Ештон поворушився. І перше, що він відчув - це чиясь рука на його талії. Ештон акуратно вивільнився, обернувся і побачив свою Мерін.
Ештон усміхнувся. До цього легко звикнути. Погляд сковзнув за її спину й наткнувся на букет. Стало трішки образливо, що він Мерін не дочекався, та й не побачив, чи їй сподобалось…
Ештон зв’язався з Ванессою у Системі.
- Привіт. Ти витратила за останні два дні весь свій робочий час. Скільки лишилось?
- Привіт. Ще 3 години. Але оскільки я тобі потрібна зараз, то прийду. А на наступному тижні менше працюватиму.
- Згода.
- То що тобі потрібно?
- Сніданок на двох.
- Принесу. Радію цьому.
- А, знаєш ззовні для того щоб виразити посмішку в дружніх переписках використовують дужку. Ось так)
- Гаразд)
- Що ж побачимось))
- Я швидко)
Ештон згорнув Систему. Встав і роззирнувся. Він напівголий і не знає де тут що. Чорт. Ані душу, ані шафи. А це тому що тут купальня і гардероб. Чорт.
Окей, купальня. Ага, стоп, а потім він голий шукатиме гардероб? Спочатку гардероб. З горем навпіл таки відшукав усе. А тоді нашвидко помився, одягунувся й повернувся до Мерін. Вона все ще спала.
Невдовзі Ванесса принесла сніданок і залишила їх вдвох. Ештон сів за столик. Тут була книга. Написана давньою мовою (мабуть древньоєгипетською). Ештон її закрив. Це не діло. Потрібно звідси з’їхати. Це якось ненормально, що він живе в апартаментах колишнього Мерін, котрого вона втратила.
Отже. План на сьогодні. Свита, Ештон подумки зітхнув.
Мерін залишилась на сніданок і опісля одразу поспішила по справах. І Ештон її, чорт забирай, розумів. Надто дибільна ситуація виходить.
- До вечора. Я сьогодні до тебе прийду.
- До вечора. - Мерін злегка здивувалась, але заперечувати не стала.
***
Ештон стояв перед вервечкою служителів, котрих підібрав Акіл. Вони лише хвостами не виляли. Ештон мав стійке відчуття огиди, яке одночасно підкочувалось під горло і маячило на периферії.
- Для нас честь служити Шановному Фавориту. - Складним хором проспівали служителі.
- З шаною приймаю Ваші слова. - Сказав Ештон і він був не щирий. Слова були пластмасовими. Дійство проходило в «тронній залі» і смутно нагадувало сцену з роздяганням. Його почало підтрушувати(якого біса так рано). І здається ще трохи і він втратить свідомість. Він розвернувся до Ванесси, і, мабуть, виглядав він не краще, аніж почувався, тому що побачивши його, посмішка з уст Ванесси негайно сповзла і вона забрала його в кабінет від усіх. Посадила на крісло без спинки перед столом, накрила плечі зігріваючим пледом і дала у руки запашний трав’яний чай, опісля стала перед ним і почала втирати у виски масло і теплу воду.
Зайшов Акіл і після короткої паузи, не говорячи ні слова, занурив руки у ту ж суміш, що й Ванесса і став розмасажовувати шию. Так тривало кілька хвилин. Стало трішки легше, хоча б перед очима не зеленіє. Ештон почувався ніби в коконі між двома друзями, що насичували його теплом і душевними силами.
- Що з тобою? - Запитав Акіл.
- Це все хрінь. - Відповів Ештон.
- А як треба? - Запитала Ванесса, так само, як у аналогічній ситуації , коли він починав працювати з дітьми. Це підняло Ештону настрій.
- Не знаю як, але не так. - Відповів Ештон, даючи їй зрозуміти, що відчув натяк. - Коли ти до мене вперше зайшла в кімнату, то перше, що зробила - це почала вказувати на недоліки, шукати проблеми й виправляти їх. - Ештон підняв очі на Ванессу. Вона почервоніла. - І це було правильно.- Твердо додав Ештон. - А коли вперше в мою кімнату зайшлв Акіл, то ставив мені ультиматуми, а коли я почав запитувати інформацію просто по людськи, він так же по людськи мені допоміг, пішов на зустріч. І це теж було правильно. А ось це все, що зараз - не правильно. Це все фарс. Так! - Вскрикнув Ештон. І сів прямо настільки різко, що руки друзів з нього злетіли. - Ось в чому проблема. В фарсі. Усе це - суцільний фарс. Все не справжнє. І Повелителька теж так почувалась, адже ми схожі.
- Ви схожі? - з сумнівом уточнив Акіл. Ештон вскочив, скинувши з себе ковдру, й тицьнувши чай Ванессі в руки. Обійшов письмовий стіл і сів на місце хазяїна кабінету.
- Так, чимось. - Скривився Ештон. І одразу повернувся, до актуальної теми. - Ванесса, я наскільки пам’ятаю, ти мене знайшла через волонтерську заявку? Ось ми і створимо заявку в Систему. - Ештон уже ввійшов в Систему і почав створювати заявку. - Ми створимо заявку з усіма правдивими даними. Тільки не вказуватимемо мій статус Фаворита й реальну можливість приєднатися до свити. А решту залишимо на Систему. Вона підбере кандидатів відповідно до моєї заявки і зацікавлені особи в роботі, а не в статусі, самі відгукнуться.
І з житлом те ж саме! - не вгамовувався Ештон. - Так, моя кімнатка в якій я жив, була маленька, звичайна. Але вона була справжня. Вона була комфортна. Там все було під боком і шафа з «живою пралкою» і душ. Ліжко і стіл. І мені не доводилось вранці бігати і шукати труси і купальню, і серце в мене не вилітало від темпів. І там я точно не боявся б розминутися з дівчиною у власному житлі. А ще я сьогодні вранці сидів за столиком і наткнувся на книгу, яку, даю гарантію, ще колишній Повелительки читав. Мені було неприємно. Але! Ви що думаєте, Повелителька від цього задоволення отримує? Вона заходить у знайомі покої, в знайому спальню, підмічає кожну деталь і старі рани знову роз’ятрюються. Вона згадує того, кого втратила. Якщо вона мовчить, це не означає, що вона нічого не відчуває! Ось це все разом нікуди не годиться! - Аж задихався Ештон, поки виговорився, а частково навіть викричався, не помітивши, як перейшов на крик. Акіл і Ванесса уважно його слухали. Не сперечалися. І не ображалися.
- Зробимо, як ти кажеш, Ештон. - Сказала Ванесса. - Я вже не один раз казала, і підтримаю тебе знову. Ти знаєш, про що кажеш. Я довіряю тобі.
- Ти не просто так опинився на цьому місці. Це не випадковість. Кожен в Шазарії знає це, тому шануватиме тебе. Але, очевидно, ти правий ми надто сильно покладаємось в деяких моментах на волю Повелительки. І забуваємо про власні рішення і аргументи. Кожен в Шазарії захоче працювати у свиті Фаворита. Та не кожному це дійсно потрібно. Ти правий. Я теж підтримую тебе. Ми зробимо все, як ти скажеш. Спершу свита. Потім покої. А Повелителька можливо нехай відвідає тебе в інших покоях сьогодні?
- Ні. Сьогодні я до неї піду. І мені потрібно в місто. - Він не хоче, щоб Мерін використала всі свої чотири рази на його потреби. І це тільки по перше.
- Так. Гаразд. Створюємо зараз втрьох заявку, а тоді ми з тобою підемо в місто. - підвела підсумки Ванесса.
***
Ештон відправився в місто Торговий Провулок. Ештон випадав в осад від назв міст Шазарії: Центральна площа, Науковий центр, Маєток і так далі. Йому не змогли пояснити, чому міста називаються так. Тому він планував про це якось розпитати у Мерін. Всі міста в Шазарії були однаковими. У всіх була стеля (Ештон припускав, що ліси висаджені на дахах, як в Японії висаджують сади та огороди на дахах, щоб економити площу, а там теж острівна країна. Та й пояснило б чому з кораблів не було видно міст. А запитувати за топографію Ештон ще не наважувався. Принаймі раніше не наважувався, не хотів накликати на себе підозри, вирішив залишити на потім. Але тепер же можна?). Всюди були однакові будівлі, з невеликим різноманіттям екстерєру. З маленькими милими вуличками, або великими проспектами, з клумбами або без, де вулички були порожніми, або наповненими кафешками чи «магазинчиками»(Ештон не міг вкласти в голову, що місце де ти приходиш і береш що хочеш, може так називатись), з тихими вуличками, або галасливими. З парками, де гуляли сім’ї, або ж з «офісними» районами. І при всьому різноманітті, все було однаковим. Міста один від одного розташовувались близько, буквально за 30 хвилин можна без проблем добратися від міста до міста. Або ж, це були ще якісь технології. Тому що Ештон просто лягав в капсулу і вставав за 30 хвилин. Про це теж Ештон розпитає. Але не зараз. Зараз він поспішав до Лі. Він відкрив свою шоколадну майстерню. І працює зараз там.
- Привіт, Лі.
- О, Бос! - Зрадів Лі.
- Ось прийшов провідати. Як ти тут? Бачу твоя крамниця популярна.
- Так, нарешті зайнявся тим, чим хотів. Ми з дружиною вдома тримали кондитерську, але ніколи не могли собі дозволити займатися саме шоколадом - не витримували конкуренції. - Усміхнувся Лі.
- Ясно, радий, що займаєшся тим, до чого душа лежить. - Усміхнувся Ештон. Він прекрасно зрозумів натяк на рахунок дружини.
- Може і тобі якогось накласти?
- О, так давай.
- Якого тобі? - Тут було не менше п’ятидесяти видів. Чорт, який сподобається Мерін?
- Ем… - воно все однакове.
- Кому береш?
- О? - Ештон здивувався з ідеї. І… як її описати? - Вона… Її важко здивувати. Вона багато пробувала різного.
- Зрозуміло. Тоді… Тоді ось цей. Вона оцінить. - Лі впевнено почав накладати цукерки. - Це вишні, законцервовані особливим чином і втоплені у чорний шоколад.
- І в упаковочку презентабельну, якщо можна. - Попросив Ештон.
- Романтик. - без підколки прокоментував Лі. Він взагалі був на диво толерантним. До нього можна було підійти з будь якою проблемою, з якою до інших хлопців не підеш. Ти гей? За порадою до Лі. У тебе дівчина з в’єтнаму - до Лі. З борделю - до Лі. Щелепа чомусь перестала нормально закриватись - ти знаєш до кого тобі, і він навіть не спитає, що це ти таке робив. У тебе прищ три тижні не сходить і ти боїшся, що це рак - до Лі. І він ніколи не осудить. І тепер Лі потрібна допомога. І проблема не в прищі… От тільки Ештон ще не знає як допомогти.
- Супер. - Лі спакував у маленьку скляну баночку з позолоченою кришечкою. Виглядало дорого і елегантно. - А, іще два пакунка. Один для для молодої веселої дівчини. Я чув, що шоколад добре для мозкової активності. От це про неї. І другий для мужика. Він старший. І не дуже вибагливий.
- Ці пакунки теж гарно упакувати? - по виразу обличчя і не зрозумієш, що запитання не про упаковки.
- Ні. - Усміхнувся Ештон. - ці в звичайні упаковки.
- Окей.
- Якби не сім’я, ти б хотів додому? - Спитав Ештон.
- Ні. Мені ще три роки відслужити треба. І мій син буде військово зобов’язаним, як виросте. Я планував вивезти його з країни після служби. Але застряг тут. Дружина з цим не справиться сама. В молодшої проблема з стегновим суглобом. Якщо мене зарахували, як мертвого - їм мали б виплатити компенсації. Тоді вистачить на лікування. А якщо я числюсь як полонений, то я не впевнений, чи їм навіть мою зарплату виплачують…
- Ясно. - Ештон боявся щось обіцяти. Лі простягнув йому пакунки.
- Тримай. Дякую, що зайшов.
- Тобі дякую. Усміхнувся Ештон.
***
Сьогодні день був вільніший. І Ештон дійшов до покоїв навіть в дуже стерпному стані, з чого раділа Ванесса.
Так що процедури закінчились раніше. Як і минулого разу Ештон сидів по щиколотки в воді, Ванесса масажувала йому плечі. До вечора лишався ще час.
- Ванесса, залиш мене на трішки самого, будь ласка.
- Гаразд. Я буду в спальні.
- Угу.
Ванесса пішла.
Отже. Як казала Мерін? Медитувати, об’єкт на свідомості, запитувати, а не наказувати. Що ж… Достатньо буде, якщо він сидітиме на стільчику, чи треба сісти у воді повністю? Хех. Окей, будисти ніби в позу лотоса сідають. Він теж так зробить.
Ештон сів у воду. І спробував розслабитись. Чорт. Свідомість. І що, блять. Спробував розслабитись знову. Спробував уявляти «свідомість» і предмет… Запитував у себе щось, зрештою просто здався і ліг у воду, поклавши голову на бортик.
Що йому робити з Лі і Тейлором? Ештон зітхнув. Можливо можна хоча б зв’язатися з сім’ями? Але це загроза секретності. Навряд Мерін на це піде. А значить і інші не підуть. Можна було б переселити сюди сім’ї, по ідеї. Але чорт його знає. Це дуже складно. З якого боку не подивись. Можливо хоч інформацію про рідних дізнатись? Ештон зітхнув і закрив очі.
Завтра на роботу. Тільки тренування буде по розкладу.
Опісля він з’їздить ще до Тейлора.
Ештон спробував ще раз звернутись до предмета на свідомості. «Що мені робити?» - Запитав він, відчуваючи легкі ноти розпачу. Та предмет не відізвався.
Ештон встав і пішов витиратися і все інше.
***
Чекати у спальні було нестерпно. Вчора, коли він був втомлений, як пес, йому було все одно. Але зараз він бачив багато слідів чийогось життя. І йому було б начхати, якби в уяву не полізло б, що Мерін теж це вчора бачила. Стало… Не по собі. Ештон взяв баночку, накинув на футболку кардиган (чомусь йому зайшов образ) і пішов до покоїв Мерін, вони були поруч, до речі.
Всі двері перед ним відчинялися і він безперешкожно дійшов до її спальні. Двері розступилися перед ним і він зробив крок всередину.
Спогади про минулий його візит сюди були не дуже. Але… Мерін не людина. І їй потрібно їсти. І якщо він хоче бути з нею - це треба прийняти. Ештон підійшов до столу, втопленого в підлогу. Сів на своє місце за столом, де сидів минулий раз, сперся ліктем об підлогу, підпер кулаком голову і став дивитися в вікно.
Дивився і думки були десь далеко. Він просто насолоджувався видом з вікна. Просто дихав. І в якийсь момент йому подумалось, що цей предмет зовсім не квадратна палиця, як він його собі уявляв. Насправді він схожий на чашу, де плескається його свідомість, на руки, що не даюти впасти, підтримуючи під лікті. Його думки потягнулися кудись до периферії, його увага, навіть… Не думки. Він не бачив пейзаж перед собою, він не бачив дерев… Ця чаша жива. Вона така голодна, пориста. Вона насичується ним, Ештон відчуває, що вона суха, вона ще не намокла, в неї всмоктується все, що витікає з нього, Ештон побачив ці пори, вони пульсували, таке було враження, що він дивиться на свою черепну коробку зсередини, та ця думка розчинилася в порах, він бачив, який він маленький, він висить в цій порі. Всередині темно і пусто. Його затягує всередину, він чує ехо, він чує, як капає вода. Він захотів побачити, як крапля падає, й розчиняється в воді і він полинув в це місце. Величезний шар чорної води в який вкапується чорна рідина. По крапельці, але вірно, невідворотньо. Він поглянув на цей шар. Простягнув руку. І шар запульсував у відповідь. Побігли срібні хвильки, як на його тату. Що йому запитати? Хвильки побігли у зворотньому напрямку до його руки перейшли на неї і зійшлися на потилиці, та не розчинились, просто утворили там пляму. Ештон завмер, та не боявся. Він вірить Мерін. Він це обрав. Хвильки побігли швидше, пляма заповнювала поверхню його тіла.
- Еш! - Ештон отямився. Перевів погляд на Мерін. Він відчув довкола енергію. Що за чорт? Вона оточувала його тісно. Він зосередився на Мерін, чомусь обличчя від нього вислизало. Ештон напружився і сфокусувався на її очах. Фіолетові очі, хижий зрачок. Ештон бачив тільки їх, все інше було ніби… З інгошо матеріалу, з іншого… Все пливло від її очей. Ештон дивився в її очі. Мерін. Ештон прислухався до себе, не відпускаючи її очі. Йому не страшно. Йому… сумно. Йому так сумно. Тоскно. Це ж… Мерін. Її відчуття? В Ештона стислося серце і все, чого він хотів, це обійняти її, окутати теплом, попіклуватися, аби вона відчула себе… комфортно, коханою. Вихор навколо Ештона зірвався в рух і шугонув у Мерін, але не зіштовхнувся з нею, в останню мить обігнув її і загорнув у вируючий вихор, Ештон тепер бачив все навколо чітко, він відчував Мерін, обіймав її, але не руками, Ештон свідомо направив у ці обійми все тепло, на яке був здатен, всю турботу, трепет, ніжність, його серце приємно тріпочуче стислося і він поділився цим відчуттям з Мерін, він поцілував її здається в шию, та це зовсім не шия, це… вона, він пестить її, але це не плечі, не спина і не талія. Він стискає її в обіймах, та це не тіло. А тоді Ештон закрив очі. Глибоко вдихнув. А коли видихав, вгамував трепет в душі. Він не вдихав знову. Просто повільно відкривав очі, і знав, що зараз перед ним буде Мерін.
Це була вона. Вона сиділа і дивилася на нього. Спокійно. Привідкривши уста. Ештон знав, що це було. Знав, що він спробував зануритись до «акумулятора» договору, або ж до «серця», знав, що щойно намагався обійняти Мерін своєю ж енергією. А більше він зараз і не осягне.
- Я приніс для тебе подарунок,- сказав Ештон. І простягнув Мерін баночку з шоколадом, яку тримав весь цей час у руці. Мерін розгублено перевела погляд на баночку. Відмерла і простягнула руку. З мить ще дивилась на неї. Ештон невідривно слідкував за нею. Він нічого не відчував. Всередині не було пусто. Але він був не при собі. Ештон це усвідомлював. Мерін відкрила баночку, занурила всередину пальчики і кігтиками виловила цукерку, а потім відправила у рот. Ештон неприродньо чітко чув, як шоколад трощиться у неї між зубами, як сік витікає на якик. Він чув чіткий звук того, як вона ковтає і окрім цього він не чув, не бачив і не відчував нічого. Це принесло йому задоволення. Якесь глибоке. Глибше, аніж його власні емоції чи почуття. Якийсь древній інстинкт задоволено вібрував - його пара прийняла припіднесену їжу. Мерін поглянула на нього. І облизалася. Їй сподобалось. Щось вглибині Ештона задоволено відізвалося. Ештон відчув, як у її грудях з’явилося тепло. І усміхнувся. З усіх боків на нього хлинули і заповнили усе довкола кольори. Мерін сиділа і усміхалася. Щиро.
- Здається, я повернувся. - Сказав Ештон і усміхнувся. - Але відчуття все ще дивні. І ти здаєшся дуже далекою. - Ештон простягнув руку, Мерін вклала долоню в його руку. Й ілюзія розвіялась повністю.
- Ти мене використав, як маяк. - Усміхнулася Мерін. Ештон завагався. Прозвучало бридко. Він гостро відчув не сором, ні… Жаль. Він не хотів робити їй… погано.
- Вибач. - Видихнув Ештон. Мерін перестала усміхатися.
- Ні, Ештон. За таке не просять вибачень. Мені ще ніхто так не освідчувався в коханні. Ти занурив мене у свої відчуття. Це було… Я почувалась живою… Й досі серце тремтить. - Ештон підсунувся ближче, прихилив її до себе і обняв. Занурився носом у волосся, закрив очі, і вдихнув її запах.