Я вже лежала в ванній, намагаючись розслабитись, а перед очима все ще мерехтіли листи. Права рука посмикувалась від пепенапруження - вже навіть професійні ручки для писарів не допомагають. Треба буде, щоб Дюн зробив масаж. Я торкнулася до правого плеча і спробувала промасажувати - але м’язи, тверді як камінь, не піддавалися, що настрою не додало.
Ванна розслабитись не допомогла, а думки, що завтра я займатимусь роботою не пів дня, а цілий день легкості не додавали. Я завжди одягалась сама, не маючи потреби тішити своє его з допомогою рабинь, що одягатимуть і роздягатимуть мене… Але прямо зараз я про це жалкувала. Пальці тремтячої руки не слухались, ґудзики вислизали, а петельки не піддавалась. Настрій впав ще нижче. Не знаю скільки часу я витратила на передвечірні збори, але знаю що неприпустимо багато.
Вечеряти самій, в тиші, мені подобається відтоді, як я визнала Ньюеж Ду своїм домом.
Кухня Східних земель мене радувала, і наповнювала мене спогадами про бабусю. Людину, завдячуючи починанням якої, я і маю зараз своє життя. Мені її не вистачає. Її підтримки… Якщо чесно, я втомилась битися на цьому полі бою самотужки. По перше, я змушена визнати, я не справляюсь, а маштаби ростуть, як і моя шпіонська сітка… По друге, у мене немає часу на власне життя.
По третє, я самотня.
Ось так просто. Серед маєтку повного слуг.
- Мостра, завтра за вечерею я б послухала гру Ванвея. Гра на цитрі буде доречна. - тоскно від усіх цих думок, нехай розважить мене мій цвіркунчик. Ванвей знав гру не лише на цитрі, а й на арфі, бандурі, а барабан уду в його вмілих руках і зовсім перетворюється на щось магічне. Інколи мені здавалося, що немає інструменту, який би він не освоїв. З часом це перетворилося на маленьке змагання. Я намагаюся знайти і отримати якийсь рідкісний, складний і витончений музичний інструмент, а Ванвей знову і знову долає кинутий виклик. Але ніжна цитра те, що мене заспокоїло б зараз. Проте прикликати одного наложника для гри, а іншого в ліжко - це як мінімум моветон. А змінювати рішення на користь іншого і зовсім верх грубості по відношенню до їхніх тонких струн душі. Не хочеться ображати моїх хлопчиків, ну і, знову ж таки, я люблю жити в мирі і спокої, а налаштовані один проти одного наложники розслабленій атмосфері у домі не сприяють.
* van ven - велюр, вьєтнамська
Багато хто значення наложників недооцінює, сприймаючи їх як… Щось недостойне, просто річ для задоволення якихось фізичних потреб і елемент комфорту одночасно. Як розписаний позолотою унітаз, скажімо. Та не в моїх правилах недооцінювати людей, а надто приближених до аристократів так близько… Ясна річ в моїй шпигунській системі наложників так же багато, як квіточок на дереві рододендрону. Але мова не про це.
Чому люди висаджують квіти? Можливо це просто така собі бравада? У кого сад краще, той і виграв невідомо ким видану премію? Ну… Але ж простолюдини теж висаджують квіти. Інколи, йдучи по звичайнісінькому селу, де ноги по коліна в багнюці, мимоволі й замилуєшся на квітник тієї чи іншої вільної селянки…
Квіти швидко гинуть, ростуть, квітнуть, радують і гинуть, а господині знову і знову вирощують їх. Леліють, вкладають душу. Квіти й справді показник розквіту маєтку, але не тому що це бравада, а тому що це щось тимчасове, легке, щось таке, що потребує постійної підтримки і турботи. Квіти це мова, що скаже про душу господаря навіть більше, аніж найвірніший підданий, сад скаже чи любить господар порядок, його душа строката і барвиста, чи любить витончену аристократичність, сад скаже - господар в порядку чи ні. От тільки квіти не тримають зла, квіти не мають мрій і цілей, квіти не мають почуттів, квіти не вміють дарувати любов іншим, не вміють заспокоїти або ж розгнівати, квіти не вміють мстити. А от наложники вміють.
Вміють і мстять. Мстять слугам, один одному, господарям і просто тим, хто по необережності на квіточку наступив. При чому вплутуючи у свої милі інтрижки весь маєток, інколи таке враження, що разом з стінами. Адже мають те, чим обділені інші домочадці - прихильність господаря.
З наложниками потрібно обережно, трепетно… брати все до останку.