Бокуто був знайомий з Акааші купу років, він ніколи не рахував, бо яка різниця, якщо Кейджі просто поряд. За підрахунками Акааші це мало бути їхнє п’яте Різдво разом. За стільки часу у хлопців накопилось купу традицій, як наприклад, відвідини ялинки у центрі міста, катання на гірках, ліпка сніговика і відігрівання рук об теплу чашку глінтвейну. Але була одна, така улюблена і особлива: приготування пряників. Напередодні Різдва, коли всі містяни спішили наготувати усі потрібні справи і запастись подарунками, Бокуто з Акааші збирались у когось вдома і пекли найкращі, за нескромною думкою старшого, пряники. Потім вони йшли дивитись фільм, пити тепле какао і наприкінці обмінювались подарунками.
Це Різдво мало би бути таким же, але чомусь Бокуто нервував. Він і сам не міг пояснити чому, але з нетерпінням чекав на зустріч з Акааші, сподіваючись, що він якомога довше не буде приходити. На вулиці було морозно, з неба падав лапатий сніг, а на зупинці автобуса - затишно, тому хлопець заховався туди, чекаючи на друга. На жаль чи то на щастя, чекати довелось не довго адже Акааші прийшов у назначений час. Темно-коричнева куртка, шарф кольору його улюбленого какао був зв’язаний цікавим вузлом на шиї, на голові одягнена шапка, на руках - рукавички, а за плечима - рюкзак з купою пінів та нашивок.
— Акааші, я вже зачекався! – Бокуто розвів руки чекаючи на обійми. Ось він уже тут, такий теплий і ніжний. Від нього пахло ранковою кавою і витонченими парфумами. Бокуто не хотів відпускати свого друга, йому було так добре з ним.
— Вибач, Бокуто-сан, що довелось чекати.
— Та нічого, ти прийшов вчасно. Це я як завжди зарано, – легко усміхнувся Котаро і почесав потилицю.
— Здається вже наближається наш автобус! – сповістив його Акааші і посміхнувся. Бокуто вмить забув про все, що його так хвилювало і широко усміхнувся.
У магазині вже на всю лунала різдвяна музика, довкола горіли гірлянди, стояли ялинки на кожен смак, а на стелажах стояло купа різдвяних товарів: іграшки, прикраси, заготовки до різних страв, іграшкові гномики, Санти, олені і подарункові набори, які купували ті, хто згадував про свято у останній момент. Хлопці обожнювали проходити крізь ці купи товарів, робити смішні світлини у капелюшках і масках перед дзеркалом, створювати мініспектаклі з іграшками і довго сміятись. Вони ніколи не залишались байдужими до солодких «тростин», тож вони першими відправлялись до їхнього кошика. Згодом там з’являлись кориця, імбир, какао, цукрова пудра, лоток з яйцями, пачка масла, маршмелоу (його туди поклав Бокуто, коли Акааші відвернувся), ще якісь спеції потрібні для пряників і…
— Листя салату? Акааші, а ти впевнений, що у рецепті про це написано? – Бокуто питально вигнув брову.
— Мене мама попросила купити.
— А, тоді гаразд. То ми здається все купили?
— Здається так, – відповів Кейджі, скоренько пробігаючи очима по списку необхідних продуктів.
— Тоді гайда на касу!
По дорозі на касу Бокуто підспівував і вдавав, ніби він Марая Кері, яка тягне високу ноту у “All I want for Chistmas is You”, вказуючи на Акааші, який посміхався і мило червонів. Згодом вони пританцьовували під “Jingle bells”, стоячи у черзі, а на виході увімкнули “Let it snow!”, тож хлопці уже весело підстрибуючи і підтанцьовуючи піднімали настрій покупцям, які метушились довкола. Адже Різдво – це зовсім не про біганину по магазинах, підбір найліпшого вбрання і приготування страв на рівні ресторану з трьома зірками Мішлену. Різдво – це про проведення часу з найкращою людиною поруч, про любов і турботу, про радість і веселощі.
Снігопад на вулиці не планував закінчуватись, вкриваючи землю, дерева і будинки. Хлопці радісно кидались сніжками, протоптувати доріжки по недоторканому снігу і багато посміхались. Так було завжди, їх кожна зустріч була такою веселою.
Дійшовши додому, хлопці складали клунки біля входу і обтрушували одне одного від гори снігу. Потім обов’язково бігли мити руки і розкладати все по місцях. Цього дня вони зібрались на кухні у Акааші, тому тут головним був він.
— Бокуто-сан, дістань оту величезну тарілку, будь ласка!
— Так, капітане!
— І ще вінчик.
— Є!
— І тепер ми здається дістали все, що нам треба, – Акааші оглядався довкола, переконуючись, що він нічого не забув.
— Ти впевнений? Здається ти про щось забув…
— Справді? Про що саме?
— Про фартухи! – Бокуто підстрибнув і роздвинув руками у повітрі. Якби він почав ними махати, то зміг би злетіти, мов сова.
— Треба ще згадати, де він…
— Тут! – Бокуто швидко збігав до свого рюкзака і повернувся назад з двома різнокольоровими фартухами. Один був червоного кольору з великою совою посередині, а інший трохи менший жовтий і також із совою. – ми минулого року пекли пряники у мене вдома, якщо ти не забув.
— Ні, ти що, зовсім не забув, – Акааші зав’язав бантик на своєму фартуху і допоміг зробити те саме Котаро, - про таке складно забути, якщо чесно.
— Та ну тобі! Головне, що весело було! – радісно вигукнув хлопець.
— Так, борошняні ангелочки це весело, особливо прибирати це все потім – сказав з невеликою іронією у голосі Кейджі.
— Гей, – старший обернувся і взяв його за плечі, - невже ти ще досі ображаєшся?
— Ні, зовсім ні! – Акааші закрутив головою, а потім на кілька секунд задивився в очі друга навпроти. У ті прекрасні очі гірчичного кольору, які він так любив розглядати, коли сонячне світло бавилось, показуючи мільйон різноманітних відтінків. Між хлопцями повисла ніякова тиша: вони дивились одне одному у вічі, а руки Бокуто все ще тримали плечі Акааші, – кхм, мені здається нам треба почати готувати пряники.
— Так, точно, капітане!
У велику миску хлопці зсипали борошно і спеції, туди ж додали масло, а згодом перемішані яйця з цукром та мед. Шляхом нескладних махінацій у них вийшло тісто коричневого кольору, яке йшло відпочивати у холодильник. Тим часом хлопці відкривали ноутбук і шукали різдвяний фільм, який вони зможуть подивитись, куштуючи пряники і запиваючи какао. Зовсім скоро мало чи не вся кухня опинялась у муці, а це означало, що тісто було готовим і треба ліпити самі пряники. На деко опинялись різні чоловічки, хатинки, сніговики, геометричні фігури і звісно сови.
— Зустрінемось зовсім скоро, прянички, – приговорював Бокуто, ставлячи деко у духовку.
— А тепер найскладніше: прибирання, – Акааші з сумом оглянув кухню.
— Ні, тільки не це!
— Нумо, Бокуто-сан, чим швидше почнемо, тим швидше закінчимо, – промовляв молодший, вручаючи старшому ганчірку.
Наступним і дуже важливим у приготуванні пряників етапом була глазур. Кейджі просто сподівався, що цукрова пудра не стане причиною другого кола прибирання у вилизаній до блиску кухні. Але Котаро був настільки обережним і сконцентрованим на всипані пудри у миску, де збивались білки яєць, що молодший швидко відкинув хвилювання. На столі уже охолоджувались пряники, кілька штрихів і все буде готово. Акааші обережно всипав утворену суміш у мішечок, аж раптом до його щоки хтось торкнувся. Цим хтосем був Бокуто, який через мить почав вдавати, що не при ділі.
— Що це було? – спитав трохи спантеличений Акааші.
— Цукрова пудра.
Якась мить і на губах Бокуто залишається ледь відчутний слід від губ Акааші.
— Цукрова пудра. – відповів Акааші і не намагаючись приховати посмішку.
— Гей, це моя фішка! – та у відповідь Бокуто почув лише тихий сміх друга (чи вже не зовсім друга). – Акааші, ти ж знаєш як я тебе люблю! – Котаро замкнув у обіймах Кейджі і зарився носом у його шию.
— Знаю, знаю.
— Дуже сильно.
— І я також.
Коли у житті Акааші Кейджі з’явився Бокуто Котаро, то у його домі перестало бути тихо і спокійно, зате з’явилось купа веселощів, сміху і всього, що приносило йому радість. Коли у житті Бокуто Котаро з’явився Акааші Кейджі, то його життя наповнилось спокоєм і затишком, теплими обіймами і ніжними поцілунками. У їх житті був волейбол, сови і імбирні пряники з какао на Різдво.