Дана зайшла в покої і вклонилася мені. Підійшла ближче до столу.
- Ще вина, хазяйка? - хоч тон в неї був легкий та щебечучий, вигляд був напружений та насторожений.
- Ні, з мене досить на сьогодні. - тим більше в бокалі все ще лишалася третина. Я взала його в руки і зробила характерний круговий рух, оцінюючи колір, густину, як вино стікає по стінках. Милуючись зосереджено.
Опісля швидко і чітко перевела погляд на Дану, ніби це було продовженням давно початої розмови.
- І чим же тобі він не подобається? - спитала я, не добираючи тону. Без напускного спокою, без м’якості, без контрольованої ніжності. Не турбуючись про почуття співрозмовника, не ведучи темп розмови. Просто так, як можна з Даною.
Дана ще мить виглядала напруженою. А потім розгубила всю витримку, обширно зітхнула, змахнувши руками і бухнулась на напольну подушку за столиком, напроти мене. Інколи Дана робила якісь безпардонні речі. Але такі доречні і логічні. Жодного разу я не покарала її за це. Не зробила зауваження. Не виказала незадоволення навіть поглядом. Не намагаючись виправдати свою бездіяльність ніяк. Просто тому, що немає природнішої аури, аніж Данина. Правдивішої і ріднішої. Тому що я відчуваю її. Дану. Поруч. Тому що Дана моя сім’я.
- Та чому ж не подобається? Дуже навіть подобається. - а ось тут мої брови підскочили, напевно до стелі. Наложник Дані сподобався? Вперше чую. Я усміхнулась Дані.
- Покиньте нас. - сказала я безкомпромісним голосом. Владним. Тим, що не терпить заперечень. Напевне з стін, а можливо і справді з тіней, вийшло три тілоохоронця й зникли за вхідними дверима, за таємним проходом, що за мармуровою колоною, та за дверима балкону.
Моя посмішка зникла з обличчя, дозволяючи Дані продовжити. Я надпила вино. Розглядаючи бордові переливи. Благородний колір.
- Що сказати. Хороший хлопець. Розумний. Не безрукий. Зашуганий, що правда. Я його спершу в комірчині поселила, не знала куди діти… Так він там сидів так… Як… Ну, як… Та не знаю як! Як в’язень, ось! Та й тоді не жалівся. Але, ну Аніра! Де Ви бачили наложника, який нервів не псує? Сам себе обслужити може, щоб іншим помогав за можливості, щоб не брезгливий, да вихований, щоб на баб всіх підряд не облизувався? Да щоб в голові щось варилося? Да щоб теплом світився… Да щоб горщик за собою виносив, в кінці кінців! Да все в одному флаконі! А? Я от не бачила з роду до цього! А я цього народу набачилась вдосталь!
- Щоб горщик за собою виносив? - хіхікнула я. І подивилася на служницю, дразнячи її. Дана почервоніла.
- Та була ситуація! Хазяйка! Я серйозно! Не вірю я йому ні каплі! - Дана зовсім знервувалася. Я поглянула на неї зосереджено. Поставила бокал. Встала. Пройшла до письмового столу, взяла досьє, повернулася на своє пригріте місце. Поклала перед Даною папку. І взяла бокал. І проготувалася слідкувати за Даною, піднявши косо підборіддя.
Дана нахмурено поглянула на мене. Взяла досьє і почала читати. Ох, і витягувалось у неї обличчя здивовано й погляд став повний стурбованих думок. Я задоволено хмикнула, усміхнувшись.
- Ох, ойойой! Оце то проблем з ним буде! - зажурилася Дана. Беручись за голову.
- Чому ж? Зовсім навпаки. - посміхалась я багатообіцяюче Дані.
- Тобто як, хазяйка? - Дана приготувалась слухати.
- Що ж тут думати, Данусю? Хто, як не він оцінить моє покровительство? Можливість реалізувати свої вміння та розвивати задатки? Доступ до знань та інформації? Той хто знає ціну свободі, і той хто побував під ярмом вишуканої жорстокості? Той хто зміг зберегти себе у рабському пеклі, і готовий за це платити? І… Той хто має за що боротись?
- Це ви про його народ? Він же захоче вернутись. Він же законний вождь! Не ходитиме він в ошейнику. За першої ж можливості ніж в спину встромить! - Дана чудова. Як же мені з нею пощастило!
- Саме тому він не зможе. - тихо і м’яко сказала я.
- Не розумію, поясніть мені, будь ласка.
Я зітхнула.
- Інколи, щоб подбати про те що любиш, єдиний вихід - відпустити. Інакше він не зможе. Тому що він істинний вождь, бо це у нього в крові. - я розуміла про що кажу. Розуміла подібний біль. І вміло використовувала людську силу і чесноти.
Дана уважно слухала. Нічого конкретного я їй не сказала. Та вона знала, що цього достатньо. Достатньо, що я знаю.
- То що? Не купати його перед візитами? - намагалась все укласти в голову служниця.
- Це ж чому? - посмішка сама поповзла на моє обличчя.
- Ну, раз він помагатиме Вам… То наложником не буде? - все ще укладаючи в думках «вищу математику» дивилася на мене Дана.
- А одне другому заважає? - я вже ледь не сміялася в голос. Як же з нею приємно! Весело, легко!
Але Дана нахмурилась. Не відреагувавши на провокацію.
- Та не заважає… - задумливо протягнула вона. - Просто він такий… Ну не в радість воно йому. Не хоче він. Мабуть, як Ви з ним.. ну того… То він ображатиметься… То як же після цього працювати над одним ділом, а?
- Ти так говориш, ніби я його ґвалтувати зібралась. - підняла я одну брову іронічно.
Дана поглянула на мене розгублено.
- Та не казала я такого! Просто інші самі в покої біжать! А він… Ну, от не знаю! Не такий, розумієте? - почервоніла Дана. Я розуміла.
- Не хвилюйся за нього. Я його не ображатиму. - Дана здивовано на мене поглянула, помітивши нарешті, що захищає його. І зітхнула. Подивилась на мене скоса, по доброму. Я усміхнулась.
- Ну і Наяда з ним. Хай береже свого сина. - мяко буркнула.
- З моєю допомогою. - Задоволено погодилась я.
- Хазяйка.
- Так? - «що Дана? Уважно слухаю.»- поглядом.
- Що з Вами, а? - я здивовано повернула обличчя до Дани. Але її душа сказала мені достатньо. Слів не потрібно. Вона переживала за мене. Помітила… Я швидко поставила бокал. Опустила руки, якось обезсилено. Втомлено поглянула на неї і сказала просто:
- Я так втомилася, Дана. - просто от… Це правда. Від усього. Від життя, де я повинна свою свободу з м’ясом і кров’ю вигризати. Де я самотня у безкінечних проблемах і роботі. Де я не можу нікому довіритись повністю. У Світі, де мене бояться любити. У Світі, де я сама повинна вирішувати чи померти комусь, чи жити. Як же я втомилась.
Дана встала, обійшла столик, і обняла мою голову, схилившись.