Інколи ночі в Ньюеж Ду здавалися Анірі надто порожніми.
Раніше я їх любила… Я не можу тут думати… Яку вже годину не можу заснути!
Аніра злітає з ліжка і рвучко починає одягатися.
- Тіні, попередьте прислугу, що я волію здійснити прогулянку верхи!
Вже років з п’ять не їздила верхи. Але тіло пам’ятає… Мені потрібно подумати. Побути одній подалі від стін і ліжка. З вітром наодинці.
Останнім часом в моєму житті стало надто багато Меліодаса. Де мій костюм для верхової їзди?
Коли я підійшла до виходу із стайні на мене вже чекало двоє осідланих коней і… Дюн.
- Дюн?
- Я поїду з Вами. - Інколи він вміє бути… безкомпромісним. Я подумки простогнала.
Ну, гаразд. Я сіла верхи. Кінь слухняно відізвався на мої команди. Тіло пам’ятає.
Я спершу напружено поглядала на Дюна. Але він мовчки їхав, дивився вдаль. І якось… Відпустило. Я підняла коня в рись, а потім і зовсім в галоп. Вітер обдував мене, навіть сльози виступили. А потім я зупинилася. Посеред кам’яної пустки. Попереду тільки місяць у повні. Дзвінка тиша. Навіть думок немає.
Дюн наздогнав і зупинився поруч. Ми зустрілися поглядами і обернулись до місяця. Я думала, Дюн щось скаже, але він мовчав. І дивився вдаль. На місяць.
А потім почав говорити… Я вже і не чекала.
- Мілді дивний у Вас. - я не очікувала це почути. Хотіла розпитати, але Дюн сам продовжив розповідь.
- Коли він приходить в гарем першим до нього біжить Ванвей. І якби у нього був би хвіт, він точно виляв би ним. - Дюн усміхнувся. - Всякі штучки з міста випрошує. То заколочку якусь, і саме таку от, то йому якусь детальку до інструменту дуже терміново треба. Не знаю, як Мілді витримує його монологи… - Потім Дюн замовчав. Зробив паузу. Підняв голову на зорі. - А якось він і в мене спитав, чи не потрібно мені щось часом. Знаєте, наложники ж не люблять один одного. Терпимо своїх в найкращому випадку. Інколи наложники між собою романчики заводять, так жити щасливіше. А от з ним не так якось. Не треба було мені нічого. До пори до часу. А там і попросив. Та що я можу просити. Масло таке да сяке. Ну, дрібниці якісь… Якось не по собі було, що він мені тягає те да се. Я й спитав, може в замін щось хоче. А він розсміявся, да обняв по братськи і заявив, що нічого я не можу йому дати, ну хіба що легендарний масаж. - Дюн іронічно глянув на мене. - Та якось з тих пір переговрюємося часом.
А один раз Мілді влетів в гарем, да з розгону заскочив Сілверу на руки. А потім повалив, да став його мотузити. - Дюн розсміявся. - Ми з Ванвеєм думали їх розчепити, навіть охорона підійшла. Але Мілді зашипів, як дикий звір якийсь… - Дюн гигикнув. - І, чесно, страшно було лізти. Та й не шкодив він Сілверу, особливо. Але і не пускав. Аж поки Сілвер, не закричав сам «Здаюсь! Здаюсь, кажу! Та що ти від мене хочеш?!» - Дюн зімітував дамський писк і замахав руками. - Мілді встав, і пішов, ніби й не було нічого. А потім обертається через плече і такий: «Та нічого я від тебе не хочу.» І пішов. Мабуть Сілверу не вистачало прочуханки, бо з тих пір заговорив. Огризається, гиркає, рявкає, але живіший якийсь став…
Дюн замовк і глянув на мене. Я зрозуміла, що усміхаюсь. Дюн продовжив:
- Не злий Ваш Мілді. Але… Ну, от є речі за які й руку відгризе. Або зубами перед носом клацне. Він без жартів часом страшний буває. Але, це не заважає його любити. Всі Ваші люди люблять його. Ми, Мостра, Дана любить, слуги люблять. Та навіть охорона… Прям от ловлю часом їхні погляди на ньому. Так що мучить Вас, хазяйка?
Я не очікувала. Стисла губи. Я напружено поглянула на Дюна. Він обернув обличчя до Місяця. Глибоко вдихнув нічне повітря. Глянув на мене задиристо і усміхнувся:
- Давайте, хто перший до урвища? - і не чекаючи згоди, розвернув коня і зірвався в галоп.
Я виграла.
Дюн наздогнав.
Тепер ми знову стояли на одному рівні. Дивилися на каньйон.
- Якщо я впущу його в своє життя надто глибоко, шляху назад не буде. - Це ж мене турбує? Серед сотень думок… Саме ця мені спокою не дає?
- Ви звичайно можете не питати… Хазаїн - барин, як то кажеться… Але може хай сам вирішить? Нащо Вам всі рішення на себе звалювати?
- Він з впертості просто послідує за мною. А потім шкодуватиме. - я поглянула на Дюна. Його очі поблискували. Він криво усміхнувся мені набік. І хмикнув.
- Хазяйка… Що Ви про мене знаєте?- мабуть немає сенсу приховувати?
- Потрапив в рабство в 15. Пройшов 2 роки вишколу в розпридільнику. Опісля потрапив в гарем. Був там 7 років. Опісля жив у мене.
- А до того? - дивився він на мене.
- Не знайшла нічого. - Поглянула я зацікавлено на Дюна.
- Нічого особливого не було. - Стенув плечима Дюн. - Народився в малозабезпеченій багатодітній сім’ї. Нас було дев’ятеро дітей. Вся сім’я працювала на апельсиновій плантації. Жили бідно, але дружньо. Можна сказати, навіть щасливо.
Я слухала… Вже другий наложник відкривається мені. Але… від Дюна я ніколи не очікувала…
- І… Що сталось? Чому ти опинився в рабстві.
- Нічого не сталось. - Дюн покосився на мене з посмішкою. - Це розповсюджено. Якщо у вільних багато дітей, деяких віддають в рабство. Ви не знали?
- Так… Але! - я дивилась на нього ошелешено. Як це так? Просто так? Дюн мені усміхнувся. Поглянув на краєвид і з безмятежною усмішкою пояснив:
- Я завжди знав, що одного разу це станеться. Я не був надто розумним, щоб отримати освіту. Не мав якихось талантів, щоб заробляти цим на життя. Так що… Все, що мені лишалося, це пропрацювати все життя на плантації. Тож я вирішив спробувати прожити життя по іншому. Та й моя сім’я отримала гроші. Можливо хтось із моїх талановитіших братів чи сестер зміг отримати освіту.
Я була вражена. Це було його рішення. Дюн мені усміхався.
- Ти… ти бачився з сім’єю?..
- Ні, - Дюн похитав головою.
- Я могла б…
- Не треба. - Дюн мене перебив.
- Але… - Дюн зупинив мене жестом. Я не розумію. Я могла б знайти його сім’ю.
- Я знаю, що Ви могли б допомогти, але не треба. Це в минулому. В іншому житті. У рабів немає сімей. - Він перевів на мене погляд. У мене серце защеміло. І я зовсім не гралася на почуттях, мені було щиро його жаль. Дюн усміхнувся мені і схилив голову на бік.
- Хазяйка, це було моє рішення. Я не шкодую. Не потрібно мене жаліти. В мене було значно цікавіше життя, аніж могло б бути там, на волі.
- Хочеш сказати… Ми не можемо вирішувати за інших людей, якщо бажаємо їм щастя, тому що кожен світогляд суб’єктивний. І інколи ми просто не здатні зрозуміти інших, зрозуміти в чому їхнє щастя?
Дюн розсміявся:
- Я не такий розумний, хазяйка. - а потім поглянув на мене. - Розжалуйте мене з статусу наложника.
Я аж вскинулася.
- Чому раптом? - він з самого початку хотів про це поговорити?
- Час настав. - Подивився на мене Дюн. - Дозвольте мені піти самому. Нехай це теж буде моє рішення.
Я дивилась на нього. Дивилась і розуміла, що в моїх грудях росте повага до цього чоловіка. І… Тепер я розумію. Я повинна дати вибір і Меліодасу. Інакше, я ніколи не зможу поглянути на нього такими ж очима. А я… Мілді, ні - Меліодас… Та не потрібен мені наложник! Не наложник він, біси би це все забрали! Мені потрібен чоловік! Мені потрібна опора. Мені потрібен партнер. Мені потрібна допомога. Той, кому я зможу довіритись. Мені просто він потрібен! І справа не в тому, що він розумний(хоча дуже навіть в цьому, але це не основне!), не в тому що він вождь(але біс! благородство з нього аж пре!), і не в тому справа що вродливий( але фактор теж важливий…), і не в тому річ що вірний(кого я обманю, так?), не в тому річ що любить мене(ну, не він один зрештою…), і, мабуть, не тому що довіряє(адже це взаємно…). Я просто… Я… Просто тому, що я його вибрала. Просто тому, що це мій вибір. Ось це і є відповідь. Він матиме свободу обирати, він матиме все, що я зможу йому дати, він матиме мене всю. Просто тому, що я вибрала його. Біс, та він і досі не в архіві тільки тому, що я боюсь йому нашкодити. Та що мені ще потрібно! Не тому, що не довіряю, не ще з якихось причин. Ось і все. Я свій вибір зробила. Тепер я зроблю все, аби у Меліодаса він теж був.
Я обернулась і побачила Дюна. На цю мить мені ніхто не заважав приймати рішення. Я навіть забула де я і з ким. Але… Меліодас потім. А зараз. Зараз Дюн.
- Гаразд. Хочеш лишитись? Моя спинка за тобою плакатиме, якщо ти підеш.
Дюн уважно на мене подивився. Помовчав кілька митей, а потім сказав:
- Якщо у Вашому домі знайдеться для мене місце, я буду щасливий і далі служити Вам.