«Яка ж вона тендітна.» - це перше, про що подумав Меліодас*, щойно побачив свою нову хазяйку. Вперше він її розгледів, коли йшов за нею по коридору в покої. Він жінок уже 9 років не зустрічав… А тут вона… Вродлива і ніжна. Обличчя він, звісно, не бачив, але йому було достатньо і стрункої, тендітної фігури, і вузесеньких плечей, довгого волосся кольору темної пшениці… Витончених зап’ясть… І цокоту каблучків.
*Меліодас - правитель Ліонессе з 525 року і Корнубії з 550-х років. Населенням в 3000 чоловік.
В всесвіті автора означає - » істинна кров вождя»
Звичайно, це не означає, що його хазяйка не може наказати вбити його, або ще гірше, віддати на перевиховання в Притулок. Як же він надіявся, що більше не повернеться до тих стін…
Та й вона виглядала сама по собі небезпечно. Така холодна загрозлива сила всередині. Чимось нагадує темну богиню цих земель, судячи з розповідей…
Вдруге вдалося хоч трошки окинути поглядом хазяйку, поки вона займалася паперовими справами. «Цікаво, яка в неї робота? Якась управляюча? Схоже брат її поважає.» - думав Меліодас.
Він намагався збагнути що цій жінці від нього потрібно. І коли він почув, що в гарем його не селитимуть, в душу закрався холодок. «Може залишить мене на кілька днів, пограється і викине?»
Але вже на софі він рішуче постановив собі, що в його силах не так і багато наразі, але оскільки в її погляді він не бачить того слизького, що викликає озноб, як у його Майстра, раз вона не схожа на садистку, то він мусить хоч спробувати їй сподобатись, зачепитись хоч не на довго. Йому потрібен відпочинок. Хоч невеличкий. Просто оговтатись. Він так довго старається зберегти в пам’яті ці дорогоцінні спогади, але він зламається… Він відчуває, що його внутрішній стержень став таким тонким… Що він не витримає, і стане просто… Іграшкою. Навіть не шльондрою… Просто… Встань так, прогнись сюди, постогни… І так далі. Він справді боїться, що одного разу навіть стогнати не зможе без команди…
Чомусь темно-зелені очі хазяйки, глибокі і тихі його не лякали. Швидше викликали старовинний, гулкий страх, як болота вглибині Великого Лісу. Але це інший страх, на рівні глибоких тваринних інстинктів. Такому можна навіть коритися, без нарікань гордості.
Хах… Гордості… Меліодас мріє, що колись він знову зможе відчути годрість, гординю, чи хоча б сором…
Лежачи ось так на софі він собі погано уявляв, що повинен з нею робити. Та особливо за це не переживав. Вона сама все скаже…
Аж раптом все закінчилось. На краще. Чим пізніше, тим краще.
Схоже ця служниця сприймає його, як… Ну важко сказати… Дитину? Меліодас і сам може митися, скажімо. Вона його навіть одягати пробувала самотужки. Але, зрозумівши, що Меліодас справляється, похвалила і дозволила робити це самому.
Одяг був жахливий. Він уже звик носити речі наложників, і щиро думав, що краще ходити голим, аніж в цих ганчірках, що навіть член з яйцями не прикривають.
Але… В Притулку цей одяг був якимсь… Вишуканим? Тут же був якийсь… Несмак.
А от костюм охоронця йому підійшов. Навіть гірко бачити себе в убранні вбивць. Хоча… Раніше він думав, що саме у таких костюмах напали на його селище. Але тепер він чітко бачить, що костюм відрізняється. Схоже, ті костюми були підробленими, щоб жителі думали, що на них нападають люди з Великих селищ. Нападали звісно звідси, та Меліодас встиг зрозуміти, що не все так просто. Швидше за все на селища нападають грабіжники і мародери. А маскуються під солдатів, щоб жителі до кінця своїх днів їх же ненавиділи, а ті хто потрапив в рабство - своїх панів.
Меліодас поки що не розумів як це все йому допоможе. І бачив, що чим більше він знає, тим складнішим все видається і тим менше він розуміє. Раніше було просто… Свій- друг, чужий - ворог. А зараз він уже не знає…
Тепер же він сидів в покоях хазяйки в лянних білих штанах і сорочці. Служниця стояла поруч і явно нервувалася. Меліодас розумів чому. Це ганчір’я йому не личить. Шкода служниці, але ситуація складається на руку. От і побачимо, як злиться хазяйка.
Хазяйка зайшла в покої не поспішаючи, спокійно. Служниця одразу вклонилася і почала розкладати вечерю, що ще парувала під кришками. Хазяйка підійшла до столу і мовчки сіла.
- А що це на тобі одягнуто? - Меліодас все ж не думав, що хазяйка зреагує так моментально. Вона до нього звернулася, значить можна дивитись, вірно? Він перевів на неї очі і наткнувся на насмішливий погляд, і неочікувано достатньо добродушний.
- Пробачте, Хазяйка! Я не знайшла йому нічого! Мені дуже жаль! На ньому увесь цей спеціальний одяг виглядає жалюгідно… Мені дуже жаль! - служниця явно панікувала.
А от хазяйка, схоже, розважалася, дивилася на Меніодаса і м’яко усміхалася. Він не відчував загрози.
- Знімай. - накази хазяйки такі м’які, що Меліодасу навіть здається, що він має вибір виконувати наказ, чи ні. Краще б все ж було жорстко… Меліодас встав, зняв з себе костюм. І кинув поруч на землю, і одразу впіймав погляд хазяйки. Один із її кутиків усміхнувся ширше… Щось не так?
- Сідай, чому стоїш. І мовчиш чому? - а, так, говорити. Він так довго мовчав, що тепер важко кожен раз озиватися…
- Так, хазяйка. - що ще тут казати? Вона ж цього очікує? Меліодас сидів і дивився на неї невідриваючись. Не тому, що йому наказали, так робити, а тому що міг. Меліодас намагався вкласти собі в голову, що ця дівчина зараз має над ним владу, намагався вбити собі у свідомість, вберегти себе від дурниць. Але в голову нав’язливо лізли думки про те, яка ж вона тендітна. І більше, аніж покарань і Притулку він наразі боявся їй нашкодити. Так і стояла перед очима картина, як кров з її пальця заливає йому язик. І, в принципі, це навіть збуджує, ту частину його душі, яка залишилась десь там, у степах… Чи йому так здавалось? Здається не лише її кров будить в ньому степового кота всередині… Але інша частина кричить і рветься назовні аби цю тендітну істоту вберегти і захистити, і ні в якому випадку не нашкодити їй, чи це все та ж сама кішка всередині? Він уже заплутався в своїх відчуттях, але його розтерзана душа відмовлялась розуміти лише одне… Що рятувати треба його самого, Меліодаса, і ні від кого іншого, як від неї, від цієї дівчини, всередині якої теж був хижак, але не такий, як Меліодас - холодний і терплячий, як спокійні води боліт…
- Ти ж не вечеряв?
- Ні, хазяйка.
- Вибачте, хазяйка! Я думала, що ви захочете, щоб він склав Вам компанію! - служниця виглядала зовсім розгубленою. Але не наляканою.
- Все вірно мислиш, Дана. Перестань вганяти себе у стан безпомічної дівчинки.
- Так… Просто я не дуже розумію… Вибачте. - хазяйка усміхнулась ширше.
- Отже, ти повечеряєш зі мною? - це що такий прихований наказ? З нею буде складно… Та й служниця, як видно накази намагається вгадувати. Ну, що ж… Це ж жінка, так?
- Так, якщо дозволите мені. - здається вгадав, хоче погратися з Меліодасом у якусь таку гру… Правила якої він ще не дуже добре розумів…
Дана обслужила хазяйку, і Меліодаса заодно, і вийшла з поклоном. Хазяйка теж більше не говорила. Їсти в компанії, за столом було незвично. Але Меліодас пам’ятав, як це. Він добре пам’ятав, він кожного дня повторював собі, як має бути насправді, леліяв в спогадах… Тому він пробував зараз відчути себе людиною, можливо ось вона і є… його невеличка перерва. Маленький шанс хоч трошки оговтатись…
Меліодас підняв голову від тарілки і наштовхнувся на вивчаючий погляд хазяйки.
Меліодас судорожно спробував зрозуміти, що від нього чекають. Але швидко збагнув - він не вгадає. І заспокоїв себе. І раз можна дивитись, то… Йому подобається її ніс. І губи. Вся така тендітна… Навіть у рисах обличчя.
Хазяйка йому усміхнулася і перевела погляд на їжу. Здається зараз вона вже у своїх думках була - далеко, її обличчя в моменті змінилось із якогось мякого грайливого виразу на зосереджений і холодний.
А одразу після вечері хазяйка встала, розвернулася і зникла за ширмою, в простір зліва від її «кабінета». А вийшла в нічній сорочці. Меліодас був впевнений, що це плаття для сна.
Потім пройшла мимо нього і зникла у ванній. Чути було, плескіт води з-під крану й інші звуки, що говорили про вечірній туалет.
А потім вийшла, солодко потягнулася і юркнула під ковдру, в ліжко. Меліодас розгубився. «Ну, в принципі, вона казала вважати зону для відпочину «своєю», так?». Але гадати довго не довелось. З ліжка почувся сонний голос:
- Ти теж приведи себе в порядок перед сном, якщо треба. - він зрадів. Тепер хоч ясно, що робити. Який же він жалюгідний, Меліодас і не підозрював, що став такий безпомічний без наказів… Стало гірко. Здається він знову мовчить, зловив себе Меліодас, але вже якось пізно відкликатися…
Він зайшов в ванну, і зробив, що зміг, не маючи щітки і всяких гігієнічних причандал, до яких уже встиг звикнути…
А коли вийшов з ванни, хазяйка неочікувано позвала його до себе, під ковдру.
- Обійми мене. - тихо просопіла Аніра. Здається вона зараз засне. Мелідас підсунувся ближче до її гарячого тіла. О, велика Кішка степів! Чому вона така маленька? Серце скажено зірвалось в галоп. Йому здавалося, що один не вірний рух і він її просто розчавить. Він акуратно, наскільки міг, обійняв її. Обережно. Ніс опинився в її волоссі, і він намагався не тривожити її сон, вдихав її запах. Йому здається? Чи вона пахне сонцем, високою пшеницею, і … може не степом, але свободою?
Здається Аніра усміхнулась.