Час линув не реально швидко. У Ештона життя виявилось бурхливим. Він вловив, що у Шазарійців особливо розвинуто рівноправ’я. І якщо робочий тиждень 25 годин - то у всіх. Великий начальник ти, чи просто звичайний робочий. Якщо працюють всі - значить всі. І наложники теж. Твій соціальний статус на твою робочу сферу життя не впливає. Поки що Ештону зараховували робочі години, за навчання з дівчиною-служителем. І вирішувати, як довго це триватиме буде вона. Коли Ештон дізнався про це, ще раз порадів, що йому дісталася саме ця служителька. Він уже встиг трішки її вивчити - вона совісна, старанна, допитлива, надзвичайно добра, розумна дівчина. І він точно знав, вона займатиметься з ним стільки, скільки йому буде потрібно.
Але коли прийде час, без доступу в систему, ти не зможеш ані знайти роботи, ані взагалі вникнути в життя в повній мірі. І Ештон отримав свій ключ (той самий смартфон). Він виглядав як срібне просте кільце на великий палець. Йому було начхати, як це виглядає, і він вибрав перше, що висвітилося. Потім Ештону навіть сподобалось.
А опісля вчився користуватись цим пристроєм…
А ще пробував досліджувати Гарем. Він виявив, що це місце наче круговий лабіринт. І розташоване більш площинно, ніж у висоту. «Спальні» райони були перемішані з інфраструктурою та громадськими місцями. Місто має форму спіралі, кожен виток якої розгалужується, й часто перескакує на попередні. І як би ти не блукав, врешті все одно потрапляєш в центр. Виходу він не знаходив. А оскільки йому було заборонено поки що виходити, він не наважувався запитати про це у когось. Тому вирішив наразі розбиратись, з тим що є. Так і йшли день за днем. Аж поки йому не прийшло сповіщення - нагадування, що за тиждень у нього аудієнція.
Ештон ліг на ліжко і підклав руку під голову. Він задумався. На цей раз все інакше. В нього кипить своє власне життя(дуже цікаве між іншим). У нього нові знайомства. І він тепер не чекає зустрічі, як Подію Сторіччя. Пусто. Думки опустіли. Ештон закрив очі.
І що? Тепер він не відчуває в ній таку необхідність. Прийти і пересидіти зустріч? Він нічого не втратить.
Згадалися фіолетові очі. І посмішка. Згадався її смуток. Її туга. І тепер Ештон розумів. Його світ, як і кожного наложника - тут. Близький і зрозумілий. І повелителька до нього не входить. Вона - це щось далеке. Щось величне, навіть блогоговійне… Але не близьке. І якщо по цей бік світу все буяє і купається у світлі, тут він і всі шазарійці, то по інший - вона, у тіні за шторами. Самотня.
Ештон зітхнув. Чому вона так все влаштувала? Все ж тут з її волі. І, нехай кожен може чинити по своєму… Але ж виходить вона сама відокремилась? Значить це її вибір?
Ештон згадав, як вона сміялась, коли говорила з ним. Та начхати. Відкрив Ештон очі. Якщо у неї є причини так чинити, то Ештон сам спитає. Її вибір? Можливо. Але їй подобалась його компанія. І якщо у неї були причини усамітнитись й жити у тузі - він може зрозуміти, лайно трапляється. Але… Його причина порушити цей устрій - той самий сміх, її цікавість в погляді, бажання говорити з ним. Він не хоче сидіти і слухати, як вона зітхає і скніє, поки він читає книгу. Він хоче ще раз подразнити її, хоче насмішити, хоче взяти на слабо, а при можливості…
Та що він за мужик зрештою, якщо не спробує? Так недоступна, так королева, так не людина, так не його калібр. Та срати на всі формальності. Вона відізвалася, коли він заговорив, значить він спробує ще.
Та й хіба він багато хоче? Просто щоб їй веселіше жилося. На більше й не претендує. От і все. І хай всі їхні рекомендації з приводу зустрічей котяться у пекло. Пішли в дупу.
***
До речі, дрочити можна. Але бажано втриматись від інтенсивних викидів енергії в тиждень перед візитом до Повелительки. Ештон перечитав рекомендації.
Ну, в принципі, підготуватись, як до побачення. Привести себе у порядок, одягтися в чистий, пристойний одяг. Приберегти енергію, поїсти перед візитом, якщо немає інших рекомендацій. Отаке…
Нічого особливого.
Ештон задумався.
***
- Служитель, можна попросити дещо?
- Так, звичайно. Що Вам потрібно?
***
Цей тиждень Ештон чекав зустрічі. Хотілось побачити її. Переконатись, що з нею все в нормі. Побачитись просто. Ештон не ображався, що вона не покликала його тоді. Тепер він розумів, що вона зробила це для нього. Він просто не знав, що запропонував. Якщо підготовка до зустрічі триває тиждень, то коли жити? Спортом не займатись, ніякої фізичної активності… Тобто… Хех…
Ештон відігнав від себе всі ці думки. Він чекав Акіла. Вбрання він собі підібрав завчасно. Тепер він виглядав більш - менш по-людськи. Вирив таки нормальний одяг. Нічого особливого - еластичну чорну футболку, чорні звичайні штани(теж з доволі еластичної тканини, але більш звичного крою. І достатньо довгі по місцевим міркам - до кісточок на ногах. І макасини вирив іншого крою - шов не зверху, а прямо таки європейський варіант - людський. Так що на цей раз Ештон себе ідіотом не почував. Та й порадувало, що обійшлося без дівиць зранку. І взагалі, Ештон у себе в кімнаті не бажав бачити нікого окрім Акіла і Служительки. Він почав розуміти, наскільки важливо мати щось своє у світі, де ти не можеш нічого здобути так просто сам.
Нарешті прийшов Акіл. Він привітався і Ештон запросив його всередину. Акіл з радістю зайшов. У Шазарійців взагалі з особистим простором все просто - якщо впускаєш у своє житло, значить впускаєш у своє життя.
- Як Ваші справи? Я чув від Служителя Гарему, що Ви чудовий учень. - Хвалять твої успіхи, старання, визнають твою працю - значить це найвищий комплімент. Ознака прихильності.
- Справи чудово, та й вчителя маю прекрасного. Вона дуже багато знає і легко зрозуміти її пояснення, тож потрібно бути цілковитим бездарем, аби не навчитись у такої Служительки. - Віддав пас Ештон усміхаючись. - А у Вас як справи?
- Як у мене можуть бути справи? - Засміявся Акіл і стенув плечима.- Живу, працюю. Недавно на гейзери їздив. Чудово провів час. - поділився Акіл.
- Ясно. Радий чути. Акіл, я б хотів спитати, якщо, звичайно, можна. - Сказав Ештон.
- Так? - Зацікавився він.
- Повелителька має сім’ю? - Акіл здивувався на таке питання. - Звичайно, якщо це її особиста справа, то…
- Ніяких секретів немає. У Повелительки немає сім’ї. - Сказав Акіл. Так, як загальновідомий факт.
- Друзі? Якось так? Приближені, там… - Якомога буденніше спитав Ештон.
- Ні, немає. - Відповів Акіл. Він розумів, що Ештон питає це для якихось цілей. Але не запитував нічого. Просто дав інформацію. Інколи Ештону було навіть не по собі з якою довірою до нього ставляться. І звісно ж він розумів чому. Тому що всі переконані, що їм самим це ніяк не зашкодить. Що Ештон тут назавжди. Що він не зможе це розповісти нікому посторонньому. Але Ештон не жалівся. Якщо не можеш скласти план чи стратегію - бери від життя, що можеш в цей момент. А далі - буде видно.
- Ясно. - Стенув Ештон безмятежно плечима. Він не хотів ділитися своїми переживаннями ні з ким. Він не був певен, що чинить правильно стосовно цієї печальної дівчини. Та він тепер знає, що його інтуїція права - ця жінка зовсім одна. А значить - він чинитиме так, як підказує його власна воля і власне бачення світоустрою.
***
Акіл провів його до Повелительки. І Ештон на цей раз відмітив, що його провели через коридор, що ховався за звичайними дверима(як і у всіх кімнатах), і як Ештон не додумався? Це, звичайно ускладнює завдання. Але він постарався запам’ятати двері.
І знову цей сраний мандраж. Та якого хріна?..
Але щойно Ештон побачив знайому палатку, то йому стало насрати на все. Він навіть забув про Акіла. Та він взагалі бачив тільки палатку. Він прокрокував до штор. І все, що він хотів побачити - це знайому замотану фігуру. Він зайшов і побачив її. Сидить, як завжди. В лівій руці трубка кальяну. Пахощі розповсюдились по всій маленькій площі її обивательства. Ештон зрадів, він усміхнувся Повелительці:
- Доброго дня. - А тоді згадав, що потрібно кланятись. Ештон швидко зібрався в купу, він нагадав собі хто вона, що вона королева високотехнологічної країни, жителі якої пашіють життям і процвітають. І що вони доволі вільні і горді. Він згадав, як вони всі її люблять і боготворять. І поклонився.
Тоді прослідував до лави та й розмістився там. Цього разу він намірено сів обличчям до неї. І поглянув де вони взагалі знаходяться. Це був якийсь кабінет. З невеликим столом на чоловік десять. Він щиро понадіявся, що королівні буде нудно і вона з ним поговорить. Але чекати поки всі зберуться - ідіотизм. Зараз він має кілька хвилин.
- Я на цей раз дещо приніс. - Він привстав і вийняв не велику плоску коробочку, демонструючи королеві.
- Справді? - Відізвалася вона. В голосі промайнули звичні сіруваті нотки. - Тепер тобі буде не так нудно.
Ештон відмітив, що вона його пам’ятає.
- Це гра. Можна грати у двох. А от одному не вийде. - Усміхнувся він. - Можливо, якщо буде нудно, - кивнув він вбік стола, - спробуєте? Вам буде легко виграти, Ви ж читаєте емоції. Але я спробую себе контролювати.
Королева повільно обернула до нього голову.
- Ти вирішив мене розважити? - Запитала королева.
- Так, чому ні? - Ештон почувався так, ніби всередині накручується пружина. Він дуже не хотів, щоб вона йому відмовила.
- А що взамін? - Усміхнулась королева.
- Взамін? А що Ви хотіли б? - запитав Ештон. В грудях пружина так і не вистрелила і тепер там був лоскочучий трепет, він очікував, хотів, щоб вона його підділа. Зробила якусь капость.
- Я? Ніби ж ти мене розважаєш. Значить я повинна платити, вірно? - Вона усміхалась. І Ештону вже цього було достатньо, та він розумів її гру. І йому подобалось, що вона його провокує.
- Ну, лизати пальці не проситиму. - Посміявся Ештон. Дивуючись зі своєї наглості. - Можливо Ви знову покажете мені обличчя?
- Хм. Як ти мало просиш. Я Повелителька Шазарії, між іншим. Міг би попросити щось інше. - тон не був грайливим. Швидше… награно спокійним.
- Що ж наприклад? - Не міняючи тону голосу запитав Ештон.
- О, Правителько Шайзарії. Відпустіть додому всіх моїх братів, що потрапили зі мною в полон. - Награно благородно сказала вона. Але в цих словах від жарту залишилось нікчемно мало. - Наприклад.
В Ештона боляче стислося серце на мить. Його посмішка охолода, а погляд став температури Льодовикового океану.
- Я попрошу, Повелителько. Не сумнівайтесь. Коли матиму в замін щось суттєве. - А опісля усміхнівся тепло і додав. - А зараз я маю тільки карти. - Підняв він коробочку і покрутив біля обличчя.
Повелителька усміхнулась. От тільки по іншому. Вона хмикнула, і, утримуючи трубку трьома пальцями, занурила руки під вуалі. Вже знайомо витягла шпильку й зняла капелюх. Та її погляд був холодний, на обличчі була маска, а губи розтягувала беземоційна усмішка. Вона дивилась на Ештона, злегка відвернувши від нього обличчя, не так відкрито, як раніше. Не було у ній зверхності, але й не було тепла. Ештон не знав що йому робити, що було б правильним. Він спробував підібрати фразочки. Але… Щось воно все дибільне. Він уважно дивився на неї. І хоч пауза затягувалась, він не поспішав. А потім посміхнувся ширше і схилив голову набік і назад, закриваючи очі, ніби здаючись. А потім сказав:
- Знаєте… - Ештон хоче бути щирим. Сказати, що на душі. - Я звик до іншого світу. Я вже встиг трішки зрозуміти Вашу країну, за час, поки жив тут і вивчав її трішки. - Він перевів погляд на її очі. Вона уважно за ним слідкувала, але вже без ворожості. Він усміхнувся їй одним кутиком. - Ви збудували чудову країну.
- Пфф… - фиркнула королева. - Її збудували мої піддані, а не я.
- Але Ви ними керуєте. При чому я готовий битися об заклад, що Ви могли б чинити інакше, що Ви могли б діяти значно жорсткіше, чи навіть жорстокіше. Але Ви залишили своїм людям право вибору, дали їм свободу. М’яко направляєте їх в правильний бік, але даєте їм можливість жити самостійно. - Ештон і не помітив, як перейшов на серйозний тон. Як його голос став глибоким, а погляд твердим, всеохоплюючим. - Я завжди дотримувався принципу в житті, що ми не вибираємо ким народитися, де жити і коли, і часто навіть не обираємо що повинні зробити. Але ми завжди обираємо ЯК. І… - Ештон хмикнув усміхнувшись. - Це місце ніби відображає моє життєве кредо. І Ви сама.
- Ти надто високої думки про мене.- Іронічно усміхнулась дівчина. - Я лише створила для себе дім. Де є що їсти, і кому мені служити.
- Так, звичайно. - Ештон зробив паузу. І вдивився в її очі. - Але Ваші піддані щасливі. І щастя справжнє. Не нав’язане, чи ідейне. Для мене цього достатньо.
- Ти мене ідеалізуєш. - Усміхнулась вона, не погоджуючись з почутим. І явно не приймаючи.
- Я кажу лише те, що бачу. - Сказав Ештон. А тоді потеплів в своєму тоні, усміхнувся сонячно і сказав: - то що, зіграємо? Можна на ставки. Хто програє виконує бажання переможця.
Королівна одразу зацікавилась і, задоволено протягнувши, прижмурилась:
- Використовуєш мої слабкості, людино?
- Звичайно, Ваша Величносте. - Задоволено розтягнувся у посмішці Ештон. Він був не певен, чи доцільно так звертатися до неї, але був певен, що вираз їй знайомий.
- Гаразд. Перша гра без ставок. Пояснюй. - зацікавлено перегнулась через перило трону Повелителька, азартно поблискуючи очима. А трубку з капелюхом відкинула десь вбік.
Ештон пояснив Повелительці правила. Потім вони зіграли кілька партій. Першу Ештон очікувано програв. Повелителька побажала почіпати його за волосся і очікувально завмерла. Ештон усміхнувся:
- Звичайно. - І підставив голову під її руки. Вона акуратно занурила нігті у його кучеряву шевелюру.
- Такі м’які кудрі. - Заворожено перебирала Повелителька прядки.- Шикарне волосся.
- Пф… Кошмар. Вони в’ються, як у барана. - Явно не розділив її ентузіазму Ештон.
- Мені подобаються. - Тепло усміхнулась вона. І сіла на місце.
Другу партію виграв Ештон.
- Так не чесно. У тебе були всі козирі! - Обурилась Повелителька.
- Трапляється. - Розвів руками Ештон.
- Гаразд, кажи. - Незадоволено буркнула дівчина. Ештон ковзав по її обличчю. І він не знав, що придумати. Він і так має те, чого хотів. Більше й побажати немає чого. І під його теплим поглядом незадоволення Повелительки перетворилося на трепетне очікування. Ештон усміхнувся і сказав:
- Я маю бажання. Але скажу, коли йтиму.
- Гаразд. - Повелителька заінтриговано усміхнулась.
Їм вдалося зіграти ще раз. Звісно ж з картами не щастить двічі, Ештон програв. Тому допоміг Повелительці зібратися в її звичний вигляд знову. З капелюхом і трубкою.
Опісля прийшов слуга.
- Твій виграш. - Нагадала Повелителька.
- Так. - Ештон встав ногами на своє сидіння, перехилився через поручень до обличчя Повелительки і прошепотів, аби чула тільки вона: - Наступного разу, коли стане нудно - усміхніться.
- Мухлюєш. - Усміхнулась вона тихо.
- А ніхто не казав, що я гратиму чесно. - теж усміхнувся він їй.
Ештон зійшов вниз до слуги (Ох, вираз обличчя треба було бачити):
- До зустрічі. - Сказав Ештон. Він відчував тріпопучучу радість в грудях. Але поклонившись, він думав лише про її велич. Він не хотів гнути спину просто так. Він хотів, щоб вона знала, що він і справді бачить у ній достойну… Правительку? Жінку? Просто її.