Сутність поглинає Нейтана не одразу.
Він занурюється у неї корінням, спершу несміливо, тільки трохи, торкається самого краєчка, а коли нічого не стається, коли сутність його не відторгає і він не зсихається — сміливішає, проростає все далі й далі, углиб до неї, до центру Землі, до центру усього — до місця, де похований Ґабріель, оповиває собою його тіло і чекає. Чекає довго й наполегливо, свідомість його заплутується сама у собі, думки течуть щораз повільніше й невиразніше, аж поки він повністю не стає як дерево. Поки він не перетворюється на щось, близьке до вічності настільки, як ні одна людина не здатна. Відчуває, як повз нього плине вітер, річка та час. Плинуть щораз далі від нього і водночас — постійно біля нього та разом із ним. Нейтан чекає.
Чекає. Чекає. Чекає. І засинає. Спить довго й твердо, заколисаний тугою за Ґабріелем та спогадами. Він — дерево. У нього більше немає ні серця, ні мозку. Проте у нього однаково є спогади. Він боявся, що розгубить їх, що зовсім загубиться у собі й забуде, нащо узагалі хотів відійти у Сутність. Проте спогади — живі, навіть живіші за нього самого. І кожен з них про Ґабріеля.
Ось Ґабріель стрибає зі скелі у прохолодну воду гірського озера. Ось він дивиться на Нейтана так, ніби не може відвести очей, ніби чекає від нього чогось, чого Нейтан тоді ще не знав і до чого не був готовий. Ось Нейтан цілує Ґабріеля у ванній, а тоді відштовхує та тікає. А ось цілує — знову у ванній, проте тепер робить усе правильно, і Ґабріель такий щасливий, і Нейтан такий щасливий, що міг би зомліти. Ось Ґабріель плаче і цілує його, знову й знову, після того, як Нейтан вночі, коли той спав, надягнув йому на палець батьків перстень. Ось Ґабріель цілує його у якомусь заковулку, коли вони когось шукали, здається, Леджер — інших людей Нейтану згадувати важко. Ось вони з Ґабріелем лежать у Нейтановому лігві зі сплетених докупи кущів ожини й через дірки у тому, що мало б бути стелею, дивляться на зорі, а потім Ґабріель цілує й кохає його так, що зоряні спалахи мерехтять йому в очах, у розумі, у всьомі тілі.
Кожна його думка і спогад, кожен сон — усе про Ґабріеля. Усе про його губи, його доторки, його цілунки. Усе про його кохання. Нейтан ніколи не думав, що взагалі вміє так кохати.
Нейтан спить і марить його усмішками — кожною, котру той йому бодай колись дарував, марить теплом його тіла і рук, відчуттям їх переплетених ніг та звуком його серцебиття, марить ним.
Нейтан спить і хоче спати вічно.
Нейтан спить.
— Прокинься, — раптом порізає сонну тишу і велить йому чийсь голос.
Проте Нейтан не слухається. Не може відшукати в собі сили випірнути зі спогаду, в котрому Ґабріель здіймається над ним, спираючись на ліктях, пестить пальцями його обличчя, а потім нахиляється, майже лягає на нього й доторкається вустами його скроні, вилиці, ніжно проводить губами вниз і вгору по шиї, грається язиком та теплим диханням з його вухом, і Нейтан тихо стогне, вигинається йому назустріч, притягує його до себе ближче і мало по швах не розповзається від того, наскільки Ґабріель з ним завжди ніжний.
— Прокинься.
І коли Нейтан знову його ігнорує — голос заводиться набридливим речитативом:
— Прокинься. Прокинься. Прокинься. Прокинься. Прокинься. Прокинься. Прокинься…
Не кричить і не шепоче. Гучний, як товарний потяг, та ледве чутний, як помах крил метелика. Ближчає, гуде й дзижчить біля нього та у ньому, пронизує його з ніг до голови, і раптом в одну мить стає чітким та дуже, дуже знайомим. Настільки знайомим, що давно став рідним.
— Прокинься, Нейтане, — ніжно мовить Ґабріель.
І Нейтан прокидається.
Він стоїть посеред ночі та дня. Посеред місця, де є все і разом з тим — немає нічого. Посеред моря, посеред пустелі, посеред гір — на найвищій вершині, де ледве вистачає кисню для вдиху. Нейтан дихає глибоко і не дихає зовсім. Дивиться перед собою й не бачить нічого, і разом з тим — бачить усе те, чого раніше ніколи не помічав та не розумів до кінця. Бачить Сутність.
Сутність усюди, оповиває та просочує собою усе на світі. Сутність стоїть перед ним невимушено, трохи всміхаючись і безсоромно його розглядаючи.
— Чому ти знову обрав це тіло?
Нейтан дивиться вниз і з подивом помічає, що він більше не дерево. Він знову він. Той, ким був до перетворення на горіх. На ньому знову усі його шрами та старі татуювання — Нейтан їх не бачить, проте відчуває вагу кожного з них.
Нейтан стенає плечима й думає, що сам не знаю. Сутності цього недостатньо. Сутність дивиться на нього допитливими очима. Очима Ґабріеля. У Сутності обличчя Ґабріеля, тіло Ґабріеля, його руки та рухи. І Нейтану до болі в кістках, котрих у нього тепер немає, хочеться рвонути вперед, хочеться обійняти його, притиснутися до нього якомога сильніше, злитися з ним назавжди. Проте це не Ґабріель. Поки-що ні.
— Прогуляємось?
І навіть якщо це не він, Нейтан не може йому відмовити. Сутність простягає йому руку, і Нейтан хапається за неї, сліпо йде слідом й роззирається лише тоді, коли розуміє, що вони зупинилися. Вони босі, стоять по кісточки у траві й дивляться на самотнє дерево на схилі коло річки — воно відрізняється від решти і стоїть осторонь. Воно не дуже старе, не надто високе, але жахливо понівечене.
— Раніше то був ти, — каже Сутність.
Він знав це ще то до того, як слова були сказані. Ось як він виглядає збоку. І що тільки Ґабріель у ньому знайшов?
— А тепер? Це ж усе ще я.
— І так, і ні.
Іншої відповіді Нейтан не чекав.
Вони стоять ще так певний час. Плюскіт річки та пташині співи не стихають ні на мить. Вітерець тріпоче їх волосся, і воно звиваєть довкола їх голів якось примарно, не встигаючи за повітрям, що їх обдуває та буквально продуває наскрізь.
Нейтан втуплюється поглядом у те місце, де похований Ґабріель.
— Він був тут ще довго опісля, — каже Сутність. — Ходив за тобою всюди, дивився, щоб ти не накоїв дурниць.
Нейтан опускає голову, ледь чутно пирхає. Він це знав, десь у глибині душі навіть тоді вірив, що йому не примарилося. Що то справді був Ґабріель, бо у цьому весь він.
— І наскільки велику дурницю я, на його думку, скоїв тепер?
— Неймовірно велику.
Нейтан сміється, зрушує з місця, йде вперед — ступає обережно й поволі. І зупиняється точнісінько там, де тіло Ґабріеля під землею оповите його корінням. Минають хвилини, а може й години — час тепер не має значення. А він дивиться, ніби раптом зможе прогледіти землю наскрізь. А тоді підводить голову і дивиться на Сутність.
— Можна мені вже до нього?
Сутність сміється — вони обоє сміються.
— Я чекав, коли ти спитаєш.
Сутність підходить ближче й розводить руки. Нейтан не думає ні миті, кутається у них, мов у ковдру. Обійми дивовижно теплі й спокійні. Обійми наспівують йому колискову й обіцяють, що відтепер усе буде добре. Нейтан вірить їм, довіряє їм. Заколисаний обіцянками, він заплющує очі й розчиняється у снах, у спогадах, у мареннях. Розчиняється у Сутності, а Сутність розчиняється у ньому.
І, розчинившись, він падає, падає, падає у темряву. А тоді провалюється у світло. Й одразу ж відчуває, як його знову огортають обіймами. Обійми водночас і ті самі, і зовсім інші. Нейтан схлипує. Рідний запах вдаряє йому у ніздрі, волосся лоскоче шию, а руки тримають так, як ніхто й ніколи його не тримав. Нейтану навіть очей розплющувати не треба, щоб знати, хто це.
— Ґабріелю, — зранено шепоче він. — Це ти. Це ти, Ґабріелю…
І він знає, що той справжній — справжніший, ніж весь світ довкола. Справжніший за все, що він колись бачив чи знав. Справжніший навіть за Сутність.
— Нейтане, — шепоче Ґабріель у відповідь.
Шепоче й обіймає так міцно, як тільки можливо, тулиться до нього так близько, як тільки може, і Нейтан думає, що ось це — усе, що він коли-небудь жадав. Не берег річки, не будиночок на схилі, а його, Ґабріеля, біля себе. Постійно. Тільки його.
Тепер Ґабріель його назавжди.
А більшого йому й не треба.