☘️
Я не можу дихати. У легенях повно води. Під ногами нічого немає. Вуха заклала вода. Холодно. Приклавши зусиль, я відкрив очі. Навколо все зелене, багато бульбашок які підіймаються вгору. Я бачу маленький промінчик світла.
– Прохаю! Допоможи мені!
Мене ніхто не чує.
«Чому ніхто не біжить мене рятувати?»
Бридкий шум у голові заважає. Спиною я відчув щось тверде, боляче. Легені горять. Шум стає сильнішим. В очах темніє…
☘️
Хан змалечку ходив у цей ліс. Він насолоджувався його тишею. Як і завжди, він взяв із собою кошик в якому були: ковдра, склянка води та книжка. Дійшовши до маленької річечки він вдихнув свіже повітря. Його усмішка розпливлася по витонченому обличчю. Сонячні промені пробивалися через крони дерев зігріваючи шкіру. Пташки співали якісь пісні. Він чекав його….
☘️
– Мінхо! Пішли з нами на «Мертве поле»! Там збираються всі! Потанцюємо та розважимося. – парубок підбіг і наділив іншого своєю усмішкою.
– Вибач, але у мене є інші справи. Хотів сьогодні піти квіти в горах посаджати. – сказав хлопчик із синім волоссям.
– Знову підеш до нього? – брови зійшлися біля перенісся.
– Це не твоя справа, Чанбіне! – прозвучав спокійним, але наполегливим голосом. – Я тобі сказав, що йду саджати квіти.
– Так я тобі і повірив! – піднявши до гори підборіддя, гордо сказав той. – Я не уявляю, як і навіщо ти стримуєшся. Я би на твоєму місці вже давно його залоскотав до смерті. Це наш обов’язок як мавок. А ти просто спостерігаєш за ним. Не зробиш цього ти – зроблю я.
– Тільки посмій його хоча б своїм огидним пальцем доторкнутися – я тобі усю спину, що залишилась розірву! – грізним поглядом подивився на свого молодшого Мінхо.
☘️
Зібравши насіння квітів у свій кошик. Мавка пішов у напрямку гір. Бо там протікала малесенька річка і там він міг побачити його.
Проходячи повз галявини, мавка сипав насіння квітів і обережно саджав їх у землю. На шляху до річки можна зустріти різних комах, птахів та звірів. Хлопчику дуже подобались олені. Мінхо хотів хоча б раз доторкнутися до цієї гладенької вовни, але це все мрії. У нього ніколи не вийде. Навіть на відстані витягнутої руки – не зможе постояти біля цього створіння з великими очима. Так само він не зможе доторкнутися до нього…
Вода приємно шуміла. Текла вона повільно, але у суміші зі співом пташок, їх голоса зливались у одну мелодію лісу. Ось це дерево, де Мінхо простоїть декілька годин спостерігаючи за ним.
Підійшовши до нього і визирнув, він побачив його.
Він читав якусь нову книжку. Волосся спадало на лоб, закриваючи прекрасні карі очі. Хотілося прибрати її та зазирнути у них, побачити там інші всесвіти. Тендітні пальці перегортали сторінки доповнюючи мелодію лісу. Начебто час зупиняється й у цьому лісі тільки вони. Як би хотілося щоб це було по справжньому.
– Чи довго ти збираєшся там стояти? – яким би голос не був мелодійним, він дуже налякав Мінхо.
Сховавшись по ту сторону дерева, серце почало вистукувати немов дятел – дерево. Щось неприємне відчувалося у горлі, воно заважало дихати.
«Не може цього бути. Як він мене помітив? Чи давно він знає, що я за ним спостерігаю?»
– Ти чого? Я тобі не зроблю боляче. Я подумав, якщо ти не наважуєшся підійти та познайомитись, то це зроблю я. – який ніжний голос, як пелюстки барвінку. З думок його витягнув годинник життя. Зозуля.
«Йому не можна мене бачити.»
– Зупинись там, будь ласка, де ти стоїш. – тихим голосом прохав хлопчик.
– Чому? – таке легке питання, але як складно на нього відповісти.
– Тобі не можна мене бачити. – зітхнув Мінхо. Голос його був більш твердим, бо це стосувалося цього чудового хлопчика. Якого він точно не хотів втрачати через… себе.
– Чому? Це не справедливо, я тобі так скажу. Ти мене бачив, а я тебе зовсім трошки. До речі, у тебе дуже гарний колір волосся. Як ти його пофарбував? – скільки питань, а також зацікавленості у його словах.
– Я пофарбував його соком лохини.
– Як це круто! – підстрибнув на місці світловолосий. Він тихесенько підійшов до дерева і сів з протилежної сторони мавки. Спиною до кори. Висунув руку з лівої сторони ближче до співрозмовника, але так, щоб його не бачити. – Мене звати Хан. А тебе?
– … Мінхо, – він дивився на цю гладеньку шкіру. На витончені пальчики. На тендітне зап’ястя. Такий крихітний.
Немов доторкнешся і в той же момент він розсипеться та зникне. І як би не хотілося взяти за руку – не може.
– Мінхо… – начебто він смакує його ім’я на своїх вустах. – Мені подобається твоє ім’я. Мелодійне. Мені здається, так би звали якогось прекрасного принца з казок.
– Але я не принц…
– І що? – перебив Хан. – Я теж не чарівна принцеса. І що з того? – так легко у нього виходить говорити. – Розповіси щось про себе.
«Хане, що тобі розказати про самого себе? Що я мавка? Що в дитинстві мене друзі штовхнули у річку і я затонув? І через те, тепер у мене немає шкіри та частину м’язів на спині. Що там видні усі мої нутрощі? Не думаю, що коли у книжках описують людину, що читають як відкриту книгу виглядає саме так… Я не хочу втратити тебе через зовнішній вид. Бо я такий потворний. Мені страшно тебе налякати… Не хочу…»
– Я люблю саджати квіти. – це все, що зміг сказати мавка. – Які квіти тобі подобаються? – не очікувано для себе спитав той.
– Усі квітки гарні. У кожної свій аромат, колір, пелюстки та листя. Навіть маленька квіточка, також прекрасна як і великі пишні квіти. І через те що вона мала, і не така яскрава, вона не стає огиднішою за інших.
☘️
– Хочеш я тобі прочитаю книжку? Я тільки почав її читати.
– Угу… – сором’язливо та невпевнено. Йому ніколи не читали книжки.
– Чудово. Гадаю, тобі сподобається. – цю усмішку можна було почути у промові – така вона була щира.
І так минула година, а може і дві. Хлопчик який був так далеко, зараз сидить і читає йому книжку про пригоди. Він знає його ім’я.
– Хане… – як приємно воно звучить. Начебто солодка суниця, сік якої розтікається у середину.
– Що таке, Мінхо? – спочатку мавка не зрозумів, що трапилось і чому він його про щось питає, а потім дійшло…
– Я… хотів подякувати… – це перше, що прийшло в голову, але воно було щирим. – Ось… – він простягнув руку. – Це насіння волошки. За нею не складно слідкувати.
Маленька руця потягнулася до його руки та віддала листочок у який було завернуте насіння.
– Отакої! – він дивився тільки на руки. Бо якщо його новий друг не хоче поки-що показувати себе – він буде поважати його вибір. – Дякую тобі! Я обов’язково вирощу цю квітку і принесу тобі, щоб ти подивився на неї. Треба дати їй ім’я!
Хан задумливо постукав себе по підборіддю, ти часом як Мінхо тихесенько засміявся.
– Придумав! Ти будеш Хо-я! – радісно вигукнув ім’я квітки.
– Це ж моє ім’я?! – щойно зрозуміла синя маківка.
– Хто тобі таке сказав? – здивовано спитав той. – Нічого не знаю! Це мій Хо-я! – твердо промовив він і поклав насіння у кошик.
Повернувшись до дерева та зручно сівши, Хан вже хотів продовжити читати, але його знов відволікли.
– Вже темнішає. Тобі треба збиратися до дому, щоб не ходити у темному лісі.
– Я вже знаю як вибиратися в темряві з нього, не хвилюйся! Чи ти боїшся темряви?
«За тебе я боюся, дурбецало! Бо ти прекрасна вечеря, на думку інших створінь лісу.»
Кожен раз коли Хан йшов пізніше з лісу, то Мінхо його проводжав до виходу. Бо знає він таких осіб, що можуть напасти та не залишиться від нього ні кісточки. А він такої долі для молодшого не хоче.
– Я не боюсь, але мені здається, що тобі вже час йти.
– А ми завтра зустрінемось? Я прийду, обіцяю… – у цьому голосі було стільки надії, він був неначе пір’їнка.
– Тільки якщо ти захочеш. Я чекатиму тебе тут. – він завжди буде тут заради цього сонячного промінчика.
- Я обов’язково завтра прийду! – він скаче по траві немов коник. – Ти тільки дочекайся мене, Мінхо!
☘️
Вони зустрілися на наступний день та ще раз через день. Так пройшов місяць. Сонечко все зігрівало двох маленьких хлопчиків у своїх теплих обіймах, що сиділи по різні боки дерева і трималися за руки. Тепер вони обидва із синім волоссям, завдяки соку лохини. Один читає вже нову книжку, про нові пригоди, а другий його уважно слухає. Обидва насолоджуються один одним. Для цих двох час зупинився у цей момент.