Пеланія. Провінційне місто в Центрі Світу.
На даний момент майже всі зустрічі вже відбулися. Залишився лише один візит. Та справа, заради якої я сюди й приїхала особисто. Всі інші - побічні. Але, тягнути Мілді на допит я не збираюсь поки що. Не впевнена, що це позитивно вплине на наші подальші стосунки. Не зараз… Що ж до зустрічей - Мілді мене не розчарував. Поводився ідеально, з точки зору етикету. Його витримка не підвела жодного разу. Щоправда, він поводився… не натурально. Але, нікому не стати віртуозом одразу під час дебюту, так? Для того, аби стати неперевершеним потрібно працювати, робити помилки, і пробувати знову, імпровізувати і пізнавати нове. Стояти перед вибором, зрештою. Тож терпіння і час, Аніра.
Дорожній одяг махаона достатньо нейтральний. Темно бежева сорочка вільного пошиву з кашеміру, що фантастично підкреслює колір його шкіри, доповнена чорною хустиною на шиї з брошкою, темно коричневі штани з складкою по бокам, високі коричневі, майже чорні, чоботи, і коричневе пальто в тон, з чорними манжетами та відворотом. Низький хвіст зібраний чорною стрічкою. Мілді виглядав дорого, привабливо, благородно. Його зовнішність, що належала племенним народам, абсолютно не псувала враження, а вигідно освіжала. Він ступав на крок позаду мене, справого боку. Я ж виглядала, як істинна аристократка (як і завжди).
Молочноно кольору з драпірованим вишуканим візерунком сукня трохи за коліно з довгими рукавами, що прикривали кісточки, високою горловиною на дрібних круглих ґудзиках вигідно підкреслювала аристократичний колір шкіри - слонової кості. Коричневі чоботи по коліно, що зав’язувалися «корсетом» ззаду, на акуратному каблучку з драпірованим візерунком, що повторував такий же на сукні. А також темнозелене пальто-жилет без рукавів, підбитий коричневою шерстю, що вишукано вибивалася з-під рукавів, підкреслював приглушений глибокий зелений колір очей. Волосся довжиною до пояса, зібране ззаду лише передніми прядками, та заколоте дорогою, прекрасною заколкою ручної роботи було також благородного кольору - глибокий, приглушений колір стиглої пшениці. Моє молоде, але надто шляхетне обличчя притягало погляди. Витонченні риси, тонка шия, що ховалася за горловиною… Все в мені говорило «недоступна», «недосяжна».
На вулицях Пеланії наша пара викликала фурор. Ми виглядали дико, прекрасно, як історія, що ожила. Аристократка і її раб. Наложник. Для провінційного міста вільних людей - ми були… незвичні. М’яко кажучи, усміхнулась я.
Вільні люди. Що носили ім’я і прізвище і не належали до кланів. Зазвичай мали повну середню освіту, зрідка вищу вузькоспеціалізовану. Носили зручний, практичний одяг фабричного пошиву, наприклад, куртки на блискавці, сорочки, джинси, кросівки, спортивні костюми, літом футболки, шорти, сандалі. Мали роботу, сім’ю. Для світу аристократів і їхніх рабів були настільки ж недосяжними, як і ми були недосяжними для них. Міщани не звикли бачити на своїх землях нас. А аристократи, в свою чергу, зрідка ступали на «нейтральні» землі і так же рідко, буквально винятково, наймали на роботу вільних, ще рідше - приймали в свій клан.
Аристократи дбали про власні володіння, про свої клани, про економіку і розквіт власних земель і підданих. Тоді як «нейтральні» землі міст і сіл, а також їх околиць належали державі. Ці території приносили прибутки у вигляді податків та прибутків з державних підприємств власне державі. Поповнювали казну, фінансували армію, керівні органи, комунальні послуги і функціонування всієї держави, по суті.
І хоч два світи аристократів та вільних людей були далекі один від одного, вони були тісно пов’язані.
Якщо вільні люди годували всіх, по суті, і підтримували, власне, існування, то аристократи забезпечували Світ предметами розкоші, історії, культури, науки, прогресу, механізмами, ліками, забезпечували торгівлю, забезпечували видобуток ресурсів, особливо таких, що потребують знань і твердої руки. Забезпечували існування цивілізації, якщо коротко.
Вільні люди знали, що раби є. Але у власному житті зустрічали чорноробочих рабів хіба що, на шкідливих підприємствах, наприклад, де вільні працювати не хотіли, або ж у рабовласницьких борделях (борделі вільних були більш популярні, до речі). У повсякденному житті для вільних раби були чимось далеким. Таким, з чим добропорядному громадянину швидше за все зустрітись не доведеться повік. А от живий аристократ зі своїм наложником - це вже щось із розряду синів Наяди. Всі за них чули, але ніколи не бачили.
І ось - бачать.
Перед нами буквально розтупалися.
Що ж. Нарешті готель.
- Доброго дня. Перепрошую за турботи, для нас замовлено номер.
- Так, одну секундочку. - відгукнулася дівчина - портьє. Що ж. Світ іде вперед, так? Сьогодні портьє - жінка, а завтра і чотирнадцятирічних аристократок заміж, не побоюсь цього слова, продавати перестануть… На ній була чоловіча сорочка, чи то вкорочений смокінг, чи то подовжений піджак, галстук. Для мене це виглядало дико. Мені лице тримати - не звикати. Але от її вираз обличчя, як вона побачить нарешті з ким говорить, бачити я хочу. - можна Ваше прізвище та ім’я? - навіть голови не підняла.
- Аніра із клану Молочного Шляху. - дівчина застигла над своїми журналами. Поклала ручку. Підняла свою голову з приклеєною помішкою та таким же жахливо застиглим і напруженим виразом обличчя. Мені стало огидно.
- Так, звичайно, швейцар Вас проведе, у Вас є багаж? - в цей момент вона перевела погляд на Мілді. - її вираз обличчя доповнився оскаженіло - ошелешеним поглядом. Кошмар. Який жах. Найнеосвідченіші мої раби мають кращу витримку.
- Наш багаж доставили ще зранку. Дякую за супровід. Чи можемо ми отримати ключі? Також я б воліла замовити обід на двох.
- Так звичайно. - Пискнула дівчина і повернулася до мене всім тілом з головою разом. Ніби зламана механічна лялька. - А ось і Рубеус. Він Вас проведе.
Дівчина відмерла і все ж заметушилася. Видала мені на руки ключі. Обід був обіцяний з доставкою в номер на протязі тридцяти хвилин.
По традиції я замовляла номер люкс. І, звісно ж, це відповідає моєму статусу, але зупиняюсь я тут з іншої причини. Не бачу сенсу оплачувати окремі номери для себе, тілоохоронців, водія та служниці. Різниця виходить не така велика, а у разі першого варіанту мені і моїй свиті вдається розміститися на одній житловій площі без зайвого афішування кількості супроводжуючих(адже номер люкс включає в себе не лише спальню з ванною, а й прихожу, вітальню, бар, кімнати супроводу і, навіть, кухню), плюс моя безпека. Ну і комфорт, знову ж таки. Тому не розмінююсь на дрібниці уже давно.
Ми зайшли в номер. Швейцар залишив нас біля входу, отримавши свої чайові. Від екскурсії й іншого плекання мого его я відмовилась.
Нарешті тиша. Я швидко почала знімати верхній одяг, наміріваючись йти в спальню. Я на мить забула, що я не сама. Адже ми з Даною завжди розділяємось, аби встигнути більше зробити у кожному місці, котре відвідуємо. Тому теплі руки махаона на моїх плечах виявилися для мене секундною несподіванкою. Він акуратно і галантно зняв мій жакет з поклоном. Його руки… Такий обережний доторк. Ніжний, теплий, невагомий… Не могла моя уява таке намалювати. Я навіть ніколи не відчувала нічого подібного раніше… Хіба що в ту ніч, коли він же мене обіймав…
Втім! Не час плекати своє серце! В мене попереду допит!
Я взяла себе в руки і швидким кроком попрямувала в спальню.
Махаон послідував за мною, я не звертала на нього особливої уваги, попрямувала одразу в ванну. Я швидко роздяглася, освіжилася, зайшла в спальню й попрямувала до шафи. Охоронці й Дана зазвичай розкладали мої речі в номері ще до мого прибуття. Тому в кожному новому місці все завжди лежало «на своїх місцях».
Аж тут я помітила, що Мілді стоїть біля дверей у своїй звичній позі, вбитій роками. Зітхнула подумки. Склала руки під грудьми у командирській позі. І трішки голосніше звернулася до наложника, аніж слід би було:
- Мілді, відімри! - Махаон перевів на мене здивований погляд. Очевидно, моє капосне звертання не вкладалося у мій образ, складений ним. Потім кинув швидкий погляд на мої оголені груди і швидко повернув округлений погляд на мої очі. Моє оголоне тіло мене абсолютно не турбувало, воно все моє незалежне життя доступне для поглядів слуг, охорони та наложників. Я давно звикла. Я йому поблажливо усміхнулась. - Де я тобі казала бути? У спальні твоє місце - відпочинкова зона, абсолютно не потрібно кожного разу стояти, чекаючи вказівок. Невже тобі зустрічей мало, ніжки не болять?
Махаон застиг в мовчазному онімінні. Я зрозуміла, що не дочекаюсь його відповіді зараз.
І відійшла на крок, галантно його пропускаючи(капосно думала я), до тієї самої зони, та запрошуючи жестом. Мілді відірвав від мене погляд на диван, знову перевів погляд на мене і з виглядом шижака, що змінює позицію для вигіднішої оборони, плавно попрямував до вказаного місця, не зводячи з мене свого особливого погляду спрямованого побачити будь-який новий рух, жест чи зміну міміки.
Я ж пролонгувала свій перерваний шлях до шафи. І продовжила збиратися у звичному для себе, швидкому темпі. Для цієї зустрічі мені потрібно одягтися менш примітно для цієї місцевості. Тож я взяла приготований Даною наперед комплект одягу.
Бюстгальтер, жіночі трусики, які носять вільні жінки, еластичний гольф оливкового кольору, темно-зелену спідницю довжини міді з тяжкого замшу, такий же пояс. Зелені колготи і коричневі замшеві туфлі на шнурівці, що закривають звід стопи на невисокій і зручній платформі. А також коричневого кольору аксесуар на шиї. Та коричнева заколка на волоссі. Також я зробила абсолютно невагомий макіаж.
У цьому одязі і макіажі насправді я почувалась більш оголеною, аніж до цього. Але я виглядала вишукано і дорого навіть так. Тому моя самооцінка аж ніяк не постраждала.
Ми пообідали. Мені не було часу тішитись компанією, я прокручувала у голові план допиту.
На тій же хвилі я уже намірювалась покинути спльню. Але все ж згадала про наложника:
- Побудь у спальні до вечора вона у твоєму розпорядженні. - я підлетіла до столу. Взяла книгу, що прихопила для махаончика з маєтку. Підійшла до дивану, де він і сидів. І стала перед ним.
- Ось це тобі. - простягнула йому. Вираз обличчя Мілді треба було бачити. Розгублений, шокований, до неможливості невірячий.
- Мені? - він спитав це пошепки. Таке враження, що він зараз заплаче від емоцій, що його переповнювали. Це ж лише книга… Він простягнув до неї руки, як до святині, не зводячи закоханого погляду, повного одухотворення. Він взяв її двома руками, і аж потім ніби схаменувся, поглянув на мене. Я швидко відпустила книгу, аби уникнути подальших сцен, на які у мене не було часу. Усміхнулась йому:
- Приємного читання. Побачимось ввечері. Завтра у нас знову дорога, тому відпочинь. - Тоді не чекаючи відповіді злинула і побігла на допит з таким виглядом, ніби лечу на побачення з наложником чи на бал, чи ще у якесь приємне місце….