Я прокинулась.
За що я обожнюю дні в Ньюеж Ду, так це за сон. Сонце заливисто освітлювало мою кімнату і мені зовсім не потрібно вставати ні світ, ні зоря. Я потягнулася на ліжку.
Пригадала, що було вчора. Думки про Ванвея все ще огидно здавлювали серце. Якщо не обманювати себе, я здогадувалась, чому Ванвей мовчить…
І він справді підійшов би мені на роль мого чоловіка. М’який і мною ж вишколений, обдарований голубою кров’ю. Хоч і другий син, але в права уже вступили його брати, тому він уже не зможе претендувати на своє законне місце в клані. Зміг би залишитись в моїх володіннях, не порушуючи устоїв Світу. Зовсім не дурний, але і не надто наділений інтелектом, Ванвей не втручався б в мої справи. Насправді творчості йому вистачило б для повного щастя, там він в повній мірі реалізовує свої аристократичні задатки. Не позбавлений харизми й такту (за потреби, правда. В інший час він поводиться, як душа щебече. Цікаво, що носячи ошейник, Ванвей має свободу, аристократам недоступну. Він може насолоджуватись життям, жити, як завгодно. І це ще один аргумент, звісно). Ванвей зміг би відіграти роль мого спутника життя. Та я й могла б і не питати… Але, чим би я тоді відрізнялася від усіх чоловіків, що не питаючи, беруть собі в жони чотирнадцятирічних дівчат? Так, бабусю?.. В такому випадку він не був би моїм чоловіком, він був би моїм законним наложником, от тільки тепер довіку. А так… Я зітхнула подумки. А так у Ванвея є ще шанс на власне життя. За років п’ять-десять, нехай навіть більше, він вийде з віку наложника. Він, можливо, сподівається, що я прилаштую його у якесь затишне місце. Де не буде мене. Мій хлопчик прекрасно розуміє, якщо не роздумами, то відчуттями він точно дійшов до того, що я йому не просто не суперник - я недосяжна. Він ніколи не зможе стояти поруч зі мною пліч о пліч. І все на що він міг би претендувати це моє тіло, серце і душа. Але не… вплив, як би точніше думку сформулювати? Не мої володіння, не відчуття світу, не моя робота, не моя пристрасть, не моє життя. Це все йому недоступне.
І хоч я ображаюсь на Ванвея за його вибір. Та приймаю його. Я, на відміну від більшості нашого Світу, вірю, що парою можна стати лише з взаємного прагнення. А про що говорити, якщо Ванвей не довіряє мені? Якщо він хоче свободи, він міг би розповісти про своє походження, попросити відпустити його. Але він не довіряє мені, не вірить, що я відпущу…
Я встала. А далі по плану - ванна і збори. Я уже стояла біля балкону, застібаючи останні ґудзики на горловині, як невідомо звідки вийшов охоронець. Став переді мною на одне коліно, протилежною рукою обперся об підлогу в поклоні.
- Говори.
- Гінець з клану Агату прибув. Звіт у Вас на робочому столі. Свідки знищені.
- Можеш йти.
Тілоохоронець безшумно зник за стіною. Ніби у повітрі розчинився.
Ще одна моя гордість.
Шість років тому сталася одна неприємна історія при дворі монарха. Стараннями придворних у змові, зраді та замаху на безпеку монарха був «викритий» І Ліндур* глава клану Королівської Стріліції**.
* i lindur - народжений, албанська
**Гігантська отруйна квітка.
Звичайно ж він був невинний. Цей слизень не те що замах на королівську персону, він і клан свій до ладу довести не міг. Все чим він займався, це користувався послугами численних столичних борделей та послугами своїх радників. Котрі і підтримували всіма силами клан на плаву. Та глава клану успішно розтранжирював усі доступні кошти, користуючись, як йому здавалося, безмежною владою і вседозволеністю. З давнини клан Королівської Стріліції виконував неординарні функції при дворі монарха. Був гнучким і корисним. Саме з його допомогою віртуозно заміщувалися всі білі діри в роботі керівного складу монарха, пристосовувались до примхливих змін часу, моди та прогресу. Але… Настає час коли плодоносний сад вироджується, особливо, якщо садівник нікудишній.
Звісно ж я про все знала від початку й до кінця. Та й пальцем не поворушила аби допомогти несправедливо обвинуваченому аристократу (з маленької букви!).
Натомість я пригляділася до іншої цікавої діяльності монаршого двору. Під загальнопіднятий шум, придворні аристократи буквально роздерли, як шакали ненависних конкурентів, що віками займали ласе центральне положення в короні монарха. Клан не просто збанкрутував - розсипався на пил.
Та мені було б чхати, якби не одна цікава особливість клану Королівської Стріліції. У підпорядкуванні клану було три дрібніших бойових клани, що носили ошейники.
Парадоксально, але клан, що мав власну маленьку армію, владу, та кошти, був зруйнований через бездарність його глави…
Всього три клани. Клан Алмазів - гвардійці. Клан Аметисту - охоронці. Клан Агату - воїни тіні.
Подібні клани часто з’являлися під покровительством мудрих аристократів ( як, наприклад, сім’я Мостри, що на таке місце успішно претендує). З їхньої ж недбало кинутої вказівки, такі клани розформовуються. Зручна, гнучка структура, без прав, але з власним автономним керівництвом і серцем.
Монарший двір боявся. Древні бойові клани, що здавна корилися лише представникам клану Королівської Стріліції, становили загрозу. Здавалися некерованими. І потребували негайного знищення, розформування, продажу. Їх потрібно було забути, стерти, ізолювати. Під натиском столиці, без захисту хазяїна, без прав, власних коштів і уже без дому підконтрольним кланам залишалося лише загинути.