Вони йшли джунглями. Не було тут стежок. Просто ліс. Але Ештон відчував, що попереду щось є. Таке, що вибивалося з загальної енергетичної картини.
І ось, нарешті. Це була якась піраміда. Висотою з двоповерховий будинок. Не більше. Вся поросла мохом і рослинами, навіть кущами. Мерін зупинилась перед нею. Підняла голову, поглянула на верхівку. А тоді подивилася на Ештона. Вона запитувала у нього. І йому не потрібні були слова, аби збагнути про що вона питає. Він відповів згодою, впевненістю, рішучістю. І мови немає – нізащо не випустить її з рук. Мерін ступила до нього, підхопила на руки, як принцесу і в два стрибки опинилася на верхівці. Раніше вона не демонструвала так явно свою силову перевагу. Ештону чомусь захотілося істерично засміятися. Ні, він знав, звісно, що вона сильніша за нього і у фізичному плані теж… Але одне діло знати, інше – наочно побачити і відчути на собі. Але часу особливо про це міркувати не було. Мерін поставила його на ноги – вони наразі були на верхівці піраміди, що згори більше нагадувала жерло вулкана – всередині було порожньо… Але не темно. Там було приглушене світло, наче від багаття, але розгледіти що там – Ештон не міг. Він перевів погляд на Мерін. Вона просто чекала. Просто дивилась. Давала йому час. Не форсувала подій. Але щойно зловила його погляд, не вагаючись, не роблячи паузи, зняла свій легкий халат. Витягнула руку і халат, наче білий прапор замайорів під поривами не сильного вітру, що гуляв між верхівками дерев. Вона відпустила його. І вітер поніс білу тканину, граючись нею, вона полетіла у нічну темряву. Зникла там. А Ештон, як заворожений перевів погляд на Мерін. Він точно знав, що варто йому опустити погляд, побачить її оголене тіло. Та погляд вперто не опускався нижче ключиць. Він тяжко ковтнув. Мозок зовсім відмовив. Він підняв погляд і її фіолетові очі дивилися просто. Спокійно. Безмятежно. Наче вона спостерігає за багаттям. Чи морем. Чи грозою за вікном з чашечкою какао. Господи! Його гола, кохана жінка, на жерлі рукотворного вулкана, серед нічних джунглів виглядає… Домашньо? У Ештона здається мозок від щастя плавиться… Але він просто не здатен заглушити свої бурлячі почуття, що зараз теплою ніжною хвилею затопили його. Але щойно вона усміхнулась йому з ніжністю – в місячному світлі ця посмішка видалась Ештону чимось… Чимось таким… Що залишиться в його серці назавжди. Ніби сяючий діамант на попелищі, чи чистий айсберг в чорній течії Атлантичного океану. І його почуття вибухнули, наче лава вулкану, на якому він стоїть. Що ж ця жінка робить з ним? Вона ступила крок назустріч і торкнулася його голої ключиці кінчиками пальців, заодно торкаючись кігтиками. І Ештон нарешті помітив її біохвилі. Вона кохала його. Любила всім серцем. І це отрезвило. Ештон теж скинув свій халат швидко і рішуче – здер, буквально, і щойно його рука випрямилась, він відпустив його, не дивлячись куди він полетить. Мерін підійшла ближче і обняла його за талію. Ештон не задумуючись обійняв її у відповідь. І Мерін стрибнула вниз разом з ним.
Якщо чесно, Ештон навіть подумати не встиг. Тому і не злякався, мабуть. Очевидно, будівля занурена в глибину, під землю, тому що нічне небо на верхівці піраміди виглядало добіса високо. Але ж вони в Шазарії. Чому дивуватися? Під ногами була знайома калюжа, як у Храмі. Вздовж граней піраміди горів вогонь, але не давав надто багато світла. Як горів? Фіг його знає. Виглядає, як підсвітка. Ну, і хрін з ним. Ніякого виходу звідси Ештон не бачив. Мабуть, єдиний вихід вгорі. Впринципі, він зможе вибратись, якщо задіяти барєри, кілька вибухів, і ХьєдХайн, можливо. Та, мабуть, є простіший спосіб. Не на разі. Ештон ступив крок до Мерін і зауважив, що підлога не однорідна – під водою пісок. Чи… Щось подібне. Ця субстанція чорна. Цікаво що це?
– У нас є ще час. – Сказала Мерін, поглянувши вгору. – Цю піраміду постійно обслуговують і грані рухомі. Тому не переживай, Місяць невдовзі зявиться. І ми, нарешті, дочекаємось повні. – Усміхнулась вона йому. Мерін була… Тиха. Її біохвилі були спокійні і чіткі. Наче хвилі на озерній гладі… Це відрізнялось від її звичайного стану.
– Гаразд. Як проходить обряд? – Запитав, нарешті Ештон.
– Як завжди. Обумовимо умови. Тільки в душі. І закріпимо договір.- Стенула плечима Мерін.
– Як закріпимо? – Усміхнувся Ештон. Біохвилі Мерін сколихнулися на мить.
– А й справді… Раніше я заключала договір через укус. Але нам це не надто підходить… – Задумалась Мерін, притуливши пальчик до губи в задумі.
– А з Реєм? – У них же був рівнозначний договір?
– У нас був кривавий поцілунок.- Усміхнулась Мерін. Ештон несвідомо скривився.
– Вибач. – Спробував взяти він себе у руки. – Це не зовсівм звично, але проблеми не бачу. Давай так.
– Чому тобі не подобається ця ідея?- Запитала Мерін. Ештон задумався. Чому? Ну… Кров у нього асоціюється з війною. З болем і смертю. При думці про кров у роті, згадуються різні криваві моменти. Що завгодно, тільки те, що ніякого стосунку до Мерін не має. До його почуттів з його коханою.
– Не асоціюється у мене кров з коханням. – Стенув він плечима. Мерін усміхнулась ширше.
– Але наша любов завершиться смертю. – Вона не намагалась піддіти, не вкладала у ці слова ніяких почуттів. Наводила аргумет, не більше. Але серце Ештона боляче кольнуло. Він чіпко подивився в очі Мерін. Видихнув.
– Так. Та невже варто жити з цією думкою…
– Ми по різному зараз дивимось на речі. Але пройде час. І ти зрозумієш, що можливість піти – це дар. – Мерін усміхнухнулась Ештону ніжно. – Та все ж я готова забути про це заради тебе. Настільки часу, наскільки ти сам захочеш, коханий. Як же ми закріпимо договір? – Наблизилась вона до нього, зазираючи в очі і притискаючись тілом. І Ештону стрельнула думка в голову. І він сказав раніше, аніж встиг обдумати:
– А як щодо консумації шлюбу? – Запитав він. Ні, щось воно не те… Ні-ні… Так. Ляпнув, тепер треба вислухати що Мерін на це скаже. А вона з відповіддю не поспішала.
– Що ти маєш на увазі? – Запитала вона після паузи. А ось і шанс увімкнути дурника і відступити…
– Секс. – Та хто ж таке зробить? Мерін здивовано завмерла на мить. А потім розхихотілася.
– А що – ідея. – Сміялася вона. – А можна я тебе в процесі вкушу? Для надійності. – Прижмурилась вона хитро. І її біохвилі, нарешті забилися життям. Так, як Ештон звик. І зараз він їй готовий що завгодно дати. Хоч кривавий поцілунок, хоч руку відтяти.
– Ти просто мене покусати хочеш? – З підозрою звузив очі Ештон. Мерін засміялась відкрито – розкусив, мовляв.
– О, мені вже давно цікаво яка твоя кров на смак. А знаєш, як енергія в крові тече? Ммм… – Сміялась вона. Мерін була впевнена, що Ештон їй відмовить – відчувалося це в її біоритмах. Дразнила його просто.
– Гаразд. – Погодився Ештон і усміхнувся так, як може усміхатися чоловік лише тоді, коли його подарунок сподобався парі. Мерін поглянула на нього, урвавши сміх. Уважно – в очі, переконуючись, чи він справді згоден.
– Тоді і ти мене вкуси. – Серйозно запропонувала вона. Та Ештону це було не цікаво.
– Може щось інше? – Вирішив він спробувати удачу.
– Наприклад? – Зацікавилась Мерін.
– Не знаю. – Чесно стенув плечима Ештон і усміхнувся. А що просити?
– А які ідеї? – Хитро прищурилась Мерін. – Ну ж бо. Я ж не перша твоя коханка.
У Ештона аж брови підскочили. Мерін явно налаштована на подвиг сьогодні. І… Ешону знову стрельнула думка в голову… О, ні… Ні. Таке він у Мерін не проситиме. Та Мерін блиснула очима і, впіймавши його за голу талію, буквально втислася в його тіло грудьми. Потягнувшись до нього хижо обличчям.
– Зізнавайся! Місяць вічно не чекатиме! – Відсупати вона не бажала. Ешон зітхнув, здаючись. Як сказати?
– Ем… – Як він має це сказати???
– Еш, мені тридцять тисяч років! Кажи прямо. – Боже, вона справді його думки не читає??
– Мінет. – Випалив він і почервонів. Мерін нахмурилась.
– Що це? – О, ні… Ще й пояснювати…
– Ну… Так, як я роблю для тебе тільки навпаки. – За що йому це?
– Тобто я повинна облизувати твої геніталії? – О, Господи! Ні, ідея нікуди не годиться.
– Давай іншим разом, гаразд? – Просто зжалься, кохана…
– Просто поясни! Це добре, якщо під час заключення договору я зроблю для тебе щось таке, що не робила ніколи до цього. – Так. Як звідси вибратись??? Ештон на повному серйозі роззирнувся, шукаючи спосіб втекти. Мерін здивовано засміялась на цей порив. – Чому тобі соромно мені пояснювати? Ми вже багато раз були в ліжку. Не розумію. – Поблажливо уміхнулась вона. Ештон поглянув на неї і здався цілковито.
– Гаразд. – Зітхнув він. – Я тебе направлю.
Мерін задоволено усміхнулась і кивнула. Вона поглянула вгору:
– Місяць скоро зявиться.
– Почнімо? – Запитав Ештон.
– Так. – Погодилась Мерін і сіла на землю, потягнувши і Ештона за собою. Вона зручно розмістилася позі лотоса. І Ештон відзеркалив її позу. Її волосся розплилося по воді. Її ніжні руки обхопили його долоні. – На цей раз я поведу, гаразд?
– Так. – Усміхнувся Ештон. – Це у мене вперше. – Хитро посміхнувся він.
– Ох! – Розсміялася Мерін. – Чому навіть зараз я веселюсь, якщо поруч ти! Це ж контракт душі!
Ештон підніс її руку до губ. Поцілував. Ніжно, чуттєво. Аж серце защеміло:
– Тому що таке моє кохання до тебе. Тому що я вкладаю всього себе у твої руки з посмішкою. Тому що я щасливий, що це ти. Я кохаю тебе. Веди мене, Мерін. – Вона обеззброєно поглянула на нього і усміхнулась. Вона його кохає. Теж кохає. Любить. Ештона м’яко відірвало від землі. Легкими хвилями понесло кудись вдалечінь. Вгору. Він здіймався, наче дим від багаття, він втратив форму. Він…
Опинився серед нічного поля. Серед невідомого колосся. Високого – по пояс. Обернувся і побачив крону розлогого дерева. Вона була далеченько. Ештон став пробиратися до дерева. Але воно не наближалось. Мерін відштовхує його? Та наступної миті місяць освітив небо. З’явилися далекі зорі. І в цьому світлі під кроною дерева з срібного сяйва матеріалізувалася Мерін. І Ештон ступив їй крок назустріч – але цей крок наблизив його майже впритул. Вона була… Інакша. Світла. М’яке сяйво струменіло з-під шкіри. Біла сукня, буквально зіткана з туману, струменіла і уривисто, невагомо губилася в колоссі – тут воно було по коліно. Її волосся не здавалося чорним, як в житті – швидше темного-срібного відтінку. А шкіра була ще біліша, аніж зазвичай.
– Ти прекрасна. – Це правда. Така… Її це прохолодне сяйво з-під шкіри… Ніби уособлення спокою, безпеки. Ніби… Мрія.
– Ах, це? – Розвела вона руками, вказуючи на себе. – Ніколи не розуміла, чому мій образ душі такий світлий. Я почуваюсь куди темніше. – Усміхнулась вона. І її посмішка буквально засяяла. – Я зазвичай не пускаю нікого у свою душу – відвідую душу партнера. Але ти тут вже був. Тож… Я вирішила піти сюди.
– Це місце теж міфічне. – Усміхнувся Ештон. Ступив крок до Мерін. Вона з трепетом підпустила його до себе. Ештон торкнувся невагомо, ніжно до її душі. І Мерін відповіла йому жестом – з ніжністю провела щокою по його пальцях, закривши очі. Серце Ештона не могло не зрозуміти, що немає у світі більшої довіри. Немає у цілому всесвіті. Він підхопив її руку і поклав на своє серце – її довіра взаємна. І Ештон відчув, як довкола залунала пісня. Ніжна. Майже казкова. Але така реальна. Він відкрив очі і ще встиг побачити, як пейзаж навколо змінюється у вирі… Лише мелодія незмінно грала. І вони опинилися посеред танцполу. І Мерін потягнула його у танок. Хоч він і нагадував більше бій, та не було у ньому ненависті чи злоби – лише безмірна життєва енергія. Що з кожним рухом насичувала силою і здоров’ям глядачів – людей. А потім музика стихла. Зупинилась. І Мерін з Ештоном зупинились, в фінальному русі тримаючись за руки на рівні грудей. Де це вони? Довкола маленької площі, де і був крихітний подіум з танцюючими парами, розсипались низенькі будиночки селища.
– Це Центральна Площа. – Усміхнулась Мерін. – Пам’ятаєш, я розповідала тобі – одного разу ми влашували концерт для людей.
– Так ось який танок алубі – такий, що наповнює енергією? – Усміхнувся Ештон їй. Вона усміхнулась ширше. Довкола всі аплодували, кланялись. І не помічали незваних гостей з майбутнього.
– Так. Ми теж здатні ділитися енергією. Цей обряд для цього і існує. Та спробуй людям щось розкажи… – Сміялася вона. Вона підхопила Ештона під руку і повела в напрямку до двоповерхової будівлі, що наче обіймала селище півколом. – А це Маєток. – Вони обігнули будівлю. Вона виявилась наче впукла лінза – з іншого боку огинала сад. – А це Сад. – Вона ніби екскурсію Ештону проводила. По маєтку, де колись жила… Так он воно що!
– Зажди. Це тому міста в Шазарії так називаються? – Вирішив перевірити здогадку Ештон.
– Ах, так! – Розсміялася Мерін. – Як частини маєтку. Або частини заповідника. Ось дивись. – Вона вказала на стіну маєтку. Там в невеличких арочних прорізях стояли урни. Кожна арка була підписана. Їх було не багато. – Це мої люди.
– Ті, з ким у тебе був договір? – Перепитав Ештон.
– Так. – Усміхнулась Мерін. Але без болю. – Ходімо. – Вона повела його в сад. Він був не хитрим. Там – дерева, там – кущі, там – клумби. І чагарники то там, то тут. Він виглядав дико і доглянуто одночасно. Це було… Мабуть так і мало бути тут. Мерін підвела його до одного з чагарників, з деревом десь всередині, і завела у прогалину між кущами, яку і не помітиш, поки не підійдеш впритул. Вони обігнули кущі і опинилися між малесеньким озерцем і лавочкою під вербою. Її гілля обрамляло лавочку з двох сторін і таке було враження, що окрім цього місця і не існує нічого. Вони сіли тут.
– Я обожнювала це місце. – Сказала Мерін і упокоїла погляд на озерній гладі.
– Спокійно. Ніби і не у маєтку.
– Наче натрапив на дике озерце в заростях, правда? Тільки сидіння випадково тут заблукало. – Підтримала Мерін. Вона знала тут кожен куточок. Знала все це місце назубок. І ділилася спогадами, висіченими в її душі з Ештоном. Для нього зміна декорацій була надто стрімкою і він не встигав за коханою. Але Мерін так хотіла поділитися більшим з ним. І зовсім невдовзі в цій спокійній ідилії почулися звуки битви. Такі недоречні. Та Ештон вже знав – просто за горизонтом нова картина. І наступної миті вихор переніс їх на високу стіну – внизу було урвище, штучне, мабуть, навколо – гори, а з і ншого боку муру був пишний ліс, а в далечині виднілися руїни маєтку. Ештону стало жаль дому Мерін.
– Це лише будівля. Люди цілі, Науковий центр цілий – а тому Шазарія відновилась. Так було не раз. – Усміхнулася вона, визираючи з-за плеча Ештона. В її руках був меч – амулет, такий як його Ліам.
– Це твій меч? – Запитав він.
– Так. Його звали Міраж. Я втратила його в одній з битв. – Усміхнулася Мерін скрушно. А тоді стисла його сильніше і стрибнула в урвище з хижою усмішкою на устах. Ештон стрибнув за нею і встиг побачити, як Міраж розрубує навпіл якусь тварь. Таке було враження, що це обвуглений монстр з вивернутими руками. На людину чи якусь подібну істоту схоже не було. Він розсіявся, наче видиво з диму.
– Інколи я шкодую, що тут фізичний бій неможливий. – Усміхнулася сумно Мерін. – Рашази, Ештон. – Вказала вона на групу таких же тварюк, до них мчали алубі з такими ж мечами.
– Це енергія смерті їх змінила?? – Здивувався Ешон.
– Так, коханий. Хоча, хто знає, може лиш показала істину – які вони є насправаді.
– Фу. Тепер мені ще менше хочеться знову поглинути цю енергію хоч колись… – Скривився Ештон. Мерін весело засміялась. І стрибнула на Ештона. Меч розстав десь по дорозі, їх закружляло, наче на якійсь скаженій каруселі, Мерін вигнулась назад, тримаючись за шию Ештона, явно насолоджуючись.
Вихор переніс їх… У селище якесь… Прямо посеред скелі. Вони стояли на вході перед відкритою брамою, на хиленькому балкончику, до якого був підєднаний підвісний міст – внизу бездонне урвище. От це вже природа постаралася. Це було схоже на якийсь будиський храм. Тільки без храму.
– Вибір у вас простий. Або померти врешті – решт, або заплатити. – Сказав алубі. Це було схоже на якісь переговори. Вони з Мерін стояли трохи збоку і спостерігали. А алубі був в компанії з Мерін… Ештон ще раз поглянув на свою спутницю. Тепер ясно. Мерін показує йому саму себе в спогадах… Різниця відчутна, насправді – переплутати неможливо. Ця Мерін, що поруч- яскрава, сяюча, жива, а та що частина спогаду – бліда тінь.
– Ми виживали весь цей час і без вас! – Сказав старший, мускулистий чоловік, що стояв на чолі. – Від кровопивць нас захищає наш дім. І ми не платитимемо вам таку ціну!
– Годі. – Урвала Мерін. Її голос м’яко і владно розсік суперечку, а шлейфом послідувала тиша. – Одна дівчина, що не має сім’ї. Не менше, не більше. Звертаюсь, не до Вас, Старійшино. Звертаюсь до жінок. Я багато прошу. Віддати у мої руки своє життя. Та не візьму нікого силою. Не візьму, навіть якщо ваші ж односільчани зв’яжуть одну з вас і препіднесуть мені у жертву. Візьму лише ту, що сама віддасть своє життя. Взамін же дам зброю. Дам воїна. Він не безсмертний. І не всесильний. Та зможе захистити одне селище від тих, кого іменуєте кровопивцями. Думайте, жінки. Часу у вас до завтрашнього сходу сонця. На світанку ми прийдемо ще раз, та знайте, що востаннє, якщо зустрінемо тут відмову. Ви мусите зрозуміти: біля підніжжяя гір уже немає живих селищ. Кровопивці прийдуть, у пошуках живих. І вас тут спіткає лихо. Ви беззахисні. І скеля, що рятувала Вас десятиліттями, послужить вам пасткою.
Мерін урвала монолог, розвернулася і пішла по підвісному мосту. Невагомо і легко, ніби він був надійнішим за скелю, на якій вона щойно стояла.
– І що, заплатили? – Поцікавився Ештон.
– Так. Всі платили. – Відповіла вона. – Та й плата не висока. Навіть їм жити треба. Виходили з таких укритів всі, аби роздобути їжу. І втрачали щороку багато людей. А надія коштує дорого. От і погоджувались.
– І що потім? – Запитав Ештон.
– Потім дівчина народжувала лара в Шазарії. Народженому лару робили операцію, аби він не міг розмножуватись. Тримали до дванадцятирічного віку. Потім прив’язували договором до матері і повертали у селище обох. Якщо народжувалось двоє – одного лишали в Шазарії. – Пояснила Мерін.
– Ясно… Дієвий спосіб, хоч і прикрий. – Констатував Ешон.
– Для алубі це теж було не приємно. Мало того, що доводилось спарюватись з людиною, так ще й дитина діставалася людям. – Спохмурніла Мерін. Ештон зітхнув. Тоді для алубі люди – були без п’яти хвилин худоба. Можна зрозуміти… На ці думки Мерін усміхнулася Ештону. – Мене дивує, з яким розумінням і самокритикою ти ставишся до оточуючих. У мене ніколи так не виходило.
– Тобі це і не потрібно. – З гордістю за кохану сказав Ештон. – Ти неймовірна. Повелителька алубі і Шазарії. Алубі, що перевершила власну природу. Могутня, мудра, милостива. Ти знаєш більше, аніж інші. Тобі і не потрібно входити в чиєсь положення, під тебе повинні підлаштовуватись. Натомість же ти робиш оточуючиш щасливішими.
– Не розумію, як у тебе виходить так щиро вірити, що я щось грандіозне. – Іронічно хмикнула Мерін, усміхнувшись.
– Що значить – вірити? Все так і є. – Підняв обурено брови Ештон. Мерін похитала головою, мовляв, безнадійно. Ештон переможно усміхнувся. Мерін поглянула на нього, схиливши голову набік. Тут, де їхні душі оголені, вона бачила причини цієї, зазвичай незрозумілої для неї поведінки коханого. Вона бачила, що він хоче, аби вона знала – для нього вона беззаперечно являється втіленням прекрасного, втіленням величі. В його очах вона незмінно буде… Його Мерін. Насправді він знає, що вона не ідеальна. Що вона жива істота. Що має слабкості. А час, біль і самотність її загартували. Та усе це ніколи не затьмарить її божественного образу – лише доповнить. Лише оживить. Змусить закохатися ще дужче. Змусить серце битися, закарбовуючи кожну рисочку її образу в душі. І найболючіше, про що йому доводиться думати – що колись він власними руками обірве її життя. І сил у нього вистачить. І рушучості теж – адже він уже зрозумів і прийняв її прагнення. Але кожного разу, як про це заходить мова – серце ридає. Адже сльози теж можуть бути рішучими.
За пустощами і душевним спілкуванням Ештон і не помітив, як декорації змінилися знову.
– Наш час закінчується. – Мовила Мерін. Вони знову стояли під деревом.
– Що це за місце? – Запитав Ештон.
– О… – Засміялася Мерін. – Знаєш… Це мій дім. Це лачім. – Обвела рукою Мерін поле. – Розповсюджена злакова рослина в ті часи. Ми ним людей годували. Моє дитинство пройшло в цьому полі. Я тут стирала руки в кров на протязі дня, поки працювала. А за ніч все загоювалось. А до заходу сонця рани зявлялися знов. – Мерін усміхнулась майже іронічно, з легкістю поглянула в не6о. – А це дерево – дозволена межа, до якої мені можна було відходити від дому хазяїна. Дивно. Та щоразу, коли я занурююсь в глибоку медитацію, опиняюсь тут.
– Ти вчилася брати тут свій договір під контроль? – Запитав Ештон.
– Так. – Кивнула Мерін.
– Мене переносить в ліси В’єтнаму. Там прокинулись мої здібності. Думаю, душевний простір закарбовує обставини, за яких ми почали своє духовне зростання. Наче віпдправна точка. – Припустив Ештон.
– Ось так просто. – Хмикнула Мерін.- Мабуть ти правий. Це логічно. Просто збіг.
Мерін затихла і поглянула знову на нічне небо.
– Стань моєю дружиною. – Сказав Ештон і простягнув руки до коханої. Вона перевела на нього погляд. Усміхнулась впевнено і вклала долоні в його руки.
– Так, я віддаю тобі свою душу. А взамін прошу твою.
– Я теж віддаю тобі свою душу. І відтепер вважатиму себе твоїм чоловіком.
Таке було враження, що зорі навколо них закружляли.
– А я вважатиму себе твоєю дружиною. Зобов’язуюсь прожити з тобою таке довге життя, як ти тільки захочеш.
Місяць вилився у суцільне сяйво навколо них.
– А я зобов’язуюсь кинути тобі виклик в кінці для смертельного поєдинку. І докласти всіх зусиль аби вбити тебе. А доти любити. Берегти. Береги тебе і твій дім. Зобов’язуюсь підготувати Шазарію до нашого відходу.
І сяйво зв’язувало їх. Та це були не пути – узи.
– Я ж обіцяю любити і вчити тебе, допомагати в усьому, підтримувати і прийняти твій виклик в кінці.
Узи впліталися в їхні душі. Проникали всередину.
– Я зроблю все можливе, аби ти прожила щасливе життя зі мною.
Узи ставали все більш видимі, образніші. Снували навколо них, пронизуючи їх самих наскрізь. Та відчувалися теплом. Щастям.
– Я зроблю все, що зможу аби ощасливити тебе, коханий. Моє істинне ім’я Нічна Тиша.
Ештон навіть не задумався він знав своє істинне ім’я:
– А моє – Місячне Сяйво.
Сяйво затопило все навколо. І затопило дві душі, що трималися за руки, навіки ставши парою. Ештон відкрив очі і побачив Мерін в позі лотоса. Він все ще тримав її долоні.
Ще мить і Ештон збагнув, що договір ще не укладено. Довкола, як і в медитації виднілися ті ж узи.
Мерін не чекала більше ані хвильки. Вона схопилася і встала долонями у воду, наближаючись до нього на четвереньках. От зараз вона без жартів нагадувала пантеру.
– Ти обіцяв, що направиш мене. – Хижо усміхнулась вона. Нахилилась і лизнула його член. Потім ще раз і ще… О… Чорт! Чорт! Чорт! Невже він і справді зробить це? Та Мерін навіть і не думала зупинятись. Її гарячий язик… Все. Ерекція, привіт.
Ештон спробував зібратися. Мерін намагається зробити мінет, а він, чорт забирай, нюні розпустив. Ну, піпець, приїхали. Окей. Ештон ніжно торкнувся її волосся, погладив. Господи, як це збуджуюче! Ох! Ештон акуратно зібрав її волосся і обкрутив навколо руки. Капець. Сміливіше! Мерін – не ніжна квіточка. Вона дика кішка. А як не сподобається їй, отримає кривавий укус раніше очікуваного, от і все. Чомусь ця думка заспокоїла Ештона і додала гостроти одночасно. Він міцно, але акуратно стис в кулаку її розкішний хвіст. Тоді припідняв за волосся, все так же акуратно, плавно, повільно, аби не зробити боляче. Мерін здивовано подивилася з-під лоба. Але не заперечувала. Ештон облизнувся. Тоді акуратно огладив її обличчя іншою рукою. Мерін підняла обличчя, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Ештон сковзнув великим пальцем на підборіддя. Господи, він зараз закінчить і без мінету… Очевидно, впіймавши оскаженілі хвилі Ештона, Мерін не те що не перечила, а здивовано і зачудовано дивилася на все, покірно роблячи, що покажуть. Невже це відбувається? Ештон впіймав її погляд. Впевнена? На мовчазне запитання Мерін відгукнулася рішучою згодою. І все. Всі запобіжники зірвало. Він, не відпускаючи пальця, нахилив її в напрямку до члена. Мерін стояла долонями в воді, опираюючись. І коли Ештон її нахилив, стала на лікті. Не зрозуміло чому, це Ештона не те що збудило – ввело в якесь… божевілля. Він уже не думаючи розкрив її рот, і просто нахилив на член. Плавно, але досить сильно направив за волосся, аби член ввійшов глибше. І Мерін відгукнулася глибоким здивуванням. Потім це здивування спало і перетворилося в цікавість. І цей інтерес доповнювався збудженням. Реакція порадувала Ештона і це надало йому впевненості. Він повільно знову припідняв її голову за волосся і знову опустив. Цей рух змусив його збуджено видихнути. Схоже, Мерін збагнула принцип, і вже не чекаючи вказівок, сама продовжила приносити задоволення. Вона деякий час повторювала цей маятниковий рух: вверх – вниз. Тоді захотіла рушити далі. Біохвилі – все ж це дуже зручно.
– Оближи. – Ештон і сам облизав губи. – Можеш… Просто головку.
І… О!!! Вона зробила це. Її язик обігнув головку. Аах… Ештон і не знав, що буває так добре. Мерін зробила кілька рухів по вуздечці, а тоді сковзнула на протилежний бік. І орієнтуючись на відголосок біохвиль, досліджувала всі можливі чутливі місця своїм гарячим, гнучким, допитливим язиком… ООООХ! Її язик огладив уретру, а тоді сковзнув під крайню плоть… Чорт! І, здається, що уже і не треба направляти нікого, та Ештон і не думав її відпускати. А Мерін і не думала випручатись. Вона сковзнула по члену, ввібравши його в рот майже наполовину – наскільки дозволяли розміри. Ештон зупинив її, не пустив далі – потягнув вгору. Мерін не опиралася. І ця її слухняність зараз… Просто відбирала в Ештона будь-який здоровий глузд. Він любив мінет. Та який мужик не любить, біс би всіх в купі забрав! Але те, що це робить Мерін… Ештон задав ритм. Знав, що швидко чи глибоко не треба, старався робити це в комфортному темпі для Мерін… О, Господи це Мерін… Невже це взагалі реально? Застряг десь в медитації, відкинув копита, і зараз просто насолоджується галюнами… Ох, так…
– Рукою. Допоможи собі рукою… – Ештон закинув голову назад і сперся вільною рукою за спиною. Мерін сковзнула долонею по стволі… І Ештон, мабуть, просто знепритомніє зараз… Вона знову рухалась сама. Ритм, швидкість і натиск регулювала теж сама, слухаючи партнера… І це без жартів найкращий мінет в світі… Стоп… Ештон плавно, але впевнено підняв Мерін. Закінчувати їй в рот він сьогодні не буде. Навіть якщо це останній шанс і нагоди більше не буде – не сьогодні. Ештон підняв її на рівень з своїм обличчям. Мерін правила гри збагнула, не пручалась, просто плавно послідувала за ним, як кішка м’яко ступаючи долонями по підлозі навколо тіла коханого, а опісля спираючись йому на груди, а потім – плечі. Ештон жадібно і пристрастно поцілував її, відпустивши волосся з кулака – тепер він притискав її до себе, тримаючи за потилицю. А Мерін сіла на його член. Ах! Ештон простогнав їй в уста, і Мерін вторила йому, рухалась постогнуючи, її вологе і гаряче лоно розкривалось для нього. Її чутливий і пруткий язик пестив його рот. Вона гладила його плечі, а кігті оцарапували шкіру, додаючи гостроти. Її груди час від часу торкалися до тіла. Рука Ештона ковзала по її тендітній спині, і її енергія вливалася в його тіло. Не було цього раніше. Вона така хвилююча… Так… Так… Ах! Ештон закінчив з думкою про те, що зробила сьогодні для нього його дружина. І щойно післяоргазмні хвилі затихли, Ештон відчув, як гострющі зуби Мерін розрізали його плоть, проникаючи легко, наче в соковите манго. І його кров бризнула в її рот. Та замість болю Ештона затопило шаленою хвилею задоволення Мерін. Вона закінчила через те, що його енергія необуздано затопила його, і екстаз накрив і Ештона – інакше бути й не могло.
Останні промені місяця встигли ще освітити те, як пара обезсилено заснула в обіймах один одного.