[ song: palaye royale — stay ]
————————————
— Відвали!
Лі тихо загарчав, шалено дивлячись у стурбовані очі, та з силою стиснув кулаки, через що нігті неприємно впилися в шкіру. Хьонджин зробив обережний крок уперед, примирливо виставивши руки перед собою. Мінхо відштовхнув друга та відійшов назад, притискаючись спиною до крижаної стіни нічного клубу. Щелепи щільно зціпилися. Груди важко здіймалися, вивільняючи нове гарчання. Ярість, що зібралася всередині, стискала тремтяче від напруження тіло. Стрільнувши у Хвана суворим поглядом, Лі небезпечно вишкірився, але Хьонджин вперто зробив новий крок, щоб у разі чого спіймати п’яного друга.
— Іди звідси! Просто піди! Я сам дійду!
— Мінхо, — тихо зітхнув Хван, знову роблячи спробу підійти, але сильний удар в щелепу вибив землю з-під ніг.
Долоні обпекло пекельним вогнем, а в голові пролунав голосний дзвін. Спершись ліктем на мокрий асфальт, Хьонджин спробував зробити вдих, але в очах нещадно потемніло.
— Якого дідька ти робиш?! — прохрипів Джин і з болем підвів на друга розфокусований погляд, спіткнувшись об люту ворожість рідної постаті.
— Чому ти не йдеш? Чому?! — Мінхо несамовито заволав, від злості вдаривши кулаком по размольованій графіті цеглі. — Йди! Розвернись і піди, як це зробили ті кляті вилупки! Досить бігати за мною, наче вірний песик!
Лі кричав. Голосно. Зривав горло і плакав, б’ючи мокрі коробки з-під сміття та розбиваючи скляні пляшки з-під якогось дешевого пива. Від голосного шуму, що пролунав просто біля вуха, Хьонджин здригнувся. В декількох сантиметрів від його обличчя пролетіло щось велике, що у темряві він розгледіти не встиг.
— ЗАЛИШ МЕНЕ САМОГО!
— НІ!
Хьонджин не зміг стримати власного крику. Схопившись за голову однією рукою, він спробував підвестися.
— Побий! Та хоч вбий просто тут! — скинувши руками, Хван штурхнув Мінхо, намагаючись вловити погляд просякнутих болем очей. — Я обіцяв, що не покину тебе, і своєї обіцянки маю намір дотриматися!
Підійшовши до друга, Хьонджин взявся долонями за його обличчя, звертаючи суворий, затьмарений алкоголем погляд на себе. Спробувавши усміхнутися, що вийшло дуже слабко та болюче, Хван міцно обійняв хлопця. Тремтяча долоня невпевнено лягла на занадто напружену спину, що здригалася від німих схлипів. Джину здалося, що він торкався справжнього металу. Кінчики пальців обережно ковзнули вздовж хребта, як і завжди, притискаючи до себе ближче.
— Чому… — повиснувши на хлопцеві, Мінхо уткнувся порожнім поглядом в асфальт. — Я не кохаю тебе, Хване… залиш мене в спокої… припини це все…
Хьонджин проковтнув ком у горлі, намагаючись проігнорувати сказане. Він знав це. Чудово знав. Але що він міг зробити, коли серед ночі на екрані телефону знову з’являвся виклик, а на всю кімнату починала грати пісня, яку Джин зненавидів?
«— Чому ти дзвониш мені тільки коли п’яний?
— А ти все одно піднімаєш слухавку.»
Що він міг зробити, коли знав, що Мінхо ніхто не проведе додому, а сам він тим паче не дійде? Хто ще забере п’яного Лі з чергового жахливого нічного клубу чи бару, на кшталт того, біля якого вони стояли? Хто видерне цього невдячного клятого вилупка з обіймів компанії, яка підсипає йому у випивку наркотики? Хто ще?
Хьонджин прибігав за першим дзвінком з надією, що Мінхо нічого не натворив, але гроші пстійно йшли на відшкодування та заспокійливі пігулки, бо Лі не буде собою, якщо не розіб’є бокал або не дасть стусана охороні.
Хто ще буде сидіти з Мінхо до пізна, тримаючи його за руку та підставяючи тазик, щоб Лі не задихнувся від власної блювоти та постійних кошмарів?
Ніхто, окрім Хьонджина.
— Знову ти про це, — сумно зітхнувши, Хван сховав біль за натягнутою усмішкою та зручніше схопив Мінхо, перекинувши його руку через своє плече. — Зараз приїдеш додому та добре поспиш, а завтра… — поглянувши на наручний годиннк, Джин проялався собі під ніс, — сьогодні я закину тебе на навчання. Тобі, здається, дві перші пари відмінили?
— Скажи, що ненавидиш мене… — Мінхо, наче не чуючи слів друга, продовжував тихо бурмотати. Він ледве переставляв ноги та голосно шаркаючи берцами по асфальту, але слухняно йшов поряд. — Зроби це заради себе, га? От навіщо ти завжди приходиш? У тебе немає особистого життя, чи що? Навіщо це все…
Пройшовши декілька метрів, Хьонджин різко зупинився. Слухати далі вже не було сил. Знесилено опустивши голову, він до болю прикусив нижню губу.
Немає особистого життя?
А де воно?
Весь триклятий світ Хьонджина зійшовся на цьому бісовому покидьку.
У нього немає особистого життя і ніколи не було.
Мінхо нарешті замовк, здивовано поглянувши на друга. Зціпивши зуби, Хван штовхнув Лі до стіни та вдарив далонею просто біля його голови, відчуваючи несамовитий біль. Але це було просто ніщо порівняно з тим болем, який кислотою роз’їдав груди. У темних очах не було тепла. Не було тієї іскорки бадьорості та веселощів, що і завжди. Погляд, просякнутий невимовним сумом і болючим коханням, сталевими путами стисну душу Мінхо.
Лі нажахано дивився у вугільно-чорний вир, не розуміючи, коли зазвичай тихий і поступливий в усьому Хьонджин став таким. Таким великим, сильним і лякаючим.
Всередині щось обірвалося. Мінхо голосно втягнув носом затхле повітря, боючись розірвати зоровий контакт.
— Чому? — зовсім тихо перепитав Хван, але було чутно, як швидко він закипає. — Чому, бляха?! Тому, що я кохаю тебе, наволоч! — рука біля вуха Мінхо загрозливо стиснулась в кулак. Тепер настала черга Лі тремтіти, і далеко не від люті. — Так, ти, трясця, маєш рацію! У мене немає особистого життя, бо ти затьмарив собою все. Все, розумієш?! — Мінхо не розумів. Широко розплющені очі бігали суворим обличчям, але не бачили нічого знаймого. — Кожного ранку я прокидаюся з надією, що ти зараз вдома, а не лежиш десь мертвий у підворіттях, а вночі я отримую від тебе виклики з проханнями забрати тебе! Чому я відповідаю? А чому ти мені тоді дзвониш?!
Мінхо приголомшено зітхнув.
Він не знав відповіді.
— Я втомився, Мінхо, — крізь зуби процедив Хьонджин. Важко було казати правду. Слова болюче шкрябали груди зсередини. — Я хочу тебе біля себе. Хочу тебе поряд…
Від несподіваного, надто чуттєвого поцілунку Мінхо скотився вниз і міцно схопився за кофту Хвана, щоб не впасти. Гаряче тремтяче тіло за інерцією притиснулося до нього, втискаючи у стіну. Рух вийшов рефлекторно, ніхто цього не очікував.
Мінхо не відповідав на поцілунок. Стояв бовваном і шоковано дивився на друга, затамувавши подих. Хьонджин з силою стиснув кам’яні плечі, слабко кусаючи губи зі смаком дешевих цигарок, які в клубі курив Мінхо, та повільно відсторонився.
Важке дихання обох приголомшувало. Губи приємно палали, а пульс гонгом відлунював у вухах і скронях. Мінхо невагомо торкнувся кінчиками пальців нижньої губи та проковтнув в’язку слину.
— Ти…
— Скажеш ще бодай щось — я точно піду, — стомлений голос Хьонджина здався таким далеким і тихим, що Мінхо не одразу розібрав слова.
— Вибач, — лишень тихо прошепотів Лі та повільно відійшов.
Все змішалося. Мінхо брів вперед, прокручуючи в голові відчуття чужих губ на своїх та знесилений погляд колись сяючих очей.
Огидно.
Огидно від самого себе.
Хьонджин мовчав. Він дивився у спину навпроти та повільно йшов позаду.
Вибач.
Йому не почулося?
Мінхо похитнувся. Хьонджин хутко спіймав друга та тихо зітхнув, знову йдучи так, як і до поцілунку.
— Я сам, — тихо відізвівся Лі, проте Джин на це особливої уваги не звернув. — Йди додому.
— Йду, — Хван квсміхнувся самими лише кутиками губ, — до тебе.
— Я тебе не запрошував.
— Дублікат у моєму кармані каже за тебе, — нарешті пролунав тихий сміх.
Мінхо криво посміхнувся та звернув до друга вдячний погляд.
Чи кохав він його так само? Лі не знав, але номер Хвана на швидкому виклику стояв у нього першим.