Після того як Гаррет, Ізабела та Бетані пішли подихати свіжим повітрям, себто кажучи, прогулятися під луною, Маріан вже думала й собі йти. Все ж таки пізно вже, а лунатиків на вулицях Кіркволла хоч відбавляй: ходять собі, розмовляють зазвичай… з собою. Кхм.
Та й не хотілося залишатися на одинці з парою зелених очей, які ніби завжди дивляться у спину. Ніколи у вічі. На жаль. Хоча зараз тих очей ніде не було видно.
Без трійці стало тихіше. Андерс відрубився за сусіднім столиком, Варрік пішов до вбиральні. Він, як і завжди, був би не проти, якби Гоук залишилася у нього. І це не гостинна милість з його боку - це вже всім відома офіційна пропозиція. Але Гоук тягне додому. І навіть, якщо не хочеться спати, вона б собі просто тихо креслила плани в своїй майстерні та ще й купу чого насправді треба зробити. Вона - головний архітектор, а це велика відповідальність. Креслення, проекти, вічний недосип. Останнє, якби вона була магом, як у якомусь фентезі світі, взагалі було б її стихією.
На вулиці було прохолодно. Якраз те, що треба після затхлого дурману “Вісельника”. Не така вже й погана назва для бару, враховуючи той факт, що після декількох кухлів пива у цьому закладі, настрій зазвичай коливається між “піти за ще одним” або “піти повіситись”.
У Гоук настрій сьогодні не відповідав ні першому ні, дяка за це всім богам, другому. Вона тихо вийшла і пішла у бік Верхнього міста і сама не помітила як опинилась біля сходів. Вона подивилася вгору і раптом відчула, як на неї звалюється втома накопичена за весь день.
“Треба було залишитись, - подумала Гоук. - Ще не пізно повернутися”.
Але Гоук не була з тих, хто просто відступає від наміченого плану. Дехто каже, що то велика амбіційність, інші - така ж за розміром дурість. Нехай так. Але половину шляху вже пройдено. І відступати назад сенсу немає.
Зненацька, Маріан почула позаду себе чиїсь кроки. Навіть дивно було почути їх саме зараз, бо той, хто був позаду напевно йшов за нею у весь цей час. Вона ж була уся у своїх думках і не помітила цього.
На її превелике щастя, незнайомець швидко обігнув її і Маріан побачила знайоме обличчя. То був Фенріс. Що ж, напевно, це справедливо. Він теж живе у тій стороні і йти тепер хоча б не в самоті.
- Пішла не попрощавшись. У ночі. Сама. - перервав тишу глибокий голос ельфа.
- Я не бачу приводу виправдовуватися, - щиро відповіла Гоук. - Коли хочу, тоді йду.
Й через хвилину:
- Але, вважаю, що то було дещо не ввічливо. Хоча й прощатися було особливо ні з ким. Варрік чудово знає про цю мою звичку. Андерс лежав у блювоті, трійця пішла куролесити далі. Тебе я не бачила.
- Чому тоді не залишилась з Варріком?
- А що, в мене були підстави лишитися? - раптом роздратовано відповіла Маріан. - Може ти мені їх назвеш, га, Фенрісе?
Ельф ледве помітно сіпнувся і промовив:
- Усі знають, що ви з ним близькі.
- Усі про це знали, ще до того, як ти приєднався до нашої гучної компанії. - відмахнулася Гоук. - Й ти, між іншим, теж потім дізнався. І не те, щоб тебе це тоді бентежило.
- То було інше.
- Та невже?
- Тоді ми з тобою не були близькі, Гоук.
- Та пішов ти, Фенрісе! Хоча, чого це я. Ти ж так і зробив!
Вони одночасно зупинились біля фонтану посеред торговельної площі і так само майже одночасно відвернулися один від одного.
- Бо ти знову почала загравати з тим дворфом! - почав втрачати терпіння ельф. Гоук же натомість втомлено потерла скроні.
- Я завжди так роблю. Якщо людина мені подобається або з кимось із компанії. З Варріком найбільше, бо ми й знайомі найдовше і ніхто не знає мене так, як він. Але це необов’язково повинно щось означати.
- Для мене означає. Бо ми були…
- Не було ніяких нас. - спокійно відповіла Гоук, навіть занадто, а потім дістала сигарету та закурила. - Те, що ми декілька разів переспали нічого не означає. Це твої слова.
Вона протягнула напівпорожню пачку ельфу. На її здивування, той не відмовився, хоча й був проти цієї звички. Зробивши велику затяжку, він промовив:
- Я не мав це на увазі, коли говорив.
- …
- Пробач мені. Я був розлючений. Ти знову пішла ночувати до свого боса, що я мав думати?
- Якби ти вмів думати, то зрозумів би, що між мною і Варріком більше нічого, крім дружніх стосунків, бути не може. Я ніколи тобі не зраджувала.
- Так. Я знаю. Але ти першою почала втікати, Гоук. Після кожної бодай крихітної сварки ти йдеш до нього. І щось мені здається, він не вважає ваші стосунки (бодай що вони значать!) закінченими.
- Він просто хвилюється за мене, - тихо сказала Гоук.
- Ти пам’ятаєш, з якою ями він мене витягнув? Спочатку Мередіт, потім Орсіно. Ці два довбні в’язали з мене канати, перетягуючи туди-сюди у своїх вічних сварках, заморожуючи будівництво. Ще й Белла налажала тоді з тими поставниками кунарі.
Маріан зробила довгу затяжку та разом з димом швидко випалила:
- Я ледь не збожеволіла тоді. Час йшов, плани належним чином не виконувалися, дедлайни зривалися, мій телефон тріщав по швах. Якби не Варрік, замкнули б мене десь у лікарні для психів, стала б такою ж спокійною, як Резерфорд.
Знову затяжка.
- Трясця! Мене і зараз всю трусить тільки від спогадів про те. Пробач, я не хотіла жалітися. - Гоук кинула сигарету та згасила її носком черевика. - Я лише хочу сказати, що Варрік - мій справжній друг і іншого такого нема. І це є очевидний факт, незважаючи на природу наших стосунків.
Вони досі стояли біля фонтану. Дзюрчання води у ньому було єдиним, що порушувало тишу. Але принаймні тепер обличчя героїв були повернуті один до одного.
- Я люблю тебе, Фенрісе, але так продовжуватися не може.
- Що ж. Принаймні у цьому ми з тобою дійшли спільної згоди. Але це ще й не кінець. Я не вірю, що питання лежить тільки у довірі. Я думаю, нам обом треба змінити відношення до наших стосунків.
- Чого ти від мене хочеш, Фенрісе? - раптом спалахнула Гоук. - Я ніколи не беру від тебе більше, ніж можу запропонувати. Про які зміни ти кажеш?
Згасивши свою сигарету, він продовжив:
- Я мав на увазі те, що для того, щоб побудувати стосунки треба спочатку навчитися вирішувати суперечки суто між нами, - терпляче зазначив ельф. - Я завжди розумів, що не зможу втримати тебе, якщо ти передумаєш і захочеш піти. Але я не вірю в поліаморні стосунки.
Тут він осікся. На мить лице ельфа перекосилося, але швидко набуло свого звичайного виразу з нотками відрази. Але обличчя не може сховати того, що кажуть очі. І цього було достатньо для Маріан.
- Підожди хвилинку. Я трохи… збентежена. Ми зараз говоримо про ті самі стосунки, у яких в тебе був хоч який досвід, а в мене ні? - ніби між іншим спитала Гоук.
- Те, що було в мене важко назвати “стосунками”. Але так. Це був хороший урок, з якого я вивів, що воно або не працює, або працює не так, як ти це собі уявляєш.
Раптом Гоук прорвало на сміх. Ельф, не очікуючи такої реакції, знову сіпнувся.
-Що таке? - спитав він.
- Та нічого,. - хитаючи головою, відповіла Гоук. - Просто… Стоїмо тут з тобою…посеред площі…удвох. На повному серйозі розмовляємо про наші “стосунки”.
Через мить з уст Фенріса теж вирвався смішок.
- Так, це, кхм. Принаймні, це дивно.
І додав:
- Гоук…
- Га?
- Я скучив.
Вона пильно подивилася йому в обличчя.
- Ти якийсь не такий ельф. Хоча може це зі мною біда? Чи може ти, Фенрісе, просто любиш бути власником у стосунках і не вмієш або не хочеш ділити партнера із кимось іншим?
- Може й так. - дещо з викликом відповів ельф. - Це погано?
- Необов’язково. Проте не спати ні з ким, крім твого обранця - це одне. Ревнувати до друзів - зовсім інше.
- Гоук, я вже пояснював, чому…
- Так, так. Я зрозуміла. Але це нічого не змінює. Від цього Варрік не перестане бути моїм другом. Як і Белла, як і Андерс та інші. Я буду ночувати у Варріка, якщо мені буде зручно, або якщо я буду вважати це за потрібне. Ночувати і тільки. - Гоук зробила наголос на останньому слові.
- Тим паче зараз Варрік заклопотаний одним сплячим красенем.
- І це має означати…?
- Іншими словами, він майже увесь день панькається з Андерсом, який останнім часом у нього ошивається.
- А що з ним? Знову проблеми з Джастіном?
- Так. Його братець знову доводить бідолашного Андерса до сказу.
- І що він накоїв цього разу?
- Вкрав гроші. Нажлуктався і пішов виступати на мітинг за справедливість, рівність та свободу простого люду від клятих капіталістів. Наскільки я знаю від Белли, його, синюшного та побитого, привезли додому якісь знайомі вартові. Це сталося позавчора ввечері.
Фенріс похитав головою.
- Й справді, бідолашний Андерс. Не дивно, що час від часу у нього зриває дах. Він ще й лікує потім того довбня. Робить, щоб воно до тями прийшло.
- Таке невиліковне. Навіть маленькі діти знають, що справедливості у світі нема.
- Але тільки не Джастін.
- Так. Тільки не він.
Далі вони мовчки йшли до маєтку Гоук.
- Знаєш, - першою прервала тишу Гоук, коли вони дійшли до парадного входу. - Я подумаю над твоїми словами. Справді. Може у нас таки щось вийде. Але дай мені трохи часу, добре?
Потім, закриваючи за собою двері, замість прощання сказала:
- На добраніч, Фенрісе.
- На добраніч, Маріан. - і далі ледве чутно. - Я буду чекати.