— Чому ти просто не можеш прийняти те, що дорогий мені, Джеймсе? — питання захоплює Бакі зненацька, не менше, ніж власне повернення Барона. Хоча із другим йому набагато легше примиритися, бо він і не очікував, що знайдеться в’язниця, здатна його утримати. — Без жодних прихованих мотивів, без підступних плянів, просто дорогий.
— Бо це ти, Земо.
— Хіба не ти казав, що кожен заслуговує на другий шанс?
Бакі не хоче про це говорити. Не хоче озвучувати, збирати літери у слова, ніби щойно вони вилетять з його рота, одразу стануть закам’янілою істиною, яку жодним вібранієм не перекуєш.
Бакі не хоче визнавати, що заледве дозволив собі знову дружити, впускаючи у своє життя Сема. Бо після Стіва… Після Стіва усе було инакше. Він був инакшим.
Стів завжди горів цим невимовним оптимізмом, навіть тоді, як сором’язливо цілував його у щоку перед тим, як Бакі відбув у Європу. Навіть тоді, коли він (першим) зізнавався у коханні і примудрявся будувати пляни на майбутнє навіть посеред зруйнованої війною Італії.
А тоді Бакі довго падав і ще довше спав у кріокамері. Коли ж він прокинувся, по-справжньому прокинувся, у Стіва вже було нове життя, в якому він заряджав оптимізмом не лише вічно похмурого Бакі. У Стіва було нове життя і нові обов’язки перед людьми, що називали його героєм. І зрештою Стів просто пішов, залишивши Бакі у його власних скалічених руках.
— У моєму житті люди, які кажуть, що я їм дорогий, мають тенденцію іти.
— Не варто так песимістично на це дивитися. Зрештою, люди, що йдуть, звільняють місце для тих, хто приходить.
— Обережніше зі своїми наступними словами, Земо, — бо ця репліка звучить занадто так, ніби він намагається зайняти місце Стіва, так ніби місце Стіва взагалі можна зайняти.
— Так, Джеймсе, я збираюся зайняти його місце, — ніби вгадує його думки Барон. — Бо я не лише кохаю тебе, але і люблю, і я не піду, тільки якщо ти сам цього не захочеш.
— Не треба давати порожніх обіцянок.
Увесь наступний тиждень Бакі думає про слова Земо. Він уже звик до того, що Барон любить плескати язиком чи дуже, дуже вміло ним вести, коли потрібно досягти свого, але це зізнання видається настільки щирим, що Барнс готовий у нього повірити. Тим більше, що попри всі попередні маніпуляції заради досягнення своєї мети, Земо не був з ним нещирим і лише смиренно приймав ту долю, що Джеймс для нього визначив (ну окрім втечі з Рафту). Тим більше, що усі попередні маніпуляції та зауваження Земо Бакі легко відбивав, не даючи їм навіть наблизитися до своїх вух, а в момент такого зізнання він ніби стояв абсолютно беззбройний, попри силу, навички і металеву руку суперсолдата.
Можливо, поряд із Бароном Бакі почувається людиною більше, ніж будь-де. Можливо, поряд із Бароном Зимового Солдата справді не існує.
Далі з’являється ця російська банда у Нью-Йорку. Сем радить не втручатися, але Земо напрочуд легко вмовити. Насправді Бакі було б набагато важче вмовити його не їхати, щось про колективну відповідальність за колоніяльну політику стосовно Східної Європи. Це Барнсу важко відбити, бо ще нещодавно він сам був частиною цієї колоніяльної політики. Дивно, що Барон про це майже не згадує.
Можливо, Сем мав рацію, бо Клінт і «ця мала» (здається, Земо запам’ятав її ім’я і, напевно, це не найкращий знак) вирішують усе із Кінґпіном, так що їм із Бароном залишається лише наздоганяти втікачів і здавати їх поліції (у Земо на одного впійманого більше). Утім таке суперництво здається природним, це те, до чого Бакі звик, це майже справжня битва, а саме в такому він жив з 40-х.
І коли він бажає їм, обом лучникам, щасливого Різдва, то трохи заздрить Клінту, бо той відростив свою звичну зачіску і повертається до родини, захопивши з собою малечу, що дивиться на нього ледь не як на бога. Бакі повертається до ліжка на підлозі, саке тепер вже наодинці і… і більше в нього нічого немає. Тож Бакі трохи заздрить, бо він не знає, що таке нормальне життя, він вже давно забув про таке, а того, хто міг би нагадати… його теж немає.
— Мушу визнати, Земо, ти не такий поганий напарник, — помітивши, що Барон збирається сказати щось на кшталт «я і так це знав», Барнс превентивно збиває з нього пиху. — Думав, ти лише плутатимешся під ногами.
Насправді це добре, що Бакі не дружить зі словами, адже йому хочеться сказати щось про те, яка чудова у Земо фізична форма і як збурює до дії їхнє маленьке змагання, але кожне подумки сформульоване речення звучить дурніше за попереднє, тож він вирішує не витрачати на них повітря дарма. Не може ж бути таке, що він захоплюється Бароном просто так? А раціональні причини усе ще не бажають вимальовуватися, залишаючи його в темряві незрозумілих відчуттів і сумнівів.
Ні, цього Земо точно знати не треба, а це означає лише одне — добре, що Бакі не дружить зі словами.
— Кейт, — то от як звати юну Соколине око? — святкуватиме із Клінтом і Оленою.
— Ага, — киває Бакі радше на автоматі. Адреналін битви його покинув, а це означає, що слухати когось і одночасно слідкувати за дорогою, коли він за кермом, вимагає зусиль, яких він не певен, що хоче докладати.
— Ти не встигнеш до Луїзіани до ранку.
— А чого мені їхати до Луїзіани?
— Щоб святкувати із Семом, — Земо озвучує це як щось очевидне й очікуване. Він не знає, що Бакі не отримав запрошення. Навіть натяку на це, коли вони з Семом говорили перед нью-йоркською справою.
— У Сема родина, — Бакі переконує себе, що це так, що клопоти із племінниками просто так захопили Вілсона, що той просто забув запросити його до себе. Але противний внутрішній голос все одно каже, що Бакі просто не заслуговує на те, щоб його хтось кудись кликав, недарма ж його завжди усі покидають. Припущення про те, що Сем міг не запросити його, бо і так завжди був би радий його бачити, не спадає Барнсу на думку.
Вони доїжджають до будинку Бакі і він майже готовий запропонувати Земо підвезти туди, куди треба, бо час, проведений у машині разом, проведений навдивовижу добре. Особливо коли Барон мовчав, звісно. Але Земо сам виходить із машини, завмираючи на хіднику, ніби не знає, що його робити далі.
— Знаєш, тобі не обов’язково святкувати Різдво самому.
— Що ти маєш на увазі?
— Я пообіцяв не покидати тебе, — від цього Бакі хочеться одночасно зневажливо пирхнути і сховатися в темряві під’їзду, щоб не відчувати такий відданий погляд Гельмута на собі.
— Я не думав, що ти мав на увазі саме це.
— А що ти хотів, щоб я мав на увазі?
Бакі вагається. Всі несказані слова захоплення Земо на полі битви, причому у всіх найгірших формулюваннях, так і рвуться із нього назовні, але він затикає їх коротким і твердим:
— Не знаю.
— Над нами омела. Можна я тебе поцілую? — Бакі підводить очі, щоб перевірити це, але тут-таки розуміє, що потреби немає. Звісно, Земо, цей хитрий лис, став би під омелою. В першу чергу, щоб познущатися із нього.
— Спробуй.
Гельмут підходить ближче, схиляється до його губ, так що Бакі відчуває його подих на своїй ґлузливій напівпосмішці, але завмирає тоді, коли їхні вуста майже змикаються.
— Я хочу почути однозначну відповідь, — наполягає він з іще більш ґлузливою напівусмішкою.
Бакі не знає, наскільки однозначною є його долоня на чужій талії і пальці, що перебирають чуже волосся, щоб притягнути іще ближче, бо, зрештою, Бакі не дружить зі словами.