Доброго дня, коханий читач. Ти знаєш про мене на разі більше, аніж я про тебе, адже читаєш мою душу. Мої думки, мої погляди, переконання. Та мені теж було б цікаво познайомитись. Адже двасторонній зв’язок – більш органічний. Моє натхнення з нетерпінная чекає на твій коментар.
***
За кілька днів Ештон таки доробив схеми, затвердив остаточний проект академії, організував полювання на час повні, повідомив всіх, що йде в медитацію і доліз таки до серця Храму.
***
Боже мій, нарешті спокій. Чому не в медитації робити схеми так довго? “Боже”? Цікаво, що Ештон все ж притримується релігії. А яка релігія в Шазарії? Немає, здається. Мабуть, культ поклоніння Повелительці повністю заміняє поклоніння богам. А чи вірить Ештон у Бога? Раніше вірив, здається. Можливо, не у Бога, але у певний фатум Ештон все ще вірить. Але, якби йому сказали вибирати – він все одно обрав би Мерін.
– Храм, перенеси мене до пам’яті. Я хочу створити новий механізм. – Попросив Ештон. Храм відгукнувся безмовною згодою. Цікаво, скільки часу це займе на цей раз? Все одно він повинен вийти з медитації до наступної повні, адже тоді у нього весілля… Потрібно ж підготуватися якось? От чорт… Він і забув про це… Значить часу ще менше…
***
Механізми зайняли у Ештона неочікувано мало часу. Все ж науковці гарно постарались – він практично не змінював їх схем. Основа була вже готова: так як казала Мерін, просто вирізати замалу ємність і замінити на нову – потрібного розміру. Проте Ештон все ж вніс принципові зміни – відтепер енергія буде використовуватись раціонально, механізм черпатиме енергію з усіх можливих, і навіть, раніше не мислимих джерел, аби зменшити дискомфорт під час адаптації: з старої ємності, з вільної енергії носія, з енергії, що раніше витрачалася на запуск функцій договору (це ж під час адаптації не потрібно), словом… економив. А з діагностикою і зовсім просто було – Ештон просто виокремив частину механізму, що “бачить” договір, скопіював і отримав майже готовий механізм. Додав лиш індикатори, аби можна було отримати резльтат…
Робота зроблена. А час ще є…
***
Ештон вирішив не ворушитись. Просто полежить і прийде до тями. Та й усе… Для чого форсувати і намагатися прийти до норми раніше аніж це можливо? Поки Ештон міркував про це все, лежачи на підлозі, до нього плавно наблизилась Сірін і лягла в обійми. За кілька хвилин приєднався Рікон. Було легко і невагомо. Було добре і затишно. Присутність Храму теж відчувалася.
-Хм… – Усміхнувся Ештон. Схоже всі знову в зборі. Ештон закрив очі. Відчуття таке, ніби йому відсипали у жменю щастя. Спокій і блаженство. – Як пройшло полювання?
– Добре. – Прошепотів Рікон. Мабуть, він теж відчував умиротворення. Теж не хотів руйнувати затишок. – Прийшли Лісар, Варт і Кір зі своїми партнерами, покликали ще деяких інших розвідників. Візай і Лагор приєдналися. І ми з Сірін. Розібрали дітей… Всі діти вполювали здобич. Хто більшу, хто меншу. А потім всі влаштувалися в таборі на нічліг, як ти вчив. Розвідники добре готують…
– Діти стали якимись… Впевненішими і тихішими. Сильнішими на тренуваннях. Різниця помітна. – Поділилася Сірін. – З лекціями все всюди добре.
– На тренуваннях теж. – Потерся Рікон об плече, наче велетенський пес. – Свита виконує всі вказівки. Науковці з’являлися. Хотіли зустрітись.
– Архітектор кожного дня в Елізіумі. Працює. І навчився непогано впралятись з біохвилями своєї зграї. – Сірін лежала з закритими очима і уткнулася носом Ештону в плече, тому звуки виходили трішки приглушеними.
– Ванесса і Залізна Леді тебе чекають. Щось у них робиться…
– Ну, і молодці, що справляєтесмь без мене. Ходімо ще в кімнату, полежимо… – Ештон був задоволеним.
***
Як виявилось, в Шазарії взагалі відсутнє будь-яке поняття весілля. Люди просто починаюь жити разом і все. Без ускладнень. Та на весільну подорож Мерін все ж погодилась. Тож замість підготовки до весілля Ештон займався підготовкою до весільної подорожі. І клопотів було не менше… Особливо, зважаючи на туристичні місця, що бажала відвідати Мерін. Він без перебільшень змусив увесь відділ зовнішніх справ працювати над цим. І навіть совість не мучила. Про що мова взагалі? Якщо потрібно, то він і всю Шазарію на вуха підніме, аби Мерін порадувати. Так що хай працюють. Окей. Треба визнати. Це не лише заради Мерін. Це потрібно і йому. Потрібно відчути, що це щось особливе наближається… Не лише подія важлива, підготовка теж має значення. Раніше Ештон не задумувався про це. Для своїх колишніх він теж готував романтичні сюрпризи(у нього таке враження, що це було в іншому житті. Колись давно), та це відчувалося інакше… Він робив це тому, що якщо він цього незробить – не буде і резльтату. Зараз же він без проблем усе може доручити свиті, скажімо, але робив все сам. Ходив на безкінечні зстрічі з Розвідниками, що поступово перетворювалися в суцільний консиліум. Просиджував годинами у Системі з Ванессою, як раніше – шукали потрібну інформацію про Зонішній Світ, що раніш була Ештону не доступна. І в ці моменти Ештон почувався шазарійцем – чомусь Зовнішній Світ відчувався далеким, як ніколи. Зрештою Ештон зрозумів – зараз для нього процес важливівший аніж результат. Без цієї подорожі вони з Мерін можуть з легкістю обійтися. Мабуть, Ештон просто не міг собі дозволити вступити в шлюб з Мерін без зусиль з свого боку. Хотілося відчути свою причетність до цього дійства.
***
За цей місяць Ештон майже не бачився з Мерін. Вона медитувала. Чорт! Хто б знав, що це йому так тяжко дасться! І повня вже за два дні. ХьєдХайн не дає спати… А стійке відчутя дежавю відбирає останній душевний спокій – він не знає як проходить обряд. Тільки тепер Мерін немає поруч… І запитати в нікого – востаннє таке було пять тисяч років тому…
Весь цей час він був наче в прострації. Чомусь не віриться, що він одружується. Мерін не вистачає до ниючого болю в душі… Але відчуття, що він без двох днів одружений – немає. А що це за відчуття взагалі повинно бути? Мандраж? Нерви? Зовсім ні. Ештон спокійний. На себе навіть не схожий. Не природньо спокійний. Може це якась захисна реакція? Ештон зітхнув. Може піти прогулятись? Куди піти? Чорт! От якого хріна він ніколи не знає куди себе подіти? Хех… Він хоче в ліс. Ну, і хрін з ним! Останній місяць завдяки його капризам і так весь відділ зовнішніх відносин, свита, зграя і весь Елізіум, включно з Архітектором, потерпає. потерплять і цей вибрик. І Ештон пішов.
Одягнувся, як на бій з ротою вєтнамців, зібрав рюкзак з провізією і всякою всячиною на два дні. Вклався в годину. І пішов. Ліг у капсулу і кришка закрилася. Задати пункт призначення було просто – образний ментальний наказ. Майнула думка, що якби він захотів, покинути острів для нього не стало б проблемою. Його б ніхто не зміг би зараз зупинити, якщо він захоче забрати амфібію. Мерін в медитації і вийде з цього стану лише за два дні. Тоді він буде вже далеко. Ештон усміхнувся. Поглянув на небо. Вдихнув лісні пахощі. І ступив кілька кроків. Потім ще. Лісна гуща окутала його своєю енергією. Ештон побіг. Він біг уже не відчуваючи ноші за плечима. Йому не потрібен був зараз зір. Він і не бачив нічого в темряві. Він відчував запах. Але його нюх не був настільки гострий, аби орієнтуватися лише на нього в лісовій темряві. Він сам створював забагато шуму, рухаючись, і це заглушувало звуки нічного життя. А сприйняття так сліпило барвистою енергією лісу, що майже оглушувала. Та Ештон відчував. Це особливе інстинктивне чуття, те саме, що прокинулось у ньому після першого вбивства. Те саме, через яке він майже збожеволів тоді. Те саме, що рятувало його, те що допомагало йому вивести хлопців з пекла. І здобути ціль, скільки б побічних моментів не було навколо. Попереду дерево – вбік. Знизу корінь – опора. Згори ліана – пригнутися. Кущі не глибокі – затулити обличчя, пройти через проміжок. Можна не думати – чуття веде. І… Сприйняття перестало сліпити. Ештон адаптувався. Він відчув течію. Цього не було раніше. Та зараз він її бачить. Енергія не просто снує. Не вирує хаотично. Енергія лине. І Ештон йшов проти цієї течії, ніби слідуючи до джерела душі. Тільки тепер це не людина чи лар. Тепер це ліс. Ештон, насправді, завжди знав, що ліс живий. Тільки раніше він ніколи не прагнув дістатися його душі. Чи ліс не звав?
Ось він і тут. Він наче в бар’єрі. Всередині пусто, а навколо щільний вир енергії, що насичує весь ліс. Ештон міг дати гарантію – без сприйняття це просто темна галявина. І навіть його чуття оніміло – тут тихо. Вакуум. Ооо… Відчутя знайоме – простір душі. Ештон прикрив очі. Ввійти? Йому наче раді… Ештон сів. Медитація потягнула його за собою. Його ніби протиснуло насильно через малесеньке кілечко, і в результаті він випав… сюди. Світла галявина. І це інший ліс. Не древній, субтропічний, не дрімучі джунглі… Немає тут гулкої сили. Це молодий ліс. Квітаста галявина. Молоді соковиті дерева. Співочі пташки. Ештон зітхнув, усміхнувшись. І сів, розслаблено розвалившись на соковитій траві.
– Бачу тобі довподоби моя душа. – Ештон ще раніше відчув її. Ця душа чимось нагадувала Мунлайт. Але зовсім інша, звісно ж.
– Вона прекрасна. – Ештон не обернувся. Не було потреби. Він і так у її руках.
– Зовсім не боїшся, людино. – Хмикнула вона і з’явилася вже перед ним. Дівчина з зеленим волоссям, і об’ємними рогами, що нагадували роги оленя, і обрамляли її ореол вздовж волосся, ніби ще одна грива. Її лляна сукня зеленого кольору майже не прикривала тіла. Хоча, можливо, це просо трава якась, заплетена в подобу одягу.
– А повинен? – Без нахабства запитав Ештон. Він усміхнувся їй. Вона знову хмикнула.
– У Лілін завжди був дивний смак. З першого дня нашого знайомства вона дивувала мене своїм одвічним вибором. От і ти не виняток. Людино. – Вона не загрожувала. Але Ештон відчував, що зовсім не рівня цій істоті. Та закономірний страх все не приходив. Він просто дивився на неї. Вона зробила паузу, очевидно чекаючи репліки. Та, мабуть, Ештон таки вчиться поступово терпінню.
– Нічого не запитаєш, людино? – Загрозливо і незадоволено, повернувши голову на бік, запитала душа.
– Ти мене запросила. – Пояснив Ештон. – Я не знаю хто ти, то ж не знаю що питати. І для чого я тобі теж не знаю. Але раз прийшов, послухаю чим можу бути корисним. – Очі дівчини злісно зблиснули.
– Якби тут можна було лукавити, ти був би уже мертвий. Думай, у якому тоні говориш з духом лісу… – Загрозливо прошипіла вона.
– Зовсім не мав на меті якось образити тебе, дух лісу. – М’яко усміхнувся Ештон. Дівчина якусь мить дивилася на нього, ніби випробовуючи. А потім фиркнла і відвернулася.
Це ж треба, щоб перший ключ серед людей був таки нахабним… Може треба було почекати когось іншого? Але скільки ж часу мине? Чи не буде пізно… – відчув Ештон думки дівчини.
– Наближається загроза, так? – Запитав Ештон. Не серйозним бути вже не виходило. Дівчина уважно подивилась на нього. І Ештон висловив здогадку: – Скоро зявиться новий вид, так?
– Звідки ти знаєш, людино? – Оніміло поглянула вона.
– Я не знаю. Просто так складаються обставини. Самі події підштовхують до таких думок. Мерін знайшла свою пару врешті решт, і хоч це людина, та дотатньо обдарований, аби хоча б частково вплинути на події… Зовнішній Світ ввійшов в контакт з Шазарією. Як виявляється Мерін не єдина алубі, а окрім неї і Пірея можливо можна пробудити ще когось. Ще й рашаз… Хоч і не зрозуміло яким він тут боком… Та і лари… Отримали можливість розкритти свої природні здібності через збіг обставин… Тепер ось ти. Все це ніби якась мозаїка, яку щоб скласи потрібно поглянути згори. Та я недостатньо високий для цього. І бачу лише її окремі частини.
– Хм… Достатньо спостережливий і чуттєвий. І не звично розумний. І інстинкт самозбереження у тебе притуплений. Ти чомусь мало нагадєш людину. – Задумливо нахмурилась дівчина.
– Я це вже чув. – Усміхнувся Ештон. – Ти наяда?
Брови дівчини злетіли вгору.
– Не зовсім. Я її душа. Як ти…
– Я вже бачив таке. Образи душі лара поселилися у просторі душі Храму Місяця. А хто міг би поселитися у душевному просторі лісу? Та й Мерін казала, що колись намагалася врятувати мавів. – Ештон зітхнув. У медитації думається легше. Це теж нюанс, звісно. На ці думки дівчина розсміяялася.
– Схоже, єдина хто повинен вибачитися це я. Я, бачиш, упереджена. Схоже, єдина риса, що об’єднувала обранців Лілін – це високомірність. Але тебе це лихо, схоже, оминуло. Це у тебе щось інше. Цікавий але неоднозначний елемен особистості. Що ж. Вибач. Я не представлятимусь. І ти своє ім’я всім не називай. Памятай, як твою душу звати, та не кажи усім.
– Ну, так уже я ріс… Багато хто знає моє імя…
– Пф… Вони всі помруть скоро. Придумай собі інше ім’я. А у людей пам’ять коротка. Не в образу тобі. – Хмикнула вона у обігнула Ештона, при цьому й кроку не ступивши.
– Гаразд. – Кивнув Ештон, і справді наміріваючись дослухатись до поради.
– То може все ж маєш якесь питання? На твої плечі нелегка ноша впала. – Обернулась вона до Ештона, кинувши погляд згори вниз, задерши вгору підборіддя, наче дивилась на нижчу істоту. Та Ештон не ображався. Може так воно і є? Що ж ображатись на власну природу? Дівчина здивовано на нього поглянула і погляд змінила. Та Ештон не зациклювався на цьому. Що ж спитати? Насправді питання є.
– Чому з’явилися рашази? Чому алубі народжуються без душі? – Якось саме питання на язик лягло. Дівчина скрушно хмикнула.
– Бачиш, людино, всі помиляються. Та не всі визнають свої помилки. – Образ дівчини став віддалятися, але її голос все ще звучав. – Та все ж ніхто і ніщо не підвладно часу. Спокутані гріхи давно уже вплелися в історію. Час невблаганно лине. І навіть найневблаганніші визнають помилки. Хто зна… Можливо і прокляті діти знайдуть порятунок. Надто якщо ключ до цього порятунку вже з’явився… Надто якщо вони самі будуть порятунком… Адже час не лише змушує спокутувати провини… Час виявляє достойних.
Ештон сидів на темній, чорній, можна сказати, тихій галявині. Тишу поступово наповнили нічні звуки. І чуття Ештона вловило нічне життя. Хто ще зможе похвастатись, що ночував у серці лісу? Ештон спатиме прямо тут.
***
《Ештон. Де ти?》- Рікон розбудив Ешона десь о десятій, судячи з висоти сонця.
《Я в лісі. Нагорі. Гуляю, не хвилюйся.》- Все ж ментальний звязок штука корисна.
***
Якби Ештон знав, що для заключення контракту душі йому потрібно буде підніматися наверх, у ліс, то не спускався б назад в Гарем… Тільки і зробив, що помився, одягнув халат, що йому всучили служителі з свити Мерін і знову ліг у капсулу. Якщо серйозно, то що не подія, то срань якась надприродна. Це уже і не дивує і не хвилює. Єдине, що його хвилює – скора зустріч з Мерін. Він уже і не так хотів одружитись, як просто побачити її. О, Господи, як же скучив!!! Знову Бог? Треба буде спитати, у що вірить Мерін. І про лісову зустріч розповісти. І про те, як він скучив. І сюрприз для Мерін вже готовий… Про це, звісно, треба мовчати. Його провели на місце зустрічі – просто кінець стежки. Окей.
– Привіт, Еш. – Озвалась Мерін. І її біохвилі ніби вигулькнули з простору.
– Ого, ти стала краще ховатись. – Похвалив Ештон.
– Є на кому тренуватись. – Засміялась кохана.
– Привіт, я скучив. – Ніжно усміхнувся їй він. І найприроднішою з можливих речей зараз здавалось обійняти її. Та Ештон був не певен чи йому зараз можна. Мерін широко усміхнулась.
– Коли ж ти встиг? – Вона підійшла і обняла його – надто добре вже вивчила свою пару, аби не знати чого він так хоче зараз. Запах її волосся вдарив в ніс. Такий уже рідний. Такий жаданий. Її малесеньке і таке оманливо тендітне тіло. І ця її жадібна аура, що вбирає енергію Ештона так ненаситно… Її хвилюючі і незабутні біохвилі, що торкаються душі. Як же він скучив! Її врода, її велич, що він, здавалося б, перестав помічати так гостро. І її самотність? Що зникла без сліду, відмітив ніжно і трепетно Ештон. І її тепло. Ох, схоже він зараз розплачеться від щастя. Все це просто всередині не поміщається! Його серце так шалено забилося і він з останніх сил стримував сльози. Це не діло зовсім – ревти! Ох! Здається тепер він розуміє, чому мужики під вівтарем ревуть. І зовсім не в весільній сукні діло! Ох, а в чому Мерін? Та йому, відверто, всеодно в чому вона, він їй хоч голою зрадіє. Особливо голою… Але не в цьому річ! Він відпустив її, аби подивитись. Щойно Ештон її випустив, вона взяла його за руку і поманила біохвилями за собою. І він з жалем, що випустив своє щастя з рук, поплентався слідом – на ній був білий халат, такий, як і у нього.