Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Непоказний хлопець років двадцяти корпів над вивченням багатоскладового заклинання. Воно було дуже цікавим і складним, чим дарувало чарівнику вагон захоплення і ентузіазму.
Джон Тейлор - ім’я хлопчини з блискучими від збудження очима - нещодавно закінчив Гоґвортську школу чарів і чаклунства в третьому поколінні. Його бабуся з дідусем вважаються маглокровними, зате його вже не торкаються ті забобони. Втім, нікого з його родини не торкалося, бо їм було начхати на оточення. Уся сім’я поголовно навчалася на Рейвенкові і входила у склад найвідбитіших і схиблених на знаннях зубрил. Їм, здебільшого, навіть сім’я та родинні зв’язки були побічними. Так що Джон не пізнав батьківського кохання, нехай і звик до цього.
Зовнішність чарівника була непоказною, що не схиляло до привернення уваги потенційних друзів і товаришів. Таких називають «книжковими хробаками» та задохликами. Стосовно Джона ці слова були дуже доречними. А також сумнівним досягненням чарівника було те, що за весь рік він міг сказати менше тисячі слів, не рахуючи відповідей на іспитах та уроках. Куди більше дивувало і захоплювало його вміння працювати з магією, а також невичерпний потік енергії та ентузіазму щодо її вивчення. Він був би улюбленцем викладачів, пам’ятай вони про нього.
Передчуваючи кінець навчання в Гоґвортсі й закриття шкільної бібліотеки для нього назавжди, він активно став копіювати копійоване і диктувати власноруч зачарованим пір’ям, що самі пишуть, книги, зачаровані на заборону копіювання. Тепер, через два роки та сім місяців, він закінчив вивчення всіх набраних ним копій.
Думати про майбутнє було нестерпно. Майстри та Гільдії вимагають за навчання нечувані суми грошей, а якщо безкоштовно, то потім ще півжиття доведеться працювати в кабалі, сподіваючись, що хоча б його нащадкам не доведеться працювати, як йому.
І добре б у нього був талант до якоїсь магічної дисципліни, так ні. У його сім’ї ще немає жодного родового Дару, щоб було простіше. А Джону подобалася магія в багатьох її проявах, тому він і вивчав усе, до чого міг дістати. Він був багатопрофільним магом, але таких у світі багацька, хай і не настільки універсальних, як він. Але справи це не змінює.
У Міністерство Магії потикатися немає сенсу — там і так надлишок персоналу, та й по знайомству все. Аврорат - магічний аналог поліції - явно не для нього, він спочине навіки від стусану, не кажучи вже про бойову магію. Лікарня Св.Мунго — у нього, хоч як це дивно, була алергія на темну магію і прокляття. Рідкісний випадок, між іншим.
Чи скористатися чарами, що він вивчив, та й відкрити свій малий бізнес? Ага, звичайно, тільки спробуй посунути всіх тих зубрів на Косій Алеї або Хогсміді, й отримаєш Жаляще в зад. Як мінімум. Усі ніші зайняті. Магічна Британія - закрите місце, де кожен чарівник має своє місце.
Залишалося лише, як і його батькам, займатися науковою діяльністю та сподіватися, що наукові статті та їхні невеликі відкриття дозволять заробити достатньо грошей на життя.
І так, потикатися до маглів не можна. Маги при Короні і просто поліції пильнують. Адже там було б легко заробити.
Загалом, Джон Тейлор жив до того моменту, поки він мав хоча б щось, що можна вивчати. І ось, коли багатоскладове заклинання було розібрано, проаналізовано та найцікавіше записано, хлопець усвідомив жахливе. Ціль життя… закінчена? Він вивчив, що міг. Далі дороги закриті.
Немов одна маленька піщинка на пляжі, пташеня в небесах, він усвідомив, що світ великий. А для нього немає місця. Несподівано Джон відчув себе зайвим. Було зроблено колосальну кількість роботи, витрачено багато зусиль і часу… заради чого? Навіщо все це було? Він, беззастережно, щасливий під час процесу, але зараз…
- Потрібно знайти собі роботу. Чи справу житття.
Тяжке зітхання одинаки розрізало тишу його комірчини, заваленої стосами паперу і книг.
***
Роботи немає, гроші скінчилися. Продав усі книги та свої записи. За чарівний товар без ліцензії його оштрафували. Довелося віддати свою маленьку квартирку.
Тепер він бідний, без дому та мети в житті. Такі зазвичай йдуть у Лютний.
Варто йому зробити туди крок… Його вбили.
Так закінчилося життя того, хто любив Магію як найближчу й ріднішу істоту на світі.
***
Причини влучення в інший світ були Джону невідомі. Він міг лише радіти, що в цьому, на диво, мальовничому та барвистому світі була улюблена ним магія, адже він бачив чудову тварину, що випромінювала полум’я. Хто знає, можливо, сама суть Магії пошкодувала його, її фаната, і відправила в кращий світ?
Прийшов до тями він на узліссі дивовижного лісу, звідки було видно чи то сільце, чи то селище.
Дихалося хлопцеві надзвичайно легко. Навіть трохи смачно.
«Як повітря може бути настільки приємним? Здається, що коли дихаю, мені стає добре, ніби поїв».
Після штрафу та початку його чорної смуги у житті він практично не їв. Не вмій він прискорювати зростання рослин… Без його овочевої дієти він не вижив би. Точніше, прожив би менше.
- Ха-а-ах. Я помер. Ха-ха.
«Помер! Я навіть жодного прокльону не знаю, аби висловитися! Потрібно було хоч підслухати в когось. Втім, яке мені діло? Викладачі говорили, лаятися погано, та й добре».
Усвідомлювати свою смерть там і життя тут, паралельно насолоджуючись чудовим повітрям, було надзвичайно просто. Ось просто взяв та усвідомив. Без накручувань та роздумів. Це вже сталося. А на тому світі нічого його не тримало. Батьки?.. Щойно йому виповнилося вісімнадцять, вони випнули його з дому, кинувши на прощання мішок з галеонами, на які він і жив ці два з половиною роки. Він їм щиро вдячний за все те, що вони для нього зробили. Як сусідам…
«Хоч я й у, очевидно, іншому світі (така флора, фауна і явно не маглівське місто), проблеми не зникли. Грошей та житла немає. Цілі також. І все-таки, до чого тут добре».
Хлопець розслаблено напівлежав, спершись на дерево. Пролежав п’ять, десять хвилин і раптом різко підстрибнув, стаючи на ноги.
- Магія!
Потрібно перевірити, чи має він магію!
Одяг на його тілі явно належав не йому. Це була проста сорочка та шорти, приємних пастельних тонів. У кишені опинилося яблуко. А палички не було.
Це дуже розчарувало Джона, проте він був не собою, якби не навчився магії невербальної і безпалочкової. Шкода тільки, що це поширювалося на дрібні чари, на кшталт Темпуса, Люмоса, Агуаменті і ще пари не дуже вражаючих, на кшталт Чистки.
- Люмос.
Маленька кулька світла з’явилася на кінці пальця хлопця, проте той, замість того, щоб радіти, лише спохмурнів.
»Не зрозумів».
- Нокс. Люмос.
З’явилася та сама кулька.
«Я не відчуваючи відтоку магії. Зазвичай, коли чаклуєш і зосереджуєшся, можна відчути, як з грудної клітки рухається потік магії, проходячи через руку і паличку, формуючи заклинання. А зараз? Де потік? Чому світло просто з’являється? Потрібно ще поекспериментувати».
Наступні дві спроби нічого не дали. Хіба що дізнався, що невербальний та безпалочковий Люмос все одно не дає звичного почуття.
Втретє він спробував збільшити кількість магії в заклинання замість стандартного.
- Люмос.
Кулька світла ріс. Він уже більший за кота. Більше собаки. Більше за нього! Але відплив магії не відчувається, як і втоми. Коли кулька світла в діаметрі стала перевищувати три метри, Джон вирішив спробувати інші чари.
- Нокс. Агуаменті!
Величезна кількість води з’явилася зверху і полилася на дерева. Начебто десь у небі був водоспад: вода лилася нескінченним потоком. Вже вилилося щонайменше сто кубометрів води, і він втомився. Втомився тримати руки.
Хотілося сісти і обмозгувати те, що сталося. Правда, довелося шукати інше місце, бо тепер усе мокре.
Розмірковував Джон трохи, віддавши перевагу медитації. Тільки тоді все стало зрозуміліше. В оточенні було багато магії. У нього магії було більше. Через те, що чари досить прості, магії береться не так багато, і вона вже відновилася. Швидкість наповнення джерела магією не порівняти з тією, що була в минулому житті. Хоча там він із першого курсу став збільшувати як свій обсяг магії, і швидкість її відновлення. Його праця… перейшла з ним? Це було не дарма.
Стало настільки приємно, що рідкісна для нього усмішка з’явилася на обличчі.
Після ще кількох годин експериментів, Джон був приємно здивований. Точніше навіть сказати, щасливий і здивований. Усі чари, які він вивчив у минулому житті, могли бути успішно застосовані тут. Без палички. А слова загалом не дуже важливі. Замість «Агуамента» він міг просто сказати «Вода», і та з’являлася. А ось заклинання зовсім без слів стали даватися важче. Це Люмосу все одно, а ось складним….
Невідомо, скільки б він міг продовжувати експерименти, але до нього дійшли. Він так поглибився у досліди своєї магії, що зовсім не помітив гості, що прийшла з ближнього селища.
- Джонні! Досить своєю магією балуватися! Прощальний бенкет вже! Усі зібралися з тобою попрощатися, а тебе, головної зірки, нема! Пішли-пішли, ще встигнеш світлячків своїх попускати.
Дівчина, що дивно виглядала, на погляд Джона, підхопила його під руку і з дивовижною силою потягла в селище.
А він не міг відвести від неї погляду. Яскраво рожеве волосся! Довге, аж до талії, хвилясте темно-рожеве волосся було надзвичайно яскравим. А груди вже четвертого розміру!
»Який жах».
Не звиклому не те що до дівчат — до людей! — Джонові було погано. Він, звичайно, бачив у Гоґвортсі чи на Алеї багато дівчат, але таких! З такими! Ні не бачив.
Вже проходячи по малому селищу, можна було побачити, що дівчата та жінки мали також чималі форми. А вже волосся і у чоловіків, і у жінок були абсолютно різні. Можна було б подумати, що це зілля або фарба, але навіть у літніх людей і дітей були незвичайні кольори!
Стає все дивовижніше й химерніше!
Поки йшов, брав до уваги зовнішність та побут місцевих людей. Їздять у каретах, отже, пішли не так далеко від Магічної Британії, з іншого боку, одна дівчинка мала навушники, що належить до здобутків маглів. Чудовий світ, але від цього ще цікавіше. Яка ж магія тутешніх?
«Цікава зовнішність тут у людей. І я потрапив у чиєсь тіло, а не своє. Трохи нескладна постать, та й енергії більше. У мене ніколи не було таких накачаних рук та ніг. Хоча, якщо згадати місцевий народ, я зовсім не виділяюсь. Але маю м’язи! У мене! Блискуче. О. Якщо згадати, то я не знаю власної зовнішності. Потрібно буде глянути».
Джон помічав усе, що можливо. Шлях йому здався дуже коротким. Вони стояли перед будинком, напис якого говорив: «Притулок тітоньки На-На».
- Тільки подумати, Джонні, завтра ти вже нас покинеш. Але ти можеш не переживати! У тебе гарна магія, будь-яка гільдія прийме тебе з радістю! Ти тільки остерігайся темних. А, тітонька все одно від усього застереже. Давай-давай, пішли швидше! Усі вже чекають! Бенкет на весь світ вже накритий, швидше, ну!
«Ти сама зупинилася, сама поговорила і тепер мене ще й підганяєш… Втім, цікава інформація. Цей Джонні також був магом. А раніше вона говорила про світлячків. Поки що мало інформації не лише про світ, а й про тутешню магію та чарівників. Одне ясно. Збори магів називають гільдіями. Є світлі та темні. Навіть напружуватися не варто, щоб зрозуміти, що собою представляють темні. Мені однозначно не до них. Не знаю, що щодо Джонні, але мене вони приб’ють, як у Лютному…»
«Пиром на весь світ» виявилися накриті різною їжею два невеликі столики і орава дітей від п’яти до тринадцяти років. Усього їх було дванадцять, крім Джона і дівчини. Варто їм присісти — його посадили на чолі як винуватця урочистості — як з-за дверей вийшла круглолиця бабуся з черговою стравою, з по-справжньому добрими очима та яскравою усмішкою. Всі діти радісно посміхнулися і почали махати руками, покрикуючи: «Бабулю Нано! Скоріше сюди!»
«Не така вже вона і тітонька, як значилося у написі притулку. Отож, він уже старий».
Однак, це було не все. Варто старенькій сісти, як з тих самих дверей вийшла схожа на неї жінка з глечиком. Вона грізно зиркнула на всіх, і одразу настала тиша. А на Джона наринула ностальгія за професором Макґонеґел. Дочка Нани поставила свою ношу на і так вельми забитий їжею стіл, розлила кожному по компоту чи соку і почала говорити. Варто визнати, що мова була скоріше зведенням правил і застережень. До темних гільдій не сунься, чарівникам не докучай і вже тим більше не провокуй їх. Знайди роботу, дівчину, побудуй чи купи будинок. Якщо вийде, допоможи чим зможеш притулку та миру загалом. Але це так, якщо вийде. Наприкінці установки вона трохи збилася. Все, що треба сказати, сказала, а добра побажати забула!
— …Ну й не хворій.
Діти, що вже закінчили їсти і пити, стали куняти. Мова тітоньки трохи підзатрималася, чим нікого не здивувала. Мабуть, усі звикли до такого розкладу. Крім нього. Він уважно слухав повчання дорослої людини. Він випив сік, який налила йому ще тітонька, як його склянку знову наповнили. Це бабуся Нана, яка теж хотіла сказати.
«А поїсти…»
Благо, старенька божа кульбаба говорила небагато. Відносно. Тут уже були саме побажання, а не цілі, як ставила її дочка. Це була справді тепла прощальна вечеря. А Джон намагався зрозуміти нове для нього почуття. Особливо в той момент, коли настали обіймашки. Бабуся м’яко прийняла його, погладивши по голові, побажавши наприкінці безпеки, і пішла до себе. Вона страшенно втомилася за день. А далі повалили всі діти, які вже практично заснули. Їм скоро треба було йти спати в ліжко, тому вони як могли відтягували цей момент, нехай і страшенно хотіли спати. Діти.
Не інакше як від шоку Джон не лише не втік від натовпу, а й запропонував допомогу у збиранні. Тітонька теж була втомлена, тому погодилася.
- Чистка. Прибирання.
Варто було перейменованим заклинанням зірватися з його губ і дати послання магією, як весь брудний посуд очистився і покотився по місцях. А їдальня та кухня в раз позбулися абсолютно будь-яких плям та бруду. Так кімнати не сяяли з самого ремонту, що пройшов років п’ять тому. Вбирання звичайно робили, але відмити що-небудь вже не мали змоги.
Джонові спати не хотілося. Тому він вирішив пройтися територією притулку і поновити все, що міг. Він не знає, що трапилося з початковим Джонні. Чи загинув той, віддавши своє тіло йому, чи напортачив із магією… Він не знає. Жодних знань про світ навколо немає. Тому він вирішив хоч так віддячити добрій бабусі і суворій, але дбайливій тітоньці. Да й хоч так віддячити хлопцеві, що надав йому своє тіло…
За час прогулянки Джон оновив зовнішні стіни та загальнодоступні кімнати притулку, паркан поміняв і пофарбував, вічною трансфігурацією зробив подобу гойдалок та гірки, які колись бачив у світі простеців. Звичайно, все зроблено магією. То справді був вражаючий фронт роботи. Джонні навіть втомився. Тільки зрозуміти не міг, втомився все ж таки фізично чи магічно? Чи у цьому світі це пов’язано?
Зрештою, виростивши трохи яблунь (заввишки до його талії) з насіння того яблука у штанях, він подався спати. Добре хоч, що кімнати з іменними табличками, і питати, де йому провести ніч, не треба було. У кімнаті було дзеркало, але хлопець хотів спати більше ніж побачити свою зовнішність.
- Хррр.
Прокинувся Джон годині о сьомій. Півгодини відтворював в пам’яті й розбирав минулий день. Формував у себе в голові список питань, які варто поставити, доки поряд є однозначно позитивно налаштовані до нього люди.
Коли він залишався для збирання посуду, то чув краєм вуха, що підйом о восьмій. Він ще мав трохи часу для розмови, а от на медитацію немає. Нічого, ще надолужить.
Спустившись на кухню, він зустрів того, хто йому був потрібен. Бабуся Нана з незрозумілими Джону емоціями розглядала свою рідну кухню.
- Ах, Джонні, ранок добрий. Чи бачив ти, як стало тут чисто? Це просто диво.
- Це магія.
- Магія чистоти? Але ж у нас немає таких магів. Невже хто замовив їхні послуги? - Похитала головою Нана, підходячи до холодильника і забираючи звідти продукти.
— А багато… видів магії?
- Ну звичайно! Шануй, на все є. Он на прибирання є, магія слова, світла, малювання, будівництва, природи, дерева… Та багато їх. Он твоя магія світлячків теж гарна. Не магія світла, не дотягує, але ти можеш не переживати, любий. Твої світлячки будуть дуже популярні у влади. Як нічне свято яке буде, так і покличуть. Прекрасна магія, як ніяк. А вже яка романтика! На весілля, вечірки побачення запрошуватимуть стільки, що й забудеш, як світлий день виглядає. Ох, ну що це я, пригощайся.
Сендвічі та чай. Поставивши і собі тарілку манної каші, вона сіла навпроти хлопця. Спостерігаючи, як він поглинає їжу, та, посміхаючись, потихеньку теж їла.
- Ти вже такий дорослий, малюк Джонні. Ти вже пробач, але багато дорогоцінних дати тобі в дорогу не можемо. — Щойно він закінчив їсти, як вона потяглася в кишеню і дістала зв’язку купюр. — Тут п’ятнадцять тисяч, спочатку має вистачити. Ти уж приклади зусиль, й відразу знайди гільдію до душі чи просто роботу. Для одинаків теж є стенди із завданнями, але гільдія все ж таки краще.
- Дякую, бабусю Нано. А чим погані стенди?
— Мм, я далека від гільдій, дорогий, але ніби подейкують, що гільдії перевіряють завдання і видають те, що підходить найкраще. І захист дати можуть. Чим популярніша і сильніша гільдія, тим краще для тебе. Але не женись за кращим, іди туди, куди велить серце. Не завжди те, що найкраще, може бути твоїм. Послухай стареньку, не шукай неприємностей.
- Добре. — Джон розуміє, що йому вже час. Але в його голові стільки запитань. Запитати цінність цих дорогоцінних? Це можна і на ринку побачити. Інформацію про гільдії? Вона сама сказала, що далека від них. Що ж, якщо так… — А не знаєте, де є гарна міська бібліотека?
Запитувати про найближчі міста буде надто недалекоглядно. Підозрювально. Йому вже йти час, не варто змушувати їх турбуватися. Вони виростили Джонні. Нехай і не його самого, але завдяки цьому він досить добре розпочав свій шлях у цьому світі.
— Тут недалеко, з більш менш великих є міста Ошибана, Конюшина і Магнолія. Ось в останню краще йти. Це місто процвітало в Магії ще з давньої ери. Там і книги збереглися краще, ніж в інших. І, звичайно, у столиці, Крокусі, краща бібліотека! Ну і йти, і їхати до неї далеко.
— Зрозумів, дякую за все, бабуся Нано. Я піду візьму речі.
- Не йди так відразу, малюк Джонні. Попрощайся з молодшими. Не знаємо, коли побачити тебе знову зможемо.
Він кивнув головою і пішов до себе. Так незвично стільки говорити. Однак проігнорувати їх влучник у твло Джонні не наважувався. Піднявшись до себе, він нарешті згадав про те, що ще не дивився на свою зовнішність. Не маючи поняття чому, але у глибині душі він хотів яскраву зовнішність.
Однак, глянувши в дзеркало, трохи скуксився. Та сама непримітна пика. Волосся каштанове, а очі карі. Чому всі такі яскраві, живі, а він навіть у іншому світі має незахоплюючу зовнішність? Вузькі губи, квадратне обличчя, волосся, що стирчить на всі боки та дивним чином не потрапляє в очі. Зітхнувши, він зібрав речі. Нічого особливого: пара футболок, дві сорочки та один светр, шорти та штани, пара нижньої білизни та три шкарпетки. Різних.
«Мені головне тканини купити. Знаю пару чарів для шиття. Треба буде лише форма. Хм, чи вічною трансфігурацією? А скільки взагалі тримається трансфігурація тут? Добре ще гірку та гойдалку поки що приховав бар’єром. Буде сюрпризом. А взагалі добре, що тут виходить вічна трансфігурація. У тому світі подужати не міг…»
Прощання з малознайомими дітьми пройшло штатно. Його обіймали, обіцяли зустрітись, вимагали обіцяти, що зустрінуться. Єдиною проблемою виявилося те, що просили насамкінець показати світлячків. Але їх вгамувала та безіменна дівчина з темно-рожевим волоссям. Здається, вона онука бабусі Нани.
Коли Джон уже збирався йти, у нього промайнула незвичайна для нього думка. Спробувати з Люмоса створити подобу світлячків і порадувати дітей. Але вона відразу була задавлена питанням: «а навіщо?» Вони вже й забули про це прохання. Стоять біля дверей притулку і щосили махають йому наостанок, бажаючи пригод та безпеки.
Поки він, йдучи все далі й далі, вирішував, спробувати чи ні, всі вже розійшлися. Він пішов досить далеко. Притулку вже не видно. А він щойно зважився спробувати.
Ну що ж, ні, так ні. У нього попереду весь світ.