Вечеря пройшла спокійно і затишно. Схоже я швидко до цього звикну. Не знаю самообман це чи ні, але тут і зараз… можливо щастя це занадто глибоке почуття… але комфорт затишок і безпека - це саме те… і тепло.
А опісля Дана зайшла в покої разом з нами. Чи то правильніше формулювати зі мною в покої зайшов Мілді і Дана? Я усміхнулась собі подумки. Схоже, дуже швидко покої стануть нашими. У чотири дні подорожі щотижня принаймі, точно.
- Ходімо покупаю тебе. - звернулася Дана до махаона.
- Я уже покупався. - Дана примовкла на мить від такої відповіді. А й справді, я не звернула уваги, очевидно, тому що вже бачила це убрання, але Мілді був одягнений в той же одяг, що й вчора увечері, а не в дорожнє вбрання.
- Сам?
- Ну.. це вигладало логічним. Ніби… - махаон спохмурнів і принишк на останньому слові.
- І намастився маслами? - покосилася Дана
- Так.
- І якими? - Дані явно не вірилось.
- Я все зробив, як ти минулого разу. - відповів Мілді тихо. Мілді взагалі розмовляв тихо.
- А на спині як ти намазався?
- З труднощами. - на цій репліці я ледь не приснула вголос. Прикидатися, що я читаю собі спокійно лист за столом було дедалі важче.
- Ну, і на який я тоді тобі, а? - насупилася Дана. Махаон замовк. А тоді вклонився Дані низько:
- Вибач, Дана.
- Тю ти! Зробив за мене мою роботу ще й вибачається! Чур на тебе! Хочеш сам купатися, так і купайся! Зви, як треба буду. Тільки дивись, щоб хазяйка не всипала і тобі і мені ,заодно, як що не так! - Мілді їй подобається. Це видно, відчутно. І мені чомусь приємно це усвідомлювати… Чому? Ніби мій вибір схвалила рідна мені людина. Хах. Цікаво в мене душа співає. Але робити з цим нічого я не буду. Адже зовсім не хочу і причин в мене на це немає. Мій наложник. Моя служниця. Що хочу, те до них і відчуваю.
- Хазяйка, ще чимось можу прислужитися сьогодні? - запитала Дана. А я пошкодувала, що вистава закінчилася так швидко.
- Ні, все добре, можеш йти відпочивати. Добраніч, Дана.
- Добраніч, хазяйка. - вклонилася Дана і пішла на вихід. І вже в дверях додала: - І тобі добраніч, чудо.
Мілді на кілька митей завмер, усвідомлюючи, мабуть, що залишився без вказівок. А потім невпевнено повернувся і попрямував до дивану. Сів там. Минуло кілька хвилин, перш ніж він зважився на ще один крок:
- Хазяйка… - Взагалі дивно, що я його почула. Ще б трішки можна було б хіба що по губам читати.
- М? - в тон йому…
- Можна я почитаю?
- Звичайно. Навіщо ж я тобі дала книгу?
- Дякую. - він затих. А потім додав, очевидно вирішивши, що такої подяки не достатньо. - Я дуже вдячний за книгу. Дякую, хазяйка.
- Якщо дочитаєш, на наступну подорож отримаєш нову. - я підняла на нього очі, відірвавшись від роботи. Щастя, здається, просвічувалося навіть через шкіру.
- Читай. А я попрацюю.
- Дякую, хазяйка!
І ми затихли, кожен над своїм.
Вночі я лежала і намагалася не рухатись, пам’ятала, що у Мілді чутливий сон. Хм… неочікуваний мінус. Але відпускати не хочеться, навіть зараз. Невже я настільки голодна до людського тепла? Що ж не дивно. Відчуття самотності мене останнім часом замордувало. Ось тепер відводжу душу. Можливо потім не так гостро відчуватиметься його присутність, затишок? Хех… Скільки можна про це? Можна подумати в мене інших предметів для роздумів немає? Наприклад, принц! От за що варто подумати! Час спливає! І знову Мілді, так? Вже не так категорично до себе усміхнулась я подумки.
Можливо він правий? «Жодна курка не знає, куди полетить орел»… Передбачити його правління не можливо на разі. І це факт. І як його порятунок вплине на майбутнє - теж тяжко.
Можливо Мілді правий? Можливо і не потрібно цього? Можливо й справді варто дослухатись до себе? До інтуїції, а не намагатися прорахувати? Зрештою, коли б мене підводило чуття? Я жінка, і не повинна намагатися думати, як чоловік, коли це неможливо. Для цього клану і потрібна Матір. Деякі питання чоловіки не здатні зрозуміти і вирішити, саме тому, що деякі речі розуміти варто не розумом а серцем. Що ж. Нехай буде так. Так, як уже котрий день волають всі мої чуття і жити мені не дають! Гаразд! Але… Вадарій, я клянусь тобі. Клянусь своєю душею! Якщо ти не будеш достойним мого порятунку, я сама вб’ю тебе. І присуджена тобі смерть здасться блаженством дарованим Наядою!
Я повільно і тихо видихнула. Готова.
Я встала. Підійшла до столу. Сіла й написала ще один лист. Тоді взяла у шухляді в’язку і додала його до решти.
- Тіні. - шепоту достатньо. Мене почують. І переді мною майже одразу опустилися на одне коліно.
- Подбайте аби листи дійшли до адресатів.
- Слухаюсь. - зник з листами. Вибір зроблено.
Я повернулася у ліжко. Тепер можу спати спокійно.
- Я знаю, що ти не спиш, обійми мене. - махаон поводився тихо, беззвучно. Але я уже встигла зрозуміти, наскільки чутливий в нього сон, та і чи тільки в цьому річ? Махаон ніби насторожі.
Мілді підсунувся до мене мовчки і обійняв. Його обійми… дбайливі. Так, схоже це найточніше визначення. Дбайливі…