Чомусь саме це ненав’язливе привітання Храму задівало в душі Ештона дивні струни. Він не розумів що це. Але… Це було щось… Фундаментальне? Щось глибше, аніж підсвідомість? Щось таке далеке, не інстинкти, ні. Ештон привітався у відповідь. Саме зараз він не мав тут нікого рідного, нікого окрім самого Храму. Він прийшов не в гості до когось, не провідати когось. Піднімаючись сходами, Ештон провів рукою по стіні. Холодна стіна була теплою… Що за нісенітниця? Та саме це тепло ввело Ештона у душевну рівновагу… Що відчувається не на тактильному рівні, а на енергетичному… А, ось воно що. Просто мозок інтерпретує енергію в звичну форму інформації, адже людина просто не має відповідних органнів чуття, що дозволили б вловлювати потоки біохвиль, чи потоки не сформованої ні у що енергії. Ештон усміхнувся. Храм говорить з ним.
Ештон пройшов в серце Храму. Зайшов і відчув, як двері за ним зачинились намертво. Тепер це були двері лише візуально – насправді ж вони були настільки насичені енергією, що були – бар’єром? Ештон почувався в безпеці. Він довіряв Храму. Тож все що лишалось – сісти в коло. Його стан уже був на межі з медитаційним – ще там у коридорі, на сходах. Ештон ледь стримався, аби не поринути в цей медитаційний заманливий вакуум. Ще мить, тільки сісти потрібно. Не можна ж кидати тіло просто так. Він, залишаючись тут лише зусиллям волі, сів таки у коло. Розмістився зручно. І нарешті, відпустив свою свідомість – Ештон з нетерпінням шугонув у знайомий вакуум. Тиша. Безмятежність. А навколо зорі. Не багато. Та не мало. Зорі? Він наблизив до себе одну. Придивився. Луна. Маленька дівчинка-лар. Її душа, що пов’язана з Храмом. До тих пір, доки вважає його домом. І… піддана Ештона. Він відпустив її на своє місце. Потрібно працювати.
Ештон перемістився до договорів. Наразі їх тут чотири. Ештон видалив звідси його пробні варіанти. Він ще раз перебрав договір сімейної приналежності, що удосконалила Мерін. І порівняв ще раз з трьома іншими. Не настільки пафосний, як Клятва Вірності. Не настільки вульгарний, як договір приналежності. І не настільки привабливий, як шлюбний. І тим – унікальний. Збалансований в енергетичному плані, підійде практично будь кому, не енергозатратний, гнучкий в обмеженнях і м’який в покараннях, якщо не звертати увагу на принципові речі, двохсторонній, з взаємними обов’язками і клятвами. Такий, що захищає лара, але залишає його підконтрольним. Ідеальний варіант. Що, тим не більше, підходить не всім. Розвідникам, наприклад, не підходить. Їм потрібні солдати, а не сім’я.
Клятва Вірності. Гнучкий в покараннях, і в функціях. Односторонній (при чому з боку підконтрольної сторони, в чому і унікальність). Не збалансований. Жахливо енергозатратний. Смертельний майже для всіх ларів, і це при їхніх можливостях до адаптації та енергозатрат. Що ж. Ештон став відшліфовувати його. Скільки часу він витратив? Прірву, певно. Він відшліфував енергетичні зв’язки, збалансував, зробив двохстороннім, а відповідно більш стабільним. Не змінював лише жорсткий вплив на свідомість носія(так вже він працює), не змінював і основних принципів роботи. Але тепер він не такий смертельний.
Шлюбний договір. Огидний. Дружина, чи рабиня для специфічних послуг? От в чому питання. Що ж. Ештон багато вбахав сил і сюди. Зробив його більш гнучким і “думаючим”. Такий собі міні-штучний-інтелект. Ох… Чорт… В медитації може нудити? Але тепер він був і справді більш подібним на договір подружжя. Що ж.
Договір приналежності. Ештон залишив його майже без змін. Удосконалив тільки енергетичну систему.
І в усі три договори встановив запобіжник. Договір, що не приймається носієм самознищиться, якщо носій дійде до критичного стану. А це може бути за трьох умов. Перша – відторгнення. Яке має місце при будь якій інтеграції, в меншій чи більшій мірі. Але носій, що приймає його свідомо – зменшує договору кількість роботи. Тобто приглушити потрібно лише певні структури… Якщо ж свідомість не приймає інтеграцію – починається відторгенення договору на всіх рівнях. Що і веде до, по-перше, підвищеної роботи договору, а як наслідок – витончення всіх ресурсів носія, адже договір черпатиме енергію з нього. По друге- приглушення значної кількості робочих механізмів мозку, енергетичних структур душі, перебудови інстинктів, що є уже небезпечно само по собі. Друга причина – несумісність з енергетичними структурами носія, третя – банально, недостатній запас енергії.
От і чудово. А тепер останнє.
“Ештон, твої лари тут.” – Повідомив Храм.
“Так, дякую. ”
Ештон уже, майже не задумуючись, приєднався спершу до Сірін. Легко огладив її, привітався. Щойно вона заспокоїлась – вирівняв її біоритм. А тоді просто висмоктав зайву енергію і направив її в містилище Храму. Величеньке, до речі. Але… Осяжне. Тобто… з чітким об’ємом. У нього – інше.
Ештон повернувся до Рікона і повторив процедуру з ним. Рікон легко віддався на волю Ештона – знав чого очікувати, для нього це не вперше. З ним все було гаразд на поверхневих рівнях. Але Ештон відчував – ярдо не стабільне. А от у Сірін – збалансоване. У Рікона ж… Дизгармонія. Відтягувати з його медитацією більше не можна.
《Чуєш мене, Рікон?》 – запитав Ештон.
《Так.》- ментальний зв’язок не передає емоцій. Але Рікон був у Храмі. А Ештон був зараз майже частиною самого Храму, а Храм – був частиною Ештона. Тому Рікон був БУКВАЛЬНО у свідомості Ештона зараз. І Ештон відчував його здивування.
《Будь готовий. На це повнолуння ми з тобою медитуємо. Відтягувати більше не можна.》- нехай підготується.
《Гаразд. Дякую.》- Рікон…. Його душа затремтіла. Не в захваті. Не зі страху. Ештон назвав би це богоговінням. Або що…
Ештон повернувся до договорів. Добре. А тепер останнє на цей раз. Договір Підданства. Що ж… Це буде складно. Якщо Сірін йому допомогла із сімейним договором, то тут… Що ж. Поїхали. Ештон зробив його двостороннім з двусторонніми клятвами. Правляча сторона повинна забезпечити підданому базові потреби життя – їжу, дім, одяг, безпеку (а тут заковирочка, адже в такому випадку і сам не можеш нанести шкоду підданому безпідставно), подбати про здоров’я і добробут підданого. Підданий натомість потрапляє у розпорядження власника (Ештон залишив слот вільним для умов клятви. І вважав цю гнучкість вірною). Коли він нарешті дошліфовував договір знову завітав Храм:
“Лари прийшли.”- Знову?
“Скільки часу лишилось до повні?” – Запитав Ештон у Храма.
“Ще п’ять днів.” – Ого. Це скільки він тут уже?
“Ти тут уже чотири з половиною тижні.” – Відповів Храм на несформоване запитання. От чорт… Одну повню пропустили. Без його дозволу ж не заключать договір…
“Наразі є всього п’ять ларів, що можуть заключити договір. Усі стабільні і мають в запасі час.” – Повідомив Храм.
“Дякую. Ти можеш мене попередити за три дні до повні?” – попросив Ештон.
“Так, звичайно.” – Сказав Храм.
Ештон уже звично допоміг ларам. А тоді одразу повернувся до справ. Він відшліфовував договір, стільки, на скільки вистачило двох днів… Потрібно вертатися.
Ештон відкрив очі. Він не встане. Ештон просто ліг і намагався не виблювати від головокружіння і загального дисонансу. До нього підлетів Лагор.
– Як мені допомогти? – Ештон чув, як калатає його серце.
– Все гаразд. Мені просто потрібно кілька хвилин, щоб моє сприйняття реальності і свідомість синхронізувалося. Води, якщо можна, принеси. – забубнів Ештон.
– Так, зараз. Я зараз. – Лагор зник, а Ештон лишився в тиші. Здається так гірше.
– Ештон! – До нього підлетіла Сірін. Вона боялася. Була налякана. Тремтіла. Ештон огорнув її енергією, захистом.
– Не бійся. – Сказав він і притягнув у свої обійми. Вона притислася до нього всім тілом. І… Стало легше. Її серцебиття було спершу заполошним, але швидко вирівнялося. І так легко було настроїтись… Ештон майже заснув…
– Ось вода. – А? Вода? Що? Ааа…. Лагор.
– Та мене вже не нудить. Сірін має таке рівномірне серцебиття… Наче хвилі на озері. Цікаво. На острові є озеро? Мабуть, можна було б помедитувати там. Не думаю, що це така вже проблема вийти назовні. Один раз на тривалий термін – можна. Чому ні? Помедитуємо там. Я пам’ятаю, як там пахне ліс. Сірін, підеш з нами. Охоронятимеш. Гаразд? – Ештон був ще на хвилях медитації і думки просто лилися майже безконтрольно. Але Ештону було так спокійно… І вертольотів не було…
– Так, звісно піду. Охоронятиму вас обох. – Усміхнулась Сірін. Її інстинкти відізвались. Вона була горда. Вона захищатиме свою сім’ю.
– Сірін, ти вважаєш Храм сім’єю? – Запитав Ештон.
– Що? – Сірін не розуміла запитання.
– Він теж у моїй зграї. Він цього хотів. Він був таким самотнім. Так довго… Я не зміг відмовити йому. Він хотів мати сім’ю так довго… – Серце Ештона стислось. Це нагадувало Мерін. Тільки вона була сама так довго, що й сім’ї уже не хотіла. Та й не тільки через тривалу самотність…
– Я не знаю… – Сірін була розгублена. Ештон погладив її по голові.
– Нічого. Мене достатньо. – Так і є. Храм задоволений. Ештон тяжко зітхнув. Щось важко на цей раз. Що там, вода? Він сів, підтримуючи малу. І потягнувся за водою. Видудлив, скільки влізло в шлунок. І в голові прояснилося. Ештон “прозрів”. І наркоти не треба. Це ж треба, як ковбасить. Він встав, і його просто зловили. Він явно не відчував підлоги. От же хрінь собача… Ну, от що це таке? У Мерін теж так? Мабуть вона просто не дозволяє бачити себе у такому стані. Вони хотіли його доволокти до кімнати але Ештон не дався. Сів назад. І помасував виски. Потрібен просто час. Якщо сидіти то все не так погано. До спини знову притислася Сірін. І знову стало легше. Майже нормально. Цікаво. Вони теж так почуваються, коли туляться до нього? Важко уявити як це відчувається лару, коли його відштовхують весь час. Або якось інакше трактують цю тактильність… Це ж треба, який злий жарт. Ештон раптом усвідомив, що каміння в кімнаті бачиться нарешті чітко. Ну, і чорт з ним. Ештон простягнув руку до Сірін, вона його схопила і вони разом повільно встали. Окей. Ніби вже нормально.
Якось таки дійшли. Добре, що Ештон не забув виділити кімнату. Ліжко, комод, стіл. Все як і в усіх у інших ларів. І вода. Куди ж без неї.
Коли Рікон примчав – Ештон уже прийшов до тями. Зі звіту Рікона і Сірін виходило, що поки Ештон був в прострації, то свита і зграя справились без Ештона. За невеликими виключеннями. Усі ці зустрічі з розвідниками Ванесса і Залізна Леді спланують Ештону на третій день після повні (так Рікон вирішив, сказав, що залишив час після медитації, про всякий випадок). Звітів у Ештона на Ключі було стільки, що… жах… Йому днів шість одні звіти потрібно буде розбирати… Ну, ок… всі тренування проходили добре. Але самих зустрічей – відсили на два дні. Що означає – свита справляється. Плюс ще дев’ять заявок від системи. Це було дивно. Багато їх якось.
Садівники покинули гурток. Натомість заявили, що всі троє відкриють власні гуртки при Реабілітаційному центрі і продовжать справу Ештона – допомагатимуть таким же переселенцям в Шазарію з адаптацією. І… Система прийняла їх. Ештон радів. Ці хлопці знатимуть що робити. А якщо ні – пообіцяли прийти до Ештона за порадою чи підтримкою. Один пацан з музикальної групи теж приєднався до флешмобу. Разом з вчителем музики – вів одну групу і, паралельно вчився на вчителя музики. А троє найстарших покинули тренування – вирішили вчитися, тому переїхали в інші міста. Інші двоє теж жили своїм життям, просто вік дозволяв ще тренуватись.
А розвідники продовжували курс молодого бійця. Тільки лекції по ларам відклали – чекали Ештона. За місяць у них екзамени.
Все ніби йде за планом. Чудово. Час вертатись.
***
Ештон знову відчував наближення повні. Дивовижне відчуття. Він покликав ХієдХайн. І енергія сформувалась у нечітку паруючу видиму структуру навколо руки. Вона вилилась не повністю – Ештон міг покликати її всю. Він відчував її всередині. Схоже після договору з Сірін і медитації в Храмі її стало ще більше. Цікаво, Храм спеціально це робить? Та ні… Це робить Ештон. Або ж сам Місяць. Не Храм. Хтось наближається. Ештон заховав ХієдХайн.
– Ви готові? – Запитала Сірін. Інколи вона все ж забувала вітатись. Вони з Ріконом прийшли, аби йти наверх.
– Так. – Він затримав погляд на малій. Їй стало не затишно під цим поглядом. Рікон напружився.
– Давай на ти. – Обернувся Ештон всім тілом до дівчини. Вона здивувалась.
– Чому? – Безпосередність Сірін, як і всіх ларів радувала Ештона.
– Тому що ми сім’я. Прив’язані між собою до кінця життя. Що ще потрібно? – Підняв брову Ештон.
– Гаразд. – Легко погодилась Сірін.
– Тоді ходімо. – Він підійшов до Рікона і плеснув по плечі. – А ти спокійний.
– Я… Чомусь впевнений, що все буде добре. – Рікон відкрито поглянув в очі Ештону. І він відповів усмішкою. Це добре. Передчуття у ларів працюють прекрасно.
– Тоді ходімо. – Вони направились до капсул. Мерін наказала Ештону бути обережним під час медитації з Ріконом. І не заключати договорів, до яких вони не готові. Взяла обіцянку, що Ештон все розповість. А коли він попросив дозволу, аби піти назовні, Мерін здивувалась. “Я ж уже дозволила йти тобі коли і куди завгодно. Для чого запитувати знову?”. Схоже для Мерін не існує мимольотно кинутих фраз. Кожна її обіцянка – навіть найменша, ретельно запам’ятовується і має вагу. Та Ештон цьому не дивувався. Він любив цю жінку. Любив. Будь які його думки, пов’язані з нею так і закінчуються – він все глибше занурююється в їхню взаємну пучину. Він її кохає.
***
Вітер – це особливе почуття. Він пестив кучері Ештона. Обвівав шкіру. І ніщо не може з цим відчуттям порівнятись. Навіть штучні Вітри в Шазарії – інакші. Не такі. Він сковзнув у сприйняття. Природня енергія струменилась у кожному пориві повітря. Це було заворожуюче. Прекрасно.
Ештон зосередився на темряві лісу. А тоді обернувся на Сірін. Вона вперше назовні. В лісі. Ще й тут. У Шазарії. Вдома. Вона жадібно розглядала все навкруги і теж відчувала це енергетичне багатство – Ештон бачив, як її біохвилі вібрують, намагаючись прилаштуватись до цих незримих потоків. А от Рікон – менш чутливий. Він теж насолоджувався всім довкола: природою і запахами. Але на енергетичному рівні радикальних змін не відчував. Воно й не дивно. Як тут розбиратися з зовнішнім світом, коли всередині проблем вдосталь. Треба поспішити.
– Ходімо. – Сказав Ештон. І вони попрямували, орієнтуючись на вказівки Ключа.
Стало холодніше. Ештон відхилив кущ, уже знаючи, що попереду буде вода. Яка ж краса. Аж дух забило. Лісове незаймане озеро, що з усіх боків обрамлялося буйною нависаючою над водою рослинністю. А гладь була неймовірно чиста. Спокійна. Згори було ще темне небо – Місяць от-от зійде. Ештон перевірив радаром все довкола. Не було поблизу хижаків чи посторонніх. У воді теж не було небезпек.
Пора починати. Ештон вибрав менш кущистий, більш трав’янистий берег. Звалив туди рюкзак. Зняв куртку, футболку, шкарпетки і взуття. По шкірі пішла нічна паморозь. Як же він сумував за цим відчуттям. Він закрив очі і дав собі ще мить. Десь далеко йде лань, або якась подібна тварина. Він зміг би її вполювати. Зараз навіть без зброї. Він відчуває як за ним спостерігає птах. Вітер все ще пестить його, навіть в кущах є легке дихання лісу. Ештон підняв очі. Які ж тут зорі… Трава під ногами колюча і не привітна. Волога і холодна. Справжня. Дика. Його місце тут. І якби не дещо важливіше, аніж його свобода – він залишився б тут. “Небо не замінить Мерін”, як вже казав він раніше. Не замінить. Ештон закрив на мить очі. А тоді обернувся на ларів. Рікон теж уже роздягнувся, слідуючи прикладу Ештона. І вони разом з Сірін заворожено дивились на свого вожака. Вони відчували його єднання з природою. Його стан… Стан мисливця. Це було так близько до їхньої природи. Так зрозуміло… Так… Але це було вперше. Вони пізнавали це, дивлячись на людину. З диких звірів, з хижаків зробили домашніх тваринок. Ештон мусить подумати про це. Пізніше. Він подумає. А зараз. Зараз Місяць. Він пройшов повз ларів, занурюючись в озеро по щиколотки. Озерце було не глибоке. Але вода була чиста, наче скло прозора. Вдень вона мабуть лазурна. А може зелена… Серце защиміло. Він не побачить якого кольору ця вода. Та побачить фіолетові очі його особистої богині. Обмін більш ніж щедрий. Ештон не шкодує. Рікон порівнявся з ним. Вони зустрілись поглядами.
– Готовий? – Запитав Ештон.
– Так. – Усміхнувся Рікон. Його серце билося у передчутті. Він був готовий. По справжньому. Готовий до подорожі. Або до битви. Готовий до полювання. До болю. Або ж до тріумфу. Все його єство очікуюче завмерло. Він чекає вожака. Чекає сигналу. Його душа готова. Свідомість і тіло. Ештон не роздумуючи сів у озеро лицем до Рікона. І лар сів так само. Ештон дивився в очі Рікону. Було темно. І Місяць лише заледве показався. Він знав, що очі напроти – зелені, та не бачив цього. Ештон відчував доторк мокрого волосся хлопця, що розплилося по воді. Він чув його серцебиття, пульсацію його судин по всьому тілу. Біоритми. Не лише біохвилі, а й увесь пульсуючий рух його енергії, в кожній клітиночці, в усьому єстві. Ештон простягнув руки і Рікон схопив його зап’ястя, Ештон відповів тим же жестом. Так було зручно. Вони міцно тримали один одного. І відчуття біохвиль напроти стали відчуватися всім тілом. Ештон вже знав куди йти. Він швидко полинув в напрямку джерела енергії Рікона, минаючи біохвилі. Його душа була така яскрава, що заблукати було просто неможливо. Сяйво було таке потужне, що засліпило, залило все довкола. А потім сформувалося у два пульсуючих клубка. Мунлайт граціозно стрибнула на поверхню і хвиля, що розійшлася навкруги плавно стабілізувала все довкола.
Рікон стояв напроти Звіра.
Мунлайт не втручалася.
Рікон почав діалог – його хвилі досягнули Звіра. І він відізвався. Вони протистояли. Не поступалися один одному – билися. Але бій був безвиграшним – вони були рівними. А відсутність переможця для них – означає програш. Рікон припинив атакувати. Він лише на мить затримав на Звірові зелений погляд. Звір напав. І Рікон прийняв удар, з криком впавши на коліна. Звір бив його хвиля за хвилею, Рікон не відповідав. Лише терпів. Звір стрибнув на Рікона, аби закріпити перемогу, але в польоті впіймав зелений незламаний погляд, тремтячу, стримувану силу. Звір різко зупинився, перевернувся в польоті, уникаючи зіткнення. Рікон зірвався в стрибок прямо з коліноприклонної пози і осідлав Звіра в польоті. Він сів на нього і притиск до невагомої поверхні при падінні. Звір заскавулів. Став вириватися, відбиватися хаотичними хвилями. Рікон не відповідав. Терпів. Напружено терпів біль. І з неймовірним спокоєм дивився на Звіра. Не шкодив йому. Звір завмер. Він був в невигідній позиції. В програшній. Здався. Рікон відпустив його, все нависаючи. А потім опустився своїм тілом на його. Притиснувся, обійняв. І огорнув його собою – своєю енергією, своїм спокоєм. Звір перевернувся і навис над Ріконом, стоячи на рівних лапах. Він стояв зверху і дивився на лара. А тоді опустив голову і втисся Рікону в груди. Рікон обійняв його. Мунлайт відштовхнуласі від поверхні, оббігла їх колом і злинула в світло, що все ближче наближалось, стискалося. Ештон віддалився від душі Рікона. Вислизнув з його душевного простору. Попереду був Місяць. Мунлайт бігла йому назустріч. Ештон відкрив очі. Перед ним був Рікон. Він все ще був всередині. Його хвилі заворожуюче відходили від нього, клубилися, наче море, завертались і випаровувались, наче туман, здіймалися навколо, наче казкові хмари. Яка ж прекрасна в нього душа. Ештону неймовірно пощастило мати таку сім’ю. Раптом хвилі Рікона збились. Зсередини проступила тривога. Він не знає як повернутись. Значить пора.
Ештон зібрав клубок енергії – ніби глибоко вдинув, а тоді виплеснув – ніби глибоко видихнув. Потужний поштовх виштовхнув Рікона з підсвідомості. І він відкрив очі. Лар дивився на Ештона. Глибоко дихав. А тоді його серце зірвалося в галоп. Він радісно і широко усміхнувся Ештону.
– Дякую. – Сказав він.
– Ти заслуговуєш на те, аби жити в мирі з собою. – Відповів Ештон. Відпустив одну руку, встав і потягнув за собою лара, вче утримуючи другою.
Місяць уже хилився до свого заходу. Вони вибрались на берег.
– Це було… – Сірін стрибнула до них десь з дерева. – В Храмі тоді було більше сяйва. Але тут… Тут… – Сірін захоплено вдихнула повітря і затримала подих. – Я… Ліс наче ожив. Все навколо. Місяць. І ви.
– Мабуть потоки енергії стали видимі. – Усміхнувся Ештон. Все логічно. В Храмі більше умов – енергія Місяця збирається і очищається. А тут… Природа.
– Якби я щойно не побував у власній душі – позаздрив би тобі. – Усміхнувся Рікон. Сірін теж усміхнулася йому широко. І повисла у нього на шиї.
– Як все пройшло? – Запитала вона.
– Ми помирилися. – Відповів Рікон і обійняв дівчину. Ештону було радісно дивитись на них. Та заважати він не хотів. Просто підняв свій рюкзакі пішов в кущі переодягатись. Сірін все поскладала.