
Хто? Куди?!
Луцьк?!
До Західної як дістали? В’їбали по усій країні?!
Стрічка новин прибила й увімкнула режим «виживання» роду.
Боже… Де ж мої?!
— Мамо! Ви як?… Кого?… Дядька?… Як?… Чорт… О чорт… Я знаю, він там жив, — бухкає у скронях так, що не розумію, де я… здається, сів десь, та в слухавці щось робиться — у них знову гурхіт, — Це що, у вас?! Мамо! Так, я бачу… Бачу, що в’їбали скрізь. Збирайтеся… А я кажу, збирайтеся…
Курилка набита, всі шось оруть у телефони. Сигарета кінчається, і я знову слухаю з мамою сигнали тривоги. Відчуття бездіяльності жере зсередини. Я мушу бути там… Мама п’є якісь краплі, малій нічого не каже. Я так і ходжу, приклеєний до слухавки, автоматично штовхаючи візок.
Ніхто нікого не чіпав сьогодні. Нормально працювали самі поляки. Дівчата плакали, нон-стоп дзвонили своїм…
Життя заклякло…
Весь мозок, здавалося, перетік до телефону і сприймав повідомлення напряму, забивши на перенавантаження.
Обмін інформацією — зараз головний процес, психіка активно намагається перезавантажитися під нову реальність. Руки та ноги хочуть щось негайно робити, хоча б збирати валізи, та мамин голос знову плаче у слухавку:
— Не вздумай, кажу! Ти чув? Лесю збираю… так, хрещений повезе своїх і її візьме. Зустрінеш.
Дзвоню друзям, та ті вже закуповують екіпу, збираються у добробати.
— Щось треба? Кажіть… Поки тут, чекатиму на малу. Там побачу.
Пишу списки, відсилаю гроші, ріжу руки, бо робота сама не хоче робиться, і відволікає. А над головою наче чорна хмара, все давить і крутить платівку, скидаючи усі відчуття до нуля, залишивши сам страх. За своїх.
Та злість.
«Суки… Суки…»
— Андрей…[3]
Розпалений мозок, наче розворушений вулик, що побачив ворога, скупчив розгублене сприйняття. Я підняв очі. Дивився і не впізнавав.
Себе.
Я не милувався чомусь, не сприймав його жаданої краси, не пам’ятав нічого…
Бо форматування зайшло надто далеко, а телефон знову розривався. Глянув — тітка з Сум…
— Ты как? К-как твои?[4] — він все більше нервував, дивлячись на мене. Мабуть, щось таке він побачив. А я, знаходячись наче на самих інстинктах, тому повністю не усвідомлюючи усієї ситуації, наливався чимось, стискав зуби.
Він же… Він же… Звідти… Як постріл всередині, і телефон скрипить від занадто міцного стискання.
— Происходит какой-то лютый пиздец… Неужели, это блять, правда? — я похмуро мовчав і слухав, що він скаже ще, — Андрей… Скажи, что твои в безопасности…[5]
Та я не сприймаю цей дивний код. І хвилювання його не сприймаю. Не розумію, як поводитися і того, що взагалі я відчуваю. Свідомість не може його ідентифікувати, розподілити до потрібної назви, бо зайнята адаптацією до пиздеця.
І я відхиляю запит на контакт.
— Я не можу зараз говорити, — голос хрипкий, наче я зірвав його.
Він ще щось питає, а в очах такий розпач, та голос його тоне в галасі, і натовп розділяє нас, виносить під звуки рятівного дзвінка. Всі питають одне одного, де діти, де мами, я розповідаю комусь, що саме в нас бахнуло, хтось переповідає останню «молнію», висуває припущення, куди ці суки зможуть дійти… Оновлюю стрічки, читаю смс-ки від малої «Мама плаче. Ми що, всі помремо?»
І каша в голові така…
Нервово скидаю вхідний, та знову набираю Суми.
Сірі хмари нависають над містом, північний вітер жене всіх по хостелах та зйомних квартирах, червона цегла давить і випихає зі свого простору. Усе навколо чуже, як ніколи. Стародавня архітектура байдуже мовчить, їй по цимбалах… Усе це не її проблеми, свої жахіття вона пережила.
Чи переживемо ми?…
_______________
[1] — у цеху (пол.)
[2] — майстер (пол.)
[3] — Андрію (рос.)
[4] — Ти як? Як твої? (рос.)
[5] — Відбувається якийсь шалений пиздець… Невже це, блять, правда? —…— Андрію… Скажи, що твої у безпеці (рос.)