– Тобі подобається? – запитав Ештон, спостерігаючи, як Мерін розглядає кільце.
– Так, сапфіри і чорне золото. Заворожуюче. І мені підходить. – Її хвилі схвально відізвались. І Ештон був задоволений собою. Мерін перевела на нього погляд.
– Які ж ви, люди, дивні. Я щойно прийняла твої умови, без жодних уточнень. Ми заключили попередній договір, а ти радієш, що мені сподобалось кілечко. – Здивовано сказала вона. Ештон на це поблажливо усміхнувся і Мерін здивувалась ще більше з його реакції на її зауваження.
– Я знав, що ти приймеш такі умови. Якби ти захотіла ще щось додати – теж не страшно, а навіть добре. Можливо, я чогось не врахував би. А от проти своїх інстинктів йти не маю бажання – моя пара прийняла знак моєї уваги і їй сподобалось. Радість життя в дрібничках, кохана. Зовсім не слід цим жертвувати заради високих цілей. – Ештон встав і галантно запропонував своїй нареченій руку. Вона вклала зап’ястя в його долоню. Ештон нахилився, поцілував, тоді легесенько потягнув на себе, закликаючи послідувати за ним.
***
Мерін встала і опинилася поруч з фігурою людини, в яку закохувалось її серце і душа з кожним моментом все глибше. Вона думала, що він надто наївний, аби збагнути її, натомість же – вона пізнає його глибше з кожною миттю.
Вона не припускала інакшої думки, аніж що він людина, приємна мить. Та він виявився чимось іншим – значно більшим.
Вона змогла полюбити цього молодого і недосвідченого людського чоловіка, нехай навіть це почуття ще не вагоме. Та… Її любов стає все осяжнішою з кожним днем до цього незвичайного менталіста. Сильного, талановитого, непередбачуваного. З кожною миттю втрачається значення ким він народився, і набирає ваги – ким він стає.
Вона не вірила натякам долі, збігам і удачі, коли вони кричали, що він важливий. А тепер вона не може повірити в свою сліпоту.
Вона допомагала іншим істинним парам заключати контракти душ(чи як він сказав? Союзи душ? Здається це детальніше визначення. Усміхнулась вона про себе). Але… того, хто може стати її істинною парою, зустріла зараз.
Вона була щасливою.
***
– Отже? Про що ти хотів поговорити? – Запитала Мерін. Вони пішли прогулятися в оранжереї. Садівники, схоже, довідавшись, що Повелителька тепер тут гуляє, оскаженіли і почали робити з оранжереї якесь феєричне буйство.
– Про що ти? – Уточнив Ештон.
– Кілька днів тому. Якась державна справа. – Нагадала Мерін.
– Ааа.- Усміхнувся він. І справді, потрібно ж з чогось починати виконувати свої обіцянки. Варто почати з маленького. О! Ештон розсміявся подумки з цієї думки. А кілька днів тому він думав, що це велика ноша. Тепер же це здається лише піщинкою серед задуманого.- Так є справа. Щодо полонених солдат. Серед них є ті, в кого є сім’ї у зовнішньому світі. І було б не погано їм допомогти.
Мерін подумала мить.
– Ти правий. Так і що ти хочеш від мене? – Спитала вона.
– Хм. Не знаю. Якось вирішити цю проблему? Віддати накази розвідникам? Чи як це працює? – Спитав Ештон. Мерін на нього зосереджено подивилась.
– Що ж заважає тобі віддати ці накази? – Не міняючись в обличчі спитала Мерін.
– Мені? – Підняв брови Ештон. – Як я повинен це зробити? Я думав це твоя прерогатива.
– Ти, очевидно, не усвідомлюєш своєї ролі, все ж таки. Ти ж сам сказав, що прийняв роль серця Шазарії. – Мерін намагалася внести ясність.
– Я думав, що це виглядатиме приблизно так: “Кохана, там гвіздок криво забитий, скажи своїм людям, щоб забили.” Або так: “Ось тобі, Ештон, дядько. Він важливий, можеш йому розказувати що не так, а ми подумаємо чи звертати увагу на твої зауваження.” – З серйозним виразом обличчя сказав Ештон. На що Мерін скривилася, ніби побачила щось бридке.
– Ні, Еш. Все виглядає приблизно так: “Я Воля Шазарії, а ти її Серце. Ти сам приходиш до дядьок і кажеш, що гвіздок криво забитий, і слідкуєш, аби його забили рівно.” Тобі не потрібно питати дозволу у мене чи ще у когось, аби щось змінити. Якщо бажаєш, можеш радитись зі мною, проте це не означає, що ти не можеш зробити чогось самостійно. – Ештон уважно вислухав і задумався.
– Але ж тоді щось може піти проти твоєї волі. Я ж її не перейняв. Чи перейняв? Як перейняти твою волю? – Мерін засміялась.
– Ось тепер ти мені нагадуєш самого себе. Питань стільки, що не знаю на яке відповісти. Ахах. – Щасливо і задоволено розсміялась Мерін, зупинившись перед пишним кущем синіх троянд (І Ештон може побитись об заклад, що їх тут не було! Скільки троянди ростуть до такого розміру? П’ять років? Десять?).
– Що ж… Ні, ти не перейняв мою Волю. І це природньо. Тепер, мабуть, і не можливо. – Вона іронічно засміялась. Їй було весело. Ештон порадів цьому. І подумав, що, можливо, варто закритись. – Але це зовсім не страшно. Я довіряю тобі. Я довірила тобі себе. А невдовзі ввірю тобі свою душу, а в обмін візьму твою. А це куди більша довіра, аніж можливі зміни. Я вибрала тебе, а отже і прийму переміни, що ти принесеш. – Мерін усміхнулась, і її хвилі демонстрували прийняття.
– То я що тепер Серце Шазарії, а не Фаворит Повелительки? – Запитав Ештон з надією. Мерін на нього здивовано поглянула і розсміялась.
– Одне другому не заважає. – Хихотіла вона.
– А може все ж переіменуєш мій титул? Ти ж, на відміну від Шазарійців, прекарасно розумієш що до чого. – Дорікнув Ештон. Мерін залилася новою хвилею сміху.
– Ззовні змінились поняття норми, розумію. Отже, титул Серце Шазарії тебе влаштовує? – насолоджувалась вона діалогом.
– Значно більше, аніж Фаворит. – З Ентузіазмом покивав Ештон. – Дякую.
– Ох, з тобою весело. Отже, воля. – Зітхнула Мерін, тамуючи заливистий сміх. – Мою волю переймає той, хто визнає мене Повелителькою, або ж мої володіння – своїм домом. – Пояснила Мерін.
– А чому я не зможу перейняти її? – Спитав Ештон. Мерін скептично підняла одну брову.
– Я схилила перед тобою коліна. – Ештон почервонів. Він почувався так, ніби забув про річницю, або випускний спільної дитини.
– Ясно. Це… – Він поглянув на Мерін. Зітхнув. – Для мене важко осягнути все одразу. Але, я стараюсь враховувати твою природу. Ти казала, що алубі дуже ієрархічні. Ти сприймаєш мене як рівного?
– Так. Сприймаю як рівного. – Усміхнулась тепло Мерін. – Ти змусив мене відчути це цілковито. І я… Ціную те, що ти вирішив бути зі мною на рівних, а не підкорити мене. – Мерін замовкла на хвильку. Її серце билось пришвидшено. – Я схилилась перед тобою… Я була справді готова прийняти тебе, як вищого над собою… – Мерін ділилася сокровенним. І Ештон завмер слідкуючи за нею. – Проте, я щаслива, що ти обрав інший шлях. Зовсім не тому, що не хотіла б схилитись перед тобою, а тому що… Я хочу йти поруч, так як ти казав. Хочу… Пройти з тобою цей шлях на рівних, хочу кохати і бути коханою, хочу володіти і бути підвладною в однаковій мірі. Я кохаю тебе, Ештон.
Якщо згадати що таке феєрверк, адже в Шазарії їх немає, то Ештон саме з цим порівняв би феєрію своїх почуттів, що вибухнули одночасно. Але незважаючи на те все, що робилося з його душею, Ештон тихо і ніжно обійняв Мерін. Він був справді щасливий, що вони зрозуміли один одного.
Ця коротка мить минула. Почуття вгамувалися. І Мерін виглянула з його обіймів.
– Давай продовжимо. – Сказала Мерін.
– Так. Отже… – Ештон задумався. Що уточнити? – А лари? Чому вони не переймають твою волю? Тільки люди можуть?
Мерін здивовано поглянула на Ештона.
– Звідки ти знаєш? – Спитала вона.
– Просто помітив. – Стенув плечима Ештон. Мерін вражено поглянула на нього. А потім моментально взяла себе в руки.
– Так, ти все вірно підмітив. Лари… Мають відмінні інстинкти від людей чи від алубі, як не дивно. Алубі ієрархічні істоти, а люди здатні визнавати правителя, тому ми спроможні переймати волю Повелителя. А от лари… Вони теж ієрархічні істоти… Але у них якісь викривлені поняття підконтрольності…
– Вони зграйні істоти. І переймають волю того, хто контролює зграю. Але в них немає правителя, який би контролював весь вид чи націю. Тому вони переймають волю вожака. Того, хто котролює зграю, а іншу владу не визнають на рівні інстинктів. – Кивнув Ештон.
– Так. – Кивнула Мерін і затримала на ньому довгий погляд. Ештон замислився. Якщо він все правильно розуміє… То можна спробувати контролювати ларів в значно м’якший для них спосіб. Мерін уважно за ним спостерігала. – Про що ти думаєш?
– Про ларів. – Відповів Ештон. – Але поки що я не готовий про це говорити з тобою. Я повинен спочатку з усім розібратися, а тоді думати, що можна зробити. – Мерін усміхнулась.
– Ти чудовий. – Ештон різко сфокусував на ній погляд. Вона висмикнула його з роздумів і він роззосереджено намагався зрозуміти чим заслужив комплімент. Але Мерін просто загадково усміхнулась і пішла далі. Ештон її наздогнав. Та вона нічого пояснювати не збиралась. Та Ештону різко стало достатньо її задоволених біохвиль.
***
На наступний же день, після Роботи Ештон пішов до Акіла. Десь по дорозі його виловила Ванесса.
– Привіт. – Поклонилась вона, якось умудрившись не зупинитись. – То ти таки змінив звання?
– Привіт. Ти вже знаєш? – Здивувався Ештон.
– Це важко не помітити. – Продемонструвала вона своє звання в Системі. “Старша Служителька Серця Шазарії”. Господи, ну і регалії. Ештону стало трохи соромно перед Ванессою. – Спершу я подумала, що ти мене розжалував із своєї свити, або перевів на іншу посаду. І я дуже засмутилась. Але потім я перевірила тебе в Системі і заспокоїлась. – Вона продемонструвала його досьє в Системі: “Серце Шазарії, Наставник”. Ештон відчув приплив тріумфальної ейфорії. Ну, нарешті! Цей блядський статус йому жити не давав! Потерпить Ванесса. Здоровий егоїзм ще ніхто не відміняв.
– Нарешті. – Просто сказав Ештон. Ванесса вже давно змирилася, що деяких тарганів в голові Ештона вона просто не розуміє. Та не припиняла спроб це змінити.
Нарешті, всі друзі були в зборі (Ештон ще покликав Рікона. Оскільки гурток був з музикантами, Рікон швидко забіг додому, переодягнувся, ще щось там зробив. Словом, мав вільний час).
Вони сіли за столиком, замовили собі обід і трохи потеревенили.
– Ештон, то чому ти хотів зустрітись? – Спитав Акіл.
– А просто так не можу покликати друзів? – Спитав Ештон.
– Коли ти маєш привід для зустрічі, або розмову якусь, завжди запрошуєш в кафе. Якби ти хотів просто зустрітись, то залишив би організацію на нас з Ванессою. – До речі, перед Ріконом Акіл і Ванесса вирішили теж відкрити свої імена. Ештон вирішив, що таким чином його прийняли в гоп-компанію.
– Окей, здаюсь. – Сказав Ештон. – Суть в тому, що я хочу владнати питання з переселенням сімей солдатів. Хоча б жінки і діти. Якщо Шазарія хоче, аби вони вважали її своїм домом – тоді не варто забирати у них сім’ї. А для цього мені потрібно зустрітись із усіма відповідними людьми, поспілкуватись. От і питаю у вас з ким мені зустрічатись?
Друзі на нього якусь мить дивились. А потім Акіл кивнув.
– З керівником соціуму і з керівником зовнішніх справ. Це як мінімум. Мабуть варто зустрітись з ними одночасно. – Сказав він.
– Я організую зустріч. – Підтримала Ванесса. – Спробую дізнатись хто ще потрібен і співставлю з твоїм графіком.
– Буду вдячним. – кивнув Ештон.
– Я піду з тобою. – Заявив Рікон.
– Так, вникай в справу. Дуже імовірно, що я сам всього не витягну. Можливо ще покличу з собою нового служителя. Я подумаю. – Ванесса кивала і записувала все у Ключі.
– Так. Іще одне. Чому у тебе немає Ключа до Системи? – Запитав Ештон у Рікона.
– Ну… Якось не прийнято. – Відповіла замість Рікона Ванесса.
– Ніхто про це не задумується. – Додав Акіл. – Лари теж мовчать. А якщо це питання піднімати, то не знати до кого йти.
– Є якась чітка заборона? – Вкрадливо запитав Ештон.
– Ні, немає. – Сказав Акіл.
– От і прекрасно. Я дозволяю. – Звернувся він до Ванесси. – Нехай Рікону видадуть Ключ і доступ до Системи. В разі, якщо виникнуть проблеми – направляй всіх до мене. А ти, – Звернувся він до Рікона. – Вчись з ним вправлятись, на додачу до решти. Тим більше ходиш на гурток по технологіям Шазарії.
Всі здивовано дивились на Ештона.
– Багато відбулось, друзі. – Пояснив він. – Ми з Повелителькою багато обговорили і багато вирішили. Відтепер у мене багато роботи. Та й пора уже відповідати статусу. В Шазарії багато проблем, навіть якщо вони не помітні з першого погляду. Та це не значить, що з ними варто миритись. Це значить лише те, що я достатньо часу просто спостерігав. Тепер потрібно діяти.
Ештон очікував іншої реакції. Але всі троє задоволено заусміхались, так ніби давно цього чекали і ось, нарешті, дочекались.
***
– Так… Це щось не те, чого я очікував. – Ештон щось розгубився. Щось це не його…
– Це дуже специфічне питання. І коли я поспілкувалася з керівником зовнішніх відносин та соціуму, виявилось, що питання переселення сімей солдатів зачіпає всі сфери життя. Тому потрібна зустріч з усією радою. А також буде запрошений вчений, що відповідає за підбір переселенців для Шазарії. Тому було прийнято рішення запросити тебе на раду, а не раду до тебе. І внести твоє питання у порядок денний. – Звітувала Ванесса. Ештон був не готовий до такого повороту, але визнавав логічність сказаного.
– Окей. – Тільки і сказав Ештон. – Мені що промову готувати? – Він реально поняття не мав, як це робиться.
– Не бачу потреби. Просто прийди і розкажи, про що думаєш. Ти ж не науковець, не керівник відділу. Ти Серце Шазарії. Критичний елемент, фактично. – Міркувала Ванесса. Ештон зітхнув.
***
У Ештона був трохи мандраж, трохи огида від власних почуттів. І в загальному йому ситуація, не подобалась. Не хотілось іти на раду. Він не був певен, що доб’ється цілі… Політика – не війна. Та й взагалі не розумів, як це все відбувається… Але. Але він розумів, що раз втягнув себе у все, що наобіцяв Мерін, тепер мусить рухатись. Вчитись… І все це реалізовувати. Кошмарище… Хех… Він би краще вже когось прирізав…
– Серце Шазарії і супровід, прошу за мною. – Перервала Служителька Ради самонакручування Ештона. Він все ж зважився довіритись Міму. Зрештою, сам же його прийняв. Та й не зможе він сам все потягнути. Йому потрібна підтримка. Рікон теж був тут. І Слава Богу. Ештон був радий. Дуже радий. Його присутність якось вселяла впевненість. Хоч якусь. Відчуття прикритого тилу. Не те щоб Ештон сподівався, що він щось говоритиме… Просто він довіряв йому…. Ай… Просто вкупі потрапити у лайно не так страшно, як самому… От і все.
Щойно вони зайшли, всі встали і поклонилися Ештону. Ну… Зараз, принаймі, він розуміє чому це відбувається… Він ніби як права рука Мерін, вірно? От не просто трахаль, чи якось так… А той, хто щось робить. Ой, короче…
Ештон пройшов на місце напроти палатки Мерін і сів. Місце для запрошеного гостя. Чи щось таке… Рікон і Мім стали позаду з двох сторін від нього. Ештон відчув Мерін за ширмою. Привітався з нею біохвилями. Вона відповіла.
Ештон… Дивно став почуватись. З одного боку йому полегшало, що вона тут. З другого – він став нервуватись ще більше, бо якщо нічого не вийде – вона побачить… Кошмар. Це вже ідіотизм якийсь! Злився на себе Ештон.
– Отже. Чи можемо ми почути суть звернення? – Запитав один з мужиків. Він тримав лице бездоганно. Але біохвилі так і переливалися цікавістю і… бажанням випробувати. Ештон ковтнув огидний клубок всього свого негативу і просто сказав, що думав. Так, як казала Ванесса.
– Суть питання в тому, що пів року тому сюди, в Шазарію, потрапило трохи більше двох з половиною тисяч солдат. І у певної частини з них є сім’ї у Зовнішньому Світі. Оскільки всі ці солдати залишились тут назавжди, без будь-якого шансу на повернення, логічно було б переселити ці сім’ї сюди. – Ештон відзначив, наскільки кострубато це все у нього вийшло. Настала пауза. Усі обдумували. Але відторгнення Ештон не відчував.
– Це сумнівна група. – Висловився один з мужиків. Дивний мужик. Взагалі нейтральний. – Думаю, зрозуміло, що вони абсолютно не дослідженні на предмет генетичної придатності чи ментальних характеристик. Певна частина з них і справді буде придатною. Але… – Ештон зрозумів про що мова. Про відбір в репродуктивну групу, він пам’ятав цю історію…
– З іншого боку адаптація цих людей пройде значно легше, оскільки тут буде для них рідна людина. – Цікаво хто цей мужик. Він явно зі схваленням поставився до проблеми Ештона. Психолог якийсь?
– Це не раціонально витрачати ресурси на людей, що не ввійдуть в репродуктивну групу. – О, а це що за перець? Сумніви так і пруть… Економіст?
– Та й ризики операцій вищі. Секретність буде зберегти важко. – Сказав перший мужик. Це, мабуть, керівник зовнішніх відносин. Йому вже не до цікавості було – Ештон відчував, як в голові крутяться колесики. Настала пауза.
– Ну, нам потрібно набрати ще 3417 осіб в репрородуктивну групу. – Говорив мужик, що, очевидно, займається репродуктивною групою. Це, мабуть, Вчений. Він все зважував, обдумував, аж біохвилі бриніли. Там у нього комп’ютер в голові якийсь? – Можливо серед запропонованих переселенцями кандидатів відібрати потрібних? – Ештон нахмурився. Розділяти сім’ї?
– Ну, це ніби не поганий варіант. – Підтримав Економіст. Повеселів, гад. А за сім’ї подумати?
– Ні, варіант поганий. – Заперечив Ештон. Всі на нього подивились. – Я теж один з цих солдат, думаю, це не секрет. Так от, мені дозволили допомогти одному з моїх підлеглих. Сюди переселилося три людини з його сім’ї. Дружина, двоє дітей. В дівчинки вроджена вада суглоба. Їй надали лікування, і батьки вдячні. Але їй не нададуть дозвіл на народження дітей. Так що виходить? Залишити її одну в Зовнішньому Світі? Чи переселити сюди тільки сина, а матір і доньку залишити ззовні? Я розумію, що це зайві ресурси. – Кивнув він Економісту. – І що це проблемно з точки зору збереження секретності і проведення операцій. – Кивнув він керівнику зовнішніх справ. – Але питання не стоїть про вигоду. Стоїть питання про воз’єднання сімей. Я, розумію, – Ештон скривився і кивнув, ніби підтверджуючи якусь свою думку. – що я, можливо, прошу забагато для солдатів, що напали на Шазарію… – Ештон зробив паузу, підбираючи слова. Як краще виразити свою думку? – Але… Невже Ви вірите, що чоловіки, вже маючи сім’ї, просто візьмуть і побудують тут нові родини, тому що Ви віднесли їх до репродуктивної групи? Ну, чи зможуть стати Шазарійцями, визнати цю землю домом? Адже… Ця країна не просто поневолила їх – забрала сім’ї… Є речі, які чинити не вигідно. Але потрібно.
Знову мовчанка.
– Питання гуманності. Я розумію про що говорить Серце Шазарії. – Ось тепер Ештон зрозумів, наскільки це дибільно звучить… Ну, хоч не Шановний Фаворит…
– Так, я теж підтримую. – Сказав новий мужик. Здається всі почали усвідомлювати якусь свою помилку – особливі такі відчуття… Лоскітливі…
– Якщо врахувати те, що сказав Серце Шазарії, то слід зробити перерахунок продуктивної групи. – Заявив Вчений. Тільки цей один непробивний. Йому б в партизани – хрін розколеш. – Керуватимусь наведеним прикладом сім’ї. Уявимо, що дружина, чоловік та син чудові особини, згідно всіх показників. Але чоловік і дружина вже народили дітей. І навряд народжуватимуть ще. Отже виходить, що з чотирьох осіб в продуктивну групу ввійде лише син. Це означає, що кожну сім’ю потрібно розглядати окремо, і робити перерахунок навіть на уже внесених в продуктивну групу солдат.
– Ну, питання ще в кількості можливих переселенців. Одне діло виділити ресурси на сотню зайвих людей, інше на кілька тисяч. – Сказав Економіст. А цей все варив свої “за” і “проти” в голові.
– Не думаю, що надто багато. Серед моїх дванадцяти підлеглих лише у двох були сім’ї. І лише один вирішив переселити свою сім’ю сюди. – Сказав Ештон. Всі на нього знову подивилися. Він, мабуть, ніколи не звикне до цього.
– Але ми не знаємо скільки. І припущення розрахункам не допоможуть. – Економіст свого судження притримувався. Чомусь Ештон був спокійний. Ніби то ситуація складається не на його користь, але душа економіста говорила – переконай мене, наведи аргументи… Він хотів піти назустріч, незважаючи на слова.
– Добре. – Сказав раптом Ештон, навіть сам від себе не очікував. – Скількох можна переселити сюди? Яка цифра буде прийнятною? – Запитав він в Економіста. Той аж сторопів від питання. Тоді стис губи і напружено все обміркував. І Ештон віддав йому належне. Він чудово володіє інформацією.
– Наразі резерв ресурсів розрахований приблизно на сто тисяч непередбачуваного населення. Думаю, три відсотки ми можемо виділити на таку акцію.
– Плюс опісля переселення і досліджень можна буде зробити перерахунок продуктивної групи. І, якщо буде різниця, дорахувати її до дозволеної цифри. – Додав неочікувано Вчений. От не емоції ним керували не бажання і взагалі він холодний, як глиба. Мабуть, просто вирішив, що так буде вигідніше для його досліджень чи чим він там займається.
– А опісля всієї операції слід буде оцінити результати і кількість сімей, що залишились без допомоги. – Втрутився Психолог. Ештон сумнівався, що це психолог… Ним керувало покликання, мабуть… Ештон вже плутався. Надто багато нових людей.
– Добре. Керівнику соціуму, перша частина роботи лежить на Вашому відділі. Потрібно з’ясувати кількість можливих переселенців. – Сказав керівник зовнішніх справ. А цей уже все вирішив, як видно по внутрішньому настрою. Швидко у них тут все.
– Так, звісно. Я віддам розпорядження. – Це був все ж не психолог… Ештона здивувала його щира радість. Але, це ж значить що до нього будуть лояльним?
– Я б хотів теж брати в цьому участь. Є певні нюанси, на які я й сам спершу не звертав уваги. – Сказав Ештон.
– Так, звісно. Мій відділ з радістю прийме Вашу допомогу. – Кивнув керівник соціуму. Дійсно здарівши.- Опісля збору данних, ми передамо їх Вам. – Звернувся він до керівника зовнішніх справ.
– Так, далі мій відділ займеться переселенням і збереженням секретності. На це потрібен буде час. – Підтвердив керівник зовнішніх справ.
– А опісля моя команда зробить дослідження та перерахунок в індивідуальному порядку. – Вчений. Ентузіазм. Хоч якісь емоції.
– І на завершення – ще одна зустріч тут для звітності і підсумовування результатів, а також оцінки можливих збитків та вирішення питань з сім’ями, що залишились, якщо такі будуть. – Підвів підсумок Економіст.
– Чудово. В такому випадку, можемо перейти до наступних питань. – Сказав ще один з мужиків.
– Дякую, за розуміння. – Сказав Ештон, встаючи. Всі також піднялись. Вони приглядалися до Ештона. “Пробували його”. Досліджували, знайомилися.
– Ми сподіваємось, що Ви й надалі братимете активну участь в житті Шазарії. – Сказав керівник соціуму.
– Ми всі розуміємо, що Шазарії необхідний свіжий погляд на речі.- Заявив мужик невідомого роду занять, що озивався всього двічі на користь гуманізму.
– Шазарія надто довго чекала Вашої появи. – Економіст. – Ми всі розуміємо, що це значно цінніше, ніж купка ресурсів.
– І чекаємо на розквіт, що обіцяє Ваша поява. – висловився мужик, що до цього мовчав.
Вони поклонилися. Ештон не знав що правильно зробити… Але вони явно очікували від нього хоч два слова…
– У такому випадку, до скорих зустрічей. Я теж сподіваюсь на плідну співпрацю. – Ну, якось так?..