Нарешті вечір. Я лежу в ванній, намагаючись розслабитись. Рука знову тремтить. Може мені розжалувати Дюна з статусу наложника і просто змушувати його робити мені масаж кожен вечір, як я вдома? Вік би дозволив. Ніхто і не зрозумів би, що щось не так… Немає сили вирішувати. Можна не сьогодні? Ще й голова гуде просто, як рій розмитих бджіл…
- Юза*! - моя прислужниця… Їй до рівня Дани дуже далеко. Відверто кажучи, вона його ніколи не досягне. Але в Дани стільки роботи, що особисто прислужувати мені ще й в Ньюеж Ду вона просто не встигає. От і доводиться терпіти Юзу… А заміну я поки не знайшла.
*Юзи - пути, окови, кайдани, або спеленана дитина, забута російська.
- Так, хазяйка. - я подумки закотила очі. Ще й це, що оскому викликає…. «Так, хазяйка»… Ну, от що за…
- Принеси бокал вина.
- З Ньюеж Ду? - уточнила прислужниця. Ще трошки і я її втоплю в ванній.
- Ясна річ. - зате витримку треную. Впевнена, вона не здогадується, як мене дратує.
- За який рік? - «О, свята Наяда, вона мені принесе випити чи ні? За прийдешній!»
- Минулорічне підійде.
- Слухаюсь, хазяйка. - «Вимітайся!»
Як розслабитись? Просто нестерпно. Ну, хоч злюсь. Усміхнулась я. Злитись можна. Вже краще, ніж те що було зранку. Може просто забути? Хай все пливе собі своєю чергою. Ніхто і не дізнається, що я щось знала, що я щось могла, що я щось не зробила. Навіть не вирішувати.
А от і служниця. Принесла вино, услужливо стала з правого боку, щоб мені було зручно взяти бокал. Ненавиджу її. Якщо я зараз візьму бокал, то впущу його, а якщо втримаю, то тремтячою рукою розілью все до бісової матері! Ох… я зітхнула подумки. «Прости Сигарда!»
Я потягнулася лівою рукою і взяла бокал.
- Можеш йти.
- Так, хазяйка. - Вклонилась. Я стисла зуби. «Придушу.» - в’їдливо просичала я подумки крізь уявні зуби.
До біса! Завтра піду в гарем і отримаю свій масаж. Навіть, якщо потім мені доведеться всю ніч в архіві просидіти, розбираючи прокляту роботу!
Я відчувала свій гнівний погляд, що зосередився на стіні. Я готова просто пошматувати те, що зараз трапиться мені, і якби я так не хотіла це вино, у стіну полетів би цей бокал. Я тихо прошипіла і змусила себе розтиснути зуби. Знайшла поглядом найбільш ненависну плитку на стіні і, високомірно на неї дивлячись, зробила великий ковток вина.
Після вина стало трохи легше. Тепер я лежала, звісивши руки. В голові тепер не так шумить, я закрила очі.
Здається я заснула на кілька хвилин - вода вже вистигає.
Ну, добре. Час вечеряти. «Мене чекає цитра», - з ніжністю подумала я. Усміхнулась. Чудово. В душі трохи потепліло.