- Аніра!!! - В покої ввірвався Меліодас. Лютий, як істинний син Сигарди.
- Так? - спокійно відгукнулася Аніра. Вона сиділа за столом. На плечах була вовняна накидка. А стіл перед нею був порожній.
- Ти спеціально! Для чого ти показала мені мій народ??? - Меліодас вперше був лютий на Аніру. І вперше в житті він був лютий настільки, що себе не контролював. Аніра віддала йому наказ передати листи на галеру з рабами. Звична справа… От тільки це була галера з махаонами… Меліодас втримав лице. Але… Його народ! Це його народ! Ще кілька днів тому, може тижнів вони були вільними!
- Тому що ти готовий. - спокій Аніри, безмятежність на її обличчі затьмарювала йому розум люттю.
- Готовий? То ти мене готувала, значить? - ще трішки і він не стримається, просто кинеться і розірве їй горло!
- Вісім місяців ти адаптовувався після притулку, вчився приймати рішення, вивчав культуру, історію, релігію, стратегію, етнологію, географію і все що сам вважав за потрібне. Ти бачив людей, ти бачив як влаштований світ, як він працює. Вчився політиці і переговорам.
- І До чого ж я готовий, а?! - куди Аніра скаже йому йти далі? І при чому тут його люди? Меліодас не зрадить свій народ!
- До того, щоб зробити вибір. - Аніра здається і не помічає в якому стані зараз Меліодас.
- Який вибір??? - чого вона хоче від нього?!
- Звідки ж я знаю? Це твій вибір! - гррррррр! Меліодас на цих словах стиснув кулаки. Втиснувши нігті в шкіру до крові, але біль не надто освіжила розум.
- А не боїшся, що мій вибір закінчиться твоєю смертю? - Прошипів Меліодас. Він і справді близький.
- Не боюсь. - Аніра дивилась йому в очі. Він добре знав її. Дуже добре. Вона наче непробивна стіна. Її витримці позаздрить будь - який вождь. Але Меліодас відчував її. Вона й справді не боїться його. І Меліодас скипів:
- Оо, тобі ж нічого боятись так? - От тільки, чи встигнуть її охоронці зупинити його? Меліодас може встигнути! Просто зараз! Розірвати її горло! І кров бризне на його язик…
- В покоях нікого немає. Ми одні. - Меліодас завмер. І злість його завмерла. Він їй вірив. Завжди вірив. Щоб вона не казала - вірив. Тому що знав - Аніра йому ніколи не бреше. Він відчував це всім своїм єством. Завжди. І вірить зараз
-… - Меліодас просто завмер. Він не знав як реагувати.
- Можеш обнишпорити хоч все. Ми одні. - І раптом… Злість кудись зникла. Тепер, коли він знає, що дійсно може її вбити зараз… Він же і не хоче її смерті. І ніколи не хотів. Він насправді любить цю жінку. В усіх можливих сенсах. Він же прийняв її. З усім її життям, правилами і принципами. Увесь її світ. Він довіряє їй. Меліодас обійшов стіл. І сів на стільчик біля неї, що був обернутий до неї на пів обертом, напів обертом до вікна.
- Зовсім не віриш, що я можу вбити тебе? - Спитав він з скорбинкою у голосі. Зараз він відчуває розчарування. Невже, вона не вірить у нього? Меліодас точно знає, що Аніра вірить йому. Але вірити людині і вірити у неї - різні речі…
- Чому ж? Я знаю, що можеш. - Розвернулася Аніра на стільчику. Тепер вони обоє були повернуті до вікна напівоборотом, обличчям один до одного, і тонули в спільному погляді.
- Але не боїшся? - уточнив Меліодас. Уже спокійно. Він любить цю жінку.
- Не боюсь. - Але інколи Меліодас не розуміє її. Як це не боятися смерті?
- І чому ж? - Та він хоче розуміти її. Він хоче знати її. Він хоче відчувати її.
- Справа в причині смерті. - Пояснила вона. - Є дещо за що померти мені видається непоганим. - Усміхнулась Аніра якось сумно, трішки болісно. І мабуть справа не в тому, що вони говорять за смерть. - Наприклад, я думаю, що моя цікавість зведе мене в могилу.
- І тобі цікаво? - Меліодас дивиться на Аніру невідривно. Він хоче їй вірити. Він хоче щоб вона вірила йому. І він хоче, щоб вона вірила у нього.
- Так. Мені цікаво, який вибір ти зробиш. А ще, я вважаю тебе достойним. Померти від руки достойного, це не так вже й зле, як вважаєш?
- … - Меліодас так хотів почути подібні слова. Але що ж на них відповісти?
- Не віриш? Ось можеш перевірити. - Аніра вийняла з ножен кинжал, що був схований під накидкою. Це єдине, що є у неї із зброї. Вона віддає йому останнє, що могло б її захистити від нього… Меліодас не візьме. Та й нащо цей ножичок йому?
- Він мені не потрібен. В мене є зуби.
- О, то моя смерть буде ще й приємною. - Меліодас скривився від цих слів. Аніра або не знає про що говорить, або придурюється.
- В якому місці ти вважаєш бути розірваним хижаком приємним? - запитав Меліодас, все ще кривлячись від неприємних спогадів.
- Ну, це ж не будь який хижак, це ж ти. - Аніра мрійливо усміхнулась, явно думаючи не про смерть зараз. В її очах промайнув живий блиск.
- Не договорюєш. - звузив очі Меліодас підозріло. У їхній спільній манері.
- Не хочу тебе підштовхувати до якогось вибору, тиснути. - Хм. І який ще вибір?
- А опісля скажеш? - Хитро прищурився він.
- Скажу. - Усміхнулась Аніра.
Меліодас став перед Анірою на коліна, взяв її за руки і заглянув спіднизу в очі. Він має знати.
- Ти вважаєш, що я достойний стати вождем?
- Я вважаю, що в тобі істинна кров вождя. - ухиляючись від відповіді, сказала Аніра.
- Тобто вождем я стати не достойний. - спохмурнів Меліодас.
-Хех… Я тобі відповім після того, як ти зробиш вибір. - Твердо сказала Аніра. Меліодас стиснув губи.
- Не страшно, якщо це вплине на мій вибір. Скажи мені, для мене важливо це знати. - Не відступав він.
- Благаю, не змушуй мене робити вибір замість тебе! - Раптом заголосила Аніра. - Я стільки зусиль доклала для того, щоб він в тебе був! - Вона благально подивилась в очі. - Я клянусь, що розповім тобі все що ти захочеш, опісля.
- Все? - здаючись усміхнувся Меліодас.
- Все. - Заспокоїлась Аніра.
- Головне щоб я за ці знання не поплатився життям, так? - піддів Меліодас. З Анірою небезпечно грати в ці ігри. Він іронічно усміхнувся.
Але Аніра не відреагувала на провокацію. Вона забрала руку і накрила нею обличчя Меліодаса і схилилась над ним, зблизька заглядаючи в очі.
- А невже немає того, за що ти готовий заплатити життям? А , Меліодас? - його ім’я… з її уст… Він так цього хотів! Але зараз це означає лише те, що Аніра запитує про його народ.
- Є лише дві причини за які я готовий заплатити життям. Це ти і мій народ. І якщо мій вибір полягає у цьому, то я не хочу його робити, Аніра. Я хочу служити і тобі і своєму народу. - Меліодас говорив категорично.
- Ти впевнений, що хочеш саме цього? Впевнений, Меліодас?
- Впевнений, Аніра. - Аніра на мить замовкла, приймаючи його вибір.
- Що ти хочеш для свого народу, Меліодас? - Запитала вона.
- Свободу. - Тут і думати не треба.
- В твого селища була свобода, сильно це їм допомогло? - запитала Аніра. Вона права. Але що ще? Меліодас не знав що просити.
- Що ж ти пропонуєш? - Запитав він, нахмурившись.
- Віддай мені своє життя. І я дам тобі твій народ. Але вождем ти не станеш. Твоєму народу потрібен покровитель, їм потрібен захист. Ти повинен був уже зрозуміти, що вільні племена без захисту не виживуть. Просто не встоять проти в сотні раз сильнішого ворога. І це при тому, що поки що вони зіштовхувались навіть не з Світом, як з державою, а лише з мисливцями. Ти зможеш дати їм захист. Зможеш бути покровителем з власними вміннями і відчуттями, з моєю допомогою і інформацією. Ти вже не зможеш стати вождем, ти занадто багато втратив, поки був в рабстві, Меліодас. Але ти й багато набув. Ти маєш те, що жоден вождь до тебе не мав. Ти зможеш дати їм те, чого не зможе ніхто. - Аніра вичікувально дивилась на Меліодаса. Даючи йому час на роздуми.
- Згоден. - Та час йому був не потрібен. Він віддасть життя за свій народ не думаючи, а якщо заплатити потрібно Анірі, то й зовсім ніяких душевних метань існувати не може.
- Впевнений? Шляху назад не буде. - Дала Аніра ще один шанс відступити.
Але Меліодас ніколи не передумає:
- Аніра. Візьми моє життя. Можеш взяти все, що захочеш. Я весь твій. Вже давно. З самого початку.