В двері зайшли махаон й, вслід за ним, Дана. Мабуть вирішила прослідкувати за новим наложником ледь чи не до ліжка. Усміхнулась я служниці подумки.
Махаон вклонився мені, випрямився й завмер у своїй, знайомій вже мені позі - «тваринка для супроводу, махаон». Виглядав він чудово. Темні прості штани чорного кольору, що донизу перетікали у насичений бордовий, витончено підкреслювали колір його волосся, прозора чорна блуза, що закріплювалась прямісінько під ошейником доповнювала образ, але не перенасичувала його. Не приховувала його торсу, але й давала місце легкому флірту. Довге волосся не обтяжене зачісками чи укладками завершувало образ.
- Привіт, йди на своє місце. - лагідно усміхнулась я йому. Пам’ятає? Наложник пам’ятав, він плавно попрямував до відпочинкової зони. Де граційно опустився на напольну подушку, обличчям до мене. Мм…
Дана, як розташувалася біля мого столу, так і завмерла там.
- Дана, налий мені вино.
- Зараз, секундочку. - метушливо проспівала служниця і юркнула у… ванну. За хвилину вино стояло в мене на столі вже налите у бокал на малесенькому підносику. Я була приємно вражена.
- Мм… Ньюеж Ду. Мм… три роки витримки?
- П’ять, хазяйка.
- Давно в моїх покоях є вино? - підняла я очі на Дану. Вона навіть секунди не думала:
- Вже три роки як стоїть, в дальній тумбочці. Я його туди ставила ще як прислужувала Вам дома. Ви ж інколи любите бокальчик пригубити в ванній. - я подивилася на Дану з такою ностальгією, що аж серце защеміло… Нічого мені було на це сказати. Дану важко не те що перевершити, а хоча б наздогнати на відстань мерехтіння п’яток. Навряд у мене буде колись ще хоч одна така служниця.
- Ти чудово підібрала образ хлопчику. - оцінююче дивлюсь на махаона.
- Так а це не я. Він сам собі наряд вибирав. - Справді? Сам? Я приємно здивувалась. Я ж цього хотіла? Там в кареті. Думки читаєш, махаончик? Мені стало тепло і приємно на душі. Можливо роль відіграє ще й 4 бокал вина… Можливо і не варто сприймати на свій рахунок, але це не відміняє той факт, що у махаона є певні навики. Що ж продовжимо спостереження? Хитро усміхнулась я собі подумки. А наяву задоволено відпиваю з бокалу.
Я ставлю вино на стіл. І закриваю книгу, досьє, звіт і ставлю все в акуратний стовпчик збоку на столі. Сміття зминаю і кидаю в урну.
Повільно встаю і йду до махаончика. Попутно питаю у Дани:
- Куди ти його поселила? - Дана кинула на мене напружений погляд але відповіла без заминок:
- В одну з кімнат на поверсі управляючих. - Хм. Я й сама не впевнена на рахунок махаона, що мені з ним робити. Думки про супровід і якісь побічні справи самі напрошуються. Дана передбачила такий хід подій? Чи просто поселила його там для зручності? В будь якому випадку вибір доречний.
- Правильно. - киваю я.
Я сідаю на диванчик, за стіл. І підзиваю надожника до себе, похлопавши поруч з собою. Махаон моментально пересів до мене.
Але без метушні, плавно, граційно. Всі його рухи були такими. Це наштовхує на думку, що це від природи, не привиті навички. Що сказати? Це викликає естетичне задоволення. Краса…
Дана всім своїм виглядом виражає занепокоєння. Що ж, це цікаво. Очевидно, вона встигла зрозуміти, що махаончик вартий трошки більної уваги, аніж просто наложник. Я знову усміхаюсь. Мабуть, це почуття називається любов? Я пишаюсь нею і люблю.
- Дана? - дивлюсь я їй в очі провокаційно. - Хочеш лишитись?
Дана почервоніла. Мовчки вклонилась і вийшла.
Я добродушно коротко розсміялась їй вслід. Як же мені її тут не вистачає. Я тяжко зітхаю.
Переводжу погляд на махаона. І запрошую його жестом лягти мені на ноги, як минулого разу. Він ліг.
Розслаблено. Але погляд і вираз обличчя зберіг нейтральними. Я, очевидно, допустила помилку, що зробила велику перерву на початку знайомства. Доведеться повторювати деякі етапи. Я ніжно торкаюсь його обличчя:
- Дивись на мене, пам’ятаєш? - махаон перевів на мене погляд. Тепер я бачу його стан. Його погляд розгублений, наляканий, невпевнений. Я кладу руку на його діафрагму через одяг. Тіло було повністю розслаблене. Що ж, схоже він його просто контролює.
- Все добре? В тебе щось трапилось? - зрозуміло, що він швидше за все не скаже, якщо щось трапилось, але… Потрібно ж дати шанс? Та й повинен він знати, що моя допомога йому доступна.
У махаона здивовано розширились очі. Він на секундочку привідкрив рот невзмозі щось сказати від подиву, опісля взяв себе в руки, зібрався з думками і заговорив(і всі переміни буквально за кілька митей, яка ж багата в нього міміка насправді):
- Все добре, хазяйка. - М? Виглядає переконливо. Ще й кивнув для більшої ваги своїх слів. Він милий. Приємний…
- Подобається тобі тут?
- Так. Тут… Добре. - Махаон добирає слова, але говорить правду. Я це відчуваю.
- Я рада. Ньюеж Ду - моя гордість. - мяко усміхаюсь я йому.
Погляд махаона став вдумливим. Опісля він перевів погляд на стелю і сказав:
- Мабуть кожен пишається своїм домом. - О, хочеш поговорити? Здивував. Вкотре за вечір. Махаон закрив очі. А потім знову поглянув на мене. Погляд теплий, розуміючий. Серце тьохнуло. Навіть шкода псувати настрій. Можливо поговорити завтра? Ще трошки. Дам собі ще трішечки часу… З емоціями його обличчя таке живе, таке приємне, тепле. Хех… Не час ніжитись. Потрібно перевірити його…
- Мені дуже сподобався одяг. Тобі личить. - усміхаюсь.
- Дякую, хазяйка. - вираз обличчя моментально змінився. Він все ще був привітний, але не такий теплий. Швидше, просто ввічливий.
- В Притулку зараз вчать моді? - не вчать. В программу наложників, навіть наложників супроводу входить: етикет, постільні утіхи, покірність(тобто дресура, хлопчиків змалку ламають, обтесують), спорт, гігієна, розуміння статусу слуг. Плюс-мінус програма може змінюватись, але не так радикально. Наложникам спеціально не розвивають інтелект. Для зручності. Все, що стосується розвитку, старанно виключається.
- Ні, не вчать. - так тихо сказав він. Ковтнув і поглянув мені в очі. Майже благально.
- Звідки ж ти про це знаєш? - я говорю з ним мяко. Без натиску.
- Я… Інколи зустрічав гостей. З ними були раби. Інколи вони носили щось… Гарне. Я запам’ятав. - я усміхаюсь трішки ширше.
- Вихованці Притулку зустрічають гостей? - він подивися на мене загнано. Ковтнув слину.
- Мені інколи дозволяли… - Я піднімаю одну брову. Питаю:
- Чому? - він дивиться на мене очима повними жаху. Але… говорить правду. Просто не бреше. Причина? Брагор Стір постарався, вибив з нього брехню під корінь? Чи махаон від природи чесний? Чи… що?
Махаон мовчить. Не відповідає.
Хм. Цікаво.
- Не зізнаєшся? - запитала я у нього. Махаон зблід. Мовчить. Ну, добре немає сенсу мучити. Він й так перевершив всі мої сподівання.
- Я знаю про Стайвана Крутона. - я поблажливо усміхнулась. Але махаон, схоже, розгубився.
- Я… Не знаю хто це. - Справді? Шість років трахати хлопця і не сказати, як тебе звуть? Я від огиди ледь не скривилася. Падаль.
- Твій покровитель. Колишній. - додала я. Махаон застиг. Дивиться на мене просто з жахом. Та я не хочу його лякати.
- Я так розумію, ти багато навчився у нього. Розкажеш? - Махаон ковтнув. Його погляд став стурбованим. Він явно обмірковує, що йому робити. Що ж. Мені буде важко зараз зловити його на обмані. Але він і боятиметься брехати тепер. Махаон зітхнув. Очевидно вирішив, що цю битву він програв. Відвернувся і сказав:
- Я навчився писати і читати. Просте лічення… Спочатку він трохи мене вчив, потім я мав можливість читати час від часу. - я погладила його вільною рукою по голові (для вина була під рукою підставка). Махаон обернувся до мене і поглянув мені в очі. Він очікував моєї реакції. Я схвально йому усміхнулась.
- Що ще ти робив? - махаон якось з іронією на мене подивився і криво усміхнувся.
- Ви маєте на увазі в той час, поки мене не вчили і Майстр мене не виховував? - Майстр - Брагор Стір, очевидно.
- Так. - я вирішую усміхатись доти, доки це буде доречно. Нехай наш маленький допит пройде в легкій атмосфері.
- Сидів у клітці. - стенув він плечами.
- І все? - хитро усміхаюсь і піднімаю одну брову.
- Більшість часу, хазяйка. - гірко сказав він. А потім зітхнув:
- Інколи робив якусь роботу. Зустрічав гостей. Прибирав кімнату для виховань, чистив знаряддя для проведення виховань з Майстром і обробляв розчинами. Для дезінфекції, мабуть… Ммм… Сортував справи вихованців. - на цьому моменті я аж вскинулась внутрішньо. Що він робив? Зачекай - зачекай!
- Як же ти їх сортував? - Запитала я ніби для підтримання розмови, ніби невзначай. Відвернулася і ковтнула ще вина, для повної легкості.
- Інколи потрібно було відсортувати за якоюсь ознакою. Наприклад, народився у рабстві чи ні. Інколи за рядом ознак. Інколи по алфавіту потрібно було розкласти. Як скажуть. Інколи потрібно було щось дописувати з журналів. Ну… Як показували, так я робив. - у мене аж душа затремтіла. Я повірити не можу своєму щастю. Що ж це виходить, він зможе мені допомогати? Так. Стоп. Рано радіти. Продовжуємо.
- Що ще ти робив?
- Що скажуть… - О, явно щось замовчує.
Махаон зробив паузу. Поглянув на мене… В його погляді був біль.
- Допомагав ховати мертвих. Я їх заносив. Але ніколи не копав землю. Вони боялися, що будуть мозолі… - Так… в Притулку виживають далеко не всі. Значить копати не можна. А от носити трупи можна - тренування таке, ще й корисно для дисципліни. Краса… Гірко стало за нього. Цей юнак не такий як я, це був не його вибір. До того ж це були його побратими по нещастю. Когось із них він знав. Але махаон продовжив. Зовсім безбарвно. - відмивав кімнати від крові. Прибирав за хворими, що встати не могли…
Махаон порожньо дивився в стелю. А я думаю про те, що він може мені підійти. Справді може.
Я повертаю його обличчя до себе. Він підкорився, але не дивився мені в очі. Я кладу іншу руку йому на волосся. А тією рукою, що була на обличчі погладжую скулу. Махаон так і лежить. Я злегка піддіваю нижньою частиною долоні пібборіддя, спонукаючи його до зорового контакту. Він послухався. Махаон дивиться на мене з очікуванням моєї реакції і мого вироку. Я не усміхаюсь, не співчуваю. В моєму погляді немає жалості. Там є розуміння.
- Все добре. - тихо сказала я.
Махаон зазирає мені в очі. Він переводить погляд з одного мого ока в інше. Намагається зазирнути в мої думки, наміри, якщо вдасться - в душу. Я відпускаю його обличчя і волосся. Одна моя рука повернулася на діафрагму, інша на бокал.
- Я маю для тебе ім’я. Мілді. - м’язи у мене під рукою напружились. Це ім’я не може не нагадувати його справжнє ім’я. А коротка форма й зовсім майже ідентична - Мелді. Я натякнула тобі, Меліодас. Як колись Вартану(Ванвею). Наступний крок за тобою.
- Воно означає особливо міцний вид велюру. Здається це ім’я тобі підходить. Носи з гордістю. - м’язи розслабились у мене під рукою.
- Дякую, хазяйка. - прошепотів Мілді. - Ви… залишите мене? - уточнив він. Я здивовано на нього подивилась.
- А я повинна була тебе вигнати? - і усміхнулась, дивлячись провокаційно Мілді в очі.
- Я думав… Вам не потрібен такий наложник… - відвів він очі.
- Який такий? Досвідчений? Вмілий? Навчений? Розумний? Навіть начитаний? - Мілді швидко перевів на мене здивований погляд. Але йому не знайшлося що сказати.
- От тільки що стосується твого статусу… З мого боку посадити тебе в гарем було б варварством. Як щодо супроводу наразі? - махаон напружено поглянув на мене. Насторожено і трохи розгублено.
- Супроводу? - перепитав він.
- Так. Супроводжуватимеш мене в дорозі, складатимеш компанію на зустрічах. - Махаон насторожено на мене дивився. Але мовчки.
Я йому усміхнулась:
- Запитуй. Що тебе турбує в цьому статусі? - Мілді нахмурився і прикусив губу, явно формулюючи запитання в якомога м’якшій формі. Ковтає слину і запитує, зважуючись.
- Дана казала… Що в цьому домі до наложників ніхто окрім Вас не може… Ну… А якщо я буду супроводжувати Вас, то… Як тоді?
- Ти маєш на увазі інтимні зв’язки?
- Так. - видихнув Мілді. Його губи пересохли і він явно перенервувався.
- Я дуже жадібна, Мілді. - сказала я досить холодно. - не раджу тобі ділити ліжко ще з кимось.
Махаон же видихнув з полегшенням. І якось вимучено усміхнувся.
Я усміхнулась йому у відповідь. Нейтрально, привітно.
- Дякую Вам… Хазяйка. - він сказав це » хазяйка» так тихо, інтимно. Я відчула, що в цей момент він визнав мене своєю господинею. І в моїй душі щось зажевріло.
Я йому тепло усміхнулась.
- Що ж, якщо ти приймаєш таку роль, будь готовий зранку вирушати. Попередь Дану.
- Так, хазяйка. - а зараз це не дратує. Мабуть тому, що це його вдумлива відповідь, а не завчена фраза. Звучить просто однаково. Дивно.
- Можеш йти.
Мілді встав. Плавно і повільно. Обійшов стіл. Поглянув на мене Поклонився, в поклоні він на мить закрив очі. А потім так же плавно випрямився, усміхнувся і сказав:
- Доброї ночі, хазяйка.
- Доброї ночі. - Усміхнулась я йому.