Ештон стояв під холодним душем, намагаючись прийти до тями. Енергія Рікона бурлила в ньому і засвоювалась повільніше, аніж йому хотілось би.
Лари. Контраст від зустрічей з Мерін та Ріконом був надто разючим аби Ештон не відмітив у своєму списку ще одну проблему. Потрібно помедитувати. Сьогодні ввечері. Ештон хотів під небо. Під справжнє небо. Але він не настільки нахабний аби йти туди по своїй прихоті. Він притулився лобом до скла. І в голову блиснула дивна думка. Світло в Храмі дуже не погано замінює світило. І монотонні хвилі допоможуть. А в церемоніальній залі є коло, що не пропустить його хвилі до ларів. Ештон попроситься туди. Якщо не пустять, він знайде інше місце.
День проходив спокійно. Тренування, гурток садівництва. Ештон був не з хлопцями. Він намагався зосередитись на роботі, і виходило. Але його серце повільно билося, відраховуючи секунди до вечора. Ештон полюбив медитувати. Але ніколи він ще не чекав цього так сильно.
***
– Рікон вже пішов. – знайомий похмурий лар, як завжди стрибнув десь з балкону.
– Я не до нього. – Ештон зазирнув через плече лара. І тоді поглянув в гору. Світло було не таким разючим як у день договору, але достатньо… вираженим. – Я маю прохання. Можна я тут помедитую? – Лар завис.
– Помедитуєте? – Він зосереджено подивився на Ештона, щось інтенсивно обдумуючи.
– Так. – кивнув Ештон. Він приготувався пояснювати. Але…
– Добре. – Ештон не очікував, що йому дозволять… ось так. Просто. Причина була, але він не розумів її.
– Гаразд, дякую. Можна підняти коло? Щоб я не заважав іншим? Я можу збити біоритми випадково. – пояснив Ештон.
– Ми послухаємо Ваші хвилі. – Заперечив лар. Ештон здивувався.
– Гаразд. Якщо заважатиму, піднімайте коло. – Якось розгублено сказав Ештон. Він мало розумів і через це почувався не в своїй тарілці. Але відмовлятись від затії не хотілось.
– Не хвилюйтесь за нас. Ходімо, дам змінний одяг. – Ну, от від цього от типа турбота якось дивно виглядає. Значно природніше було б, якби він просто силою вишвирнув би Ештона надвір, як вишибало з бару…
Ештону дали бріджи. І він, нарешті, вже переодягнутий, сидів в позі лотоса під штучним світилом в серцевині Храму.
Серце Ештона забилось швидше. І з’явилось це специфічне відчуття, коли ти зважуєшся на якийсь крок… Стрибок з банджо, наприклад.
Ештон закрив очі і глибоко видихнув. Опустив руки вздовж тіла і провів по воді, в якій сидів, пальцями. Тривога відступила хвиля за хвилею. Він вдихнув. Підняв очі. І неяскраве світло здалося йому далеким, але варто йому було зосередитись на ньому, воно швидко наблизилось, наче падало згори йому на обличчя і плечі. Ештон не занурився у медитацію на цей раз, ні. Його наче кинуло в озеро з висоти. Він наче опинився в воді і відчуття невагомості навколо швидко вирівняло всі відчуття. Він занурювався все глибше. І через товщу води пробивалося світло. Ештон закрив очі. Було тихо. Не було енергії. Не було хвиль.
Тиша. Ештон слухає її. Спокій. Ештон відчуває його. М’яка темрява. Ештон бачить її. Немає запахів. Немає вічуттів. Думки чисті. Впала крапля. Чіткий звук. Її хвилі потонули, не дійшовши до Ештона. Він перемістився до неї. І побачив серце свого договору. Сфера була величезна. Значно. Значно більша, аніж тоді. Ештон не торкається її. Йому не потрібна енергія зараз. Він просто дивиться, як чергова крапля умиротворено вливається в сферу. Ештон роззирнувся. Довкола була звивиста печера, що нагадувала живу пемзу. Їхній договір з Мерін.
Ештон неприродньо швидко наблизився до його стіни. Торкнувся до перетинки – закам’яніла біохвиля їхньої умови, все ще жива і пульсуюча. Ештон закрив очі і пустив радар по цьому каркасу. І умови договору пронеслись в його свідомості одна за одною. “запропонували мені зустрічатись”, “забуть за обмеження”. “Мерін. Саме це ім’я? Справедлива…”. “я не відпущу тебе”. “Ментальний зв’язок”. “Можливість самознищення”. “Енергетична регенерація тіла”. “Оберіг”. “Можливість розірвати договір”.
Ештон відкрив очі. Мерін не любить повторювати помилки. Вона хотіла, щоб договір захищав Ештона до тих пір, доки він хотітиме жити і щоб не став його в’язницею, якщо він захоче піти від Мерін або з життя.
Ештон усвідомив, що зможе, якщо захоче зламати якусь з умов. Цей камінь не є непорушним. Але. Він не стане. Він ніжно провів пальцями по їхній обіцянці. І вислизнув звідси. Він хоче обдумати.
Він хоче потрапити туди, де знаходиться Мунлайт. Не годиться так, аби він був в душі інших, а в своїй – жодного разу. Він заглибив свідомість. І світло затопило його надто яскраво. Він побачив перед собою гладь. Він висів над нею. Хоча ні. Він стоїть. Це водоспад, просто течія надто рівна. Він дивиться на своє відображення і бачить Мунлайт. Він роззирнувся. Він був в дрімучому лісі поруч з невеличкою лісовою річечкою, що брала початок з невеличкої скельки, порослої мохом. З поконвічних дерев звисали ліани. І пахло теплою сирістю і мохом- він був усюди. Вітер ворушив крони дерев десь високо вгорі. Мунлайт опинилася на скельці одним стрибком. І підняла ніс вгору. Тут лише вона. Ештон стояв на цій скелі і дивився вглиб дрімучості. Сонце осяювало лише цю галявинку з водопадом. А там – там смерть, там біль і страждання. Він знав це місце. Місце, де він вперше відчув чужі біохвилі: партизанів, що були на деревах, в землі. Вони були в оточенні. І Ештон вивів майже всіх. Майже. Тут було милосердя. Саме тут один з його солдат вийняв з мисливської пастки дівчинку-підлітка. І саме тут Ештон ніс її під прицілами партизанів прямо до їхнього входу. Саме тут він її залишив, і ніколи туди не повертався. І саме звідти він пішов без єдиної кулі. Тут був голод. Де вони шукали їстівні личинки і коріння. Де Ештон стріляв “навмання” і влучав в тварин, ловлячи відголоски їхньої енергії. Цього не бачив ніхто. Ештон не ризикував показати. Та завжди з полювання приносив здобич. Він вже тоді знав, що його інтуїція працює занадто добре. Тут була любов. Багато любові. Тут була жорстокість. Тут були втрати.
Ештон роззирнувся. Він не ненавидить це місце. Не любить його. Та це частина його. Мунлайт одним стрибком опинилася на гілці. А потім на ще одній. Ештон піднявся на вищі гілки і вітер колихав її шерсть. Тут пахло… Польотом. Вітром. Та це теж його душа. Хоч, здається що ні. Він пам’ятає і це відчуття. Пам’ятає. Як стояв біля обриву. І Ештон бачить його під ногами. Його рідне місто. Варто лише піднятися в парк. І усамітнитись на обриві, де ніхто не буває, і ти опинишся на своєму місці. Тут вітер особливий. Ештон сів тут. Він більше не один. У нього є Мерін. Ештон не розумів, чи й справді прийняв її бачення світу, чи його власне сприйняття таке ж… Та він розумів, чому вона хоче піти з життя. Для неї це логічний кінець. Вона хоче піти достойно. Та не може. Немає їй рівного суперника. Немає того, хто проведе її у вічну дорогу. Та є Ештон. Той, хто може забрати її з собою. От тільки… Ештон і є тим достойним. Чи вистачить у нього сили, вмінь і волі аби вбити кохану? Аби провести її в цю дорогу? Виконати її бажання. Рівнозначний договір дозволить йому це. Сьогодні Ештон зрозумів це. Він бачив їхній. Навіть уклавши такий договір, вони зможуть вступити в бій. Тепер Ештон це знає. Він закрив очі. І вітер колихав його волосся. Та чи варто йти цим шляхом? Можливо варто не ризикувати і заключити договір не рівнозначний – підконтрольний? Мерін стане його фамільяром і вони підуть разом. Ештону більше подобається цей варіант, аніж той, де він б’ється з Мерін. Але.
Але чи це основне? Їхній відхід, їхня смерть. Кінець. Невже це найважливіше? Невже це причина з якої вони вступають в союз? Можливо для Мерін. Та не для нього. Не для Ештона. Ештон хоче жити. Смерть це – важливо. І про це варто подумати наперед. Але! Ештон хоче жити. Ештон хоче любити! І хоче бути коханим. Ештон хоче Мерін. І хоче належати їй. І він не хоче нею володіти. Він хоче йти пліч о пліч. І якщо за це доведеться розплатитись… Так тому і бути. От тільки. Є не лише Мерін. Є Рікон. Лари, Шазарія. Є люди. І є зовнішній світ.
І так уже сталося, що люди є основою розумного життя. Основа енергетичної піраміди розумних істот. Зникнуть люди – зникне дещо важливе з світу. Дещо, що Ештон певен – існувати повинно.
Ештон відкрив очі і подивився вниз – на місто. “А якщо набридне – передай свої починання іншому. Навчи і віддай діло.” Так казала Ванесса? Люди в місті жили своїм життям. Сміялися і плакали… Не можна так просто піти, якщо ти запобіжник цього світу. Мерін звалила цю ношу на свої плечі, але тепер не можна так просто піти. За всі рішення і вчинки потрібно нести відповідальність. Вона мусить подбати про свій відхід. Про те, що буде опісля. Тим хто залишиться без Мерін буде тяжко. Та вони мусять навчитися жити. Робитимуть помилки. І забуватимуть про них. Робитимуть дурниці і страждатимуть. Та весь світ не повинен триматися на одних плечах. Схоже саме це і є вірним шляхом.
Ештон зробив те, про що завжди мріяв. Тепер же це можливо. Він стрибнув з обриву. І вітер обласкав його.
Ештон відкрив очі. Храм був тихим. На балконах стояли лари і мовчки спостерігали за Ештоном. Світло, що линуло згори вихоплювало його. Решта ж були в тіні. Та Ештон чітко бачив їх. Дітей.
Він почув звук падіння краплі. І від цієї краплі розійшлася хвиля – від Ештона по всьому храму, змітаючи усі інші хвилі. І на мить настала тиша. А потім Ештон піднявся і пішов в тінь.