«Зустріч двох особистостей схожа на контакт двох хімічних речовин: якщо відбувається якась реакція, змінюються обидві».
– Карл Юнг
У відкритті Герміони кілька речей здавалися дивними. Абсолютна відсутність секретності, наприклад, як тільки вона почала шукати всерйоз, його було не так вже й важко знайти. Вибір псевдоніма був очевидним, здогадатися можна було на раз-два. Караван не був жодним чином захищений чи прихований магією, хоча щось чарівне попереджало не підходити надто близько. Цілком імовірно, що там були якісь неприємні захисні варди. Незважаючи на це, щось здавалося не правильним.
Северус Снейп, чоловік, який був шпигуном і подвійним агентом протягом двох війн, тут, виявляється, був на поверхні. Це не мало сенсу. Він міг би сховатися набагато спритніше. То чому так не зробив? Чому він відкрито тинявся станцією Ватерлоо в годину пік? І чому тепер, коли вона знала, що він живий, він не поворухнувся й не сховався?
От тут вона і загальмувала. Дівчина просто не знала його настільки добре, щоб навіть ризикнути здогадатися. Насправді ніхто цього не робив, навіть старі колеги, які працювали з ним двадцять років, не дуже допомогли в попередніх пошуках. Зіллявар, мабуть, знав, що ризикує бути поміченим, ходячи так відкрито, можливо, що це був його намір увесь час. Він хотів, щоб хтось дізнався, що він ще живий. І якби він не вжив заходів, щоб сховатися після його розшуку…
Ґрейнджер зупинилася на кількох можливих пояснень.
Перше, він або просто не вірив, що вона достатньо розумна для вирішення цього квесту.
Друге, він не обміркував свого можливого пошуку.
А третє… Або він хотів, щоб його знайшли.
Її думки були перервані, коли її налякав смс телефону.
– Алло?
– Гей, це я, — привітав її голос Гаррі. – є якісь новини?
– Я не впевнена, – повільно промовила вона.
– Що сталося?
– Ну… я тоді не зовсім все тобі розказала. Причина, чому я знаю, і чому я підняла штурм, що він досі живий, полягає в тому, що я бачила його.
– Що!?
– Я повинна була тобі сказати, але ще не оговталася від шоку, коли тобі зателефонувала. Це було таке потрясіння! Ні, я не шукала його чи щось подібне. Йдучи Лондоном, я буквально натрапила на нього, потім він прошмигнув, але ми встигли перекинувся словами. Це точно був він. А зараз… Я думаю, що могла би знайти його місцезнаходження. Але щось тут не так.
– Що саме? — тихо запитав Гаррі.
– Це було надто легко. – Він почав сміятися, і вона відчула посмішку, що стягнула її губи. – Знаю, знаю, але вислухай мене. Він відкрито блукав Лондоном. Він використовує справді очевидне вигадане ім’я. Мені знадобилося два тижні, щоб вистежити його – Снейпа, за яким Міністерство та Орден полюють десять років! Він навіть не намагається сховатися, Гаррі. Тут немає жодних заклинань приховування, навіть чар, що відлякують маґлів, і він не намагався змінити свою зовнішність. Ну, окрім однієї або двох незначних косметичних відмінностей. Тобі нагадує це Снейпа? – запитала вона.
– Коли ти так кажеш, то ні. – Вона почула, що голос Гаррі насупився, і уявила, як він проводить пальцями по волоссю. – То що, ти думаєш, що це… не знаю, пастка?
– Я так не думаю. Не маю на те причин. Йому не потрібно заманювати нас, якщо він хоче налагодити контакт, і я не думаю, що він буде грати в ігри. Ні, я гадаю, що це щось інше.
– Хм… Продовжуй.
– Я думаю, або він не вірить, що його хтось шукатиме, або хоче, щоб його знайшли. Мені було цікаво, чи він справді не думав, що в нас не вистачить розуму його знайти, але навіть якщо він так думав, він не ризикнув би недооцінювати нас. Я думаю, він хоче, щоб його знайшли.
Настала коротка тиша, перш ніж він задумливо заговорив знову.
– Якщо твоя правда, то що нам робити?
– Не знаю. Я розмовляла з його… сусідом. Він там всього лише кілька років і припускаю, що до цього він серйозно ховався, а тепер хоче, щоб ми його помітили.
– Ну, тоді все ускладнилося, – сказав він, зітхнувши. – Зможеш підійти? Для цього потрібно більше, ніж телефонний дзвінок.
– Тільки ти і я?
– І Джіні.
Вона засміялася.
– Отже, коли я попросила тебе нікому не розповідати…
Він посміявся разом з нею.
– Джіні не враховується, ти ж це знаєш.
– Гаразд, я скоро буду.
– То ти вважаєш, що це якийсь виклик його знайти? — запитав Гаррі.
– Не знаю, – повільно відповіла Герміона. – Можливо. Мені потрібно поговорити з ним як слід.
– Думаєш, це гарна ідея? Він тебе ненавидить.
– Гаррі, він ненавидить усіх нас, – зауважила вона. – Хто ще може піти? Він точно не захоче з тобою говорити, ти це знаєш. А Джіні…
– Я недостатньо його знаю, – похитала головою Джіні. – І я так зле ставилася до нього в той останній рік, коли тебе не було… Він теж ненавидить мене. Я думаю, якщо ми не хочемо розпатякати всім іншим, піти має Герміона.
– Чи потрібно ще комусь сказати? Кінгслі повинен знати…
– Ні, не Міністерство, поки ні. Це останнє, що нам буде потрібно.
– Справедливо, – погодився Гаррі. – А щодо Макґонеґел?
– Я теж не думаю, що це гарна ідея. Вона ніколи не пробачить Снейпа, – з жалем сказала Герміона. – Нам потрібно з’ясувати, що відбувається і чому він раптом більше не ховається, перш ніж знову залучити когось із Ордену.
Джіні нерішуче запитала:
– Ти хочеш сказати Ронові?
Герміона зітхнула: «Ще ні. Я не хочу сперечатися, і це все, що ми робитимемо через цю тему. Ви ж знаєте, йому було важко визнати, що Снейп не був поганим хлопцем. Рон буде злючим, ніж будь-хто інший. Давайте не казати йому, поки нам не доведеться.»
– Хоч я дуже це ненавиджу, ти маєш рацію, – негучно погодився Гаррі. – Отже, ти підеш поговорити з ним?
– У будь-якому випадку, спробую. Я поки що не скажу вам, де він. Сподіваюся, ви розумієте чому, чи не так?»
Він кивнув.
– Щоб ти могла сказати правду, що цього ніхто не знає.
– Так. Не певна, чи він взагалі буде говорити зі мною, але якщо вийде, а я йому збрешу і він це помітить, швидше за все, Гроза Підземелля прокляне мене наступного тижня.
– Це буде небезпечно? – поцікавилася Візлі.
– Не факт, – вона замислено відповіла. – Він хоче, щоб хтось знайшов його. Я сумніваюся, що він буде радий побачити, що це я, але мабуть, я варіант краще, ніж Гаррі. Так, в шкільні роки я сильно дратувала його, але не створювала жодних проблем. Принаймні, за винятком крадіжки з його запасів на другому курсі, – журливо додала вона. – І трошки підпалила його на першому курсі, і напала на нього в Халупі наприкінці третього… Я була справжньою правопорушницею, чи не так? «І все-таки, коли я його побачила, він не виглядав у хорошій формі. Якщо в нього думки колесом ходять, я зможу хоча б втекти».
– Будь обережна, Герміоно, – застеріг її Поттер. – Ніхто ніколи не перемагав Снейпа в дуелі один на один. Він живе сам по собі вже десять років і міг очуманіти, як Далекозор.
– Я буду обережною.
***
Найбільшою проблемою було те, що вона була повинна сказати. Це одна з головних причин, чому вони не доклали більших зусиль, щоб знайти Снейпа. Просто не було слів, щоб вибачитися за те, що так неправильно оцінювали його стільки років, і він все одно не прийняв би цього. Дівчина знала, що якщо їй вдасться переконати його поговорити з нею, то в якийсь момент він запитає, що вона хоче та чому прийшла до нього. Знайти відповідь на це питання буде важко, тому що вона сама не була впевнена. Значна частина цього була провиною, усі вони були йому так багато винні, і навіть не намагалися дізнатися, що з ним сталося. Вона хотіла переконатися, що з ним усе гаразд, що він нічого не потребує.
Та була й цікавість.вона хотіла дізнатися, де він був весь цей час і як йому вдалося вижити. І нарешті вона хотіла дізнатися де він був увесь цей час і як вижив.
Та він буде вищірятись, як печене порося. Господи, цей Принц точно мене прокляне.
Попри що, вона мусила спробувати. Глибоко вдихнувши, вона перетнула караван, і простягнула руку через хиткі сходи, щоб постукати в двері кісточками пальців.
Через, здавалося, цілу вічність, почувши нерівні кроки, і з іншого боку матової панелі дверей з’явилася тінь. Клацнув замок, і в цю мить їй захотілося тікати. Перш ніж вона встигла піддатися цьому імпульсу, двері відчинилися і Герміона знову опинилася віч-на-віч зі своїм колишнім учителем зілляваріння.
Вираз його обличчя не змінився, навіть злегка розширені чорні очі не видавали його думки про побачене. Якусь мить вони мовчки дивилися один на одного, перш ніж він видихнув.
– Гадаю, що мені занадто сподіватися на те, що ви просто підете геть.
– Боюся, що ні, – тихо відповіла вона, відчуваючи, як жахливе стискання в її горлі починає послаблюватися. Він не збирався на неї нападати, інакше вже б це зробив.
– Звісно, що ні, – пробурмотів він. Відвернувшись, не сказавши жодного слова, він пішов усередину, залишивши двері за собою відчиненими. Сприйнявши це як запрошення, хоч і не дуже люб’язне, вона пішла за ним усередину та зачинила двері, з цікавістю озираючись. Увійшовши в місце, що виявилося невеликим житловим приміщенням, де стояли пара старих диванів, стіл і стільці, кілька шаф, стиснутих разом. Неначе він зовсім не збільшував салон каравану магією.
У кутку грало старе радіо, чоловік зменшив гучність, але не вимкнув, і пішов у довгу та вузьку кухню у стилі камбузу. Повернувшись, щоб поглянути на неї, відкинувся назад на невеликому кріслі і сперся стегнами об стійку. Склавши руки на грудях, він похмуро дивився на неї, чекаючи.
Дівчина на мить подивилася на нього. Його вага лежала переважно на лівій нозі, але, наскільки вона могла судити, він не відчував болю. Він також не виглядав настільки втомленим, як побачила його востаннє.
– Ви прийшли самі? – спитав він нарешті. Вона зрозуміла, що він насправді просто запитує.
– Так, – відповіла вона і якусь мить нічого не пояснювала, спостерігаючи, як шкіра натягується в куточках його очей. Часи, коли він міг збентежити її суворим поглядом, минули. Він був такий же страшний, як і завжди, але вона бачила занадто багато, щоб так легко рознервуватися. Пом’якшившись, вона сказала йому те, що він справді хотів почути. – Ніхто не знає, де це місце або як я його знайшла. Тільки двоє людей знають, що я тут і чому. Ніхто більше, ніхто навіть не знає, що я вас шукала, поки ні.
Він трохи розслабився, підкреслюючи, яким був напруженим, і через мить його губи скривилися у дуже знайомій усмішці: «Тож, по суті, ніхто не знає, де ви, і моє життя стало б набагато легшим, якби я стер вас там, де ви стоїте.»
– Якби ви збиралися це зробити, уже б зробили , – відповіла Ґрейнджер, – і точно не згадали і не попередили би про це заздалегідь.
Вираз його обличчя ледь помітно змінився, і він протягнув: «Ох, бачу, така ж нестерпна, як завжди».
Намагаючись не посміхатися, вона дивилася, як чоловік простягнув руку через всю ширину крихітної кухні до плити й перемішав вміст каструлі, слабкий запах спецій наповнив кімнату, перш ніж він закрив кришку. Знову вмостившись на дивані, він подивився на неї зі своїм звичним виразом ледь помітної зневаги. – Ці двоє – Поттер та Візлі?
– Вибачте?
– Ви сказали, що є двоє людей, які знають, що ви робите, – уточнив він із перебільшеним терпінням, злегка хмурячись. – Поттер і Візлі?
Вона похитала головою: «Насправді Поттер і Поттер», — відповіла вона.
Його похмурий погляд став глибшим, а чорні очі на мить віддалилися, перш ніж він знову зосередився на ній. – Джіневра?
– Джіні, так. – Тепер прийшла її черга хмуритися. – Я не знала, що ви не в курсі.
Він безрадісно посміхнувся, вираз обличчя був більше, ніж усмішкою.
– Я міг би жити, не знаючи. На жаль, одним із побічних ефектів постійного збору інформації є те, що частина її не дуже приємна. – Він похитав головою, критично оглянув вміст каструлі, зітхнув і вимкнув плиту. – Мабуть, мене не дивує те, що Поттер так і не подолав свій Едіпів комплекс.
– Що?
– Вам не здається неприємним, що він одружився на жінці, яка відрізняється від його матері майже лише кольором очей? – спитав він, скрививши губи. Той факт, що він згадав Лілі, навіть побічно, змусив Герміону замовкнути, перш ніж відповісти чесно.
– Насправді я здивована, що ви знаєте, що таке Едіпів комплекс… сер.
Він кинув на неї ледь помітний роздратований погляд.
– Я не був вашим учителем одинадцять років, міс Ґрейнджер – хіба не місіс Візлі? – злісно додав він, оглядаючи її з ніг до голови. – Проте без каблучки.
– Все ще міс Ґрейнджер, і це не ваша справа, – різко відповіла вона, щосили намагаючись не червоніти. Вона не усвідомлювала, що він про це знає.
– Сьогодні мені мало чим зайнятися, окрім читання, – спокійно сказав він. – Грецька міфологія та психологія є цікавими предметами.
Їй знадобилася мить, щоб зрозуміти, що він відповідає на її попередні коментарі про Едіпа. Здавалося, більше нічого було сказати, і вона мовчки спостерігала, як він відчинив дверцята шафи, показавши крихітний холодильник і дістав коробку з апельсиновим соком. Взявши з шафи склянку, він замовк і скоса зиркнув на неї. Їй знадобилася секунда, щоб зрозуміти і вона кивнула, він узяв другу склянку, наливаючи напій для них обох.
– Дякую, – тихо сказала Герміона, беручи склянку й з вдячністю відпиваючи. Той не відповів, повернувся до маленької вітальні й простягнув руку, щоб вимкнути чорно-білий телевізор, який безшумно грав з шафи. Вона спостерігала, як він обережно вмостився на одному з диванів, повертаючись, щоб помалу підняти праву ногу на край подушок. Піднявши очі, він зустрівся з нею поглядом і підняв брову, перш ніж вказати головою в бік іншого дивана.
Сідаючи, Герміона знайшла хвилину, щоб зібратися з думками.
– У вас пошкоджена нога? — тихо запитала вона.
Він знизав плечем.
– Більшість мене пошкоджено, – саркастично хмикнув він, – так чи інакше.
– Вам боляче?
– Ні. Проте коліно має дуже обмежену рухливість. – Він зробив ковток соку, переводячи погляд на відповідний суглоб. – Сукупний удар, – сказав він нарешті, відповідаючи на запитання, яке вона не мала сміливості йому поставити. – За ці роки я отримав кілька травм правої ноги. Це послабило суглоб. Наприкінці… в Халупі, я… припускаю, що незграбно впав і спричинив ще більше пошкоджень. До того часу мені вдавалося вилікувати мої травми, це було найкраще, що я міг зробити.
– Ваш голос через це…? – Замовкши, коли він подивився на неї, вона провела пальцем по горлу.
– Так, – відповів він, скривившись. – Моя історія хвороби справді вас стосується?
– Знаючи причини, з яких ви отримали ці травми, і враховуючи те, що я була там, у Халупі, то так, я б сказала, що це мене стосується, — відповіла вона, і вперше, відколи знала цього чоловіка, отримала сумнівне задоволення. Побачити, як Северус Снейп був заскочений зненацька.
– Скільки ви знаєте? – тихо запитав він. Його голос був небезпечно спокійним. На уроках такий тон зазвичай звучав лише за секунди до того, як він відривав шматки від того учня, якому не пощастило накликати на себе Снейпів гнів.
– Усе, що ви дали Гаррі, – вона тихо промовила, – та підтверджено портретом Альбуса.
Його щелепи стиснулися, він відвів погляд і м’яз небезпечно підстрибнув у нього на щоці.
– Якщо від цього вам стане легше, то дуже мало людей це бачили. Ніхто поза Орденом, лише дехто з нас бачили все.
Хоча, правда, багато людей чули, як Гаррі кричав на Волдеморта про почуття Снейпа до його матері. Та вона мудро вирішила не згадувати про це.
Снейп не відповідав. Герміона спостерігала за його руками, коли він поставив келих і повільно підняв праву руку, щоб злегка перебратися на ліву. Очевидно, її спроба його заспокоїти не полегшила самопочуття. Схоже, що він досі зберіг свою стару нервову звичку торкатися Мітки під час неприємних розмов, як вона і спостерігала багато років тому.
Минуло майже десять хвилин, і він заговорив знову, але мовчанка не була незручною для неї. Чоловік не виглядав ворожим, дещо дивно. Ситуація була трохи незвичною, але не такою страшною, як вона думала: «Ну так чому ви тут?»
Це було запитання, про яке вона здогадувалася.
– Вирішувати, що робити далі, – просто відповіла вона.
Він подивився на неї, злегка перекосившись, і вона уточнила: «Коли дізналася, що ви живий, я хотіла поговорити з вами, перш ніж ми вирішимо, чи має хтось знати. І я хотіла дізнатися, що з вами сталося».
Снейп посміхнувся, але, здавалося, його душа не лежала до розмови: » Зачекайте на мою автобіографію, міс Ґрейнджер».
Герміона допила сік і поставила склянку, дивлячись на нього.
– Як ви вижили? – прямо спитала вона, вирішивши, що настав час для власних питань.
Він зітхнув, знову виглядаючи втомленим, коли його усмішка зникла.
– Я не збираюся грати з вами в дванадцять запитань. Чи немає жодного шансу, що ви просто підете і залишите мене в спокої?
Герміона ризикнула: «Якби ви справді хотіли, щоб вас залишили наодинці, ховалися б ретельніше.»
В кутику його ока промайнув тик, і він відвів погляд, коли її слова влучили прямісінько в голову.
Тиша затягнулася на кілька хвилин, її порушував лише слабкий звук радіо, яке все ще грало само собою.
– Пощастило, – сказав він нарешті.
– Перепрошую?
– Як я вижив. Мені пощастило. – Уникаючи погляду, він відкинувся на диван і втупився в стелю. – Я ще не вирішив, чи це погано або добре.
– Мабуть, це щось більше. Я бачила ваші травми. Ми не змогли знайти пульс.
— Я вражений, що ви потрудилися перевірити, — кисло відповів він. – Однак не здивований, що ви не знайшли пульс. Я впевнений, що пульсу не було. Гадаю, що я був клінічно мертвий кілька хвилин. Не знаю, як довго. Пам’ятаю одного разу прочитав, що мозок може вижити лише шість хвилин без кисню, перш ніж пошкодження стане надто серйозним, але це може бути неправильно.
– Як ви вижили? – повторила вона.
– Після того, як Нагіні в Міністерстві напала на Артура Візлі, я був одним із відповідальних за його лікування…» – повільно почав він.
– Я цього не знала, – здивовано перебила вона.
– Ніхто, окрім Дамблдора та одного з цілителів. У цьому й була суть, – сухо відповів Снейп. – У будь-якому випадку, я не зміг розробити ідеальне лікування, але мені вдалося частково вилікувати отруту. На основі моєї роботи з ним я придумав те, що, як я сподівався, було розумною копією отрути Нагіні – звісна річ, мені не дозволили проаналізувати отруту. Я ввів собі синтезовану отруту, намагаючись розвинути імунітет, як я і робив тоді із багатьма отрутами, і весь час носив із собою кілька зілля, включно з похідним безоару свого винайдення, крововідновлюючим зілля, звичайними протиотрутами та іншими цілющими зіллями. Якщо хочете, назвіть це аптечкою першої допомоги, розробленої, щоб бути готовим до всього, що може статися.
Вона спохмурніла. Він побачив це і тихо продовжив: «Я завжди очікував смерті. Це було неминуче. Єдиний сумнів був у часі та методі. Як же це сталося, адже набір дозволив мені вижити більше одного разу. Проте це не було ідеальним рішенням, як бачите».
– На погляд, з вами все гаразд, – сказала вона, не замислюючись. Зіллявар звів брову, і його очі ще більше потемніли від майже гіркого виразу.
– Ви, – важко видихнув він, – не знаєте, про що говорите. Як завжди, – злісно додав він, але образа не мала справжньої отрути. Снейп знову здавався втомленим, його пальці не припиняли розсіяно проводити по передпліччю там, де позначка була прихована за його рукавом.
– Я не можу бути такою малограмотною, – заперечила вона. – Я вас знайшла, чи не так?
Герміона впізнала його похмурий погляд. Це був вираз обличчя, який він мав на уроці, коли не міг знайти нічого, щоб покритикувати. Втомлено протерши очі, він не відповів. Набравшись сміливості, вона перейшла до наступного запитання.
– Куди ви поділися після Халупи?
Вона зовсім не очікувала, що він відповість, але він почав, все ще перебуваючи в дивно балакучому настрої: «То тут, то там спочатку знаходив тимчасові схованки, поки не вилікувався. Потім я покинув країну. Провів деякий час в Азії, пізніше в Америці. Нічого не робив. Мандрував. Бачив світ».
Добавив він з тяжкою іронією в голосі. Тепер його очі були заплющені, слова пом’якшилися. Звучав майже п’яним, і їй стало цікаво, які ліки він приймає зараз і що вони з ним роблять.
– Ви прийшли сюди два роки тому, – тихо підказала вона, коли він замовк. Він відкрив очі й подивився на неї, перш ніж зітхнути.
– Мій нібито власник занадто багато балакає. Так, я так і зробив. Я повернувся до Британії три роки тому, переїжджав з місця на місце. Мені остогидло от цього всього. Кілька місяців їздив автостопом по країні, побачив трейлер на продаж. Купив його і машиною їздив потрохи, знайшов це місце. Вирішив, що підійде. Припаркувався тут. Кінець історії».
Його речення ставали коротшими, а розповідь — більш роз’єднаною: » Є питання?»
– Не зараз, – повільно відповіла вона, певна, що щось не так. – Не думаю, що мені варто довше залишатися. Але я ще не прийняла рішення. Чи були б ви не проти, якби я повернулася поговорити з вами іншим разом?
– А є якийсь спосіб зупинити вас, і щоб мене не арештували?
Це була найближча точка до визнання. Вирішивши більше не випробовувати свою вдачу, вона кивнула й підвелася.
– Дякую, що поговорили зі мною.
***
– Ну? Як все пройшло? – нетерпляче запитав Гаррі, коли вона повернулася. Він насупився. – Ти виглядаєш дивно. Що трапилося? Він… я не знаю, напав на тебе чи щось таке?
– Ні, – не швидко відповіла Герміона, насупившись. – Це було… Знову ж таки, це було занадто просто. Він пустив мене без проблем, відповів на мої запитання. О, він був таким же неприємним, як завжди, але я не думаю, що він дійсно це мав на увазі. Це було дійсно дивно.
– З ним все гаразд? – спитала Джіні.
– Ні, – повторила вона впевнено. – Ні, він безперечно був не в порядку.
Вона описала його травми, які знала, і переказала те, що він розповів, що з ним трапилося.
– І він розповів вам усе це так легко? - спитав Гаррі. – Це якось не правильно. Ти впевнена, що то був Снейп, а не якийсь псих?
– Це безперечно був він. Я думаю, що він хворий, або він був хворий недавно. Може він приймав якісь ліки. Ближче до кінця розмови його голос змінився, і якби я не була там протягом останньої години, я б подумала, що він п’яний. Це «щось» зробило його трохи більш балакучим, але справа не тільки в цьому.
– А в чому?
– Тепер я майже певна, що він хотів, щоб його знайшли. Він згадав, що втомився від всього, перш ніж переїхати туди, де він наразі перебуває. Якщо подумати… Він був один і в бігах десять років. Такі стреси повинні робити дивні речі з чиїмось розумом.
– Ти думаєш, що він збожеволів?
– Та ні. Точно не це. Ні… Я просто думаю, що він був дуже самотній протягом дуже тривалого часу. Здавалося, що йому було полегшенням поговорити з кимось.
– В цьому є сенс, – повільно погодився Гаррі. – Я маю на увазі, що травм, які ми отримали після війни, було небагато, але принаймні нам запропонували якесь лікування. Якщо він був замкнений у своїй голові зі своїми спогадами на десять років… Він міг би стати трохи дивним.
– Що ти тепер робитимеш? – спитала Джіні.
– Я не знаю. Я збираюся повернутися і знову поговорити з ним, з’ясувати, чи це був просто разовий випадок, чи він знепритомнів або щось таке. У будь-якому випадку, я маю ще питання, які хочу йому поставити. Коли ми дізнаємося, у якому він стані, можливо тоді зможемо щось вигадати. Але… ми в боргу перед ним. Усі мт. Орден, Міністерство, увесь чарівний світ. Я спробую дізнатися, що він хоче, аби подивитися, чи зможемо ми відплатити йому хоча б небагатим. Він повернувся через якусь причину, я просто ще не знаю, яку саме.
– І ти ніколи не могла встояти перед загадкою, – додав Гаррі, трохи сміючись. Вона спробувала притулити, але він мав рацію. Снейп завжди був загадкою, і тепер у неї з’явився шанс її розгадати.
Вона не могла дочекатися.