Сказати, що Кір почувався, як лайно – не сказати нічого. І не лайново – ні, він сам почувається лайном, при чому висраним не з-під кого небуть, а з-під того гівнюка лицемірного… Якщо він колись ще побачить це падло, цього “директора” він його просто прикінчить. І срати на поліцію, докази і інше – просто пришиє. І совість не гризтиме – для світу добре діло зробить. Це ж треба, щоб таких тварюк земля носила…
– Ось, капці одягни. – Підсунули йому під ноги. Кір не повірив спочатку – глянув під ноги. Реально тапочки. Біленькі такі. Пухнасті. Реально? Блять, ну реально? Як сюди волокли – то і босим, і штурханами, і за волосся, як сучку якусь, а як за нього гроші піпець які відвалили – то капці. Пізда.
Його вели кудись, але Кір не бачив куди. Дивився – але не бачив. Піпець… Оце ж то випало таке пережити. Огидно до усрачки… І дуже страшно… І не сцикло він. Але таке… Страшно. І зізнатись собі в цьому зовсім не соромно… На цей раз – ні.
А вели його в гримерку.
– Ну, що там? – Спитала ця сучка в навушник. – Ага, ясно. Тримай в курсі.
– І? – Спитав охоронець. Тупа тварь.
– Пощастило. Гості вирішили ще залишитись. Де його костюм?
І Кіра почали прихорошувати. Він аж сторопів. Намалювали, як дівку. Змусили одягти костюм…
– Як не має туфель його розміру? Ви що, блять, жартуєте з мене??? – Заволала сучка в навушник і почала кусати губи. Кір злорадно усміхнувя подумки. Може їй хоч за це влетить. – А що є? – Спитала вона і почала уважно слухати відповідь. – На голову собі свої гучі натягни! Село! По стилю зовсім не те! Ой, закрий писок! – Рявкнула вона і зі злістю вимкнула навушник. І гарячково стала перебирати варіанти, Кір відчував, як в неї припікає зад. І тут в її башку стрельнула геніальна ідея… – А в тебе який розмір? – Кинулась вона до охоронця.
– А я тут при чому? – Обурився він.
– А при тому, що як пизда буде, я тебе першого здам, ясно? Розмір!? – Гиркала вона.
– Сорок п’ятий! – В тон рявкнув він.
– Ну, великуваті звісно… – Промямлила вона. – А грибка в тебе немає?
– Якого ще, нахрін, грибка? Йди до біса! – Намагався відкараскатись він. І вперше за ці пекельні дні Кіру було трішки весело. Зовсім трішки, якщо забути, що він щойно пережив найбільше приниження в житті, що його купили… Купили, блять!!! Не зрозуміло хто і для чого… За такі бабки! Та що він зробити має, щоб виправдати таку суму…
– Знімай взуття і шкарпетки, нігті покажи! – Напосілася, як… вихователь в дитбудинку, чесне слово…
– Відстань! – Виставив він долоню.
– Слухай сюди, падло! – Зашипіла вона. – Часу в обріз. В тебе на ногах срана італія. І якщо ти, мать твою, зараз же не знімеш їх, я ТОБІ це в шию всаджу!- Шипіла вона, махаючи шокером перед обличчям. При чому так, що навіть Кір очканув, хоч був ні при чому. Надто свіжими були спогади, як труп, що все ще судомиться, випускає останній хрип. Спеціально якогось дохляка замочили – щоб іншим не повадно було випендрюватись… Охоронець люто зиркнув на неї і таки стягнув черевики, кинув їй під ноги з люттю. Тоді здер шкарпетки, і кинув майже їй в лице. Вона відмахнулася від них, як від мухи і зосереджено стала розглядати його нігті і стопи. Кір офігівав. Оце то бабоси вирішують питання…
– Ніби чисто. На, ось дві пари шкарпеток, про всяк випадок. – Сунула вона йому запаковані шкарпетки. Кір одягнув, не припираючись. Було про що подумати окрім цього лайна…
Тоді його привели в якусь кімнату. Всадили на стільчик. А буквально над ним стало два охоронці. Після чого його залишли у відносному спокої. Не на одинці, але і не чіпав ніхто.
Ну, що? Влип? Влип. Пожиттєво, по ходу. Ну, що на органи чи щось таке- навряд. Щось дорогувато. Хоча, звідки він знає? Але тут з ним он як носитись почали. Дорого, таки, значить. На що ще? Ну, бля… Секс рабство? Не настільки Кір божественно красивий, щоб стільки за нього платити. І нічого особливого. Особливого… Бля, може в цьому річ? Щось, блять, вони робили. Обстеження якісь дивнуваті… Кір аж похолов. Він бачив колись фільм, що в чувака була якась дуже рідкісна група крові, він був хворий і вишукував собі донорів… Бляааать… Короче, треба мотати. За першої ж йобаної можливості. Ноги в руки – і вйо! Якщо така буде…
За цими всякими думками час йшов супер повільно. І Кір несвідомо прочав гризти нігті. Його брязнув по руці охоронець. У Кіра аж зуби клацнули. Дибіл. Ніготь то відросте, а от зуби – ні. Але гристи перестав. Та він ще з дитинства цього не робив… Нерви, сука…
За ним прийшли. Ну, нарешті. Нехай уже хоч щось станеться…
Його завели в кабінет. Кір кинув швидкий погляд на цих двох. Ніби невзначай. Жінка низька. Довге волосся. Здається, це саме вона його купила… А мужик здоровий. Дивний. Волосся кучеряве, зібране в хвіст. Обличчя закрите тільки на половину. Майже у всіх маски на все лице. Але не це насторожує…
І тут почалось. Навколо них почали квохтати. А ці двоє – хоть би хни. Стоять мовчать. Максимум слово, як подачку кинуть. Сноби. Ціну собі набивають… Хоча… Цій… жінці, здається, і справді насрати. Просто з високої гори. Зі всім розбирається чувак. Він її слуга? Типу того? Хоча… Він особливо не перенапружувався – подзвонив, сказав, що “все” і сказав куди і скільки скинути грошей. Усьо. А все наступне з завидним похуїзмом ігнорував. А ці всі тварі, навколо цих багатих снобів все квохтали. Уйобки.
Нарешті мобілка пілікнула і гроші були на місці. Вони від щастя, мало не лускаючись, супроводили пару. Тепер Кір чомусь в цьому не сумнівався, вона його так під руку взяла… А він так глянув на неї… Навіть крізь маску відчувається – їхня грьобана любов… Якої Кіру ніколи вже не світить… Але, якщо чесно, то і не світило ніколи… Таким, як він світить овочевий магазин після школи, або дилерство якесь… Ай… Стоп. Точно. Може для якихось брудних справ купили? Там наркоту через кордон перекидати… Чи щось таке…
А от і машина. Йобаний лімузин. Йобаний лімузин…
Мужик поміг своїй бабі сісти… Бля, на цю сучку “баба” не налазить. Надо гаряча… Короче, впакувались вони в лімузин. Тоді охоронці ззаду делікатно, сука, підштовхнули в середину. Бля… Ну, поїхали, блять… Страшно…
Але Кіру часу не дали – запхнули в сраний лімузин, до сраних снобів, в срану… невідомість, мать його. І тут Кіра наздогнало. Його знатно стало підтрушувати. Охоронець заглянув всередину і якось невпевнено запропонував:
– Може потрібен супровід? – Це типу, щоб Кір їм голими руками шиї не переламав? А що… Він може. Дуже навіть може. Але мужик тільки насмішливо на це хмикнув. І це, сука, перша його емоція… Ну, він, блять, як глиба…
– Не потрібно, дякую. – Скалячись відповів він. І у Кіра мурашки побігли по шкірі. Ну, його нахуй. Інстинкт самозбереження ще не відмовив, щоб на цього мужика йти…
– Як забажаєте. Чекаємо знову. – Радужно усміхнувся цей дибілоїд.
Двері закрились. І… Нічого не сталось.
Чомусь Кіру здавалось, щойно він опиниться з ними на одинці, щось станеться. Але… Нічого.
Мужик втомлено зітхнув, здер з себе маску і кинув недбало на сидіння. Кір тільки й встиг, що опустити погляд. Не дивитись. Не можна. Кір ковтнув. Хвилина. Дві. Нічого… Щось з ним не так. Він… Наче мертвий, блять. От не багато Кіру трупів доводилось бачити, але вони відчуваються саме так… От пощастило саме до такого потрапити… Краще вже до якогось збоченця. Наче в трупарні сидить… Жесть.
А… Вона що? Кір прислухався до своїх відчуттів. Їй насрати. Так і є. Насрати. Вона, мабуть, про сніжок на вулиці думає. І сумочку якусь. Ну, похуй їй, і на краще. Так? Чи ні?
Краще б він їй був потрібен, ніж йому… Це жесть.
Раптом машина зупинилася. Кір весь завмер. В машину сів довговолосий мужик. Чому мужик? Бо блять… В лице, хоч Кір і не дивиться, але відрізнити бабу від мужика може. А вслід влетіли ще двоє, теж патлами мотиляють перед носом. Перший сів на одне сидіння з Кіром- подалі. А двоє інших – напроти. А сноби на задньому сидінні сидять. Ну, це ж сраний лімузин – як в фільмах, сидіння довгі і вздовж корпусу машини…
Першому теж було насрати. Він негайно вирив щось у себе в рюкзаку, чи що там у нього, і уткнувся в це. Книжка?
А от двом напроти… Було не насрати. Один із них (чи може швидше одна, чуйка так каже…), з інтересом розглядала Кіра – він відчував цей допитливий погляд на собі. Інший був насторожений. Та що Кір зробить проти них всіх?
– А чому він дивиться вниз? – Запитала дівчина. Прямо в лоб. Дівчина таки. Десь його одноліток, cудячи з голосу.
– Бо розумний. – Недбало кинув мертвяк.
– Тобто? – Вона що новенька? Мертвяк зітхнув. Він явно не хотів говорити.
– Є такі рекомендації, якщо потрапляєш в заручники, чи подібні ситуації, не дивитись на обличчя зловмисників. – Терпляче пояснив він.
– Чому? – Бляяя…. Вона що тупа?
– Тому, що якщо ти бачив обличчя, зможеш впізнати зловмисників потім. – Пояснював він. – І поліція їх знайде і покарає за злочини.
– Так це ж добре. – Бляяя… Мертвяк знову зітхнув.
– Зловмисники теж про це знають. І не відпустять, якщо ти бачив обличчя.- Капець. Звідки в нього стільки терпіння на цю ідіотку? Бісить. Хрін уже з тим, що він тут сидить і все чує… Але бути такою тупою…
– Ясноо… – Трішки протягнула вона.- То що він так і ходитиме? Це ж не реально. Кілька днів в дорозі, потім ще в будиночку… Слухай, це не реально. Не муч себе, – Вже звертаючись до Кіра. – Ну, і відпускати ж ніхто не буде, так чи так…
– Сірін. – Перебив мертвяк. Дивне ім’я. В нього і самого рідкісне. А Сірін – він і не чув ніколи. Не місцеві? Логічно. – Облиш його. Сам все побачить. Не тисни. – Він говорив спокійно. Без натиску чи роздратування. Точно мертвяк. Капець… Жесть… Він, мабуть холодний, якщо до нього торкнутися…
– Гаразд. – Зовсім не образилась. А другий так і сидить – насторожено. Чесне слово…
Вони закопошилися. Щось подіставали. Якісь підручники. Щось почали робити. Уроки роблять чи що?
– Що ви робите? – Запитав мертвяк. Як з язика зняв.
– До лекцій готуємось. – Відгукнувся пацан. Реально? Вгадав?
– О, Боже. Відпочиньте трохи. Має бути час і на відпочинок. Ви себе заганяєте роботою. – Дорікнув мертвяк. Другий – пацан? Так, молодий. На підара схожий. От ще не бачив, а вже схожий. Сто пудів. То, короче, розслабився. Так що? Через мертвяка був насторожений? Щось це Кіру не подобається.
– Хто б казав. – Заусміхався підар. – Працюєш за трьох. Хоча… Дай порахую. Тренування з розвідниками – раз. – Кір струхнув. Блять. Може вуха ще закрити? – Тренування в Храмі – два. Наукові розробки – три. Плюс весь час якимось прогресом займаєшся – чотири. І це я не по робочим годинам рахую… – Кір завмер.
– Ясно – ясно. Не треба зараз мене відчитувати. – Відмахнувся чувак. Кір і хотів слухати, і ні.
– Ти перший почав… Втомився? – Дбайливо спитав стовідсотковий підар.
– Все окей. – Коротко відмахнувся знову мервяк. – Давайте краще в карти. Взяв?
– Звісно. – Заусміхався підар.
– Мерін, ти з нами? – Жінка зітхнула, мабуть, з думок висмикнули. – Так, чому ні. – Усміхнулась вона. Все ще в масці, судячи з злегка приглушеного голосу. А всім по-ху-ю. Номально це? Та в цій сраній ситуації взагалі нічого нормального…
– Сірін? – Запросив Мертвяк.
– Так, буду, звісно. – Погодилась вона.
– Лагор? – Вони точно не місцеві…
– Я не знаю правил… – Вони в що гратимуть, що він не знає, як грати?
– Не біда. Навчимо. – Підбадьорив мертвяк… Як би дивно це не звучало… І… Відтав. Тепер він зовсім інакший. Доброзичливий. Що за… Кір вкотре за вечір знатно перетрухнув.
– Малий? – Кір не одразу зрозумів, що звертаються до нього. Пауза затягнулась. Всі прям ТЕРПЛЯЧЕ чекали відпровіді. Ой, блять. Та хуй з ним… Ця мала тупа пизда має рацію… Не витримає Кір з опущеним носом так ходити. Все одно ж гляне, навіть випадково. І вони про це знають. Не тупі. Та й… Втекти? Серйозно? Від людей, що три мільйони просто з кишені дістали? Кір не супермен… Ну… Що ж. Він зітхнув і підвів погляд на цього мертвяка. Що уже не зовсім такий. Він не розумів, як це так. Люди по клацанню пальців не змінюються… Він підвів очі і наткнувся на пронизливо-синій теплий погляд. Кір ковтнув. Перевів погляд на підараса, потім на Сірін і нарешті на Мерін, що все таки зняла маску. Всі, як з обкладинки якогось журналу. Чи з фільма “Сутінки”. Вампіри, нахуй. Бо не бувають люди такими гарними. Навіть Лагор і той був гарний. По-своєму. І тут Кір помітив ЦЕ. Очі цієї жінки… Він спантеличено приглядівся. Ай… Мабуть, це лінзи якісь кольорові. Чи щось таке…
– Буду…