Служитель (знову інший) провів Ештона. Опинившись в Гаремі, Ештон вже знав куди йти і відкараскався від провідника. Хоча він був достатньо нав’язливим. Далі Ештон йшов в самотності. Він був дуже втомленим, хотів відпочити.
Але біля його кімнати чекав Акіл. Щойно забачивши Ештона, він підскочив і схопив його за руки.
- Це правда? - Акіл з такою надією і благоговінням заглянув в очі Ештону, що він розгубився. Та й взагалі дивна ситуація. Вечір не перестає фонтанувати дивними подіями.
- Що правда? - Ештон дійсно не розумів, що від нього хоче Акіл.
- Ти став Фаворитом? - Майже крикнув істерично він. Ештон здивувався. Звідки він знає? А потім згадав за волю. Ось чому той служитель не бажав від нього відчепитися. Це ж що тепер за ним тут бігатимуть? Як це вплине на його свободу? Йому можна далі працювати з хлопцями? Чорт! Чому він раніше не спитав?! Але… Якби всім цим потрібно було б пожертвувати заради королівни, ні, заради Мерін! Невже він не пішов би на це? Мабуть, нічого не змінилось би. Що ж. Пора ознайомитись з новим життям.
- Правда. - спокійно відповів Ештон. Він трохи підвис, очевидно. Але Акіл чекав відповіді, так і тримаючи його за руки. А тепер радісно вже відкрив рот, щоб щось сказати, але Ештон перебив: - Зайдеш?
- Так, звісно, для мене це честь! - Акіл був повен ентузіазму. Але Ештону це зовсім не сподобалось… Та він не збирався псувати Акілу свято.
Щойно двері за ними зачинилися, Акіл нетерпеливо підступив до Ештона:
- Можна я подивлюсь?
- Що подивишся? - Ештон взагалі не зрозумів.
- Договір! - вскрикнув Акіл, явно втрачаючи будь яке терпіння.
- Та немає в мене договору! - Нічого він не підписував…
- Як немає? Можна я подивлюсь? - Напосів на нього, завжди тактовний Акіл.
- Як подивишся? - З підозрою покосився на нього Ештон. Акіл втрачав рештки адекватності:
- На руці! - І просто вже не чекаючи згоди, що для Шазарійця верх нахабства, хамства й нетактовності (це якби в іншому світі пісюном перед лицем потрусили), схопив руку Ештона і задер рукав. Там було татуювання у вигляді трьохміліметрової лінії в ширину майже від зап’ястя до майже ліктя. І коли Ештон перестане дивуватися? Акіл завмер. Він відпустив руку і перехопив тканину у неведучу руку, нахилився і простягнув пальці до татуювання. Й завмер в кількох сантиметрах.
- Можна? - Підняв він очі з-під лоба на Ештона.
- Ти ж просто торкнешся, так? Нічого не робитимеш? - Уточнив Ештон.
- Звичайно нічого не робитиму! - обурився Акіл. - Та я навіть і не зможу нічого зробити з договором такої сили…
- Тоді гаразд.
- Дякую, - видихнув Акіл і знову схилився над рукою. І акуратно, благоговійно, наче до святині торкнувся. Татуювання засвітилося, і це срібне світло розійшлося від доторку по татуюванню, як хвилі на воді. Ештон округлив очі.
- Я одразу зрозумів, що ти інакший. Але й припустити не міг, що це зайде так далеко. - Прошепотів Акіл. Він відпустив Ештона. Відійшов на крок. Поглянув йому в очі. Затримав на ньому довгий погляд. І низько поклонився. - Я, від імені усієї Шазарії, і від себе особисто, приношу найглибші слова подяки. Вся Шазарія перед Вами у великому боргу. Немає слів аби виразити всю глибину нашої шани. - Після цих слів Акіл так і залишився так стояти. І Ештон збагнув, що поки він щось не скаже, нічого не зміниться.
- Так, я з вдячністю приймаю ці слова. - Акуратно сформулював Ештон. Акіл випрямився. Він дивився на Ештона, все літаючи десь серед своїх ідейних думок. Це дало Ештону час зібратися з думками. Насправді у нього було багато питань. Але він виділив одне. Всі інші були не важливі.
- Чому це так важливо? Я розумію. Повителька знайшла когось, з ким можна спробувати будувати стосунки. Значить персона значуща. Але ж… Щоб так це роздувати. Поясни мені, Акіл. - Ештон говорив так, як він вмів. Тихо. Дивлячись прямо в душу. Безкомпромісно, холодно.
- Так… У… - Акіл не очікував такої переміни в поведінці від Ештона. І розгубився. - У Повелительки вже дуже давно не було стосунків. І це впливає на загальний настрій Шазарії. Тобто… Нічого поганого не стається. Повелителька дуже обережна і врівноважена. Ніхто не страждає. Але… Коли у Повелительки з’являється причина жити… Все змінюється. Розцвітає.
- Як давно, Акіл? - В Ештона серце завмерло.
- Я… Я не пам’ятаю. Але якщо ця інформація тобі потрібна, я знайду.- Заметушився Акіл.
- Зараз. Знайди зараз. - Серце стискалося.
- Так. Так, гаразд. В бібліотеці має бути фоліант. Так, точно. Ходімо. - Служитель прямо таки вилетів з кімнати. І Ештон, шльопаючи сраними в’єтнамками, поспішив за ним.
Акіл попрямував прямо в центр бібліотеки. Де під велетенською лампою (яка світилася по нормальному, лампа просто) стояв велетенський круглий стіл. І по його краю стояли старі як світ книги на підставках.
- Ось. Ось тут має бути. - Акіл акуратно. Просто таки невагомо почав гортати сторінки. - Ось. Її останній Фаворит. Вайнут з роду Нармер. Помер 2905 року до нашої ери. Ось його портрет. - Ештон поглянув на нього. В голові було пусто. На нього дивився надзвичайно вродливий, гордий, зухвалий, рузумний, відважний чоловік. Весь його образ говорив про незриму велич. І Ештон постарався не порівнювати себе з ним. Та все ж думка про те, що він не дотягує до такого рівня встигла промайнути. - В ті часи були ще інші алубі. І раз у сторіччя було прийнято приносити алубі жертву - сто наложників і сто наложниць, а також не наслідного принца, в крайньому випадку принцесу. Вайнут був третім принцом. І дістався в наложники Повелительці. - Акіл скосив очі на Ештона. І, очевидно вирішив, що йому можна сказати. Він притишив голос, повідомляючи інтимну інформацію. - тоді Повелительку називали Бастет і Сехмет. - Акіл замовк на хвильку. А тоді вирішив, що має ще що додати. - Цей портрет написала Повелителька.
Ештон мовчав. Він був у ступорі. Його мозок відмовлявся осягнути інформацію.
- П’ять тисяч років? - майже нечутно спитав Ештон. - П’ять тисяч років тому?
- Так. - Відповів Акіл.
Піздець.
Ештон відмовлявся розуміти.
А потім, все ж думки прорвали дамбу. І Ештону від них не було весело. Серце глухо билося.
Вона була одна п’ять тисяч років. Вона його так любила? Чи швидше… Просто втрачати надто боляче. Так. Ось чому вона відгородилася від підданих. А ці барани! Та якого, мать Вашу, вони роблять? От ніби ж не його діло… Але ні! Нахрін. Тепер вона його діло. І хай все котиться добіса! Якого хуя вони собі яйця мнуть? Ціла свора наложників і жоден не додумався… Ну, чорт! Він же, по суті, нічого такого не зробив! Просто зробив прості кроки назустріч, а вона його прийняла з відкритими обіймами! Блять! Ох, Ештон був лютим. Ох… Але він лютував тихо.
- Акіл, я розумію, чому ніхто з наложників не йшов їй на зустріч. Через волю, так? Тому що вона цього не хотіла, так?
Акіл на нього стурбовано подивився.
- Ви ідіоти. - Спокійно сказав Ештон. А Акіл не міняючись в обличчі, стурбовано на нього дивився. - Вона що повинна була наказати - заговори зі мною? Розсміши мене? Поцілуй мене? Вона ж жінка. - Тихо говорив Ештон. - Я тут нещасних чотири місяці. І так, я не відчув ще що таке воля, але мені було цього часу досить, щоб зрозуміти, що хоч ця воля вас спрямовує, ви маєте право вибору. Ви можете діяти. Ви не зв’язані. Вона була стільки часу одна. В оточенні такої кількості людей…
Ештон замовк на хвильку. А тоді поклав руку на плече Акілу.
- Ти ж розумієш, Акіл, що я не вічний? Поки я живий, я зроблю все можливе аби вона була щаслива. А ти зроби, щоб після моєї смерті з’явився ще хтось. - Акіл перевів стурбований і засмучений погляд на портрет. Ештон забрав руку і мовчки пішов геть. Йому потрібно поспати.