– Дякую тобі. – Сказав Ештон в польоті на ліжко Мерін. День був фізично не важким, але роздуми витиснули з нього всі соки.
– За що на цей раз? – Підсунулась до його голови Мерін. Вона пестила його своєю енергією, і Ештон тільки зараз відчув, наскільки він напружений. Всі м’язи, все тіло розслаблялося під, буквально, фізичним натиском її енергії. Ештон знесилено повернув голову аби бачити хижий погляд коханої.
– За сьогодні. За те що врятувала її. І за підказку. І за те, що дозволила заключити з нею договір. То… Вона належала до моєї зграї? – Запитав Ештон. Мерін розширила очі від здивування і задоволено захихотіла.
– Ах… – Зітхнула вона обезсилено від сміху. – Тільки ти від подяки можеш перескочити до допиту, ще й з своєю неповторною формульовкою питань. – Ештон не міг не усміхатися, дивлячись на її життєрадісний сміх. – Ах… – Зітхнула вона знову, витираючи сльози. – Схоже, ти правий.
– Як ти зрозуміла? – Запитав Ештон.
– З твоєї реакції. – Поблажливо усміхнулась вона.
– З моєї реакції? – Здивувався Ештон. – Це з якої?
– Ну… Ти робив все що міг, аби врятувати її. – Мерін задумалась. – Думаю, що ти кожного б намагався врятувати… Але твоя власна душа при тому не рвалася б від болю на частини. Що ти відчув, коли побачив на ній договір?
– Хм… Сам не знаю. Неправильність. Неприродність мітки. Так… Ніби її осквернили. Огидний біль. – Ештон скривився, все всередині переверталось.
– У тебе незвична любов до нелюдів. – Усміхнулась Мерін.
– Ммм??? – Ештон вигнув одну брову. – Я і людей люблю.
– Ну, так. – Засміялась Мерін, погоджуючись.
– Послухай, Мерін. Я хотів би змінити ситуацію з ларами. – Ештон різко захвилювався. Він справді хотів допомогти їм. – Те, що відбувається зараз – нікуди не годиться…
– Он як? – Широко усміхнулася Мерін. – І що ж ти хочеш змінити?
– Ну, обряди, як мінімум. Договори змінити. Договори приналежності – не підходять ларам, не співпадають з їхніми інстинктами. Хоча б це. Окрім того, я б змінив підхід до вибору партнера. Потрібно, щоб лари мали право голосу, аби могли вибирати, кому коритися. Або ж мали право на відмову. Уже це зменшить смертність і всю фатальність їхньої ситуації… Окрім того, потрібно хоч якось захистити їхні права. Вони абсолютно беззахисні перед своїми партнерами. А шазарійцям потрібно вправляти мозок, перед тим як довіряти лара. На курси нехай ходять, чи що. Чи в рабах трохи посидять, перед тим, як кимось командувати! – Ештон розійшовся не на жарт. І вже злився. – А ще випробувальний термін слід ввести для кожного партнера. І це взагалі нормально! А раптом вони по енергетичним показникам один одному підходять, але мають купу нюансів на додачу?.. – Ештон так довго думав про все це, що тепер, коли є кому його вислухати, не міг зупинитися. – А ще якась дивна ситуація з батьківством. Я ще не до кінця вник, але я не певен, що всі батьки ось так от просто кидають своїх дітей в Храмі… І сам Храм… Я, звичайно, не лар… Але це якось жорстко жити до двадцяти років безвилазно в одній башті… Я звичайно розумію… Біоритми і все таке… Але ж можна їм якісь акумулятори енергетичні придумати? Щоб хоч раз в тиждень в світ виходили? – Ештон перевів подих і уважно подивився на Мерін. Всім своїм виглядом показуючи, що хоче продовжувати. Мерін не заперечувала, усміхалась. Уважно слухала. – Іще одне… – уже спокійніше… Навіть притишено мовив Ештон. – Я маю одну ідею. Лари – зграйні істоти. Формують зграї змалечку. А потім страждають, ламаючи свій устрій і переходячи в нову зграю, коли приходить час заключати договори. А що якщо не ламати? Тобто завідомо формувати маленькі зграйки з двох-чотирьох осіб і прив’язувати їх до одного партнера, як до вожака? Мені здається, це більше підійшло б їхній природі, по перше. А по друге, тоді людей з договорами вистачило б на всіх. І взагалі. Я б змінив трішки договори, що накладаються на людей. Якщо я правильно зрозумів природу договору, то можна розширити його енергетичну ємність, і таким чином практично будь-хто зможе бути партнером лару, або кільком. – Ештон задумався. Мерін торкнулася до його щоки.
– Тоді дій. Роби, що вважаєш за потрібне. – Вона спокійно дивилася на Ештона. Впевнено. Безмятежно. З широкою довірою.
Ештон поглянув на неї. Його свідомість миттєво перестроїлась з режиму “презентації” до режиму “реалізації”.
– Як мені це зробити? Є якийсь керівник по ларам? До кого йти? – Запитав він.
– Ні до кого йти не потрібно. Тепер вони в твоїх руках. Я дарую тобі ларів, Ештон. Я дарую тобі Храм Місяця, Ештон. Тепер ніхто без твого дозволу не зможе заключити договір з жодним ларом. Відтепер усі діти ларів належать тобі. – Ештон завмер на мить. Щоооооо??? Ештон сів. Він просто дивився на Мерін, укладаючи це в голову. Це ні в які рамки не лізе. Спокійно заключив Ештон.
– Я приймаю твій дар. – Та відмовлятись він не буде. Він уже прийняв Рікона. Прийняв Сірін. Він вирішив допомогти всім ларам. Тож прийме і народ. Якщо такий шлях, то… Так і має бути, вірно? Навряд вони приймуть його. Вони зграйні істоти і правителів не мають. Проте на відміну від ларів, це щось означатиме для шазарійців. Окей. Ештон впорається.
– То… Чому ти це зробила? – Запитав Ештон після тривалої паузи.
– Що зробила? Подарувала тобі ларів? – Запитала Мерін.
– Ні, це я розумію. Ти дала мені волю дій і певний вплив. Чому ти зробила це з ларами? Чому вони були в такій ситуації весь цей час? – Запитав Ештон. Він не звинувачував Мерін. Не дорікав. Він хотів знати причини. Чому так сталося… Мерін кілька секунд невідривно дивилася на Ештона а потім відповіла до неможливості просто:
– Як на мене, я зробила для них достатньо. Яких зусиль мені вартувало подбати про людей? Скільки часу це зайняло? А тоді під моїм керівництвом був цілий клан… А що ж тепер? Я повинна дбати про два види наодинці? Навіть, якщо врахувати, що під час появи ларів, алубі було більше, аніж один – у нас було вдосталь проблем, аби розсіювати увагу ще й на них. Ларам всього кілька тисяч років, але вони, повір, мають більше, аніж люди в їхньому віці. Я дозволила їм жити. Більше того, – Мерін підняла одну брову. – я дозволила їм жити на своїй території. Знайшла спільно з іншими алубі спосіб вижити. І поставила рамки, завдяки яким вони не шкодять людям та Шазарії. На цьому моя доброчинність вичерпала себе. – Сказала кохана. Вона була достатньо різка.
– Тепер ще й знайшла “хороші руки”.- Усміхнувся самоіронічно Ештон.
– Це вираз? – Відтаяла Мерін.
– Так. У нас так кажуть про домашніх тваринок: “віддам у хороші руки”. – Засміявся Ештон.- Коли, наприклад, народжується більше, аніж розраховували, і шукають, куди ж цей виводок прилаштувати.
Ештон сподівався, що не підведе Мерін і ларів, заодно. Але озвучувати цього не хотів… Просто тяжко зітхнув і відкинувся на ліжко. Кохана лягла йому в обійми, поцілувала, приголубила хвилями: виразила, що довіряє йому, вірить у нього, що любить і підтримає його, що… вона його пара. Ештон обійняв її. Він впорається. Він все зможе.