Останнім часом він усе більше віддалявся від мирського, зачинявся у своєму саду, ходив стежками з імітацією під ґрунт, скрипіли камінчики під тонкою підошвою домашніх капців.
Фобос вдихав синтетичний запах троянд, дивився на далекі зорі через прозоре скло. Вони мерехтіли, ще не підкорені, вільні… Але чогось більше не хотілось їх чавити, хотілось — спокою.
Зазвичай чоловік свій трохи апатичний настрій скидав на осіннє затемнення, але на космічному кораблі не було ні мряки, ні пожовклих листків, нічого, що могло б викликати нудьгу.
Фобос зітхнув, торкаючись королівських троянд, відрізав власноруч кілька пагонів, перевірив, як його паростки себе відчувають, врегулював трохи клімат у теплиці. Потім постояв ще трохи, вдихаючи запах мокрого ґрунту, взяв секатор. На долоню, затягнуту у шкуру, впав важкий бутон — ніжно-рожевий, пахкий, пишний.
З рідної для Неї планети.
Фобос сам проектував корабель, облаштував його під себе, під королівські потреби, тому з саду вели сходи на нижні палуби, до лабораторії, звичайно, до спальні й до кімнати, де гостювали важливі… персони.
Чоловік планував там розмістити свою сестру, але поки що її займала інша жінка.
Персонал називав це цюпою. Фобос так не вважав, бо Вона була тут за гостю.
Чоловік приклав палець до панелі, й двері відчинилися з тихим шурхотом.
Голуба підсвітка по контуру кімнати, панорамні вікна, акваріум для неї однієї, величезний, по-королівські розкішний.
– Привіт.
Корленія здригнулася, повертаючи до нього бліде від люті обличчя, сколихнулося волосся так чарівно… Яке ж воно золотаве, наче зірочки, що сестрі подарували колись після її народження.
– Без охорони? Не боїш-шся? – дівчина посміхнулася широко, показуючи ряд гострих жовтих зубів.
Фобос знизав плечима, захотів дуже сильно — магія, шепотілись — й бутон з його руки злетів, гепнувся прямо у воду.
Корнелія незадоволено його вхопила довгою, хворобливо худою рукою. Притиснула до грудей, наче щось дійсно важливе, дорогоцінне. Рідне дитя.
Русалка не їла нічого вже другий тиждень, стала млявою й сонною, навіть волосся більше не заплітала, не співала. Відкривала рота ось так, щоб погарчати трохи, а потім утомлено опуститися на муляж каміння.
– Якщо ти не поїш і сьогодні, тебе підключать до крапельниці.
– Знайди вени, корольчику. Я похихочу.
Корнелія заткнула квітку за вухо, крутнулась, здійнялись бульбашки — наче перли без кольору.
Богиня, що ступила із зірок на землю.
Річ, яку треба зламати.
– Знайду.
Управу на тебе знайду. Ти будеш жити, поки я того хочу.
Що, правда, корольчику?
Вони дивилися один на одного — такі далекі й близькі.
Фобос торкнувся рукою скла, погладив подумки її по сильному хвосту, що виблискував блакитним, фіолетовим, зеленим.
Пікнув навушник, Седрік прошипів:
– Прибуваємо, Королю.
– Зрозумів. Я прийду ще.
Чоловік наче обпікся від холоду скла, відсахнувся. Прийде. Він завжди… повертався.
Корнелія засміялася; дрібко тремтіли її груди. Закричала раптом:
– Здохни! Здохни-здохни-здохни! Я вб’ю тебе!
Фобос зачинив за собою двері, осміхаючись.