Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
По холодній дерев’яній підлозі все ще стікає кров – гіркий водоспад. В горло проникає нестерпний біль, заповнює легені, доходе до судин, пробивається в серце – життя молодої дівчини закінчено назавжди…
Дощ не перестає лити, перетікає по даху, крапельки падають вниз – інші повторюють за ними. Вікна доволі старі – пропускають пізній осінній холод. Та Дженні все одно – вампіру не холодно: вона відчуває його, чує як повітря наповнює кімнату, коридор, як люди трусяться від нестачі тепла – слабкі істоти, та грітися їй не потрібно, не потрібні також теплі речі, які вона все одно використовує, щоб запитань зайвих не було.
Пальці тримають олівець і закреслюють день в календарі. Вони з Розе прожили ще один день – дивно для вампірів. Можливо якби не мисливці, дівчина змусила все місто стікати кров’ю, насолоджуючись своєю помстою. Заливатись до смерті червоною рідиною, відомстити всьому людському роду за створення своїх виродків – мисливців, як вони їх прозвали.
Ворожнеча – вона століттями окутувала землю, королівства, створінь що там жили.
Спочатку був мир, поки старі села не почали ховати трупи зі слідами зубів на шиї. Спочатку був мир, поки вампіри не втратили свої родини.
Мир.
Його не стало .
І небо з тих часів не змінилось. Тьмяна пляма – от зараз, що таке небо, це хмари налиті попелом від колишніх століть – багаття на яких спалювали чудовиськ. Дженні за цим усім спостерігає, усвідомлює, що почуває себе наче людина – живе останнім днем, така слабка звичка. Дівчина ще залишила в пам’яті момент покинутої рідної домівки і батьків. З Сеулу у Лондон.
Кім прожила не одне століття, насолоджуючись кожним дотиком теплої шкіри через свої зуби, крапельками крові, що стікали наче потік водоспаду в горло. Насолода закінчилася саме тоді коли вогнищ в центрі її міста збільшилося. Насолода кожним молодим тілом в місті закінчилася. Занурена у пітьму з жагою помсти, чудовисько стало подорожувати країнами в надії на тимчасовий прихисток, і так роками, потім століттями. Чудовисько злякалося, злякалося мисливців, що полюють на таких монстрів як вона, воно ще більше випустило ікла для безпеки та заховалося за льодяну товсту стіну, за кригу сили, що стікає кров’ю жертв і на зараз.
Це почалося у Лондоні і продовжується у Сеулі: Дженні повернулася до «початку життя», щоб згадати минуле ? Вона його давно забула або ж позбулася, називайте як хочете. З надією на безпечне майбутнє ? Майбутнє для неї безкінечне, тече як вода не зупиняючись, тече, і потік ніколи не пересохне, якщо тільки кіл дерев’яний не встромлять і без того в льодяне серце. Та вампір цього не допустить, вампір проллє життя, змушуючи страждати та смерті своєї не дозволить. Вампір полюбив «життя», яке б воно не було, все ще крижане серце качає холодну кров по судинах і Дженні з цього комфортно, безпечно – почувати себе «живою».
Цей гуртожиток повний ходячих скляночок з кров’ю, та вампіру майже все одно, бо за 522 роки навчилася вдавати вигляд, нібито вона розуміє їх, усвідомлює значимість теплого одягу взимку і лікувальних мазей коли поранилася.
Слабкі створіння, звички яких подарували Кім любов до теплих ковдр, тепер вона також стає такою самою ?
– Хочеш кави ?– лагідний голос подруги відриває від постійних думок.
– Я хочу вже нормально поїсти, хоча б раз у тиждень, – Дженні зла, роздратована тим фактом, що їм постійно треба приховувати хто вони, чим себе годують, дратує що не може випити кров з якоїсь першої зустрічної людини до кінця, вона зла, що потрібно завжди поглядом поринати в думки жертви, змушувати забути цей момент і насолоджуватися тільки невеликою кількістю приємної червоної рідини, відпускати «здобич» і «жити» далі, благати горло не пекти від спраги.
– Дженні Онні, ти знаєш, нам не можна дозволяти собі так багато, – Пак, хоч і молодша, та зберігає спокій краще ніж це робить Кім.
Че Йон сідає на ліжко, поруч з подругою, руки тендітні, ніжні, з довгими пальчиками, що переплітаються у замок обгорнувши тіло старшої – вона турботлива, вона хоче, щоб її спокій дійшов до Дженні, хоче щоб руки заспокоїли. Така Розе – любить допомагати з емоціями, хоч сама у пориві гніву не здатна на це.
Дівчина розуміє, що складно, бо сама знаходиться в даній ситуації, знає, що треба бути обережним і навіть якщо в тебе друг в лікарні, який майже без проблем дістає пакети з кров’ю – не означає, що завтра він не помахає тобі ручкою, кажучи допобачення, бо він теж вампір, і теж має тікати від клятих мисливців, котрі не тупі, вміють гарно знаходити сліди ворогів, йти по запаху – такі собі собаки, слуги природи, прагнуть врівноважити сили двох сторін.
Тому, вона має економити ресурси, вони мають економити ресурси, навіть якщо горло болить від спраги, людська їжа майже не допомагає, треба терпіти, бо їм не хочеться отримати дерев’яну палку в грудну клітку, нікому не хочеться.
Дженні стає легше, зовсім трішки, зовсім не надовго, та спокій розливається до самих легень, з кожним подихом повітря, що зараз пахне фіалками, від дотику все того ж холодного тіла як у неї, але вона зігріває – по своєму гріє, маленьким теплом заривається в душу, залишаючи хиткий вогник надії, що впораються, справляються з проблемами, з мисливцями, зі спрагою.
Розе така як Дженні, в неї теж льодяна кров по судинах ллється, що до холодного серця доходить.
Та Кім зачинила свою душу на тисяча замків, збирала з кожним століттям, замикала великим ключем, щоб не дістали. Через це і тепло перестало розливатися по тілу. Тепло ? А воно є у таких монстрів як вони, а воно теж горить маленьким багаттям у душі, дозволяє щось відчувати?
Дженні не знає, тому що в неї перестало, та вона навіть і не встигла зрозуміти коли, коли шию прокусили, чи коли кров витікала великим джерельцем ?
Через це, серце крижане Розі такого немає, бо час не той, століття не те. Бо вмирати дивлячись на ніжно рожеві фіранки романтичніше? Так, мабуть так і є.
– Ми подолаємо це, будь ласка, тільки посміхнись ? – Розе ніжна, можливо навіть занадто, так до кожного кого вважає рідним, бо вміє любити, вміє робити сімейну атмосферу, навіть якщо це тільки подруги, навіть якщо вони монстри і навіть якщо горло пече від бажання випити всі запаси, що є.
Крива посмішка розтягується на вустах, щира ? Зовсім ні. Посміхається, щоб зробити Пак менш стурбованою ? Так.
Че Йон розуміє, що майже не бачила справжньої посмішки. Це не дивно, коли вони зустрілись у 1896*, причин для усмішки не було.
Вона поправляє вологе волосся – свіже пофарбоване у рожевий, Розе часто розпускає його, прагнучи свободи – залишки минулих століть, коли було заборонено.
Затишно і тихо, до поки чиїсь кроки не починають все ближче наближатися до кімнати жіночого гуртожитку.
– Ходімо ! Вже час їсти ! – чорна маківка вигляда з-під відчинених дверей кімнатки.
– Лісоо, не кричи так будь ласка, ти ж знаєш…– Розе, мимоволі прикриває вушка через гучний голос подруги – вампіри занадто чутливі.
– Так, вибач,– Дівчина, ховає оченята за рівно підрізаним чубом, надуваючи губки.
– А я то думаю,чому так собакою засмерділо, давно не милась, Манобан ? – Дженні насміхається, хоча б шось повинно приносити їй задоволення в цьому Богом забутому для вампірів місці.
– Я переверетень, стара бурулька, і я гарно пахну, в мене точно з відчуттями все прекрасно, – Вони знають всі троє, хто є хто, бо сенсу зберігати тайну від цього примхливого носика, що називається Лалісою – не було: як представник свого виду, розпізнає створінь лиш поглянувши. Боятися, що комусь розкаже причини теж нема, адже люди за століття через свої таланти забули застереження предків, лишивши в деяких родах цих виродків природи з модернізованою зброєю, котрі можуть принести проблем і 19- ти річному перевертню.
– Краще йди будь ласка, поки я тобі ці чорняві пасма не повиривала, – Знову грайлива, фальшива посмішка, що століттями не змінюється.
– Дякую що сказала, ми скоро прийдемо, – Пак теж посміхається, тільки на відміну від старшої має щирі почуття, бо Ліса теж входить до сім’ї, навіть якщо Дженні це не подобається. Навіть якщо всі вампіри не мають родин, тепер не мають, з першого багаття ворожнечі перестали мати. Переверетень йде, прямуючи до кухні.
Це приміщення гуртожитку доволі просте, майже сіре : самотня плита по середині, декілька маленьких шаф вгорі. Білий кахель вже постарів з часом, нагадуючи усім, що все спільне. Сумні давно не прані фіранки прикрашають прожите не одне століття вікно.
Невеличкий холодильник, має в собі все необхідне, щоб ще декілька тижнів прожити без крові. І стіл, стоїть посеред кухні і напевно був би радий, якби міг щось відчувати, адже шумні голоси, розмови знову заповнюють сіру кімнату.
Це романтично, так прекрасно спостерігати для Розі, як люди радіють, навіть ось так, навіть коли особистого майже нема, а кухня не виглядає як кімната у якомусь палаці, навіть так добре, по домашньому.
Як вдома, якого не стало для Пак ще в 1735 році.
Коли родина не відчуває до тебе нічого окрім страху. І Розі пам’ятає, досі пам’ятає відчуття як б’ється серце у родичів, як тремтять руки від бажання вбити вже «чуже», не свою дитину, а монстра, якого напевно підкинули, а напевно просто змусили страждати, хтось змусив, хтось дуже страшний, такий як вона зараз, такий що впивається в шию, та зупиняється – бажання знищити повністю, бажання не просто вбити, а примусити відчути всю біль, яка існує, і про яку люди не чули. Факт залишається фактом – не своя, не Пак Че Йон.
В її льодяній крові тече рококо, обкутує легкими, світлими кольорами, шовком і мушлями. Тече з того самого року, з першого переїзду до Франції, перша що прийняла, познайомила з західною красою, показала як може виглядати мистецтво.
Дівчата приєднуються до трапези, беручи палички до рук, підсувають ближче їжу. І вони зможуть сьогодні, зможуть завтра, стримати свою жагу, бо звикли вже давно, жити там де не хочуть, їсти те що не дає достатню енергію, вдавати себе людину – звикли і все.
Розі не складно, Розі і не потрібно застилати пелену брехні, бо її майже не існує, вона порвала, розірвала, викинула разом з життям, яке було.
Та вона ніжна, така, яка була до «народження», вразлива до образ – така, яка була і завжди.
Чудовисько
Інше зараз продовжує жувати останній шматочок м’яса, жує повільно, розтягуючи задоволення, отримуючи насолоду від заповнення шлунка. Нажаль у старому гуртожитку нема ні пляшечки вина, ні шампанського, те що до чого звикла Кім, та зараз все одно, головне що під дахом, головне, що поруч родиною, навіть поряд з Лісою, дратівливим песиком, якому б нашийник потугіше затягнула, щоб язичок не висовував, не патякав Бог зна що. І що такого в цій дитині прекрасного, що Пак приймає за сестру ? Джинні не розуміє. Вона б навіть в служниці не згодилась, через свою примхливісь, а повагу Кім Дженні треба заслужити: відчувати біль що і вона, проходити повз перешкоди повні темрявою і попелом, згоряти разом у вогнищі мук, коли легені не зможуть зхопити навіть частинку кисню.
Та проти Розі не попреш, родина так родина. Так і бути – поділить з нею шматочок хліба.
За їхніми стосунками спостерігати цікаво, іноді кумедно. Як одна іншій намагається щось довести, стримуючи гнів – рознесена кімната в маленькому гуртожитку нікому не потрібна.
Чому Ліса так не до душі ? Дженні старається віднайти відповідь у своїй голові, в своїх думках, котрі вже за довгі роки, тисячами заповнили мозок. Не така як вона – не розуміє її.
В них є спільна проблема – їхні родини винищують, залишаючи кістяки і обпалені будинки століттями.
Вампіри та переверетні вже ворогами бути перестали, через постійни напади часу для інших в них нема і сенсу теж. Залишилось тільки легкий оповитий недовірливістю повив, так, саме той, що тягнеться прям з того багаття – на ньому тіла тисячі різних створінь, які несли загрозу. Загрозу для мисливців, для людей.
Правда в цьому є, кожен знає, та кожен створений для того щоб захищатися поки останнє не заберуть, поки тіло не сховають, поки кістки не погниють у ґрунті втоми.
Діалог за діалогами, дівчата повні емоцій: радіють, загадують старе, мріють про майбутнє, яке можливо буде трішки кращим ніж старий гуртожиток, в сірому районі міста.
Ліса впевнено кидає останній шматочок до рота і ставить брудний посуд в раковину.
– Юнджи, сьогодні твоя черга мити, – Манобан радісно додає останню тарілку та шанобливо дає до рук подруги губку.
Дівчина втомлено промовляє щось незрозуміле, показує що взагалі немає бажання, але все таки приступає до справи, вмикнувши кран.
А дощ ще ллє, стікає знову, не дає сонцю з’явитися, змушує великі хмари чорніти, створюючи смуток по місту.
Дженні має в запасі декілька хвилин, щоб взяти потрібні речі для душу, черга до якого повинна прописуватися ще з початку тижня.
Вода крапельками обгортує тіло, прибираючи непомітний бруд, піну, що із запахом лавадни, змиває і поринає на дно, разом з сьогоднішніми думками, залишаючи чисту голову, у всіх сенсах, для гарного сну.
Тендітні стопи, що будуть такими завжди зустрічаються з старим потертим кахелем, майже таким холодним як і вампір. Руки витирають запітніле дзеркало, дозволяючи погляду перемістити увагу на обличчя 22 річної дівчини, молоде, без зморшок: карі очі, що віями чорнявими прикриваються, тендітний носик і губи – їх багато хто хотів поцілувати, заволодіти, собі присвоїти, та губи в свою чергу пересмаковували тіла, грішні душі, спокуті незнано чим. Вона гарна, Кім це знає, коли була зовсім маленькою та у весільному вбранні, коли стояла перед королевою і коли бачила останні спроби «чоловіка» зробити вдих, краса – була завжди з нею.
І завжди буде навіть якщо помре з дерев’яною палицею в серці.