- Два тижні пролетіли, наче хвилька. Ештону спершу здавалось, що у нього надто багато вільного часу. Ні тобі зустрічей, ні тобі звітів, біганини немає. Тільки тренування. В обід прибігали лари. Мерін по вечорам… У Храмі зависло все в очікуванні. І Ештон нервувався з кожним днем все більше.
Тож сьогодні одразу після тренування Ештон пішов в Храм. Він не знав що робити і куди йти. В своїй кімнаті робити нічого. До Лісара підійти? Що йому говорити? Ще й ХієдХайн всередині бурлить… Мунлайт теж неспокійна…
В церемоніальній залі все вже було готово. Ештон переглянув все, переконався що все гаразд. Але… Рррр! Серце не на місці… Чому він так переживає? Та чому? Бо він віддає Лісара в руки… іншому. Так мабуть батьки почуваються, віддаючи дівчину заміж… Ештон рознервувався вкінець і пішов в серце Храму. Сів з розгону в коло і шугонув в медитацію. І якийсь час просто насолоджувався тишею.
Аж раптом довкола виникли зорі. Душі ларів у Храмі. Його піддані. Ештон якусь тугу відчув. Чому зараз? Але думки що линули від них… Вони надіялись, боялись, чекали… Аж раптом… Лісар. Ештон зосередився на ньому. Лісар був спокійним. Він не боявся. Він чекав. Ештон придивився до його душі, і свідомість шугонула на зустріч з світлом його душі. Його звір спокійно дрімав скрутившись навколо людиноподібної частини його душі. Лісар очікував. Чомусь це заспокоїло Ештона. Лісар вірить своїм інстинктам. Значить і Ештон вірить.
Він повернувся до простору душі Храму. Всі душі… Це так дивовижно. Цікаво. Він бачить їх ніби то здалеку. Кожну з них. Ештон усвідомив, що так він міг би зашкодити їм. І… Ця думка йому не сподобалась. Звичайно, він їм не шкодитиме. Але… Хтось на його місці міг би…
《Тому на цьому місці ти.》- Відповів Храм. Ештон був не певен, що справді достойний називатися Хранителем, що справді зможе усе. Що справді впорається… Та Ештон готовий повірити в себе. І в цих дітей.
《Вони теж вірять у тебе. І я вірю. Правитель не повинен боротися наодинці. Довір своїм підданим цю боротьбу.》- Правитель? Ештон уже це відчував. Кожного разу, коли входив у Храм, відчував цю територію своєю. Відчував Храм, як свого підданого і відчував ларів. Так ось, що це було. Так, як казала Мерін – душа князя. Душа, що здатна заглибитись далі, аніж власні інстинкти, душа здатна знайти шлях для інших. Здатна усвідомити чужі потреби, вести до цілі. Правитель. Це не хтось великий. Це не хтось особливий, чи унікальний. Це не хтось могутній. Не хтось надто розумний. Це лише душа, здатна дослухатись і почути. Здатна присвятити себе цілі, котру інші, часто, не бачать, але готові об’єднатися для її досягнення. І на цьому шляху змінити власне життя.
Вечір настав несподівано швидко. І Ештон покинув медитацію.
Він зайняв своє місце на балконі. А ось і Лісар. І Розвідник. Ештон сковзнув у сприйняття і нарешті побачив, як формується договір збоку. Після зачитування клятв і скріплення договору, Храм почав закріплювати їхній зв’язок енергетичними зв’язками. Якщо у штучних зв’язках інформація несеться з будівельним матеріалом зв’язку, то в справжньому зв’язки – це лише основа, а інформація – це посил душі у вигляді умов, інформація у їхньому зв’язку, у закладених почуттях і біохвилях. Тепер Ештон зможе побудувати договір сам. Тепер він тільки впевнився у цьому.
Договір ввібрав в себе багато енергії Лісара і Розвідника, трохи енергії вогню і в достатній кількості енергію Місяця.
Лісар і Розвідник стояли в світлі вогнищ і Місяця. Лари на балконах дивилися на них. Договір укладено.
***
З самого ранку Ештон був уже у Храмі. Він був не певен, що йому слід допомагати Лісару. Але він вирішив бути поруч. Ештон почувався ідіотом, насправді, і місця собі не знаходив, тож пішов в свою кімнату. Сонце майже зійшло. І Ештон нервувався з кожною хвилиною все більше – йти йому до Лісара чи ні? Зрештою він тепер не його підданий. І на ньому договір його партнера. Кошмар. Ештон безсило сів на стільчик, звісив руки вздовж тіла і закинув голову назад, дивлячись у стелю. Якого біса, а?
Аж раптом Ештон відчув, нові біохвилі. Він тихенько вийшов з кімнати, підійшов до колони балкону і виглянув з тіні вниз. Це був Розвідник Лісара. У Ештона на душі полегшало. Його зустрів Лагор і після короткої непривітної розмови провів у кімнату Лісара. Ну, і слава Богу. Ештон пішов на тренування.
Три дні минули, а Ештона так ніхто і не звав. Чудові ж новини. От і славно. Лісар переїхав. І настала тиша. Дзвінка, мать його, тиша!
Не було Ештону спокою. Він тренувався з іншими. Та й справи були в Храмі. Було чим займатись, Ештон мав плани. Але… щось не йшло йому. Якщо він зосереджувався на чомусь одному, чим займається в цей момент, то вся периферія свідомості була суцільною тривогою. І Мунлайт теж була на сторожі. Ештон розумів, що навіть якщо з Лісаром щось не так, він нічого не змінить. Не забирати ж його назад? Тому і не йшов з ним на зустріч. Мабуть найправильніше для Ештона зараз – просто відпустити його і жити далі. Але… Скажіть солдату стояти і дивитись, як його товариша беруть в полон. Скажіть офіцеру здати позицію, за яку так тяжко було боротись. Так, наказ буде виконано. Та це не значить, що у солдата душа буде на місці. От і Ештону найтяжче зараз не робити нічого. І може і правильно рухатись далі… Але… Краще вже нічого не робити, аніж робити щось без наснаги. Повідомлення, що прийшло Ештону на Ключ висмикнуло його з тривожності, інакше ці роздуми не назвеш…
– Доброго дня. Я закінчив перший проект, готовий приступати до наступного. Куди прийти і що робити, Серце Шазарії? – Писав Архітектор. Ештон завис. Він знав що робити. Ештон ковтнув. Стис губи.
– Потрібен час. Я напишу, коли будуть новини. Як Ви почуваєтесь? Як пройшла адаптація? – Все ж Поцікавився Ештон.
– Ніякого дискомфорту не було. Хоча я спав перших три дні довше на кілька годин. В решті все гаразд. Чекатиму новин з нетерпінням!
– Так, звісно. Я повідомлю новини.
Ештон закрив Ключ. І подивився просто вперед. На третю ніч Ештон не витримав. Встав з ліжка. Це вже піпець. Коли у нього востаннє було безсоння? Та навіть в перший місяць в Шазарії він спав! Ештон взяв у руки сигарети. Дістав одну. А запальнички то нема. Ой… підпалить енергією. А йти куди? У спальні не палитиме. В вітальні чи у кухні теж. В Ліси далеко пертися посеред ночі. До Храму точно не піде. Зараз йому там немає місця. В якесь кафе? Ай… До чорта все! Ештон сів у вітальні.
Сів і подивився на сигарету. Скільки він вже не курив? Довго. Дуже довго. Ештон хотів би зараз побути зі зграєю. З Ріконом і Сірін. Але вони до нього ці дні не йшли. А він погано собі уявляв, як він має завалитися до них у спальню і влягтися до них на ліжко. Ну, вже ні!
Ештон роздратовано взяв трішки енергії Рікона з печаті, злегка стиснув, щоб вона стала гарячіша і підніс сигарету до рота. Затягнувся, розкурюючи сигарету з допомогою імпровізованої запальнички. Потім розсіяв маленьку кульку енергії і нарешті затягнувся. Випустив дим і подивився у темряву. Він, мабуть, виглядає як псих зараз. Сидить майже в темряві – засвітив на самий мінімум освітлення десь збоку у вітальні і курить, дивиться в порожнечу… Добре, що він сам. Зараз він не хотів би бути з кимось. Тобто це він про свиту. От є у нього його квартира. Його житло. І немає тут непроханих гостей. Душа ниє… Пригадалась та його медитація, коли хріново було. Поруч була Сірін. От хотілось би йому зараз побути з сім’єю. З Ріконом.
Ештон знову затягнувся. Мабуть це вже занадто. Випустив дим. Мозок якось відімкнувся. Він сидів і дивився в темряву в одну точку. В руках тліла сигарета.
– Ештон? – В кімнату зайшов Рікон. Ештон підняв на нього погляд.
– Рікон? – Йому в тон спитав Ештон.
– Ти мене кликав. – Ошарашив Рікон. Ештон округлив очі. Це через ментальний зв’язок? Що? Рікон, видно, зрозумів що Ештон нічого не розуміє.
– Клич вожака. – Пояснив Рікон. – Ми відчуваємо, якщо вожак кличе.
Ештон офігів.
– Це що, як вовки на місяць виють?- Намагався він вкласти в голові.
– Так. – Усміхнувся Рікон.
– Чорт. Вибач, я не хотів тебе турбувати. Я випадково. – Пробубнів Ештон.
– Та, нічого. Я присяду? – Спитав Рікон. Та не чекав відповіді. Ештон вже давно не відповідав на ці запитання в розмові зі зграєю. Вони й так знали, що їм можна хоч на руки сісти. Рікон вмостився поруч. Його біохвилі розходились спокійно. Він спершу очікував, що Ештон щось скаже. Але потім вже нічого не чекав. Просто сидів поруч. Ештон знову завис, дивлячись в темряву. Рука лежала на коліні, кисть звисала, сигарета тліла. Але, здається, присутність Рікона якось згладила це лайно на душі. Ештон затягнувся.
– Хочеш спробувати? – Спитав Ештон, запропонувавши сигарету.
– Смердить. – Рікон заперечно похитав головою і покосився на сигарету. Ештон кивнув. Знову глянув у темряву. – Я тебе розумію. – Раптом сказав Рікон. Ештон на нього подивився. – Коли хтось покидав зграю, мені хотілось дертись на стіни. І від безсилля руки опускались.
– І… Що ти робив? – Спитав Ештон.
– Нічого, Ештон. Важко було. – Сказав він. Рікон не торкався до Ештона. Зазвичай він більш тактильний. А зараз ніби грає по правилам Ештона. І він оцінив. Зрозумів, що Рікон намагається його підтримати. Легше не стало. Але… Ештон був вдячним, що Рікон тут.
***
Ештон прийшов в Храм, щоб потрапити на лекцію Розвідників. Чорт його знає, чого він очікував… Але ці чотири дні йому тяжко далися. І Ештон вирішив дати собі трохи свободи.
Коли Ештон зайшов у клас, наткнувся поглядом на Лісара. Ештон вимагав, щоб на лекції ходив Розвідник. Але за Лісара мова не йшла. І Лісар й так все знав. Йому тут бути було не обов’язково. Але… Він був тут. Значить… Розвідник його сюди пустив, або приволік… Ештон завис на хвильку на Лісарі. Його біохвилі були спокійні.
Ештон звернувся до нього запитальними інтонаціями в біохвилях. Лісар не очікував цього. Здивувався. Зловив погляд Ештона. І відповів йому ствердними інтонаціями, одобренням. У Ештона ніби камінь, та де там – глиба, скала, цілий острів з душі впав. Ештон таке полегшення відчув, ніби… Та це ні з чим не порівнювано… О, Господи! Слава Богу…
На ці кілька митей ніхто уваги не звернув. Ештон підійшов до Рікона. І поки ступав ці кілька кроків – весь світ ніби сповільнився… Ештон прийшов до тями. Зібрався.
– Після лекції хочу поговорити з ларами. Поклич мене, як завершите, гаразд? – Запитав Ештон. Нарешті він був собою. Рікон йому усміхнувся.
– Гаразд. – Сказав він. І підтримав його ледь помітною біохвилею. Ештон усміхнувся йому кутиком рота, кивнув і вийшов.
Після лекції Рікон покликав Ештона. Він зайшов в аудиторію і сперся об вчительсікий стіл. Хлопці на нього дивились очікувально. Четверо всього. Але… Не було в їх настрої напруженості. Чи недовіри. Лише очікування. Мабуть, це означає, що Ештон на вірному шляху?
– Маю кілька питань. – Заявив він. – Серед присутніх є ті, хто був в одній зграї?
– Варт і Тісай були в моїй зграї. – Відповів за них Рікон.
– А решта? – Спитав Ештон.
– Я з молодшої зграї. – Відповів Візай.
– А я останній із своєї. – Відповів Кірт.
– То… Візай, твоя зграя зараз в Храмі у повному складі? – Спитав Ештон.
– Майже. Разом зі мною нас дванадцятеро. – Відповів він. Ага…
– Окей. Варт і Тісай ви хочете бути в одній зграї зараз? Приєднатися до одного і того ж вожака? – Спитав Ештон. Лари завагались.
– Мабуть ні… – Сумнівався Тісай. Варт кивнув впевненіше. Ештон здивувався.
– Чому? – Він думав, що їм тяжко розривати зв’язки…
– Все не так просто, Ештон. – Відповів Рікон. Він напружено думав. – Зазвичай все залежить від вожака… Тобто… Зграї так формуються. Зазвичай все починається з двох – трьох ларів. З’являється вожак і той, хто готовий до нього приєднатись, або двоє, максимум троє. Це і є верхівка зграї, фундамент. А потім інші приєднуються до зграї, приймаючи вожака. Інколи всередині зграї утворюються дрібніші ланки: пари, або… – Рікон завагався, явно все формулював на ходу, аби пояснити Ештону. – ну, не пари… Троє – п’ятеро хлопців, які між собою… дружать… Спілкуються, вони один для одного ближчі ніж інші. І якщо вожак зникає, зграя зазвичай розпадається на ці ланки.
Ештон задумався.
– Тісай і Варт з різних ланок. – Додав Рікон. Та Ештон уже й так зрозумів. Окееей…
– Так, а ти, Візай, твоя зграя, ланка в зграї ще тут? – Спитав Ештон. Візай впевнено кивнув. Ага.
Ештон обійшов стіл і сів за стільчик, напружено розмірковуючи.
– Ти недавно приєднався до цієї групи, так? – Розкладав все по поличкам Ештон.
– Так. Один з перших у своїй зграї.
– Ви по віку групуєтесь? – Розпитував далі Ештон.
– Ну… Десь в діапазоні чотирьох років. – Сказав Рікон. Ештон уже складав план дій. Все добре. Все має вийти.
Так… з чого почати?
– Окей. Ви троє далі ходіть на лекції з розвідниками. Ви собі уже вибрали вожаків серед них? – Спитав Ештон. Всі троє сконфузились. – Ні, то ні. Маєте ще час. Не спішіть. Я з Вами поки надвір не ходитиму. Вчіться орієнтуватись самі у своєму стані. Приглядайтесь до претендентів. І якщо хтось подобається – не мніться, входьте в контакт, ставайте в пару, спілкуйтесь. А якщо рішення приймете – повідомляйте. Розумієте чи ні? – Спитав Ештон. Всі закивали. – А ти, – вказав він на Візая. – Сьогодні йдеш зі мною. А краще вже завтра. До тренування тебе заберу.
– Навіщо? – Запитав Візай.
– Поза Храмом погуляєш. Хочу зрозуміти наскільки ти стабільний і чи маєш час. – Пояснив Ештон. Візай кивнув, задумавшись.
– От і прекрасно. До завтра. – Ештон пішов. Всі його провели поглядом. Ештон не звернув на це особливої уваги. Він складав новий план. Треба все обдумати. Пробувати. Добре, що він має Архітектора. З нього і почне. Шикарно.
***
Візай чекав його в церемоніальній залі. Ештон привітався і забрав його. Малий нервувався.
– Чому нервуєшся? – Запитав Ештон. Візай на нього глянув.
– Ну… – Він не надто позитивно на все реагував.
– Це все нічого не значить. Просто побігаєш на тренуванні. Розважайся. А я визначу скільки в тебе часу, хоч приблизно. От і все. – Пояснив йому коротко Ештон. Візай його уважно слухав. Цей малий був на диво серйозним і виваженим. Він подобався Ештону. Він зовнішньо чимось Сірін нагадував. Але від її характеру в ньому не було нічого. Йому можливо п’ятнадцять було. Малий ще. Але… Погляд надто дорослий. Навіть для лара. Хм…
Після тренування у Візая збився ритм. Нічого особливого – так і у Сірін з Ріконом. Ці двоє не питаючи розвалилися в Ештона на спині. Ларам, як вже зрозумів Ештон, подобалось виганятись до напівсмерті, а потім відлежуватись, захекано дихаючи. Візай глянув на них, не зовсім розуміючи, що йому робити.
– Якщо хочеш, можеш використати когось з хлопців, якщо вони погодяться, звісно. – Кивнув він на майбутніх розвідників. – А ні – то приєднуйся. – Кивнув він на Сірін і Рікона. Візай ще раз покосився на хлопців.
– Я краще з Вами посиджу. – Сказав він.
– Гаразд. – Кивнув Ештон.
Малий примостився якось збоку. А потім притулив обличчя Ештону під бік, затулившись кулаком. Опа. Е, ні… Надто вже знайомий жест. От цього не треба.
– Візай, глянь на мене. – строго сказав Ештон. Візай розгублено підняв обличчя. – Якщо це порушує твої кордони, то я можу сам вирівняти твій ритм. Візай розгублено на нього дивився. І Ештон зрозумів, що він не кумекає… – Сюди сідай. – Вказав Ештон пальцем собі під ноги. Малий слухняно пересів. – Рікон, дай масло. – Ештон тепер його весь час носить з собою. Так. На всякий випадок. Він розтер масло на руці, просунув малому за шиворот долоню. Біоритм вирівнявся моментально. Ештон одразу забрав руку. Ось так. Тільки необхідне. Візай дивився на Ештона, нічого не розуміючи.
– Ти справді хочеш, щоб я пояснював тобі все зараз? – Спитав Ештон, вказавши поглядом на учнів. Візай поглянув на них, потім перевів погляд знову на Ештона і кивнув.
– Так, може і вони чогось навчаться.- Сказав малий. Ештон оцінив, що той дозволив їм вчитись на його прикладі. Зазвичай лари високо цінують конфіденційність власної душі, почуттів… Принаймі не люблять цим ділитися з людьми. Що ж… Окей, раз Візай не проти.
– Тобі не можна до мене прив’язуватись. Твої інстинкти з тобою грають злий жарт. – Пояснив Ештон. Візай нічого не зрозумів. Дивився на нього. Хіба що трохи розфокусував увагу. Був здивованим… Ештон пояснив трохи більше: – Якщо ти зараз визнаєш мене вожаком, то тобі доведеться ще раз себе ламати, підлаштовуючись під вже третього вожака. Буде тяжко. Воно тобі не треба. – Правильно. Така собі емоційна контрацепція. Візай здивовано на нього вирячився. Хотів, щоб Ештон пояснив більше. – У тебе зараз важливий період. Ти, по суті, вийшов із своєї старої зграї. Твої інстинкти вимагають знайти нову. Тому тобі потрібно бути акуратним з почуттями. Не фокусуйся на тих, хто твоїм вожаком бути не може. – Пояснив Ештон. Візай оніміло на нього дивився.
– Як Ви зрозуміли.. Що сподобались мені? – Безпосередність ларів Ештону ніколи не набридне. Він м’яко усміхнувся малому.
– Твої жести тебе видають. Лари передають почуття біохвилями переважно, але ви також спілкуєтесь жестами. Часто і не контролюєте цього. Інстинктивно. І сприймаєте це один від одного теж інтуїтивно. А я помічаю, тому що це з моєї природи вибивається. Нічого особливого. – Стенув плечима Ештон. Візай стиснув губи і кивнув.
– Гаразд. Я старатимусь.
– Та все буле добре. – Усміхнувся Ештон. – Я тебе більше смикати не буду. Зрозумію твій стан і поверну в Храм. Візай кивнув.
А стан у Візая був дуже навіть стабільний. До вечора його ритм так і не збився. От і прекрасно. Значить час є.