не дзвонила, не заходила
ніч тим часом все змінила
не дзвонила, з розуму зводила
не любила, не любила…?
Чергова рада спілок у задушливому залі, що очі ріже через його помпезність, яку так полюбляють у клані Дзінь. Усе було як зазвичай – розгнівані крики, безглузді суперечки, взаємна неприязнь усіх у цій залі. Лишень одне змінилось… На місці глави спілки Нє сидів не грізний Чифен-дзвень, а його тендітний брат, якого ніхто і ніяк не уявляв вождем спілки. Утім, як і він сам. Прибув молодик не в брудно-зелених кланових вбраннях, а траурних білих; не з срібною шпилькою прикрашеною самоцвітами, а з широкою білою стрічкою, вплетеною у волосся. Нє Хвайсан виглядав блідим, неначе сама смерть, розмов жодних він не підтримував, на суперечки та сварки навколо йому, вочевидь, було неймовірно начхати. Почувався він, певне, й справді кепсько, адже навіть віяла в його руках не спостерігалось. Він і не помітив навіть закінчення наради і Верховного заклинача, що запрошував усіх до урочистого застілля. Лишень після легкого стусана у плече від одного зі старійшин спілки той отямився та розсіяно підвівся з-за свого столика. На застілля він, звісно ж, йти не збирався. Не до гулянок та п’яних пліток йому зараз.
Дзян Чен спостерігав за новим главою Нє та не знав, що йому робити і як чинити. Після смерті Чифен-дзвеня він не отримав від Нє Хвайсана жодного листа, бачились же вони востаннє на похороні. Минув уже щонайменш місяць відтоді, однак цього надзвичайно мало, аби рана від втрати останньої рідної людини загоїлася.
Глава Дзян все ж наважився підійти до Нє Хвайсана та заговорити. Він ніяк не очікував, що єдиною відповіддю хлопця стане лиш порожній погляд з утомлених очей, проте й не здивувався цьому. Хвайсан завжди був вразливим, зараз же й поготів.
Дзян Ваньїнь незграбно спробував обійняти його, однак Нє Хвайсан майже ніяк не відізвався – залишився стояти незворушно. Смерть брата справді зламала його, Дзян Чену боляче було дивитися на юнака. Здавалося, він готовий прямо зараз розридатися, проте всі його сльози вже вичерпалися тоді, на похованні брата. Картина із його нестримним плачем того дня, що з’явилася раптом перед очима, досі краяла серце.
Дзян Чен вирішив лишити того в спокої, адже не лише на словах знав, що таке втрачати рідних. У нього й самого не лишилось більше нікого, окрім, власне, Нє Хвайсана.
Увечері ж, Хвайсан усе-таки тихо зайшов до покоїв глави Дзян. Візит виявився неочікуваним, проте у Дзян Чен аж камінь з душі впав, коли він побачив у своїй кімнаті. Він, не кажучи ні слова, ліг йому на коліна і, здавалося, задрімав. Однак незабаром він зненацька випростався, прошепотів ледь чутне “дякую” та залишив кімнату, ніби його там і не було.
І він зник звідусіль. Дзян Чен ще не знав, що це, схоже, надовго. Або й назавжди.
Минув ще місяць. Другий. Листів він і досі не отримував. Раніше, у юнацькі роки писанина Хвайсана, здавалося, дратувала його; далебі, ніякого роздратування й не існувало – кожен лист Нє Хвайсана як-не-як підіймав йому настрій та змушував усміхнутися. Чи то кумедним жартом, чи то описом чергової пригоди юнака, що він потрапив у неї через свою незграбність, чи то неочікуваною поезією або малюнком, що виходили у нього щоразу неймовірними. Зараз же листів, надважливої частини його рутини, не вистачало.
Спливав уже п’ятий місяць з останньої зустрічі, жодної вісточки Дзян Чен не отримав. Навіть на той єдиний лист, який був написаний ним самим, відповіді не прийшло. Раніше, першим Дзян Чен ніколи листувань не починав. Однак цього разу не стримався. “Одна справа, чи живий він і чи досі несе траур, інша ж – чи не вигадав собі чогось дурного, як він уміє”, – думав про себе Дзян Чен.
Незабаром Дзінь Ґван’яо вислав запрошення всім главам спілок на нову Нараду. Листи мали в собі тонкий натяк на те, що “стосуватиметься наступне зібрання деякими заворушеннями темних сил та зібрань мертвоблудів поблизу територій Ґусу”. Не встиг Дзян Чен прочитати ці рядки, як Дзидянь на його пальці раптом замерехтів та ледь не заметав блискавками. На щастя, його господар швидко взяв себе у руки та спробував заспокоїтись.
Нова Нарада Спілок принаймні могла стати можливістю впевнитись, що з Нє Хвайсаном усе гаразд.
***
– Нє Хвайсане! Ти можеш принаймні зробити вигляд, що я стою перед тобою? – не стримався від вигуку Дзян Чен, коли глава Нє навіть погляду на нього не кинув після його прохання відійти для розмови віч-на-віч.
– Главо спілки Дзян? Як я можу допомогти Вам? – холодно обізвався Нє Хвайсан. Погляд віяв байдужість, легка усмішка, що цілий день прикрашала його обличчя раптом зникла. Віяло згорнулось з гучним ляскотом.
Дзян Чен схопив Нє Хвайсана за плече і, вже й не дивлячись на нього, кинув:
– Відійдемо, поговоримо?
Учні спілки Нє вже бува кинулись до свого глави, але той згорнутим віялом зробив легкий помах убік, і вони відійшли назад, смиренно ставши на свої місця. Дібравшись до бесідок у тихому садку, повному білястих півоній, Дзян Ваньїнь зупинився та відпустив руки глави Нє.
– Нє. Хвайсане. Можливо, поясниш, що сталося? Я дав тобі час, я пречудово розумію твій біль, тому й не чіпав тебе, аби не завдати шкоди ще більше. Але ти вже навіть траурні одежі скинув, а поглядом досі крізь мене дивишся. Що, до біса, відбувається? Я не вмію думки читати, зрозумій нарешті!
Нє Хвайсан неначе й не слухав усієї промови, байдуже роздивляючись свої долоні. Після останніх же слів від підняв свій все ще відчужений погляд, зазираючи глибоко в очі Дзян Чена. На обличчі його засяяла непомітна посмішка. Незвична для нього презирлива посмішка.
– Так Ви хвилюєтеся, главо Дзян? Приємно здивований, – оманливо засміявся Нє Хвайсан, ввівши Дзян Чена в оторопіння. – Дуже прикро, однак я вже не хвилююсь.
– Про що ти взагалі? Відповідь на питання дай! – гаркнув Дзян Ваньїнь, знервовано погладжуючи каблучку на пальці.
– Не сердіться, главо Дзян. Заспокойтеся. Щодо вашого питання – анічогісінько не сталось, якщо чесно, – погляд раптом сповнився невинності. – Просто, знаєте, інколи дитячі почуття виявляються помилкою. Величезною помилкою, і нічого вже не повернеш… Але наступати на ті ж граблі знову вже не хочеться, аж ніяк.
Дзян Чен не міг не роздратуватися. Знав він пречудово, що юнак як зазвичай плете свою павутинку зі слів і ніяк не дійде до суті справи. Обурення переповнювало його зсередини, попри всі намагання його вгамувати.
– Говори вже нормально, що маєш сказати, а не тягни кота за хвоста! – гримнув Дзян Чен. Нє Хвайсан навмисне удав переляк та відійшов на пару кроків назад.
– Гаразд, якщо Ви так хочете почути це негайно, то нехай. Стосунки наші – суцільна помилка, просто непотрібна пляма у нашім життєписі. Кохання ж ніякого не було між нами. Дитячі забавки та й годі. Так Вам зрозуміло? – промовив Нє Хвайсан, розгортаючи віяло та вже звично ховаючись за ним.
Дзян Чен ледь здолав у собі бажання вирвати це віяло з його рук. Як і бажання вліпити главі Нє ляпаса, якщо не пустити в хід батога. Нє Хвайсан, неначе знаючи, що йому може дістатися, відійшов ще подалі. Обличчя залишалося в тіні віяла, а у погляді Дзян Ваньїнь помітив же лише зловтіху.
– Отже так, главо Нє? Як вам завгодно, – погляд та голос Дзян Чена виглядали сповненими презирством. Ніхто ще не примушував його розчаровуватись так швидко, як це зробив ось цей… “Покидьок”, – як подумки назвав його Дзян Чен. – Не попадайтеся мені більше на очі, врятуйте мене від вашої жалюгідності.
Глава Дзян поспіхом розвернувся і покинув сад. У думках панував цілковитий хаос, у душі змішалися найрізноманітніші почуття, тож безлад не вгамовувався й так. Навіть Дзидяня він більше не міг стримати, він рвався на волю завдяки нестримному напруженню Дзян Чена.
– Главо спілки Дзян, куди… – по дорозі трапився Дзінь Ґван’яо зі своєю, як завжди, привітною та ласкавою усмішкою, однак Дзян Чен не дав йому договорити. Він вихором промайнув повз нього, не вимовивши ні слова. Глава Дзінь лише здивовано подивився на нього та подумав: “Це так “розмова” з Нє Хвайсаном у них минула, чи що?”.
Цього вечора вже Дзян Чен не залишився на урочистий бенкет.
***
За віялом Хвайсан ховав зовсім не зловтішну посмішку, як подумалося Дзян Ваньїню, а лице сповнене відчаю. У думках витало слово “пробач” разом із “не вір мені, не вір, скажи, що не віриш”. Обличчя Дзян Чена змінювалось з кожною миттю, щосекунди в очах читалося нове почуття. Найбільше Нє Хвайсан боявся побачити там презирство та ненависть, які сам же намагався так старанно вдати і, на жаль, у нього це вийшло.
Страх його втілився у життя. Сповнений люттю та невгамовною ненавистю голос мовив ті слова, що стали кінцем усього. У горлі аж пересохло, до очей наверталися сльози, які Нє Хвайсан досить успішно стримував. На мить у голові промайнула думка завершити цю виставу, так і не завершивши останню дію, кинутись в обійми того, кого знав так довго. Аби тільки він не дивився на нього таким поглядом. Аби тільки не ненавидів. Аби тільки не вважав останнім мерзотником.
Проте Нє Хвайсан не встиг навіть зважити всі переваги та недоліки подібного рішення, як Дзян Чен розвернувся і покинув його наодинці. Коли фігура в шарлатовім вбранні майже зникла десь у далечині, глава Нє більше не міг стримувати себе та свої почуття, що вже виривали серце з грудей. З очей струмком хлинули сльози і він сам упав на коліна, вже й не усвідомлюючи ні себе, ні все довкола.
“Навіщо!? Навіщо було влаштовувати це все, якщо він однаково тепер мене ненавидить!? Якби він знав, що я збираюсь влаштувати, ненавидів би хоча б за діло! – подумки кричав Нє Хвайсан, не маючи можливості заверещати вголос. – Я зруйнував усе власними руками, заради чого? Заради того виродка… Мен Яо.”
Ще трохи посидівши на самоті, лиш в оточенні безладних думок, Хвайсан врешті-решт піднявся з землі, обтрусив бруд з вбрання та витер доріжки сліз, що вже встигли засохнути на щоках. Усі думки заповнила незбагненна ненависть, а ще жахливе почуття провини. Натягнувши легку посмішку та спокійний вдоволений погляд на обличчя, Нє Хвайсан уже бува зібрався повернутись до зали, щоб приступити до урочистого застілля. Проте, побачивши Дзінь Ґван’яо, що прямував у його бік, він ледь стримався, аби не кинутись на нього голіруч зараз же. “Над контролем емоцій ще варто попрацювати, справді”, – промайнуло у нього в голові.
– А-Сане? Щось сталось? Розмова з главою Дзян як минула? – підійшовши ближче ласкаво запитав глава Дзінь. Нє Хвайсану неймовірно хотілося плюнути прибулому в обличчя.
– Навпаки, усе гаразд. Неначе камінь з душі. А глава Дзян побіситься й охолоне, сам же знаєш, – усміхаючись відповів Хвайсан, поки зуби злісно скрипіли, а в думках стояло тільки одне: “Як ти смієш кликати мене ось так!? Як ти смієш запитувати щось про Ваньїня? Якого біса ти взагалі до мене наближаєшся?”.
Дзінь Ґван’яо кивнув головою, виказуючи розуміння та підтримку, на які Хвайсану, м’яко кажучи, було начхати. Зібравшись із думками, він защебетав щось про застілля, напевно, намагаючись відволікти Нє Хвайсана. Той же пропускав усе мимо вух, лиш мугикаючи раз за разом, аби створити видимість розмови.
***
– Главо Дзян… – лагідно звернувся Нє Хвайсан, проте його урвали одразу ж, від чого він аж здригнувся.
– Шановний главо Нє, відійдіть від мене і не чіпляйтеся. Вам же не хочеться отримати батогом по спині, чи не так? Буду неймовірно Вам вдячний, – в’їдливо посміхнувся Дзян Чен, навіть не приховуючи сарказм у словах.
Чергова Нарада Спілок, знову те ж саме приміщення, що сліпило очі позолотою та червоними доріжками. Як і останні десять років.
Звісно, бачились вони численну кількість разів. І вітатись мусили, вони ж бо глави спілок. Навіть угоди міжкланові укладати, а як по-іншому?
Сухим тоном відвісити поклон для привітання, байдужим поглядом сковзнути по обличчю навпроти під час підписання вигідних обом паперів і все. Глухе мовчання.
Дзян Чен зовсім не знав, як там спілка Нє, як її глава. Не знав, чи справді Хвайсан виявився таким нікчемою, чи то злі язики знову патякають щось собі, а невігласи розносять по світу. І не хотів знати, не цікавило. Або принаймні він намагався довести собі, що не цікавило.
Нє Хвайсан же пречудово знав, що там у спілці Дзян, що там з Дзян Ваньїнем, як себе почуває малий Дзінь Жулань; знав про “нову” Пристань Лотоса, знав про нещодавнє застілля у Юньмені, знав про візит глави Лань до резиденції Дзян. І про хворобу Дзінь Ліна, що через неї глава Дзян досить сильно хвилювався, хоч і намагався не виказувати, теж знав. Мусив знати.
Брехав усім підданим, що діставали інформацію, що то для діла потрібно. У кожній резиденції мають бути свої шпигуни, як же без них? Спілка Дзян не якась особлива, аби вірити, що там усе геть чисто, жодних секретів. Хоч сам Нє Хвайсан пречудово знав, що інтриги та таємниці дещо далекі від глави Дзян та всієї їхньої спілки.
І ще тільки він знав, що нікуди він не використає все, що дізнається про Дзянів. Якщо і зможе, проти Дзян Чена не піде. Лиш він відчував, як серце крається щоразу при зустрічі з Дзян Ваньїнем, адже в погляді нікуди не зникло презирство. Від байдужого холодного голосу мурашки щоразу по шкірі біжать і в непрошені сльози підступають.
Але він щоразу продовжує єхидно посміхатись, не звертати уваги на главу Дзян, проходити повз нього, дивитись крізь нього.
Тільки стіни його кімнати чули його здушені ридання після кожної зустрічі, тільки вони знають, скільки сліз було пролито через помилку, зроблену десятиліття тому. Тільки дзеркало у срібній рамі могло порахувати, скільки разів Хвайсан питав себе: “Навіщо я це зробив?”.
Однак стіни, на щастя, говорити не вміють. Тож жодна жива душа більш не знала і не дізнається ніколи, скільки страждань було покладено через одну дурну розмову. Усі навколо знали його плаксиву натуру, проте жодна жива душа й не здогадувалася, що глибоко в душі він страждав по-справжньому, а не просто зривався в плач через кожну дрібницю.
– Але ж главо Дзян, нам варто поговорити! – вигукнув Нє Хвайсан, аби його не урвали знову.
– Про що нам, до біса, розмовляти? Ти жалюгідний, найжалюгідніший з усіх кого я знаю! Ти ж колись сказав, що все спілкування було помилкою, чому ти зараз не залишиш у спокої? Згинь з моїх очей, востаннє говорю, – крижаним голосом, що ледь не зривався у крик, вимовив Дзян Ваньїнь. Він бува розвернувся, щоб піти геть, але його вхопили за лікоть обома руками.
– Дзян Ваньїню! Я за стільки років ні слова тобі, окрім ввічливого вітання не сказав, можна мене вислухати зараз, прошу! – у відчаї крикнув Нє Хвайсан. Ніч цілу він провів у роздумах і зрозумів, що пора просити прощення і нарешті розповісти Дзян Чену все так, як є. Вранці він довго дивився на себе у дзеркало і готував промову. Він приготувався до будь-яких наслідків, гірше ж не буде, еге ж? Проте розповісти про все він збирався. І про помсту, що він готує, навіть якщо та зірветься, стираючи нанівець усі його старання, і про його боягузтво, яке стало причиною тих жахливих слів. Цього разу йому навіть не хотілося фальшиво викликати жалість та вдавати нещасного страждальця, як він робив це перед усім оточенням. Йому хотілося бути щирим. Уперше за стільки років.
Однак, схоже, слухати його більше ніхто не збирався.
Дзян Чен легко вирвав руку із захвату значно слабшого по силі Нє Хвайсана. Роздратовано поглянувши на нього, він презирливо кинув:
– Не можна. Більше я не збираюсь тебе вислуховувати. Тоді ти сказав усе, що мені треба було знати, – і зібрався йти геть, аби не бачити Нє Хвайсана більше. Проте, він раптом згадав дещо і додав:
– Ти як ніхто, Нє Хвайсане, повинен знати, що я других шансів не даю.
І покинув главу Нє на самоті зі своїми думками знову. Нє Хвайсан ошелешено дивився вслід Дзян Ваньїню і не міг поворухнутися.
– Чого ж я ще чекав? Він же й справді не прощає ніколи, – прошепотів глава Нє сам до себе.
Спершись на стіну, він дійшов до бенкетної зали, де одразу ж зустрів Дзінь Ґван’яо. “Чому це завжди саме ти!?” – безнадійно закричав Хвайсан подумки.
– Главо Нє? А-Сане? Що з тобою? Тобі недобре? – нібито стривожено запитав глава Дзінь, вмить підбігши до Нє Хвайсана, що виглядав доволі хворобливо. Глава Нє, не думаючи, розплакався, втикаючись у плече Ґван’яо.
– Ґе-е, чому мене завжди спіткають невдачі-і-і!? Невже я заслужи-и-ив? Мене знову спіткали проблеми, я ні з чим не здатен впоратися!!! – заголосив Нє Хвайсан, привертаючи увагу всіх у залі. Заодно ж відволікаючи їх увагу від справжньої його проблеми. Глава Дзінь марно намагався заспокоїти його, той тільки більше починав плакати. На них були спрямовані роздратовані погляди, звідусіль лунало приглушене шепотіння.
– Глава Нє такий нікчема…
– Дорослий чоловік, а ридає неначе немовля!
– Дурник та й годі.
Дзінь Ґван’яо саме всадив Нє Хвайсана поруч з собою та всіма силами намагався заспокоїти того, хоча до кінця й не розумів, що сталось. Хлопець все ще ридав, коли до зали увійшов Дзян Чен. Він поглянув на цю жалюгідну картину і пошепки вимовив “бридота”, забираючись геть із зали. І він зовсім не хотів пригорнути Хвайсана і заспокоїти самотужки. Думка про подібне промайнула в голові, проте він одразу ж її викинув куди подалі. Не вистачало йому ще всілякої маячні в думках.
***
– Дядьку, що з тобою сьогодні? Кислим таким виглядаєш! – вмить підбіг Дзінь Лін, зустрівши Дзян Чена по дорозі. Той лише закотив очі та потріпав племінника по голові.
– Не вигадуй нісенітниць. Їдемо в Юньмен сьогодні ж, попрощайся з дядьком.
– Ти хіба не збирався переночувати? – здивовано спитав хлопчик.
– Збирався, не збирався, яка різниця вже! Зараз поїдеш не попрощавшись, якщо будеш телитись так довго!
– Та біжу вже! – роздратовано закотивши очі, геть як його дядько напередодні, відповів Дзінь Лін та швиденько побіг у сторону головної зали.
Він швидко повернувся назад, дивлячись на дядька підозрілим поглядом.
– Що вирячився? На меч залізай скоріше, – вигукнув Дзян Чен. Племінник з примруженими очима продовжував пильно спостерігати за ним, але Дзян Ваньїнь усе ж махнув рукою. Дитя, що з нього візьмеш.
Взявши напрямок на Юньмен, він поринув у думи. Душа була в сум’ятті від розмови з Нє Хвайсаном, а побачені на власні очі його ридання робили ще гірше. Але злість через зухвалість цього нікчеми була більшою. “Стільки років тобі поговорити не потрібно було, аж раптом захотілось!? Він думає, що захотів – кинув, захотів – помирився зі мною? Жалюгідна наївність!” – подумки лаявся Дзян Чен. Голова жахливо боліла від всіх дум, що не покидали його всі останні роки – як би він не намагався собі довести, що все у минулому, глибоко в душі все ще палахкотів та ніяк не хотів згасати ледь помітний вогник кохання. Він ніколи собі в цьому не зізнавався, не зізнається й досі. Йому було цікаво, як там глава Нє, однак гордощі не дозволяли визнати зацікавлення колишнім… А ким він узагалі йому колись? Не коханцем же, «кохання наше – помилка», той же сам говорив.
Він гнівався на Нє Хвайсана. Жахливо гнівався, перший час після сварки його переповнювало ледь не таке ж обурення, як попервах після зради Вей Вусяня. Так хотілось залишити на спині хлопця шрамів від батога, проте такі думки він старався відігнати. Як і думки про те, що варто поговорити знову й, можливо, вияснити, що сталось і з якої причини. Нє Хвайсан розповів тоді все цілком зрозуміло, хіба ж їм є ще про що розмовляти? Хай би як там не хотілось.
Він дійсно кохав Нє Хвайсана, попри весь гнів. Душив у собі це, але все ж кохання жило. Усі його найгірші та найкращі роки Хвайсан був поряд – і тоді в Ґусу, і під час облоги Пристані Лотоса, і після кривавого котла в Небесах Без Ночей, де він втратив сестру й брата, залишився у цьому світі справді вже наодинці. Точніше, наодинці з Нє Хвайсаном та Дзінь Ліном, якого ще варто було виховати. Нє Хвайсан став його розрадою у найтемніші дні та єдиним промінцем Сонця, він робив життя яскравішим та радіснішим завжди.
Думки подібні охоплювали його розум та затьмарювали здоровий глузд. Він успішно гнав їх геть та майже позбувся, примусивши затихнути десь в скромному куточку душі, однак Хвайсан, намагаючись поговорити, пробудив їх знову.
“Чому знову він?! Не можна було просто мене залишити в спокої?” – стомлено подумав Дзян Чен і озирнувся на племінника, що виглядав так, наче про щось сильно задумався.
– Де твої думи літають? За мечем слідкуй! – гукнув глава Дзян.
– Я слідкую! – ображено крикнув Дзінь Лін, проте одразу ж спокійно продовжив. – Я зрозумів, що сьогодні з тобою не так! Усе через главу спілки Нє, еге ж?
Дзян Чен знову озирнувся у сторону племінника, спантеличено дивлячись на нього. Звідки цей малий усе зрозумів?
– Що ти верзеш? Дурниці перестань говорити! Яке я діло взагалі маю до глави Нє?
– Тебе питати треба! Просто ти вийшов такий кислий після того, як побачив главу Нє, що плакав у дядька Дзіня на плечі. От і все.
Дзян Чен оторопіло поглянув на племінника, а потім дав несильного стусана, від якого, Дзінь Лін однаково скрикнув.
– Що таке!? Хіба ж я брешу? – ображено вигукнув він, виглядаючи ледь не розлюченим.
Дзян Чен голосно зітхнув, заплющив очі на мить, аби заспокоїтися, та відповів:
– Перестань забивати голову маячнею, вигадувати собі ось щось.
– Де ж я вигадую? Ти після кожної зустрічі з Нє Хвайсаном виглядаєш так, ніби в тебе щось украли!!! – вигукнув Дзінь Лін, відлітаючи мечем трохи далі. Напевно, аби не заробити ще одного стусана. Доволі вчасно, адже Дзян Чен уже встиг здійняти догори руку.
– У кого ти такий пліткар, га!? – лиш спромігся кинути він й махнути рукою. Дзінь Лін тільки закотив очі, виглядаючи геть, як його дядько. Уже досить короткий шлях до Юньмену, що лишився, вони провели у цілковитій тиші.
***
Того проклятого дня, повернувшись назад до Пристані Лотоса, Дзян Чен леть не змів з лиця землі свою кімнату. Розмова з Дзінь Ліном, що прочитав його почуття й емоції, ніби розгорнуту книгу, не додала йому сил. Він навпаки лютував ще більше, тільки-от на кого саме: на себе, на Хвайсана чи й на племінника; цього не міг збагнути й він сам. Зазвичай він не стримував гніву й на публіці – йому було байдуже, що про нього скажуть. Тим паче, що репутація нестримного й лютого йому ще ніяк не шкодила. Однак зараз, він не хотів, аби його гнів побачив ані Дзінь Лін, ані хтось зі слуг, ані хтось ще. Він узагалі не повинен був його відчувати! Хіба Нє Хвайсан, після тих його слів, заслуговує бодай на хоча б щось, окрім байдужості?
Вгамувати свою злість й вихор у душі він ніяк не міг.
Минали роки, а Нє Хвайсан і досі зводив його з розуму. У всіх можливих сенсах.
***
– Главо, чому ви повернулися так рано? Сталося щось на Нараді? – стурбовано запитав один з найближчих слуг Хвайсана, що охороняв, власне, його покої.
Почувши запитання, Нє Хвайсан грізно поглянув на юнака, на що той спантеличено стрепенувся. Глава Нє прожогом кинувся до кімнати, а слуга, вочевидь, збирався ще щось запитати. Хвайсан розлючено зашипів на нього, змусивши хлопця зробити кілька кроків назад. А після помаху віялом узагалі забратися геть.
Нє Хвайсан грізно гримнув дверима, а як тільки опинився всередині, за товстими стінами, за межі яких не вилізе вже ні звуку, відчайдушно закричав. Йому хотілося виривати собі волосся й битися об стіну від печалі.
– Клятий Мен Яо! Скільки можна псувати мені життя!? – закричав він, утім, навіть не плачучи – усі сльози видушив тоді, у плече глави Дзінь, вдаючи, ніби знову не може впоратися з постом глави спілки. Він сів біля ліжка, спершись на одну з дерев’яних ніжок. Вчепившись собі у волосся, він злісно прошепотів:
– До чого ж тут Мен Яо, га? Якби я довірився Ваньїню тоді, ще з самого початку, все було б гаразд! Він же завжди допомагав, у будь-якій маячні, хай би як йому то не подобалося! – шепіт почав переходити в істеричний крик. – Як можна було подумати, що він мене зненавидить за те, що я хочу помститися!? Він же сам чудово знайомий з цими думками, коли хочеться лиш убивати, аби помститися за дорогу людину!
Кімната сповнилася звуків приглушених ридань.
– Ти ж сам його відштовхнув, Хвайсане, що ж ти зараз чекаєш? – прошепотів він сам до себе.
Раптом погляд його впав на стос конвертів на столі. Конвертів з листами від Дзян Чена. Він вирішив їх перечитати вчора – серце мліло й обливалося кров’ю водночас. Не зміг прочитати він лиш останнього листа. Того, на який так і не відповів. Здається, він його ще ніколи й не розгортав, аби не краяти серце тоді. Аби не передумати щодо розриву. “Краще б передумав”, – промайнуло вмить у його думках.
Руки задрижали, однак він розгорнув конверта. Він пролежав у скриньці з усіма іншими листами більше десятка років.
Нє Хвайсан дістав пожовклий аркуш, погляд його одразу ж наштовхнувся на строгі розмашисті письмена Дзян Ваньїня. Глибоко вдихнувши, він почав читати.
Вітаю, Нє Хвайсане.
Знаю, що тобі потрібен час, аби відійти від смерті брата. З тобою все гаразд? Мені варто приїхати чи тобі все ще потрібен час наодинці? Чекаю на відповідь.
Дзян Ваньїнь
Лиш кілька речень, всього пару рядків, однак скільки ж болю вони приносять зараз. Хвайсан відклав листа геть й зненацька помчав геть з кімнати, аби відволіктися принаймні на трохи.
***
– Що це? – задерши брову, поглянув Дзян Чен на племінника. Той лише стенув плечима та відказав:
– Третій шиді передав, сказав, що то тобі послання. А тебе самого ніде знайти не міг.
Глава Дзян здивовано глянув на конверт, де вказувалося лише його ім’я, однак жодного словечка про відправника. У душі зажевріло полум’я надії, однак він похитнув головою, ніби відмахуючись від дурних думок.
Проте, розгорнувши листа, він побачив текст, написаний до болю знайомим почерком.
Шановний главо спілки Дзян,
матиму за честь, якщо ви прочитаєте цього листа…
Звичне замилювання очей купою їдких фраз, однак сенс усієї цієї маячні можна було передати парою слів – “Дзян Чене, приїдь, будь ласка, нам варто поговорити.”
Дзян Чен навіть не дочитав лист до кінця, як несамовито розірвав його й викинув шматки паперу геть.
“Так упевнено розпинався про те, що все між нами – помилка, що я також його помилка! А зараз просить приїхати та поговорити!? Дзуськи!”- подумки лаявся Дзян Ваньїнь.
Він мав ще купу роботи в спілці, тож часу на лютування не залишалося. Спробувавши викинути написане Хвайсаном з голови, він вийшов з кімнати, однак, усе-таки, не стримався й гримнув дверима. Дзінь Лін, що проходив стежиною неподалік, аж здригнувся.
***
– Збирайся, ми їдемо у Цінхе! – крикнув Дзян Чен, підходячи до покоїв племінника. Юнак спантеличено підвівся і, задерши брову, сказав:
– Навіщо я тобі там? Якщо ти хочеш, аби я спостерігав за драмою двох обрізаних рукавів, то дякую, не треба, я минулого тижня надивився на два життя вперед!!!
Настала черга Дзян Чена дивуватися. Він оторопів, а через мить, усвідомивши слова Дзінь Ліна, гримнув:
– Що ти верзеш!? Яка драма, які обрізані рукава? Звідки ти такого набрався!?
– Я нікуди не поїду, мені однаково, – пихато відказав Дзінь Лін, відвертаючись.
– Ти поїдеш, Дзінь Жуланю, – тоном, що не витерпів би жодних заперечень, сказав Дзян Ваньїнь.
– Не називай мене так!!! – випалив юнак, після чого додав: – Нікуди я не поїду, відгороди мене від цих розборок у стосунках!
Глава Дзян розлючено зиркнув на племінника, після чого кинув щось на кшталт “роби, що заманеться”. Різко розвернувшись, він попрямував до виходу з Пристані Лотоса.
“Тільки Дзінь Ліна з його підлітковими вибриками мені зараз не вистачало!”, – про себе кричав Дзян Чен. Хлопцю просто пощастило цього разу, що злість дядька спрямована була на когось іншого, тож сил нагримати на нього не залишалося.
Дзян Ваньїню залишилося роздратовано дістати меч і спрямувати сплеск духовної енергії на політ у небі. Усе-таки, дорога до Цінхе не здавалася вже аж такою близькою.
***
– І ти заради цього мене кликав, га!? Щоб я побачив, як ти братаєшся з цими потворами, які практикують темний шлях!?
Надвечір глава Дзян прибув до Нечистого Царства. Вогник надії, що жеврів у серці з цілковитим презирством та люттю, почав згасати від самого прибуття. Біля входу його чекав далеко не глава Нє, як мало бути не те, що чисто по-людськи, а й за звичними правилами етикету. За громіздкими воротами резиденції Цінхе Нє чекав його один з довірених слуг Нє Хвайсана. Дзян Чен його не знав особисто, адже слуги у глави Нє зазвичай не затримувалися надовго.
Ще більш роздратовано він склав меча до піхов та, махнувши рукавами, зайшов досередини. Слуга провів його навіть не до Центральної зали, де зазвичай глава проводив аудієнції, а в одну з бокових. Якщо пам’ять не зраджувала Дзян Ваньїню, то цю залу кликали Мистецькою. Дзян Чен кисло посміхнувся і пройшов усередину.
Опинившись у залі, він оторопів. Погляд його наштовхнувся на Нє Хвайсана, що сидів за столом. Поряд з ним сидів якийсь юнак, доволі молоденький, мабуть, тільки двадцяток стукнув. Парубок вбраний був у селянські шати, мав доволі химерну зачіску і… Червону стрічку у волоссі. Уже це змусило Дзян Ваньїня розлючено заскреготати зубами. Однак якби ж то на цьому все скінчилося – на столі перед цими двома лежало кілька рукописів. Два доволі стародавніх, таких, мабуть, і у бібліотеці в Ґусу не знайдеш; ще ж два виглядали новенькими. І їх Дзян Ваньїнь ні з чим не міг сплутати – рукописи Вей Їна. Якщо точніше, рукописи саме Старійшини Їлін.
Після раптового крику за спиною, далебі, досить неочікуваного, Нє Хвайсан здригнувся і злякано поглянув на Дзян Чена. Хлопець поряд з ним теж стрепенувся, виглядаючи переляканим ще більше. Він жалюгідним поглядом зиркнув на Нє Хвайсана, який, у свою чергу, ледь помітно махнув головою і дав мовчазну вказівку вийти геть. Проте Дзян Чен вловив поглядом махінацію, тож одразу ж схопив Мо Сюанью за шкірки, тільки той спробував вийти.
– Главо Дзян, відпустіть його! – вигукнув Хвайсан, встаючи з-за стола. Дзян Чен же у відповідь лиш посміхнувся:
– Відпустити хлопця, що бавиться темними чаклуваннями? Гадаєш, я справді здатен таке зробити?
Він підняв ліву руку, що на ній уже метав блискавицями Дзидянь, чим змусив Нє Хвайсана злякано відійти подалі.
– Дзян Че… Перепрошую, главо Дзян, надайте мені можливість усе пояснити! Нам дійсно є про що поговорити! – благаючи, сказав він.
– Хіба у нас ми маємо теми для розмов? Знаєш, забавки з темним шляхом ти ніяк не поясниш, – вишкірився він, поки Дзидянь на пальці сяяв усе яскравіше.
– Якщо нам нема про що говорити, для чого ти… Ви сьогодні приїхали? – знесилено зітхнув Хвайсан, чим змусив Дзян Чена спантеличено задерти брову. Каблучка на пальці все же розлючено шипіла, однак Нє Хвайсан наважився підійти ближче до глави Дзян. Він тихо мовив:
– Відпустіть юнака, будь ласка. Темний шлях він не практикує, я можу за нього поручитися, – він опустив погляд донизу, наче боявся й очима з Дзян Ченом зустрітися.
Дзян Ваньїнь кілька митей стояв незворушно, однак згодом усе ж відпустив комір парубка, а той мерщій забрався геть із зали. Дзян Чен провів його підозріло сердитим поглядом, а варто було тому зникнути з поля зору, як він повернувся до Нє Хвайсана. Той нарешті й сам підняв свої злякані очі догори.
– І про що ж таке нам варто поговорити, га, главо Нє? Зрозуміли нарешті те, наскільки Ви нікчемні самі по собі? Чи ви передумали й вирішили повернути собі мене, ніби я ваша іграшка? Знаєш, я ще думав, чи дійсно ти такий жалюгідний, як про те говорять на людях. Думав, можливо, дурні язики патякають, що їм заманеться. Ти, все-таки, ніколи дурним не здавався. Одначе зараз бачу, що всі ті плітки далеко не вигадки якихось неуків та пліткарів, – вишкірився Дзян Чен. Нє Хвайсан одразу ж спробував його урвати:
– Дзян Ваньїню, я…
– Ні, Нє Хвайсане, цього разу говоритиму я, – не дав можливості договорити й речення Дзян Чен. – І так роблю тобі вже другу послугу за день. Мало що приїхав, так відпустив ще й цього виродка, з яким ти злигався. Я не знаю, що ти там збираєшся говорити, але ти маєш п’ять хвилин. Довше я не збираюся вислуховувати твої нікчемні виправдання, – сплюнув Дзян Чен, схрестивши руки на грудях. Спершись на стіну, він кинув погляд на Нє Хвайсана, що ніяково крутив у руках віяло.
Виглядав він надзвичайно розгубленим, здавалося, готовим заплакати щомиті. Раніше він не був таким – міг драматизувати, влаштовувати скандал з порожнього місця, надто емоційно реагував на різні речі, звісно. Однак зараз він змінився. І Дзян Чена все не покидало відчуття, що щось не так. Ніби перед ним далеко не справжній Нє Хвайсан, якого він завжди знав.
– Главо Дзян, можливо, сядьмо? Я справді повинен вам розповісти дещо, і вам це може не сподобатися, – він легко вказав рукою на стіл. Дзян Ваньїнь підозріло обвів поглядом то вказаний напрям, то самого главу Нє, однак, усе-таки, вирішив сісти.
– Отже, главо спілки Дзян, я повинен почати з того, що десять років тому, на Нараді спілок у Фортеці Золотого Коропа я вам збрехав.
***
Усю залу, що завжди залишалася тьмяною, навіть у найбільш сонячні дні, засліпили фіолетові спалахи Дзидяня. Уже батіг, а не каблучка, метав блискавиці там і тут, злісно шипів та скрипів, геть зовсім видаючи настрій свого господаря. Одначе поживитися болісними криками він не встиг – поки що жодну людину він зачепити не зміг.
Нє Хвайсан стояв навпроти Дзян Ваньїня, виглядаючи далеко не тим невинним зляканим ягнятком, яким він здавався ще незадовго до їхньої бійки.
У руках він тримав два величезні віяла, зовсім не схожі на ті, що він зазвичай носив із собою. У долонях його знаходилися громіздкі екземпляри, які він невідомо як узагалі міг утримати; вони мали гострі наконечники та ще гостріші голки, які неозброєним оком неможливо було і вловити. А, за погрозами Хвайсана, на кінцях віяла ще й знаходилася отрута, яка швидко проникала у кров та діяла миттєво.
Дзян Чен бачив у своєму житті не одне бойове віяло, проте те, що тримав у руках Нє Хвайсан його приголомшило. І це ось про нього всі говорять “жалюгідний, плаксивий Незнайко”!?
– Відійди, Дзян Чене, і дай мені договорити. Я вже сказав, що варто віялу доторкнутися кінцем до шкіри, як людину вже варто вважати мерцем, – вигукнув Хвайсан, кисло посміхаючись.
Жоден з них уже не пам’ятав, як саме вони зчепилися в бійку. Зрештою, Нє Хвайсану вистачило розповісти про те, що він збирається використати Мо Сюанью в якомусь темному обряді, як він зірвався з місця. Зрозумівши, що далі діло словами не пройде, Хвайсан також зірвався, ледь помітно для очей зробив помах віялом, розвернувся навшпиньках та спрямував обидві руки з величезними бойовими віялами проти блискавичного батога. Той відлетів кудись убік, надто сильно спантеличивши Дзян Чена. Погляд Нє Хвайсана здавався оскаженілим, він, мабуть, хотів кинутися й почати повноцінну бійку, проте його спинило лише те, що перед стоїть ніхто інший, як Дзян Ваньїнь.
– Ти зараз мені преспокійно розповідаєш те, що зруйнував усе та забруднив мене своєю брехнею просто через свій страх, що я тебе зненавиджу після вбивства тобою глави Дзінь, а зараз ще й говориш, що збираєшся скористатися темними методами, і чекаєш на моє схвалення!? – розлючено крикнув він, знову замахуючись Дзидянем. Нє Хвайсан посміхнувся і, в свою чергу, вигнув спину та повернув зброю так, аби батіг ударився по голій стіні. Дзян Чен лютував ще більше, сердито скрегочучи зубами.
– Саме через це я й не хотів нічого розповідати тоді! – крикнув у відповідь Хвайсан.
– І з чого б це ти вирішив зараз мені розповісти те все!?
Розмова продовжувалася у бійці. Двоє витали кімнатою, щомиті то шипів батіг, який ніяк не міг дістати цілі, то злітали в повітря віяла та відрізали шлях батогу.
– Я просто вирішив, що тобі варто знати про те, що скоро твій брат повернеться до життя! І ти з цим нічого не вдієш! – випалив Нє Хвайсан, підлітаючи вперед та блокуючи новий удар Дзидяня.
Слова його пролунали в голові Дзян Чена, як грім серед ясного неба. Він, не дивлячись куди б’є, відкинув батога, якого Нє Хвайсан і цього разу успішно відбив. Він знову розмахнувся віялами, готуючись до нового удару, однак помітив Дзян Чена, що без Дзидяня в руках стояв мовчки та дивився на нього поглядом, у якому так і читалася буря.
– Що. Ти. Сказав? – по слову різко вимовив він.
У відповідь він отримав приглушене мовчання і звук розгорнутого віяла. Дзян Чен неквапом, крок за кроком, попрямував у сторону Нє Хвайсана, дивлячись йому прямо в очі. Той також спробував позадкувати, не розриваючи зорового контакту, однак вже за кілька кроків наштовхнувся спиною на стіну. Він опустив руки, все ще тримаючи віяла напоготові, та притиснувся до кам’яної стіни, ніби намагався врятуватися.
“Знову вдає з себе беззахисне ягня”, – насмішливо промайнуло у думках Дзян Чена. Їхні погляди все ще не відривалися, мабуть, вони намагалися зазирнути ледь не в саму душу один одного.
Перестрілка очима тривала, мабуть, цілу вічність, доки її не розірвав Дзян Чен, зненацька підійшовши вперед та схопивши Нє Хвайсана за грудки.
– Що ти зараз мав на увазі? – нібито спокійно прошепотів Дзян Чен. Утім, шалене полум’я в очах йому сховати не вдалося. Нє Хвайсан ніяково всміхнувся і прошепотів у відповідь:
– Можеш мене вбити зараз, одначе так, цей парубок скоро помре, а в його тілі опиниться Вей Їн. Він ще сам про це не знає, проте знаю я, це головне.
– Ти божевільний? Скажи чесно, у тебе дах уже геть поїхав за весь цей час? – відпускаючи Нє Хвайсана та роблячи кілька кроків назад, сказав уже досить голосно Дзян Ваньїнь. Знову глуха тиша у відповідь – Хвайсан мовчки оглянув віяла та розвернув їх так, аби вони згорнулися в одне непримітне, яке зазвичай називали непотрібною цяцькою. Дзян Чен не відрізнявся – також колись, сміючись, кликав захоплення хвайсана химерними забавками. Авжеж, цікава “забавка” виявилася.
Почекавши кілька митей, проте не почувши ні слова від молодика навпроти, Дзян Чен простягнув руку та мерщій вирвав віяло у Хвайсана. Він навіть не встиг підняти погляд, як його чи то аксесуар, чи то зброя опинилася десь під ногами. Однак, на превеликий подив, Нє Хвайсан навіть не зиркнув у його сторону. Тож Дзян Чен вирішив продовжити розмову, поки вони обоє не мають зброї. Принаймні, тієї, що видно. Усе-таки, тільки біс знав, чи нема у Хвайсана за пазухою ще чогось.
– Я не розумію, на що ти розраховуєш, коли розповідаєш це все. Що я тебе пробачу? Чи, можливо, хочеш втягнути мене в свої брудні справи? Що ти, до біса, від мене хочеш? – у серці панувала цілковита буря та сум’яття; спочатку, коли Хвайсан почав розповідати всю історію, емоції вже змішалися в голові – злість на брехню, розчарування, нерозуміння, недовіра. Зараз же всередині здійнявся ще дужчий вихор. Його розривало між відштовхуванням Нє Хвайсана, як він зробив тоді, та між принаймні якимось примиренням. Остаточним рішенням стало перше.
– Дзян Ваньїню…
– Що, Хвайсане, що ти намагаєшся довести? Як ти збираєшся це все пояснювати? Ми зібралися сьогодні, аби нарешті прояснити все те, що сталося тоді й відбувається зараз, однак ти заплутав усе ще більше!
Нє Хвайсан пильно спостерігав за Дзян Ченом, аж раптом легенько усміхнувся. Промова Ваньїня вмить урвалася, не встиг він і слова сказати, як Хвайсан вже мовив тихо, підходячи ближче:
– Мовчи, Ваньїню, більше нічого не говори. Просто замовчи, – і притягнув його рукою за комір, сам злегка встаючи навшпиньки. На мить втягнувши Дзян Чена в легкий поцілунок, він одразу ж відірвався та відступив геть, заразом прошепотівши щось на кшталт “вибач, що без дозволу”. Він опустив очі, ніяково всміхнувшись та зібрався схилитися до землі, аби підняти викинуте геть віяло. Одначе не встиг він і відійти, як його вхопили за рукав та різко притягнули до себе. Нє Хвайсан озирнувся та зустрівся поглядом із Дзян Ченом, що саме прошепотів:
– За це пробачаю.
– А за все інше? – усміхнувся Хвайсан. Проте відповіді він вже й не чекав – потягнув Дзян Чена за собою, закидаючи йому руки за шию та втягуючи вже в сильніший, п’янкіший та солодший поцілунок. На кілька коротких митей Дзян Ваньїнь оторопів, однак майже відразу відповів на поцілунок, зариваючись долонею у волосся хлопця навпроти.
***
– Ти зламав моє віяло, Дзян Че-е-енt, – заскиглив Хвайсан, лягаючи щокою на плече глави Дзян. У руках він тримав те саме віяло з яким Дзян Чен, схоже, перестарався поки кидав.
Він же скинув голову Хвайсана з себе та, закотивши очі, відповів:
– Це твоя заплата за Вей Вусяня, хоча цього замало. Одразу говорю, що ця ідея мені, м’яко кажучи, не подобається зовсім. Як тільки я запідозрю, що в того Мо Сюанью чи як його там, уже вселився бісовий Вей Вусянь, я з нього 30 шкур спущу! – майже гримнув Дзян Чен, почавши гладити каблучку, яка вже, здавалося, готова засяяти фіолетовим знову.
– Я зрозумів, зрозумів, ти за останні кілька годин сказав це мені щонайменш тринадцять разів, – стомлено видихнув Хвайсан, а потім раптом продовжив: – Позмагаймося щодо Вей Вусяня? – єхидно посміхнувся Нє Хвайсан, підлізаючи до Дзян Ваньїня так, що між ними не залишилося ніякої віддалі та знову закидаючи руки йому за шию.
Дзян Чен підозрілим поглядом глянув на хлопця, а, наштовхнувшись поглядом на його хитру посмішку, геть як у тієї лисиці, потріпав його по голові. Під викрики Хвайсана щодо того, що він зараз зіпсує йому всю зачіску, Дзян Чен про себе подумав: “Проти тебе змагатися – могилу собі копати. Одначе, спробуймо”.