Мілді вийшов. Думки потягнулися повільно, поступово холонучи.
Високообіцяюче. Що ще додати? Я при бажанні скручу його у баранячий ріг. Та просто на ланцюг в архіві посаджу, й буде мені робити купу роботи. Жорстоко, так? З однієї клітки в іншу. Ще й не таке робила. Чого мені варто? Зможу, якщо захочу. Ще й так все виверну, що й сам проситиметься на ланцюг.
От тільки. Невже я й справді настільки жорстока? Кого я обманюю - я жорстока. Тільки не можна так. Так, бабусю? Потрібно пам’ятати. Раби - люди. Ненависні чоловіки - люди. Работорговці - люди. Мародери - люди. Ми всі однакові. Для мене таки всі рівні - це точно. І єдиний спосіб не впасти до рівня тварі - це давати іншим те, чого вони заслуговують. І, звісно ж, я усвідомлюю, що не зможу бути справедливою до всіх. Когось я використовую в своїх цілях. Хтось опинився де не слід було. Але. Я і не претендую на роль Всесвітньої Матері. Я просто повинна чинити так, як мені здається правильним. Оберігати тендітне і чисте. Захищати рідних, дім і себе. Боротися за свої ідеали. І не чинити мерзенно, якщо є інші варіанти. Все вірно. Не потрібно вимагати від себе неможливого. Все правильно. Чинити зло - необхідно, якщо я вибрала цей шлях, головне залишатися достойною. Дякую, бабусю. Ти мені потрібна. Ти все ще мені потрібна.
У двері постукали і зайшли. Дана. Чудово, ти теж мені потрібна. Я відчула, як серце забилося знову. Холод відступив.