Лютий падає на Чикаго важкою ковдрою, сліпить очі колючим вітром, обліплює снігом. І тисне, тисне тишиною і холодом. Лютий лютує, лютий б’є по обличчю сніжинками, змушує замотуватися в теплий одяг. Лютий розганяє по домівках, липне візерунками до скла.
Лютий лишає самотніх на самоті.
Джо щільніше огортає навколо шиї шарф і пришвидшує крок. Їй холодно, та вона мусить знайти ту тварюку, що чатує на таких самих, як і вона, самотніх перехожих, що скорочують шлях парком. Зуби клацають на морозі, сніг перетворив волосся на бурульки, що звисають з-під шапки вздовж обличчя. Та вона продовжує свій шлях слизькою доріжкою між дерев.
Вона на полюванні. Змерзла, голодна, самотня і зла. Ніхто не прикриває їй спину, ніхто не страхує в цьому полюванні. Руки в кишенях, в кожній — по ножу. Два пістолета під курткою, додатковий ніж — за халявою черевика. Ось і вся страховка.
Вона звикла. Вона не вміє інакше. З того часу, як загинула Хелен. З того часу вона сама.
Ламія валить її в сніг, зістрибнувши десь з височини. Нечутна, стрімка і жахлива. Довгі кігті шматують пуховик, коліна зтискають ребра аж до тріску. Джо відсторонено думає, що пуховик себе виправдав, в шкірянці вона була би вже мертва, а доки ламія порпається в штучному наповнювачі — в неї є шанс.
Тварюка вгніздилася на грудях, не дозволяючи вдихнути. Тварюка гарчить і рветься до горла, та пончик із шарфа і горловини светра захищає Джо від смертоносних іклів.
І вона все ще не може витягти руки з кишень, бо ламія затисла колінами не лише ребра, а й притиснуті до них лікті. І все, що може Джо, — це спробувати скинути її з себе чи дістати ногами.
Постріл. Ламія виє і відстрибує убік. «Ідіоти, — думає Джо, — Кулі її не беруть». Та важкість зникає, вона може вдихнути на повні груди. Боляче, але вона робить вдих і пробує підвестись.
Чиясь рука знов вкладає її на сніг, швидко і професійно перевіряючи на травми.
— Мем, ви не поранені? — знайомий голос остаточно приводить її до тями.
— Сем?
— Джо? — молодший Вінчестер все такий же, як і три роки тому: кошлатий, розхристаний, величезний. Тільки тепер старший.
— Ні, Мадонна. Якого ти мені зриваєш полювання? — Джо навмисне цідить слова крізь зуби, безрезультатно намагаючись підвестися, доки Сем продовжує її обмацувати. — Та відвали, я не поранена!
Ребра тихенько нагадують про себе, та Джо їх ігнорує і підводиться таки на ноги. Вона не хоче безпомічно валятися на снігу, коли з’явиться Дін. Бо ці двоє — завжди разом.
— Ти роздивилася,що то було? — Сем люб’язно і ненав’язливо, як вміє лише він, підтримує її під лікоть, доки Джо ловить рівновагу. — Наче, ламія, так? Не перевертень?
— Ламія, — підтверджує Джо, і швидко та безпомильно озирається.
Дін виходить з тіні між дерев, нечутно, як великий кіт, та Джо відчуває його присутність. Джо знає, звідки він прийде, і він з’являється саме там. Теж розхристаний, ніби чхати хотів і на сніг, і на вітер, і, в принципі, на лютий, як явище. Ще ширший в плечах, ще стрімкіший в рухах. Ще небезпечніший, ніж раніше.
— Джоанна Бет Гарвелл. — чеканить кожне слово, ніби цвяхи забиває.
— Пішов. В сраку. Мудак. — цідить Джо.
— От і привіталися, — констатує Сем і пирхає собі під ніс.
***
Джо дивиться в вікно і намагається відсторонитися від того, що відбувається тут і зараз. Не чути цей низький глибокий і до болю знайомий голос поруч. Не ловити боковим зором стрімкі рухи сильного тіла. Не відчувати його присутність поряд. І — трясця його матері — не реагувати на неї так гостро.
Це ж бо просто Дін. Просто Дін бісів Вінчестер. Просто її власний тригер, що провокує на неконтрольований гнів. Той, хто гірший за червону ганчірку для бика. Той, хто ніби ломом зриває замки на скрині з найболючішими згадками. Той, хто зруйнував її життя.
— Ця ламія якась неправильна! — стримано говорить Сем і закриває ноутбук.
Джо криво всміхається. Вона би сказала, що в цьому полюванні неправильне абсолютно все. Але мовчить і дивиться в вікно, доки Вінчестери продовжують копирсатися в запилюжених зошитах Хранителів. Вона би з радістю закопалася в ці зошити поряд з ними, але, по-перше, для цього слід переміститися зі зручного крісла до столу, а пом’яті ребра активно протестують, а, по-друге, її ніхто не кличе.
Її доправили в цей номер — черговий зачуханий номер чергового зачуханого мотелю — вислухали її стислу розповідь в дусі «приїхала, допитала, оглянула, ловила на живця, решту ви бачили» і посадили в це крісло з чашкою глінтвейну. Глінтвейн скінчився, сили — теж. Біль потихеньку заповнював кожну клітину тіла, адреналін вивітрився, і апатія навпіл з легким хмелем туманила мозок.
Джо дивилась в вікно, та, насправді, не бачила ні снігу, що знов падав великими пухнастими клаптями, ні теплого світла вуличних ліхтарів, ні перших світанкових перехожих, що йшли до парковки навпроти мотелю. Ні, вона, проти волі розуму, не зводила очей з відображення Діна бісового Вінчестера в холодному склі.
Він змінився, сильніше, ніж здалося на перший погляд, там, у парку. Риси обличчя стали гостріші, під очима — темні кола. Погляд, ще важчий, ніж раніше, став глибоким і таємничим, з нього зникло щось важливе, щось, що робило його тим, кого хотілося водночас прибити і затягти в ліжко. Натомість, в болотяній зелені його очей палало дещо інше, дещо темне і невідворотне, що з’явилось в той момент, як труп Люцифера впав до його ніг там, в Карфагені. І розрослося за ці три роки, заповнивши собою всю глибину його зіниць.
Лють. Холодна, виважена і невідворотна лють, що стала рушійною силою того, хто пройшов пекло. Джо відчувала її. Розуміла. Приймала.
І продовжувала ненавидіти його.
***
— Ще одна жертва! — Сем вривається в номер, ніби кінь до загону, ногою зачиняє двері, майже жбурляє на стіл три паперянки з гидкою кавою з автомату. — Сьогодні вночі, в парку. Копи вже там.
Джо виплутується з купи ковдр — обігрівач працював вночі гірше за автомат з кавою в коридорі — і давиться повітрям. Навпроти ліжка, яким їй люб’язно поступився Дін, в кріслі спить він. Дежавю. Це вже було. Вона бачила його. Вона вже це проходила.
І от знову. Розслаблений, зкуйовджений, сонний. Тінь від вій на вилицях, чуттєвий вигин губ, розмірено підіймаються широкі груди. Лютий хижак спокійно собі спить, але навіть сплячий лишається небезпечним.
— Дін? — Сем тихенько нахиляється над братом, і Джо відводить погляд.
Це — особисте. Вона не підглядатиме. І все ж бачить, боковим зором, як Сем ледь торкається братовою руки.
— Дін?
Ніби вистрелює зірвана пружина. Щойно лиш сплячий і розслаблений, Дін отруйною змією зривається з крісла, жбурляє Сема на підлогу і затискає його горло, мов лещатами.
Джо скочується з ліжка, висмикнувши з-під подушки пістолет, готова вистріли.
— Якого біса? — гарчить вона, і ледь не давиться повітрям, коли Дін переводить погляд на неї: пустий, темний і неусвідомлений.
— Дін, це я. — Сем не виглядає наляканим. — Дін, мені боляче.
Лещата на його горлі ростискаються. Погляд Діна стає осмисленим. Він опускає плечі, прибирає руки і невпевнено в незграбно підводиться на ноги.
Джо все ще стискає пістолет спітнілими долонями. Між лопатками стікає піт, серце нажахано стукає десь, ніби, в горлі. Вона розуміє, що побачилась дещо, не призначене для стороннього погляду. Дещо, що не має вийти з цієї кімнати.
— Вибач. Обидва. — Дін ніяково посміхається кутиком рота. — Трошки…
— Все нормально. — Сем підводиться на ноги, поправляє одяг. — Буває. Міцно заснув…
— Це не заразне, Джо, — не дивлячись на неї, перебиває його Дін, — Просто привіт з минулого. Це не несе загрози. Опусти пістолет.
Джо повільно вдихає повітря, яке чомусь стало густим і гарячим, і з зусиллям опускає пістолет, ставить його на запобіжник. І безсило стискає пальцями скроні.
— Доброго ранку, світе, я тебе ненавиджу! — шипить собі під носа, і піднімається на ноги. — То хто жертва, Сем?
***
Емілі Круз була прекрасною за життя. Тендітною, невисокою, з довгим чорним волоссям і синіми, як небо, очима. Вона була схожою на маленьку ельфійку в своєму яскравому зеленому пальто і довгій сукні кольору вина.
Зараз, залита кров’ю, з роздертими нутрощами, вона була схожа на змаманий манекен. Але її обличчя, не зачеплене смертоносними пазурами, лишалося гарним і після того, як життя покинуло її.
Джо з жалем дивилася на тендітне тіло на закривавленому снігу і думала, що ця дівчинка була би жива, якби вона не облажалася. Якби не тримала руки в кишенях і змогла дістатися до горла ламії. Якби минулої ночі ламію було би вбито.
Про те, що Емілі Круз була би жива, якби не облажалися Вінчестери, Джо воліла не думати. Бо тоді в пам’яті спливали тяжкі спогади про іншу жертву їхнього прорахунку. І під повіками розквітали спалахи вибуху газу в магазині будівельних матеріалів в Карфагені, що в Міссісіпі. І прощальна посмішка Геллен.
Дін і Сем про щось розпитували офіцера, а Джо все ще стояла над тілом жертви ламії і дивилася в мертві сині очі. Щось невловиме, якась невідповідність бентежила її. Щось було не так.
— Сем… Агент Сміт… Сер, на секунду! — покликала вона. — Погляньте, цей кулон. — вона вказувала на заляпане кров’ю пластикове сердечко на білій шиї мертвої Емілі Круз. — Такий самий був на попередній жертві, сер.
— Ну і що? — офіцер поліції, що підійшов до неї разом з обома Вінчестерами, байдуже розвів руками, — Просто цяцька, біжутерія… Багато хто носить таке, особливо зараз. День Святого Валентина, агенти, всі поїхали дахом на цих валентинках.
— З усією повагою, офіцере, але погляньте на її одяг. — Джо аж очі закотила, коли три пари очей з нерозумінням в поглядах втупилися в неї. — На бога, вона в дизайнерському одязі, на ній — дорогі прикраси, високого класу! Туфлі Валентино. Туфлі! В мінус п’ятнадцять! Ви що, не розумієте? — всі троє синхронно похитали головами. — Емілі Круз приїхала сюди на машині. Вона не була просто перехожою, що йшла парком. Вона бігла від когось. Шукайте машину. Дорогу машину, бо жінка в Валентино не їздитиме на драндулеті. І не носитиме пластикову цяцьку з мас-маркету поряд з ювелірними виробами за пару сотень тисяч баксів!
— Шукайте авто, офіцере, — холодно наказав Дін і хижо усміхнувся. — Непогано, стажерко. Дуже непогано. Щось ще?
— Вночі був сніг, сліди замело. Але можна спробувати пустити службового собаку, — відчуваючи себе, як на екзамені, відповіла Джо і автоматично випрямила спину.
Дарма, бо погляд Діна зісковзнув з її обличчя вниз, туди, де під розстебнутою курткою коливалися в такт диханню її груди. Зісковзнув — і став важчим і темнішим.
Трясця… Джо рвучко запхала руки в кишені і повернулася до Сема. Та погляд Діна все ще відчувався якимось шостим чуттям і змушував гамувати тремтіння. Знову. Як і завжди.
— Я думаю, ота цяцька щось має значити. Якщо можна, я би хотіла перевірити цю зачіпку. — вони продовжували грати ролі, тож Джо говорила ввічливо і відсторонено, як і годиться стажерці. — Якщо всі жертви мали на собі такі сумнівні прикраси…
— …то це тягне на серію. — продовжив її думку офіцер. — Хоча це і так тягло на серію, але тепер…
— Б’юся об заклад, преса назве цього маніяка Валентином, — з сарказмом процідив Дін, поглянув на Сема і чогось гиготнув. — Кривавий Валентин, трясця його матері…
— Ненавиджу цю срань, — процідив Сем.
І Джо цілком з ним погоджувалася.
***
— Це тут. — Дін поправляє комір довгого пальто. — Тут продають всі ті кулони, що вони були на жертвах. Партія цієї бридоти була завезена лише сюди.
— Перевіримо, чи були тут всі ці дівчата? — Джо ніяково озирається в пошуках високої Семової фігури, але молодший Вінчестер вже зник з поля зору, лишивши її сам на сам з Діном.
— Навряд. Такі дами, як Емілі Круз, не ходять в магазинчики типу цього. — Дін вдає, що не помічає, як ніяково Джо, але вона знає, що він знає. — Спробуємо визнати, хто купував ці кулони оптом. Придивляйся навколо. — кидає наостанок і рішуче ступає на тротуар.
Вітер шматує низ його пальто, жбурляє колючі сніжинки просто в обличчя. Джо ховається за його широкими плечима, вірніше, то він ховає її від різких холодних поривів, йдучи так, аби Джо була захищена його тілом. Їй затишно, але бажання вчепитися йому в горло нікуди не дівається. І Джо страшенно хочеться виписати собі копняка, завершити полювання і якнайшвидше забратися з Чикаго. Бо ненавидіти Діна все важче.
— Доброго вечора! — вітає їх приємна пані за стійкою. — Сьогодні холодно, заходьте всередину швидше, погрійтеся!
Вона маленька, пишнотіла, дуже симпатична і абсолютно безпечна, тож Джо розслаблено переступає поріг. Але Дін поруч зібраний, холодний і рішучий. Джо хочеться запитати в нього, якого біса, але вона мовчить. Хижак відчув небезпеку, це очевидно. Вона її не відчуває, але довіряє йому, тож теж сторожко озирається навколо.
Це — звичайний непримітний магазин сувенірів за мінімальними цінами у чорта на рогах на околиці Чикаго. Навколо — дешеві типові котеджі, що чергуються з п’ятиповерхівками соціального житла і обшарпанними офісними будівлями. Всередині — дешевий, надміру яскравий інтер’єр в стилі «провінційний шик», вітрини з різним крамом, сувеніри, книжки, футболки з принтами, листівки. І валентинки усіх можливих форм і розмірів.
Дін говорить з продавчинею, нависаючи над прилавком усім своїм немаленьким зростом, доки Джо оглядає весь представлений асортимент тематичних прикрас.
— Їх тут немає, — нарешті повідомляє вона, озираючись на Вінчестера. — Жодного.
— Чого саме немає, серденько? — продавчиня люб’язно всміхається і звертає на Джо погляд небесно-блакитних очей.
— Пластикових кулонів у вигляді серця. — довірливо промовляє Дін, перетягуючи увагу пані на себе. — Ось таких.
І жестом фокусника дістає з папки фото Емілі Круз.
Джо уважно спостерігає за продавчинею, аби помітити, як змінюється вираз її обличчя. І ні, це не шок від побаченого, хоча на фото — лише обличчя та шия. Це — інше.
Мила посмішка пані на мить перетворюється на хижий вишкір. В очах блимає самовдоволення і голод. Лиш на мить, та Джо фіксує їх. «Попалася» — подумки констатує вона.
І падає під вагою стелажа зі сніговими кулями.
— Джо? — Дін рвучко обертається на гуркіт, впустивши фото.
— Це — вона! — волає Джо, і намагається скинути з себе важку конструкцію з соснового брусу.
— Клер! — горлопанить продавчиня, міняючись у лиці, і вчіпляється несподівано відрослими кігтями в зап’ястя Вінчестера.
А позаду дико гарчить ламія.
А далі час летить з неймовірною швидкістю. Джо викручується, перевертається на спину, вчасно, аби прийняти вагу тварюки на ноги і відкинути її вбік. Позаду дзеленчить розбите скло і тріщать дошки. Пишне тіло продавчині летить десь вглиб магазину, повз Джо. Та, яку назвали Клер, — безперечно, та сама, що і в парку — підводиться в купі яскравого мотлоху. Вишкір, кігті — ламія готова напасти. Поруч — інша, теж ікласта і небезпечна.
— Двері! — наказує Дін, і Джо відстрибує до нього, назад, і далі — блокує єдиний вихід.
А він легким рухом скидає пальто, що плутається йому в ногах, накидає на руку, мов щит. Джо знає, що ритуального ножа в нього немає — він лежить поряд з її власним, в багажнику «Імпали».
— Імпровізуємо! — ніби у відповідь на її думки шипить Дін. І Джо чомусь посміхається.
А далі не до усмішок. Далі — дві страхітливі тварюки вперто намагаються прокласти шлях до спасіння, а двоє вправних мисливців з усіх сил стараються їх спинити. Маленька округла пані виявилася несподівано сильною, а її пазурі — гострими, мов лезо. Пальто Діна, розпанахане від коміра аж до низу, слугувало йому поганим захистом. Та він «імпровізує», раз по раз відправляючи то одну, то другу вглиб магазину.
Два ножі таки перемогли два десятки кігтів. Вчергове поваливши молодшу ламію на підлогу, Джо не витримала — від душі вгородила їй ножа в руку, пришпиливши, мов метелика.
Поруч з гуркотом падає Дін, коротким поглядом оцінює лафгак — і так само валить свою супротивницю.
— Це ненадовго, — Джо стомлено тримає ламію нерухомою.
— Знаю. — Дін важко дихає, та в’яже на щиколотках старшої вузли. — Не встигнемо добігти до машини і назад.
— А вогонь їх вб’є? — задумливо питає Джо, не зводячи погляду з коробки з балончиками для кемпінгових пальників, що вона збила якимось із своїх падінь з полички.
Голос підсвідомості вона звично ігнорує, і дивиться просто в темні очі Вінчестера, чи не вперше за ці три роки.
— Я не встигну зібрати детонатор. — його голос крихкий, мов лід.
— Пістолет? — ламія під Джо смикається сильніше, та Джо тримає її, не зводячи очей з скам’янілого обличчя Діна.
Він обводить поглядом розтрощений магазинчик, прикидаючи відстань від нього до будинків, потім — від Джо до вікна. І вона розуміє — зараз. Підбирається перед стрибком, переносить вагу на праву ногу.
— Давай! — кричить йому і різко стрибає в бік вікна, як є, з напівприсяду, навмання, наостанок скинувши на ламію стільницю прилавка.
Скло боляче ріже руки, вітер і сніг морозять шкіру, тротуар, на який вона невдало падає — твердий і холодний, а тіло Діна, що закриває їх собою, — важке і гаряче.
Але вогонь, що виривається з вибитого вікна — гарячіший.
***
— Тихіше, Ксено, я майже закінчив. — Дін легенько стискає її плече, і продовжує зашивати глибокий поріз на її плечі.
— Якщо я — Ксена, то ти… — Джо напружує пам’ять і видає з сарказмом, — Джокер максимум!
— Ну, ні. Я — Цезарь. — Дін криво всміхається. — І не тому, що зробив тобі боляче і ти хочеш помститися, а тому, що роблю одночасно три речі: латаю тебе, розважаю тебе, і лишаюся таким чарівним.
— Дін…
— Ти впевнена, що не хочеш в лікарню? — він ігнорує її спроби поговорити. — Лікарі краще зашиють, ніж я.
— Колись я питала в тебе те саме, пам’ятаєш? — не дивитися на нього і говорити легше, ніж збирати думки докупи, дивлячись в його очі. — А потім попросила взяти мене з собою. А потім…
— Через мене загинула твоя матір. — вправні руки завмирають, не торкаючись її шкіри. — А раніше — Еш. А ще…
— Заткнись…
— А ще — купа людей і янголів. І мій зведений брат. І батько. Я взагалі — мерзенна істота, так що ти правильно робиш, коли ненавидиш мене. Ти в своєму праві, Джо. Іншого я і не очікував.
Він обережно бинтує рану, не торкаючись пальцями її шкіри. Майже ніжно, невідчутно. Джо заплющує очі, аби сльози не текли по щокам, та вони пробиваються навіть крізь міцно заплющені повіки.
Їх назбиралося забагато за ці три роки. Надто багато. Як і мовчання.
— Я хочу ненавидіти тебе, — придушено шепоче Джо, не озираючись. — Я хочу, правда. Я змушую себе це робити,бо інакше доведеться визнати, що ти — невинний. Вона сама так вирішила. Я знаю це. Вона сама…
— Бо я підставився. — Дін закріплює бинт і переходить до наступної рани — глибокої подряпини біля лопатки. — Я підставився пекельним псам.
— Ти захищав мене! — Джо різко розвертається на стільці і стискає його руку. — Ти захищав мене, Діне, і вона це бачила. Тому підійшла ближче. Тому лишилася і підірвала ту бомбу. Дін, вона сама обрала цей шлях, але я не хочу це визнавати бо тоді…
— Тобі доведеться її оплакувати, замість того, щоб триматися за цю ненависть. — Дін дивиться кудись вбік, розглядає візерунок на затертому килимі на підлозі. — Але це не відміняє того факту, що Геллен загинула з моєї вини. Як і того факту, що твій батько загинув з вини мого. Я надто багато заборгував тобі, Джо. Це ніяк не виправити.
— Подивись на мене, Дін. — Джо не відпускає його руки. Просто… Подивись на мене, прошу.
Його очі — темні, мов морська глибина. І такі ж бездонні.
— Я не хочу… Я… — думки плутаються, а сльози безконтрольно течуть з очей. — Як мені її не вистачає…
— Я знаю… — Дін обережно, аби не зачепити її ран, притягує її до себе, ледь торкаючись губами скроні. — Якщо хочеш плакати — я просто побуду поруч, можна?
Вона киває і ховає обличчя в його плечі, вже не стримуючи сліз. Стискає в кулаках його сорочку і безгучно виє від болю, що роздирає серце. Дін легко перетягує її на свої коліна, тихо розхитується, ніби заколисує — і не говорить ні слова. Слова і не потрібні — їй досить його присутності.
А коли сльози вщухають, він так само обережно пересаджує її на інший стілець, і з серйозним виразом обличчя пропонує:
— Давай нап’ємось до синіх чортів?
— А давай! — Джо витирає мокре обличчя і схлипує. — Тільки закінчи мене латати, добре?
Він пирхає і розвертає її спиною.
— Так точно, мем, як накажете, мем! — і продовжує обробляти подряпини, що лишила на ній ламія і скло.
***
— А потім я йому кажу: «Гей, чуваче, в тебе є три секунди, щоб забрати свій зад якнайдалі звідси». А він мені: «А що буде, як не заберу?» — ну, просто придурок, чесно! І я така дивлюсь йому за спину, так, знаєш, багатозначно… Він озирається, а там — Боббі, Руфус і Гарт, і всі троє — з рушницями.
— Він там не вмер на місці? — Дін зацікавлено вигинає брову і нахиляється нижче до столика.
— Він вистрибнув у вікно. — Джо відкидається на спинку стільця, робить драматичну паузу і додає. — Спробував. Але забув підтягнути штани.
Дін секунду чи дві переварює почуте, а потім вибухає реготом, щирим і безтурботним. Джо сміється разом з ним, хоча, насправді, це не дуже смішно. В той момент їй навіть шкода того невдачливого гвалтівника, що забрів в «Дім біля дороги» після закриття. Бо Боббі був дуже винахідливим в своїх «методах виховання» злочинних елементів. Але Дін сміється так, що втриматися неможливо.
І вона сміється. Вона відпускає напругу, що намертво вгніздилася в кожній клітині її тіла, і жоден хміль до цього вечора не міг її вимити. Але їхній з Діном рейд по наливайкам щось таки порушив в багаторічній стіні, якою вона себе відгородила від оточуючих. Чи то кількість випитого, що от-от перевершить її особистий рекорд, чи то його присутність поряд, чи то атмосфера навколо, але її «відпустило». І трошки «розвезло».
Вони переходили з бару в бар останні кілька годин. Власне, Джо була впевнена, що неможливо так довго протриматися на ногах, якщо пити. Але Дін показав їй, що це — цілком можливо. Навіть більше — можливо зберегти досить ясний розум і здатність втрапити в дверний отвір з першого разу.
Вони йшли пішки — Дін лишив «Імпалу» на стоянці біля мотелю. Можливо, лютневий холод сприяв тому, що вони все ще зберігали здатність рухатися і говорити. Джо цього не знала — їй було байдуже.
В цей бар вул и зайшли після довгою прогулянки засніженими, яскраво освітленими тротуарами передмістя. Перехожих було мало: такі самі нічні гуляки і замерзлі патрульні, декілька нічних працівників комунальних підприємств та парочка таксистів, що пропонували свої послуги. Та Дін і Джо вирішили прогулятися і не звертали на них уваги.
Зате в барах було людно і шумно. В барах було забагато парочок, втім, Дін і Джо зливалися з натовпом. Якби це було полювання — вони були би непомітні. Але вони не полювали, вони просто відпочивали.
В цьому барі теж були парочки різного віку і орієнтації. Хоча на вивісці красувався брутальний пірат, але всередині лунала романтична музика і скрізь, куди не кинь оком, висіли валентинки, а на столах горіли свічки. Втім, їм обом було байдуже — тут подавали класний ром і шикарні креветки, тож вони затрималися довше, ніж планували.
Джо з насолодою потягує свій ром, слухаючи якусь тужливу пісню про «її очі, схожі на озера», яка заповнює простір ніжним вокалом виконавця. Схоже, вона таки сп’яніла, бо, несподівано для неї, пісня їй подобалась. Як і Дінові, що слухав, примруживши очі і ліниво вистукуючи пальцями ритм по стільниці.
— А зараз — білий танець! — заявив якийсь типчик з мікрофоном, що вистрибнув з-за барної стійки, ніби чорт з табакерки. — Леді, ви маєте шанс, запрошуйте своїх супутників на танець! І нехай Святий Валентин допоможе вам отримати взаємність!
— Вітаємо вас, бляха, на Голодних, в сраку, іграх! — загиготів Дін і перехопив свій келих.
Але Джо було не до сміху. Вона відчула раптове бажання просто зараз, негайно, в цю ж мить запросити Діна на танець. Вона, яка ненавиділа танцювати! Яка не готова була дозволити комусь торкатися її тіла просто так. Яка не бачила сенсу в дурнуватих смиканнях кінцівками під музику. Вона хотіла танцювати. Негайно!
— Діне? — її тон прозвучав досить напружено, аби з його очей миттєво зникли мерехтливі іскорки, які змушували їх сяяти в напівтемряві бару.
Він підібрався, ніби оцелот перед стрибком, втупив в неї погляд, що став темним і напруженим.
— Потонцюй зі мною. — проти волі шепоче Джо. А потім, опанувавши себе, — Це якась срань, я не можу, ти мусиш повірити, це не я!
— Знаю. Тут щось не те. — він теж з зусиллям вимовляє слова. — Я не хочу танцювати, але мушу…
— Дін…
— Ходімо, треба вияснити, що це.
Його рука — гаряча і сильна, Джо відчуває, як тремтять його пальці, коли він торкається її руки. Навколо — натовп людей, але вона не помічає нікого, бо він тримає її руку, а зараз, просто зараз, вона опиниться в його обіймах. Джо не йде — ледь переступає, намагаючись опанувати себе, зосередитись на тому, що відбувається навколо, спостерігати. Вони потрапили під якісь чари, вони мусять визначити, хто їх наклав, знешкодити. Але це все — така дурня. Бо вона танцюватиме з Діном…
Лише на мить, одну мить відволіктися від роботи! Відчути, як це. Ці чари не несуть загрози, говорить вона собі, це — інше. Але підсвідомість волає до неї, вимагає зосередитися і подумати. Зробити хоч щось, бо свідомість впала в анабіоз і не реагує.
«Заткнись» — подумки наказує вона підсвідомості, і з тихим схлипуванням кладе руки Дінові на плечі.
І світ кудись зникає.
Є лише він і його сильне тіло, що не дає їй впасти. Лише його тепло, що огортає її, ніби ковдра. Лише його подих на її шиї, уривчастий і швидкий, ніби він відчуває те саме, що і вона. Тільки його запах — гель для душу, зубна паста, лайм, ром, шкіра, бензин і порох — який так їй подобається.
Це так, як в Карфагені, тільки краще. Бо він — ближче. І вона — інша. І не відвертається, коли він схиляється нижче, торкається губами спочатку скроні, легко, мов крильця метелика, а потім — вилиці, щоки… Губи завмирають в міліметрах від її губ.
— Джо?
Лише один поцілунок. Лише один-єдиний поцілунок, а потім вона збере себе в купку і таки озирнеться навколо, щоби дізнатися, хто витворив оце все безумство. Але пізніше, лише дізнається, як то — поцілунок Діна Вінчестера. Вона встає навшпиньки, як і тоді, майже так само, але цього разу не відвертається, не затуляє йому рота долонею. Цього разу — вперше — вона торкається губами його губ.
Солодко. Ніжно. Обережно. Її трусить, ніби від лихоманки. Великий, сильний, нестримний, самовпевнений, нахабний і трошки божевільний Дін «я переспав з половиною Західного Узбережжя» Вінчестер цілується так, ніби боїться завдати болю. Так, ніби вона — кришталева ваза. Так, ніби насправді він — найромантичніший з усіх романтичних принців. Делікатно. Але, тим не менш, вона палає.
— Джо… Нам слід зупинитися, — він сильніший за неї, вона визнає це без заперечень, адже він зумів розірвати поцілунок. — Нам треба… — він шепоче, торкаючись її губ, і Джо практично не розуміє того, що він говорить. — Джо…
Звук його голосу п’янить незгірш за алкоголь. Джо тримається за його сорочку, ні, вже за футболку під нею. А ось вже їх руки — під його одягом, і він зі свистом видихає, коли вона проводить долонями по гарячій, мов жарини, шкірі живота.
— Чорт, Джо, я зараз тебе трахну на найближчому столі на очах в десятків відвідувачів! — він, на диво, зв’язно говорить, хоча його теж трусить, Джо відчуває це всім тілом. — Джо, зберися, це якась чортова магія, а не ти.
Він майже гарчить їй в шию, до болю стискає їх плечі, і досі тримає свідомість під контролем. І витягує з цього болота і її.
— Що з нами? — Джо ледь не скиглить від бажання здерти з нього цю надто закриту футболку, але лише смикає за горловину.
— Магія. Не темна, це не з пекла, це — інше. — він тримається, його руки ні на сантиметр не змістилися з її плечей, але вона відчуває животом, що він на межі. — Можливо, Валентин? Але він більше по романтиці, не по бажанню тра… А… Ні, не говоритиму вголос, стоп, тихо…
Це було би смішно, якби Джо не хотіла прямо тут опуститися перед ним на коліна. Тому вона змушує себе озирнутися навколо, аби за секунду не сховати лице в нього на грудях з тихим схлипуванням.
Дехто навколо них, схоже, був під дією тих самих чарів, але не мав їхньої витримки. Вірніше — Дінової, бо вона би воліла не пручатися, а приєднатися до тих, хто здирав одне з одного одяг.
Але були і інші. Вона встигла побачити, як кілька дівчат безутішно ридали за столиками, не звертаючи увагу на те, що відбувалося поруч. А одна, яку відштовхнув хлопець, розгублено стояла посеред бару, дивлячись на кулон в руці.
Кулон, який підозріло нагадував шматочок рожевого пластику на шиї Емілі Круз.
— Діне, в неї кулон. Діне, її кинув хлопець и хтось дав їй кулон! — свідомість, нарешті, взяла бажання під контроль, і Джо гаряче зашепотіла йому на вухо, ледь торкаючись губами мочки. — Я не знаю, хто це зробив, але це той самий…
План виникає миттєво і в обох. Дін востаннє ніжно торкається губами її губ і рішуче відштовхує від себе. Джо знає, що це лише гра, але біль роздирає все її тіло, справжній фізичний біль.
Його губи теж кривляться, але він маскує біль під зневагу. Його погляд зболений але рішучий. Джо знає, як йому, бо і їй болить, але вона, принаймні, може це не маскувати, коли дивиться, як він йде геть, лишивши її саму.
— Тихо, мила. — той самий хлопчина, що оголосив білий танець, торкається її плеча, а потім бере за руку. — Я можу полегшити твій біль.
Йому важко опиратися, тож Джо слухняно нахиляє голову, аби він міг надягти на неї той дурнуватий кулон. А потім керування її тілом хтось бере на себе, мозок остаточно туманить, і вона ніби збоку спостерігає за тим, як вона сама йде вперед, геть із бару в темряву ночі. Далі й далі, туди, де темніє парк.
А потім той самий хлопчина спиняє її в темряві між алеями, і крізь вату, що заклала їй вуха, до неї доходять його слова:
— Доведеться все робити самому.
Джо хоче всміхнутися і сказати йому, що він — ідіот. Що смерть вже стоїть за його плечем. Але губи не слухаються, тож вона відсторонено спостерігає, як тьмяно виблискує лезо мачете, яким Дін зносить цьому хлопчині голову.
А потім робиться темно.
***
— Джо? — вона впізнає цей голос навіть в мороці забуття. — Давай, дівчинко, повертайся!
— Може, слід її поцілувати? — Сем? Джо хоче розплющити очі, та повіки не підіймаються. — Це ж псих-казкар. Хто знає, як знімаються його «злі чари»…
— Гірше точно не буде, — задумливо погоджується Дін, і в Джо перехоплює подих.
Згадка про божевільний примусовий поцілунок змушує Джо тремтіти, але навіть цього недостатньо, аби вона змогла розплющити очі.
А от одного доторка губ Діна вистачає. Але Джо не спішить подати знак, що вона при тямі — надто солодко цілує Дін.
— Схоже, працює, — крізь сміх констатує десь поруч Сем, і Джо доводиться таки відкрити очі і невдоволено поглянути на нього. Та він лиш гиготить і підіймає руки.
Джо розуміє, що лежить там же, де смерть наздогнала цього невідомого казкаря, як його назвав Сем. Труп і досі валяється в снігу, залитий незвично бірюзовою кров’ю.
— Що це? — Джо підводиться, спираючись на руку Діна. — Що воно за хрін?
— Казкар. Рідкісна сволота, помічник Валентина. Одного з них. — Сем невиразно махає рукою. — Цей трохи мозком поїхав і влаштовував ось такі сеанси одночасного закохування. А тих, хто лишався один після його магії, вбивали ламії. Ну, ви двоє бачили, як то працює, — молодший Вінчестер єхидно усміхається.
— Ти теж, як я розумію. — сухо відповідає Дін і свербить брата важким поглядом.
Але на того це не діє, бо посмішка стає ще ширшою та ще єхиднішою, а голос — аж бринить самовдоволеною насмішкою.
— О, так, я бачив. У вікно. Тому, власне, на мене чари не подіяли. До речі, ви двоє в курсі, що у вас двох — взаємні почуття? Інакше ви би так не зреагували.
— Що? Не смішно! — Джо їжачиться і зверхньо пирхає.
— Яка дурня! — буркотить Дін, і починає демонстративно запаковувати труп казкаря в шмат брезенту, який, схоже, принесли, доки вона валялася у відключці.
— Авжеж, авжеж! Я так і подумав, — регоче Сем і всією своєю статурою висловлює недовіру.
— Може, допоможеш? — Дін кидає через плече погляд, сповнений осуду. — Я маю сам розбиратися з цим збоченцем?
Сем відсуває його плечем і швидко запаковує казкаря в його імпровізований саван. Джо згрібає залитий бірюзовим сніг в купку, розтрушує купи, аби приховати сліди вбивства міфічної істоти.
І посміхається кутиком губ. Вона запам’ятає слова Сема і трошки пізніше затисне Діна в темному закутку.
Або ні.
Але то буде потім…
Але — буде…