Цей ранок був доволі сонячним, і вже почався з роботи якої було вдосталь, і навіть для Олеся й Соняха знайшлося щось.
Соня зашла до брата в кімнату, по традиції вже не стукаючи, і не спав, сидів розглядав листи, боячись відкрити. – Ей, Лев, ти говорив всім робота знайшлась, що мені робити?
— Хлопець не відриваючи погляду відповів серйозним голосом: – м, ну ти ж знаєш що одну з наших баз зі зброєю знайшли? Мені потрібно дізнатися чи залишилося хоч щось там, чи все винесли… Тобі вже не вперше прокрадись кудись, якщо-що можеш взяти пістолет, але патрони даремно не трать, або щось інше можеш взяти, там в шухляді пам’ятаю щось було… Ключі на тумбочці коло зеркальця. — Завдання для неї звучало просто, і можна було обійтись і без зброї впринципі, але так хотілось ще раз постріляти в воєнних. Но ключів на сказаному місці Левком не було, тоді й голову пришла думка що той забув закрити кабінет і все.
Але яке ж її здивування було коли побачила що з кабінету виходить ніхто інший як Олесь, ігнорячі всі питання в його сторону. Ну хоч ключі залишив їй, но яка ж падлюка! Настрій спортив, ще й зі своїм покер фейсом ходить і лиш бісить, типо такий холодний й неприступний.
Так, все, не трать час на нього, зразу до діла, до біса його. — Подумала Соня й пішла до виходу, хлопця на виду не було, і навіщо йому пістолет? Лев йому вообще дозволяв брати? Тоді відки ключі, вкрав?
***
Дівчина нарешті дішла, це був невеликий старий будинок, він охоронявся з того часу як знайшли там так звану заначку партійців, і зразу ж Сонях згадала слова що її зразу ж знайдуть і потрібно щось надійніше. Воєнних було мало, в середині може меньше ніж на вулиці. Обійшовши будівлю замітила що одне з вікон відчинине, правда на ньому москітна сітка, хм, там щось когось поселили?
Впринципі якщо залізти на дерево, потім на дах, то можна і до вікна, а там вже не проблема. Подумала Соня, і стала зразу ж діяти, обійшлося лиш царапинами коли залазила на дерево, дах був старий, але витримав її. Знявши сітку залізла усередину, декілька матрасів з часів ссср, залишки їжі, якийсь мусор і інший непотріб… Тут же більше було амуніції ніж зброї заховано, але зараз нічого, але була одна замкнута кімната. Було відчуття що там щось є, і була десь в неї шпилька, більш-менш вміла відмикати двері, і здається стало получатися, но зупинилась коли почула кроки в її сторону, помало обернулась і побачила незадоволеного воєнного який вже встиг дістати свій пістолет і направити на неї.
Ну все, мені кінець! А я навіть не встигла вбити когось з орків. — Тільки не судилось думкам здійснитись, через декілька секунд пролунав вистріл, але не в її голову, а в голову солдата. Її рятівником став Олесь з вкрай суворим лицем. – Ціла? – Пф, авжеж! Не потрібно було мене рятувати, я б сама… Хоча, добре, в цей момент так. Дай вгадаю, тебе Лев сюди послав? — Хлопець зітхнув і кинув їй пістолет в руки. – Ні, я тут по іншій причині, а тобі раджу лиш втікати звідси. – Ой-ой, які ми добродушні, що такого може статись, я на завданні доречі. – Тупий Лев, якщо відправив тебе сюди без нічого і нікого. І ти думаєш ніхто не почув вистріл? Там лиш один патрон, віддай пістолет назад Левку, а в мене ще тут є незакінчені справи.— Хлопець шумно видихнув намагаючись заспокоїтись, був сердитий трохи, виглядав доволі серйозно, і може трішки наляканий. — На цей раз Соня не стала суперечити і пішла, запихнувши пістолет в велику кишеню худі. От тільки не збиралась насправді лишати Олеся тут самого, хотіла дізнатися, що ж він приховує, як вообще заліз, відки другий пістолет який намагався приховати за спиною.
Хлопець пішов довгим коридором, неначе щось чи когось шукаючи. Дальше зайшов в одну з кімнат, і хтось там був, цей «хтось» говорив на українській, не дуже розібрала що іменно, от тільки що ясно було, Олеся він знав, но потім настигла пауза, спочатку Соня подумала що вони або договором або втікли, а прислухавшись і підійшовши ближе зрозуміла, що ті б’ються, але втручатись не хотіла, й вирішила піти на пошук іншого виходу, через який напевно ввійшов Олесь, но був він один, і це двері.
***
Звісно, розходжувати по вулиці з пістолетом погана ідея, но ніхто не подумає що така дівчинка як вона його вообще має, хотілось купити чогось сманенького, і гроші були, авжеж вкрадені у Лева, той не ображався, але іноді міг і покарати закривши в кімнаті або недозволивши йти на тренування.
Найкращим магазином був той де робила Саша, невеликий, колишній атб. Саші не було, були інші, але їй знайомі дівчата. Вибравши що хоче і получивши знижку пішла додому, здається всі пригоди вже за цей день закінчились… Но як тільки вишла замітила якогось парубка з гітарою який біг від солдатів, пощастило що без зброї. Но може там не гітара ніяка що за ним женуться? Все можливо, і тому Сонях побігла за ними, знала куди приблизно той прибіжить тою вулицею й пішла коротшим шляхом що з ним зустрітися. І вибір був правильний, хлопець весь спітнів уже й важко дихав, зупинився і став оглядатись. — підійшовши зі спини спитала: – пароль? — той поблимав очима не розуміючи. – Який ще пароль? – Не наш. — коротко відповіла дівчина, но якщо на українській мові то вже боятись нічого. Тоді може він просто не в курсі про партію? – Забудь, чому чмоні за тобою бігли? Що вже зробив? – Нічого такого! Просто українська їм не подобається… А я не можу на їх російській, вона звучить так неначе я напився вже, а мені чотирнадцять, який алкоголь? — Дівчина хіхікнула. – Як тебе звати, мене можеш Сонях, ну, або Соня. — Той усміхнувся. – Марко. — Трохи подумавши дівчина вирішила того запросити того до партії, якщо так можна назвати, буде йому більш безпечне місце. – Хей, ти ж знаєш про українців які проти росії, ну от я одна з них, хочеш до нас? Можемо надати прихисток. — Марко звидувався, але погодився. – Я б і не подумав що така красива дівчина може бути пов’язана з цим, але на моєму досвіді можу сказати що ви дужі сильні… – Навіть не знаю ображатись чи ні, в любому випадку вставай, а то знайти нас можуть!
***
Дорога була спокійною, вона змогла розговорити скромного хлопця. Він не з міста, а жив в одному селі турківського району. Вже так сталося що приїхав сюди з батьком, того посадили, а може й вбили, тому що подумали що він був одним з націоналістів, хоча йому було всеодно, сім’я Марка не була патріотами, і їм було байдуже, но Марк як мінімум розумів що жити під російським прапором це повне пекло. Якось виживає вже декілька місяців граючи на гітарі й співаючи якісь пісні і бігаючи по місту від всіх бажаючих його прибити.
От перед ними вже був будинок. Соні було трохи ніяково, але в той же час думала, ну що там статись може? Невже погано допомагати комусь? Лев же сам говорив що це можна і треба! Головне щоб не росіянець, таку свиноту в якісь раба навіть приносити погана ідея. Зайшовши всередину їх зразу зустрів Лев з Сергієм, ті говорили щось про зрадників, но одразу замовкли побачивши хлопця. — Левко спочатку роздивлявся його, а після заговорив: – Соня, ну скільки можна тобі говорити щоб ти безхатьків в дім не приносила. Тебе хоч як звати? — Марко почухав потилицю. – Марко, но всі кличуть Марк. – О,ну хоч на українській говориш. Но як ми можемо тобі довіряти? – Я його провірила вже! — Заявила Сонях, гордо піднявши підборіддя. – Та ти як каченя, Сонь. Ну добре, я тобі довіряю, за його шкуру будеш відповідати ти. А тепер йдіть.—Лев зразу обернувся до них спиною і тихо щось сказав Сергію, й після цього пішов до себе з видом неначе він знає де схована ядерна ракета. – Ну, це мій брат, Лев, він старше на мене на п’ять років, йому вже двадцять. Той чоловік Сергій, він у нас перекладач і якщо треба і доставляє ці листи. Тут не тільки живуть люди які відповідають за щось, а й звичайні, це я ж говорила? — хлопець кивнув. – Але ти цікаво розказуєш. Хто у вас ще є тут? — Соня усміхнулась. – З тих хто тут просто є, Олесь, хоча… Він же ж теж завдання получає, був до цього в іншій партії. Він у нас тут письменник, правда що пише ніхто не знає. Доречі я йому не довіряю, от я була на завданні, і знаєш кого я зустріла? Його! Головне Лев мене не слухає! А я ж його сестра! Гай йде до дупи… — Марк зітхнув, і вони зайшли в її кімнату, де продовжили розмову. – Можливо тобі потрібно зібрати докази? Якщо будеш без них, то й я б не дуже повірив, виглядає неначе просто він тобі не подобається. – Ну і де мені їх знайти? – Можливо якась річ чи ще щось… – Ну знаєш, він брав пістолет, не думаю що Лев йому дозволяв, але ж Лев подумає що це я його взяла… – Хм, а він здається насправді розумним, і спалився, але й доказів проти себе не має, но можливо він як письменник пише про те що зробив у себе десь в зошиті… — Соня задумалась, і справді, тоді потрібно його виманити з кімнати і тоді пошукати доказів, тільки двері він закриває на замок, ключ тільки один, і у власника кімнати. – О, точно кімнати… Та що коло мене зліва вільна, зараз тобі дам ключ. — Підійшовши до шафи стала шукати коробку, в ній було декілька ключів, на них намальовано числа, тобто до яких це кімнат. – Та-а-к, держи. Доречі де твоя гітара? – Я залишив в коридорі, мені лінь її носити туди-сюди. — В двері постукали, і зразу же зайшли, це був Лев. – Марк, можна в тебе гітару позичити? — Марк здивувався. –А ти вмієш грати? Струни металеві. – Вмію трохи, ну нічого, всеодно попробую. Сонь, ти вже розказувала йому про те що в нас і зустрічі для творчих людей є, як я пам’ятаю буде в понеділок, як мінімум так сказав Олесь. Там і письменники й музиканти і навіть художники. – Звучить дуже цікаво… Я правда не впевнений в тому чи зможу… — Його не сильно штурхнула в плече Сонях, й прошептіла: – це можливість за ним прослідкувати, й тим більше я зможу поритись в його речах… — Марк трохи зніяковів через те що відчував її подих, перевів погляд на Лева який дивився дещо дивно на них. – Я піду, хех… – Тоді тобі до Олеся, щоб не забув тебе покликати, прийдеться їхати в інше село, в місті не так безпечно, кожен раз в різному селі чи місті, щоб не знайшли. – Зрозумів, а де він? — Лев пожав плечами. – Можливо у себе, прийшов трохи підбитим, Ігор його підлатав. Ну, я піду вже. — І вийшов з кімнати.
***
Ранок понеділка. Вересень ставав більш холодним, а це значило що скоро на його місці буде жовтень.
Марк тільки прокинувся й пішов на пошуки Олеся. Той бігав на вулиці, а Лев вже задихався і щось пихтів. Почекавши ще п’ять хвилин поки ті закінчать підійшов до хлопця, той спочатку подивився не зовсім розуміючи а потім згадав. – Точно, в нас є година щоб зібратись, і ще пів, щоб дійти до автовокзалу й поїхати. – Добре, тоді я піду збиратись. – Іди, зустрінемось на вулиці. — Голос звучав доволі серйозно, хоча зараз і сам він виглядав так, напевно вжився в роль тренера, от Левко весь вспітнів і здається ледви рухає ногами. – Та щоб я ще раз займався з тобою спортом! У мене от-от ноги відваляться, і як ти тільки стільки пробіг і виглядаєш неначе й не бігав зовсім. – Возмущався він, но Олесю було всеодно. — За цим було звісно цікаво спостерігати Марку, але потрібно було йти, авжеж вистачилоби йому й десять хвилин, но якщо вже дали стільки часу то чому б і ні? Як раз поїсти можна, згадати як там грати композиції.
Зайти в свою кімнату йому не дала Соня. – Так коли їдете? Тим більше якщо всі будуть ходити по дому я не зможу відкрити двері, це ж дивно буде, репутацію портити не хочу. – М, ну через півтора години й менше вже. Так а що ти хотіла? – Нічого, мені нудно, от і все, а Лева уже встигли помучити. — Хлопець хіхікнув. – Тепер будеш мене мучити? Я хотів на гітарі зіграти. – О, покажеш як грати на ній? — Він кивнув і пропустив її вперед, дістав інструмент з чохла й сів на ліжко. – Дивись, права рука на струнах, ліва на ладах. Пальці напроти розетки. Звісно навіть якщо я все розкажу ти не зможеш зіграти, тут потрібно тренуватись, давай я краще зіграю. О, і доречі, струни рахуємо знизу догори. — Дівчина сіла коло нього й стала дивитись як його пальці перебирають струни, навіть не вникаючи що за пісня, на таке й правда можна залипнути. Тільки коли Марк пішов по другому кругу та стала слухати, і не тільки як той грає, співає доволі добре, голос не різав вуха, було приємно слухати.
Він грав колискову яку знав чудово, спокійна й не дуже довга, головне не така важка, для розминки підійде. Або вони не замітили як швидко час пролетів, або Олесь зайшов швидше до них, точніше до Марка. – Так, вставай вже, і йдемо, чим скоріше тим краще. — Марк видихнув і відклав гітару, повернувся до Соні й випадково врізався в її лице. – О-ой, пробач… — Було трохи ніяково, та й вона теж трохи розчервонілась. — Олесь цокнув. – Давайте закінчуйте свої шури-мури вже. – Йди в дупу Олесь! — Незадоволено крикнула Сонях, після чого вишла з кімнати спеціально штурхнувши його. Олесю було всеодно, закотив очі й театрально закрив рукою лице відображаючи стидобу. – Як дитина ій богу, ти ще довго там? Я можу і без тебе піти, але не думаю що це сподобається Леву. – Та йду вже! Йду!
— Вже і самого Марка той трохи бісив,поставивши гітару в чіхов взяв його й пішов за тим. По дорозі той сказав накинути на себе капюшон, щоб лице не дуже було видно, не зрозуміло навіщо, але той точно знає краще. Просидівши майже пів години в очікуванні транспорта, а потім три години дороги, й нарешті приїхали, дорога насправді була знайома, це було не так далеко від села де жив раніше, бував тут разок. Зупинка була трохи дивною, колись тут була мозаїка, і сама вона була зроблена з двух великих панелей під наклоном які роблять трикутник, всередині мозаїка, важко було зрозуміти що там колись було. Через дорогу були дома, минуле СТО яке закрили з приходом оркостану. Було тихо, не було жодної бродячої тваринки. Їх дорога була прямою, до місця якого називали «ливадою» трохи далі школа, яка нагадувала по стилю її, відрізнялись кольорами й розмірами, колись там панували синьо-жовні кольори, зараз же покрасили в триколор спортившм весь ремонт. Всередині ливади було на першому єтажі місце де й проводились вибори, трохи далі був вхід в актовий зал, великий, і сцена нормальна така. На другому ж єтажі була бібліотека і інші кімнати. Засмучував і той факт що колись при вході висіли плакати з небесною сотнею і іншиси людьми які віддали свої життя за Україну, тепер же лиш одна свастика і огидні лиця яких називають героями, но скоріше за все вони вбили тисячу невинних дітей, й не відчули вини за це ні скибки. Воєєних на виду не було, лиш звичайні цивільні, письменники переважно сиділи в бібліотеці, в секретній кімнаті в якій зберіглись ще українські книжки й можна було слідкувати чи не йду хтось, тим більше музиканти були доволі шумними особистостями. Місце Марка було як раз між музикантами, тут і дівчат і хлопців багато, різні інструменти і всі по своєму талановиті, здавалось куди там до них, но ці люди всі такі дружелюбні. Троє хлопців які теж грали на гітарі називали себе повстанцями, і співали пісні за часів УПА і ще були стрілецькі. Головний їх був Степан, мав грубий зошит де були записані різні пісні й акордами, що вразило Марка. Гратись не хотіло, лиш сидіти й слухати.
– Гей, відкривайте до свободи браму.
Кров’ю свячені золоті ключі.
Вулицями Лева веде свою кохану хлопець із лісу – місяць на плечі.
Гей! Не страшна нам ворогова страта, гей! одзовися, Батьку у віках. Хлопець із лісу гуляє нині свято. Хлопець із лісу на семи вогнях, Раз, два, три, хлопці із лісу. Раз, два, три, ми іще живі. Раз, два, три, ворогів до біса!
Лиш одна свобода на землі. Раз, два, три, хлопці із лісу. Раз, два, три, ми іще живі. Раз, два, три, ворогів до біса!
Лиш одна Вкраїна на землі…
Зіграли ті ще декілька пісень, поки їх не замінили інші музиканти, та й видно трохи устали. Марку хотілось з тими поговорити, й переписати текст з акордами деяких пісень, було важко переступити через себе, але зміг.
– Ей, привіт, я тут вперше… І вообще хотів попросити… — Договорити не дали. – Привіт! Яку з пісень? О, пробач що перебиваю, не раз до нас вже звертались такі як ти, не бійтеся хлопче, ми ні краплі не злі, як тебе звати? Думаю про нас ти вже зразу чув, я Степан, це Андрій й Микола. — Марко зніяковів, глибоко вдихнув і видихнув, сів до тих по блище, і зрозумів що йому нічим писати, ще й досі не сказав своє ім’я. – Я Марко! Жив в цьому ж районі, але декілька місяців назад поїхав в Львів і от недавно знайшов партійців, трохи було лячно, но як виявилось всі добрі, ну правда трохи мене не взлюбив очолювач партії… — Ті здивувались, але в хорошому сенсі. – О, тобто ти знайомий з ними, звісно знаєм що ті контактують з людьми, але не всім така честь випадає, хах, надіюсь нічого такого не зробить з тобою. – Та ні, не думаю що щось зробить, тим більше його сестра яка мене і знайшла не дасть цього зробити.
Трохи поговоривши ще з хлопцями Марко згадав про ціль заради якої тут і був, — Олесь тихо пройшовши до вихода піднявся по сходам наверх до бібліотеки. З бібліотеки лунали голоса, зайшов тихо щоб не мішати й сів на стілець коло дверей. Прийшов як раз вчасно, Олесь виглядав доволі розслаблено, встав і почав зачитувати з листа бумаги вірш.
– Звісно, не всім судилося бути патріотами, не всі мушуть любити країну в якій народились, тільки от покинувши її, більше гай не сміє називати себе українцем, він не знає традицій, забув українську колискову, що вже говорити про мову… Що там від українців в нього є, лиш одне походження. Гай і дальше кохає іншу країну та прославляє її, кожному своє в цьому житті. Звісно, патріотом можна бути й іншій країні, але заглянем правді в очі, більшість патріотів ні за яку обставину залишаться тут, на цій землі, і помруть на ній, але зато не під чужим прапором, десь на чужині де луна інший, не рідний гімн. Я вибрав свою долю, вона переплетана з цією країною, і якщо вже згину, то на батьківщині. — Йому похлопали, і в очах хлопця забігали іскорки щастя. Напевно подобається коли його хвалять, а ще більше напевно обговорювати. Інші тільки й погоджувалися з думками, або не зовсім, і не боялись висказати думку і випадково образити. Атмосфера була такою ж комфортною, вірші вже не розказували, стали обговорювати не менш цікаві теми, но різко все затихло. — Хтось закричав. – Шухер! Шухер! Десятка! — Всі хто був в кімнаті заметушились, а Олесь першим вийшов, залишивши бумаги, тоді вже Марко згадав і про свій інструмент який був коло нього. Якщо щось станеться, то вірші тут залишаться, но може ж взяти! І взяв, побіг вниз за іншими. Було тихо, лиш шепівся хтось. Нарешті хтось втямив що робити. – Народ! Ту залишатись не можна, потрібно втікати, но для цього потрібно відволікти хочаб половину воєнних, як сказали ті хто стояли на варті, у всіх є зброя при собі… Є бажаючі ризикнути? — З натовпу вийшло двійка хлопців і уже всім відомий Олесь, який був старше тих на років чотири, здається він зовсім страху лишився. Чи може тільки й мріє померти? Але від цього Марко ще більше його шанувати, насправді доволі талановитий й стриманий, ще й хоробрий… Вже й забути встиг слова Соняха. І знову голос того хлопця пролунав: – потрібен ще хтось! І через весь всій страх визвався Марко. Тут уже Олесь шоковано на нього глянув. – Ого, ну що ж, тоді пішли… Надіюсь не помремо, по моїм підрахункам двоє скоріше за все все ж підуть в будівлю, але нас багато більше. — І він знову затих, знову посерйознішав і вийшов на вулицю, зразу привернувши на себе увагу воєнних, крикнув їм щось і побіг, а за ним інші двоє хлопці, і от його вихід, ноги тремтіли, але було пізно відмовлятись. Відрахувавши до трьох побіг. – Слава Україні! — Пролунав вистріл, здається пролетів в декількох сантиметрах від його руки. Ком в горлі застряг, чув як інші щось кричать, розчув тільки що треба бігти здається до мосту но перед цим заплутати їх, а плутати можна лиш біля школи, там і кущі і трава…
***
Він не знав вже скільки біг, не відчував уже ніг, і через адреналін здається сил було нескінченність як у нього, так і у тих хто його переслідував. І от знову перед ним ці хащі, внизу потік і болото, падати боляче, а міст зруйнований, лиш один вихід — стрибати! Минулі рази ще мвг якось повернутися, але зараз не відвертиться, видихнувши повітря з грудей з розбігу стрибнув і майже долетів, зміг схопитись за гілку якогось куща й вибратися, і в цю секунду знову вистріл, навіть не один, і можливо не хибні, Марко вже не відчував ні болю, ні своїх кінцівок, здається ті відстали і можна йти до місця зустрічі. От тільки на пів шляху впав голосно видихнувши, здається на деякий час був безпритямний, бо коли розплющив очі коло нього вже хтось стояв, якась дівчина, протягнула пляшку води, дивлячись на нього схвильовано. Піднявшись на ліктях прийняв воду, здається випив більше половини. – Спасибі… А де інші? — Вона пожала плечами. – Думаю тебе десь чекають, темніє вже, ви мусите заночувати тут. – Мені потрібно знайти Олеся… Після цього я зможу і піти кудись. — Знову кроки, на цей раз це був той кого він згадав мить тому. – От ти де, чому так довго? – Вони ніяк не хотіли відставати, все бігли за мною… — Той хмикнув. – Напевно ти просто не вмієш їх плутати, авжеж замучив тих трьох солдат, але і себе заодно, а це вже погано, ти один, а у них може бути підкріплення, щоб ти в такому випадку би робив? Вставай, я знайшов де нам переночувати, рано вставати. – Говориш як до дитини! Но я ж всеодно виконав те потрібно було… — Но відповіді не було, той лиш пришвидшився, а пройти мусили через кладовище. Виглядало закинуто, були як старі могили, так і нові, а ще ну дуже насправді старі… Від нудьги читав призвіща й імена. Чи можна вважати що цим людям пощастило? З одної сторони вони не побачили того що бачив Марк чи ще хтось, з іншої бачили й інші ситуації, жили в ссср. Нарешті вони вишли з цього моторошного місця, й Олесь знову заговорив: – поки ти спав я вже прибіг й договорився за прихисток на ніч, та людина забрала твою гітару, коли дійдем забереш її назад. І доречі після такого небезпечно спати у когось вдома, так що будем спати в купі сіна, на щастя не під відкритим небом. – Звучить колюче.. — Олесь слабо посміхнувся. –А тобі вже не вперше напевно там спати? – Ну ні, я спав там один раз тільки, а потім батьки сварились що я там сіно топчу. Авжеж коли цого туди завозять топтапти потрібно, але потім це не дуже потрібно й корисно.
***
Ранок був холодний, і не сказати що він виспався в купі сіна… Ця поїздка вже його дістала, і вже потрібно їхати назад, а Олесь на цей раз не спішив, ще й вирішив в магазин зайти, і відки в нього стільки грошей й сил! Маршрутку чекали хвилин з десять, їхати майже стільки ж скільки в минулий раз, а ще потрібно було йти в інший кінець міста, слава богу що набрався сил поки їхав. Зустрів їх Лев. – Ви повернулись! Цілі? Здорові? Як час провели? – Взагалом нормально, якщо закрити очі на те що нас знайшли і ми добряче набігались з Марком. – Та я думав що в мене серце зараз вистрибне з грудей! — Доповнив уже сам Марк слова Олеся.— Лев же посміявся з них, і провів тих на кухню, ну хоч зараз сили відновлять..
***
– Ну от, а я йому говорю! Не лізу я нідокого, я лише кошеня хотіла дістати, от уявляеш Саш, М’ята заліза в кімнату Олеся і той не побачивши її закрив їх. Бідне кошеня… — Саша уважно слухала Соню. – А як ти дізналась що М’ята вообще там є? – Ну по перше! — Заявила Соня – М’яти нігде не було, на вулиці не могла бути, я її шукала. А по друге вона мявкала і скребла двері, ще й її подруга Лексі скулила. Ти доречі вже знайшла їм дім? — Дівчина трохи посумнішала. – На жаль ні… Але я все ще шукаю, тримаю надію що їх двох візьмуть й не розлучать, не дивлячись на те що це кіт й собака, вони товаришують й звикли одна до одної.
В розмову вмішався Ігор. – Ей, друзі, ви ж шукали прихисток для звірят, я знайшов один притулок, їм простіше буде ніж нам… Вже писав їм, і можуть зразу почати пошук сім’ї.
В цю ж мить в кімнату влітає Дмитро з Лексі. – Ей! Дивіться чому я її навчив. Лексі, Слава Україні! — Щеня тявкнуло. — А Діма зразу ж пояснив. – Це типо команда голос. Може все ж залишимо їх, а? Дайте більше часу я і кошеня навчу так само! — Саша відпила кави і зітхнула. – Будьте трохи серйозніші,так Ігор, твій варіант краще, тварини це насправді великий обов’язок, потім буде ваще, а у нас часу немає, в щр станеться якщо ти загинеш? Вони ж будуть твоїм обов’язком… – Ех! Ви ніколи не розуміли мене — Хлопець зробив вигляд що засмучений, а заспокоїв його лиш підзатильник від Ігора. Здається у хлопців уже своя трагедія починається…
– Ну ні, Сонях, потрібно правда щось робити, все ж давай їх віддамо, знаю що тобі подобається М’ята, але пройде час і ти забудеш її. І Діма Лексі. – Я знаю… — Тихо пробубніла та й різко вирівнялась. – О! Хто повернувся до нас! — На перший погляд усталі й вимотані Олесь з Марком зашли на кухню, взяли порцію якоїсь каші й стали їсти. Як тільки Марко доїв Соня притягнула його до себе в кімнату. – Ну що там! Розказуй. – Ти перша! — Заявив хлопець, і упав на ліжко розвалившись. – Ей! Ліжко мені замастиш, від тебе тхне чимусь. – Це запах природи, ти просто ніколи в селі не була, тобі не зрозуміти. — Соня нахмурилась. – Ти що? В себе повірив, зараз як трісну! Давай по хорошому розказуй що і як, а далі я! – А бити мене не треба! Розкажу я, розкажу…
Після короткого переказу почала Сонях.
**
Ті поїхали, а Сонях майже зразу стала намагатися пробратися в кімнату Олеся, но вічно хтось заважав, від Лексі, до Левка. Потрібно було дочекатись обіду й його кінця, в такий час всі сидять по кімнатам. Дочекатись було важко, але можна було хоч з Лексою і Дімою пограти, і не зрозуміло хто тут ще за м’ячем бігає, Лексі, чи вони.
Нарешті, всі сидять по кімнатам, от тільки не зрозуміло коли ті повернуться. Намагалась відкрити двері хвилин з десять, і тут ззаду знову хтось стоїть. – Ти що там робиш? — Соня відстрибнула від дверей і неведимку якою відкривала двері упала коло ніг Лева, той її підняв і надів. – О, спасибі, як раз волосся в очі не буде лізти. – Е-ей! Це моє! Якщо тобі так треба купи собі, у мене волосся довше. – Ні! Ти нею робиш те що неможна, це порушує правила, що ти там хочеш знайти? — Вона видихнула й обперлась об двері, й відчула що щось скряблось. – А де М’ята? – М’ята? — Хлопець здається не зрозумів, а коли сам доторкнувся до дверей то теж відчув що щось царапає двері. – Мені здається чи вона там? — Це стало ідеальним виправданням для Соняха, заодно може пошукає докази проти цього письменника. – А я про що! Давай сюди невидимку, я кошеня звільню, вона точно їсти хоче. — Невидимку віддали, двері було успішно відчинені, а кошеня звільнено й вручено на руки Лева зі словами «йди покорми!» у неї було декілька хвилин щоб все обнишпорити, і все почалось з шухляд, листи бумаг, списані, але нічого справді потрібного. Під ліжком була сумка з нерозібраними речами до сих пір. Але й там нічого, звичайний одяг, правда от що вона замітила це плями схожі на кров на одній з сведрів. — І деж мені шукати той зошит, я вже все облазила! — думала Соня, і згадала що колись в одному серіалі бачила що ховали подібні речі під матрасом. І ця догадка була вірною, він пережив здається і вогонь і воду, був дуже пошарпаний й грязний, кути листочків погнуті. – От таке в тебе лице Олесь… — Хіхікнула дівчина, почавши листати зошит, перші листи були за 2019-2020, вставлені і і ні, деякі просто випадали вже. Зацікавив же її 2022, починаючи з 24 лютого все стало більш сумним, а в 2023 ще гірше. Багато чого закреслено, вирвано й просто спалено. Та що в нього там сталось!
Лиш один вірш змогла розібрати.
«Біль не поганий, не дивлячись на все пережите ти стаєш тим ким мусив бути, я натворив багато чого, але знайшов те, чого мені не вихватало – себе. Такий вже я, безємоційний, жорсткий й брехливий.
Но іноді мені здається я роблю не правильно. » — Останнє речення було закреслено, але зрозуміло. Сам він і признався! Але здається, все ще в собі не розібрався і намагається не впасти в більшу яму смутку, в попередніх записах було згадувалось і про психологів і про заглушування болі різними способами, від заїдання до спроб самовипилу. Правда напряму не сказано. І ще зацікавив запис з згадкою про вбивство, але вона не встигла про читати його, окликвнув її Лев, і зошит повернувся на місце. От тільки тепер всі думки в цьому, треба пізніше прийти сюди й дочитати, або хочаб одну сторінку вирвати… Там точно є компромати!
****
– Ну і напевно ти подумав що я пішла туди й взяла те що потрібно, але ні! Лев падлюка така не дав мені це зробити! – Але як мінімум ти тепер знаєш що у нього все не так біло й пухнасто в минулому. — Проговорив Марко задумливим голосом. – Так, но який сенс якщо немає доказів, можливо колись він ще раз себе видасть… Але вже Леву чи іншим, їм то точно повірять а не мені. Но це ж не чесно… — Хлопець поклав свою руку їй на плече. – Зато я тобі вірю, і завжди буду радий допомогти.– І за це спасибі тобі, я ціную таке… — Вона усміхнулась. І через деякий час ті розішлись. Соня вирішила далі слідкувати за Олесем. Той говорив з Сашою, а після вийшов з якимись речами на вулицю, й прийшов до місця де було багаття, назбирав трохи хмизу й коли вогонб горів в всю, кинутив ті лахи, і воно було їй знайомо… Невже російська уніформа? Пазл по трохи став складатись, а доказів було лиш слова. Но можливо можна якось Олеся вивести на чисту воду. – Я знала що з тобою все не чисто! — Той вздрогнув, а після цього нерозуміючи на нього подивився. – З чого ти взяла що це моє, я міг і вкрасти її, тим більше якби я був зрадником, вас би давно знайшли й убили, і я б не став відволікати своїх так званих союзників щоб звичайні люди могли втікти поки їх не замітили. І міг вже позбутись твого Марка, тим більше вже тебе рятувати. — Соня важко видихнула, запах диму був неприємним. – Припустимо, але як тоді ти зайшов в той будинок, і навіщо прийшов! – Ну як як? Через двері, у мене було несправжнє посвідчення, правду? У мене були знайомий який сюди приїхав, і ми з ним побились як раз через наші погляди, він проросійська свинота! Такі як він не мають права жити… — Останнє було зказано тихо, але дівчина всеодно почула. – Навіть якщо і так, яке право ти маєш вирішувати кому жити, а кому, ні? — Хлопець на декілька секунд змінився в лиці, нахмурився, і відвів погляд кудись в сторону, а через хвилину кинув якийсь зошит. – Але горить красиво, правда? – Ну, так… — не розуміючи до цього тут це погодилась, но може щось і розкаже.— А він продовжив. – Я знаю що ти була в моїй кімнаті, добре пам’ятаю як все стояло, ще й листок випав з зошита, могла хоч все поскладати ща собою, якщо берешся за розслідування і проникаєш кудись. І як тобі та інформація яку ти дізналась, це те що ти хотіла? — Він сів і взяв палку, став нею тикати в форму яка помало горіла. – От чорт… Знаєш, я не все прочитала, і думаю багато чого пропустила. Но якщо вже говориш, то будь добрий, розкажи які чорти його носили що він такий спаплюжений! — Олесь хмикнув. – Такі. А чесно, думаю ти читала про психологів, самовипил, руйнування чогось, допомагало хоч трохи уняти пил, і не тільки… Но ти молодець, ніхто і подумав, а ти зразу взялась за пошуки правди, но чи ця інформація дала щось тобі? Потрібні докази? От, вони говорять яснішим вогнем, бери що треба й неси куди треба. — І хитро посміхнувся. — А до Соні дійшло, це ж той зошит! Він справді його так просто спалив? Просто знущається над нею! –Знаєш, я не впевнена що у тебе все нормально з психікою… Як ти вообще так просто спалив цей зошит? – Ха-ха, ну я теж не впевнений, ти й не уявляєш що я бачив і що робив. А зошит… Минуле це прокляття теперішнього, йому долею приписано горіти в небутті, воно мене преслідує. Слідує хвіст за хвіст, і майже наздогнала, а я устав, устав страждати й тонути в спогадах минулого, і раз і назавжди покінчив з цим. Я стер це на бумазі, але ще довго не забуде світ злодіяння мої , я поплачусь за все обов’язково, з приходу ранку, згину, малого сліду за собою не залишивши…