My God, I’m so lonely, so I open the window to hear sounds of people.
I don’t want your pity, I just want somebody near me.
Вut I know no one will save me.
I just need someone to kiss.
Give me one good honest kiss, аnd I’ll be alright.»
Час, який ми проводимо наодинці із своїми думками та почуттями, допомагає впорядкувати їхню хаотичність.
Проте інколи небезпека виникає саме під час цього перебування сам на сам із найтемнішими та найглибшими куточками свідомості. Коли твій мозок намагається аналізувати ту чи іншу ситуацію з минулого, з пам’яті виринає те, що ти намагаєшся забути, виникає питання: «А що, якби все склалося інакше? Якби я вчинив інакше?», згадуєш те, що найбільше хотілося б забути, емоції починають виникати одна за одною і ти відчуваєш, що йдеш на дно, пітьма твоєї душі поглинає свідомість і ти тонеш у розпачі від власної трагедії. В іншому випадку, ти аналізуєш свої емоції, причину їх виникнення і розумієш, що вони не несуть ніякого сенсу на даний момент і заважають тверезо мислити.
Кажуть, що доки ти відчуваєш емоції-ти людина. В такому разі краще пожертвувати так званою людяністю , аби лише припинити страждання , на користь холодного розуму, оскільки коли тебе ламають знову і знову, в один момент вже буде нічого ламати і ти перестаєш бути чутливим до зовнішніх подразників.
Але, незважаючи на це, біль нікуди не зникає, він накопичується, аж поки не починає труїти тебе і твою свідомість. Ти починаєш закриватися від навколишнього світу. Спочатку від подій, ситуацій та людей, які потенційно можуть нашкодити, а потім закриваєшся від усього, перестаєш сприймати і відчувати будь-що.
Ти боїшся власних емоцій, боїшся , що просто не зможеш терпіти біль, який вони можуть завдати. Тому значно краще розібрати їхню доцільність з точки зору логіки та скепсису, лише заради того, щоб не травмувати себе ще більше. Ти відкладаєш переживання та відчуття емоцій «на потім», знову і знову, поки від них не залишиться нічого, окрім нескінченної порожнечі. Проте, навіть, якщо тобі вдасться їх уникнути, розібрати їхню суть, відчуття порожнечі та неповноцінності буде тебе переслідувати постійно.
З часом рефлексія стане настільки розробленою, що виникне необхідність при спілкуванні з іншими людьми, носити маску соціально прийнятних емоцій. Одна маска емоцій змінюється іншою, ти не показуєш те , що відчуваєш насправді, оскільки нікому не варто знати про твою «неповноцінність».
Дадзай нерухомо лежав на футоні і вдивлявся у пітьму металевого контейнеру для перевезення вантажів, аж раптом задзвонив телефон. Осаму кілька секунд ніяк не реагував на дзвінок. Юнак повільно натиснув на кнопку «відповісти» і сухим механічним голосом промовив: Так. Слухаю…Зрозуміло.
Через п’ятнадцять хвилин, чорний автомобіль під’їхав до квіткового магазину на околиці Йокогами, з автівки швидко вийшов Дадзай і кинувся бігти.
Він пробіг два квартали, як раптом відчув сильний тиск від підвищеної гравітації та поштовхи, що нагадували землетрус. Не зупиняючись ні на мить, він добіг до сірої п’ятиповерхової будівлі , де знаходився офіс якоїсь дрібної адвокатської фірми , і побачив просто дивовижне, але воістину жахливе видовище: Чуя був оточений гравітаційним полем, що набуло форми куполу, чорний вогняний вихор засмоктував у себе все, що було навколо в радіусі десяти метрів : каміння, ліхтарі, автівки. Гравітони летіли в різні боки, чорні діри спотворювали простір навколо.
Стан Чуї був явно не найкращим. Білки очей наповнилися кров’ю, а зіниці були неприродньо збільшені, що робило його сірі очі абсолютно чорними. На шкірі виднілися криваві плями та смуги, що утворювали цілі візерунки на засмаглій шкірі юнака. З очей, вух та носа текла темна кров. Він був на межі, а його крик був більше схожий на ричання звіра.
Дадзай спокійно підійшов до свого напарника і , торкнувшись його руки, припинив усе дійство.
Чуя впав на землю. Дихав він тяжко, з добре чутними свистячими хрипами і просто мовчки дивився на Дадзая привідкривши очі .
-Невже ти не міг померти чистою і красивою смертю ? Як неввічливо з твого боку, Чуя- роздратовано промовив Дадзай, і закинувши Чую на спину, поволік до місця, де стояла автівка.
Останнє, що промовив Чуя, тихим, слабким, сповненим розчарування голосом, перед тим як втратити свідомість, було: «Дадзай..»
«Людина не може стерпіти стільки болю…»