У спальні було тихо. Мілді спав на дивані, скрутившись калачиком, з книгою під боком.
Я пройшла всередину і розмістилася за письмовим столом, втомлено і тихо впавши у крісло. Цей допит витиснув з мене усі сили.
Я жорстока, так. Але це означає лише холоднокровність по відношенню до долі інших людей. Моє щастя зовсім не в чужих стражданнях. І тільки свята Наяда знає чого мені коштує тримати лице при вигляді тортур і чужих страждань, перед цими душероздираючими криками…
Ще потрібно перебрати справи. Я відкрила ящик стола і одразу наткнулася поглядом на в’язку листів, що вирішили б питання з принцом… 11 днів.
Мені вдалося посидіти за справами, в тиші, приводячи себе у відносний душевний тонус. Аж поки в спальню не ввійшла Дана.
- Доброго вечора, хазяйка, вечеря вже готова. - я одразу перевела погляд на махаона. Дана говорила тихо, чого і потребує вечірня втома, але Мілді одразу прокинувся.
- Що ж, - усміхнулася я. - зараз прийдемо.
Дана винувато поглянула на мене. Я їй усміхнулася, мовляв «все добре».
Я підійшла до диванчика і сіла біля Мілді, одночасно зітхаючи.
Сперлася на підлокітник і підперла підборіддя. Одинадцять днів…
Відчула погляд наложника, обернулась. Він дивився очікуюче. Я усміхнулась, і призивно ледь - ледь хлопнула по нозі. Мілді ліг до мене на коліна, наче уже в звичну і вивчену позу.
- Як тобі місто? - запитала я.
- Жахливе місце. - я розсміялася. Він однозначно вміє підняти настрій:
- Правда? - в підвердження даповнила я.
- Пробачте мені, хазяйка. - О! Цікаво.
- За що? - запитала я розігруючи здивування.
- За те що запитаю зараз. - я широко усміхнулась. Хитрюжка.
- Пробачаю, запитуй. - мені й справді трішки цікаво.
- Вас щось турбує? - Ого, а ось це вже справді цікаво. Наложники не питають. Бачать, та не питають. А, от ти спитав. Серце стислося. Мабуть я все ж не така недоступна… Ну, що ж? Може і порадить щось. Чим біси не жартують.
- Хм… Так. Є дещо.
Наложник дивився очікувально. Очевидно він не мав наміру витягувати з мене зізнання. Що ж. Ти й так наважився, вірно?
- Бачиш… - я подумала якби то краще пояснити. - Я можу врятувати життя… Орлу, так скажемо. І сумніваюсь робити це чи ні.
Мілді дивився на мене уважно, вдумливо. Потім відповів:
- Я б врятував. - хм, і вся порада?
- Чому?
- А потрібні причини, аби врятувати життя? - благородно… Але все ж… мені цього аргументу мало.
- Я боюсь, що потім цей же орел нападе на мій курятник.
- Я б все одно врятував. - Я поглянула на Мілді очікуючи пояснень, по - доброму усміхнулась.
- Життя орла цінніше за життя кур. - пояснив Мілді свою точку зору.
- А якщо я сама курка? - Мілді усміхнувся.
- Тоді попросіть взамін не чіпати Ваш курятник.
- Тоді інші орли можуть дізнатися про це. Тоді у них уже нічого просити не вийде. Навіть пощади. - дискутувала я далі.
- Тоді й зовсім не кажіть, що це зробили Ви. Інші орли і не дізнаються.
- Тоді ми повертаємось до того, що орел може знищити курятник.
- Скажіть йому, що у Вас є червона пір’їна.
- Червона пір’їна? - підняла я одну брову.
- Так. Скажіть і сховайте її. А якщо він нападе, покажіть йому. Адже платою за життя може бути тільки життя, так?
- А якщо він все одно нападе? Як мені знати, що він вирішить?
- Жодна курка не знає, куди полетить орел. Так що ж про це гадати? Окрім того, це вже буде його рішенням. А Ви повинні прийняти своє, так? - Я усміхнулась Мілді. Погладила по голові. Але він не усміхнувся мені у відповідь. Дивився зосереджено.
А потім спитав.
- Вам же хочеться його врятувати, так? - мені хотілось. Мені не хотілось, щоб така людина померла в муках на очах у сотень зівак, що прийдуть розважитись. Мені не хотілось, щоб гордість монаршої сім’ї топтали таким чином, адже це мої правителі. Якщо я не здатна вірно служити монархам і державі у становищі, дарованому мені долею, то хто ж залишиться вірним мені? І… мені просто хотілось врятувати особисто його. Бо його життя таки цінне. І унікальне.
- Мені хочеться. - на цих словах Мілді тепло усміхнувся. Ніби це і була відповідь.