Марія та Говард — споріднені душі. У кожного з них на внутрішній стороні правої щиколотки були надряпані три маленькі руни, чорні та гострі.
Перша — вуньо. Три лінії, різкі й упевнені, у страшенно іронічному зіставленні з меркставом* тієї ж зубчастої літери « Р», яка висіла вгору ногами з іншого боку від перевернутого совило в центрі.
Говард ніколи особливо не розмірковував про те, що означають ці маленькі знаки. До Марії. І навіть тоді він однаково неправильно їх тлумачив. Завжди дивився на них, як на книгу (стопа в місці палітурки). Але Тоні був упевнений, Говард і Марія все життя читали свої руни задом наперед.
Те, що здавалося їм примарою минулого, за межі якого вони мали вийти, — смуток, боротьба, відчуження — зрештою, стало їх майбутнім — сп’янінням, отупінням, люттю.
Тоні потрібно багато часу, щоб упокоритися з цим. Оскільки, незважаючи на те, що вони були призначені одне одному долею, незважаючи на те, що якась велика зла космічна сила сказала «такі правила» і клацанням своїх великих тупих пальців узаконила це, його батьки стали нещаснішими після того, як знайшли свою другу половинку, ніж були до.
Ну, хіба це не херня?
Дві людини у світі приречені робити одне одного нещасними до самісінького кінця своїх пов’язаних життів. Приречені завдавати одне одному біль у їхньому небезпечному коханні, у їхній отруйній потребі одне в одному. Нічого, крім болю та смутку.
Мітки Говарда й Марії Старк — не єдині, які бачив Тоні, — навіть не найдовші; він бачив цілі епітети вздовж хребта гладкої спини; абзаци на тильній стороні долонь; два тонких символи прямо під чиїмось лівим вухом, влучні та короткі до й після. Однак для Тоні все завжди поверталося до Говарда та Марії Старк.
Власна мітка Тоні була одинокою. Дивна маленька літера v у центрі його грудей. Кеназ, жахливий і перевернутий, обіцянка нічого хорошого та всього поганого.
Його мати плакала, коли побачила це. Тоні було сім чи, може, вісім, і він знав — це означає, що він залишиться один — або, принаймні, без свого призначеного — до кінця життя. Життя, у якому не буде ніякого переходу, ніякого акуратного маленького до або після для нього самого, тільки тут. Тільки зараз. Тільки завжди.
Взагалі-то, Тоні вважав, що йому пощастило. Знаючи, що зв’язок, який поділяли його батьки, зрештою зруйнував їхнє світле майбутнє. Заплямував його.
Так що, так, він спав з усіма іншими невдахами, які мали тільки одну мітку, або, можливо, ще не знайшли свою споріднену душу, або сподівалися, що він їх. Він не соромився своєї мітки. Носив її як значок — як щит — яскраво посміхаючись перед камерами.
Коли він закінчив із гігантською грьобаною дірою в грудях, через тридцять років після того, як у хиткому віці семи або, можливо, восьми, вирішив, що йому буде однаково на свою мітку, і що він ніколи — ніколи, Господи, це так довго — не побачить свою споріднену душу, його думка мало змінилася. Тепер замість хрінової, нікуди не придатної жахливої мітки на грудях у нього була гігантська грьобана діра; що, за загальним зізнанням, не дуже здорово. Але потім він заповнив цей простір світлом, м’яким гулом дугового реактора, і так, окей, пішов ти, великий хлопець із космічного всесвіту.
Тоні Старк носитиме свою власну мітку та нічию іншу. Він носитиме знак своєї власної розробки.
Подивіться на мене зараз.
І, звичайно, іноді це завдавало болю — знання того, що тепер він насправді один. Назавжди. І може, зараз йому трохи болючіше, ніж тоді, коли він був молодий, дурний і все ще сподівався.
Біль не заважає йому вдягнути костюм уперше, спробувати виправити всі помилки, яких він припустився у своїй сліпоті — нестабільність, хибна надія. Його руна шепотіла все життя: вразливий, ти вразливий — але й це не заважає йому одягнути костюм вдруге. Або ж утретє. Вчетверте. Вп’яте.
Потім, коли він нарешті розбирається у своєму лайні, уже неважливо, що означала, говорила чи робила його мітка. Важливо те, що робить він. Те, що він завжди робитиме. Рухатиметься лише вперед та вперед.
Футурист.
Якийсь час це його цілком влаштовує. Пошук спорідненої душі ніколи не був у пріоритеті, він ніколи не відчував жодного відлуння порожнечі, яке, як стверджують божевільні психи-хіпі, вони можуть відчувати в глибоких медитативних станах або коли вони такі обдовбані, що помилково сприймають це за глибокий медитативний стан. І він, звичайно, ніколи не відчував метеликів у животі, яких, як стверджують усі, у тому числі і його мати, вони відчувають, коли їх споріднена душа поряд. Тому що він і не повинен…
Він зламаний. Він зламаний, він знає, він зламаний із того часу, як батько почав ігнорувати його.
… і це чудово.
Раніше він цього не потребував. То навіщо йому це зараз?
Але потім, звичайно ж, настає грьобаний момент, і все перевертається з ніг на голову. Тепер у грі є вдосконалені, а не просто супершпигуни чи хлопці в посиленій протезній броні. Потім є боги, червоточини та інопланетяни, що ллються з великого блакитного неба. Він ледь не вмирає.
Знову.
Чорт, добре, до червоточини, прибульців і майже смерті — до всього цього з’явилися боги. Один із них — великий яловичий бефстроган, сукін син. Високий, жахливий і ніби придурок, але кумедний, Тоні знає, що він із тих, з ким він порозуміється. Зрештою.
Потім є брат великого хлопця, докучлива маленька сучча рогата дупа, і будь Тоні проклятий, якщо не відчуває, що в нього наче видрали печінку в ту секунду, коли він приземляється в Штутгарті після стрілянини репульсорами по хлопцю. Він ігнорує це — звичайно, якщо Тоні в чомусь і хороший, то це в ігноруванні великих гігантських знаків «ЕЙ, ІДІОТ, ДИВИСЬ НА МЕНЕ» — поки ігнорувати не стає неможливо.
Але на той час виникне ціла проблема з червоточиною. І з ордою інопланетян. А потім весь шестифутовий Локі викидає його у вікно після того, як Тоні дуже тонко ображає його проблему з паличкою. І…
Гаразд. Там взагалі багато чого поганого відбувається.
Коли все скінчено, сказано і зроблено, Локі, як і раніше, дратує, але тепер він масовий вбивця. Тоні нема на що спертися, та й насправді немає бажання, але він не може заперечувати, що відчув Локі в той момент, коли той торкнувся його. Відчув, як щось клацнуло, щось стало на місце, чого, він і не підозрював, не вистачало, а потім його викинули з пентхауса, як шматок грьобаного сміття.
Що, так, зачепило.
Він не хотів думати, що прийняти складніше: усвідомлення того, що Локі не відчув це, або те, що все-таки відчув і однаково викинув Тоні у вікно. І Тоні… Чорт забирай, Тоні навіть не знав, чи були в асґардців, чи богів, чи інопланетян, чи ще в когось, сука, споріднені душі та мітки, як у людей.
Тож він не наполягає. Чи не тисне. Спостерігає, як усі сім чортових футів Локі і його похмурий великий братик зникають зі швидкістю світла за допомогою блакитного кубика Рубіка, що світиться, та чарівної херні. Навіть не моргнувши оком за своїми стильними, але недорогими сонячними окулярами, він сідає в машину біля Брюсі.
Тільки пізніше, набагато пізніше й надто пізно, приходить біль. Агонія від того, що його розриває на частини простір, час, світи, зірки та інше, що лежить між ними.
Незабаром після цього з’являються сни. Не тільки кошмари про порожнечу, про діру в небі, а і про пентхаус, про тюремну камеру з великою червоною кнопкою «натисни на мене, твою мати» на Хелікеррієрі, про Штутгарт і квінджет, і про простори лісу між ними та рештою світу. Йому сниться Локі, йому сниться він сам, і йому сняться вони обоє у всіх цих місцях.
Це завжди вони, лише вони.
Спершу це просто спогади. Плотські спогади про пальці на його горлі, про шиплячі слова, про те поколювання « так, доторкнися до мене, так » при першому контакті, який був жахливим і збуджуючим і, так, жахливим одночасно. Але між кошмарами та спогадами починає розквітати щось свіже. Щось нове. Начебто код переписується в реальному часі в його голові, dream VR з об’ємним звуком та епічною графікою.
Вони не розмовляють. Ні, це було б занадто просто. Надто прямолінійно. Сни Тоні ніколи не були й не будуть простими і зрозумілими, і є причина, через яку він не може спати поряд із Пеппер, і ця причина не має нічого спільного з жахом порожнечі і всім, що пов’язане зі злочинами гріха та плоті.
Навіть якщо це лише спалахи — пальці на стегнах, навколо зап’ясть, біля западинки його шиї; хрипкий сміх; рука, що тягне його волосся; жар, жар і жар — цього однаково достатньо, щоби Тоні зрозумів — можливо, просто може бути, йому й Пеппер не варто випробовувати долю.
Чесно кажучи, вона знає, що це станеться ще до того, як він їй каже, після Мандарина та Кілліана, після того, як він залишає реактор там, де йому й місце.
Після цього на якийсь час усе стає трохи кращим. Може, усе ще не зовсім добре — ГІДРА всередині ЩИТУ, так-так, але краще. Команда знову збирається разом, щоби вистежити останню зі зміїних голів. Без Тора, який у результаті з’являється незабаром після того, як Тоні робить їм усім пам’ятні диво-кільця-близнюки, які насправді не з’єднуються для якогось ефекту, але він може використати їх, щоби таємно стежити за своїми маленькими порушниками спокою. Вони їдуть до Англії, щоби допомогти з прибиранням. Тор і всі його вісім кубиків вдячні.
Після цього вони вирушають святкувати, закінчуючи в пабі в якійсь глухій частині Лондона, Клінт і Тоні намагаються напоїти Стіва й Тора до відключки, але, чорт забирай, це зовсім не працює. Зрештою Клінту стає погано, і Нат за допомогою Стіва доводиться відвозити його додому, але Стів насправді не заперечує, бо він гігантський святий. Брюс зайнятий у барі з Джейн, витягаючи з її голови всі ці знання про космічний рок, а Тоні гадки не має, що робити в більшу частину днів, тому зараз перемикає увагу на Тора.
— Ти в нормі, здороване? — він питає, бо Тор сидить із витягнутим обличчя ще до того, як вони почали пити, що, чесно кажучи, напружує Тоні навіть тверезим, не кажучи вже про п’яного.
Тяжко зітхнувши, Тор хитає головою.
— Боюся, що ні, Тоні. Я розумію, що ти не… Я розумію, що ти та інші Месники знали мого брата зовсім не довго, і, звичайно, не з кращого боку, але його жертва на полі бою залишила в мені… порожнечу.
Тоні потрібна хвилина, щоб усвідомити це. Він п’є з трьох годин, і зараз знову близько трьох, так що він трохи повільно тямить, але коли до нього доходить, він перестає дихати. Тор похмуро дивиться на нього.
— Тоні? Ентоні? З тобою все добре?
Ні це не так. Він збирається повторити за Клінтом.
— Я маю намір повторити за Клінтом.
Він вибирається з потрісканого шкіряного крісла й мало не пірнає носом униз, коли спотикається об ніжку стільця, але врешті-решт добирається до чоловічого туалету якраз вчасно, щоби спорожнити шлунок в унітаз однієї із середніх кабінок. Він важко дихає і продовжує доти, доки в ньому нічого не залишається, руки холонуть, шкіру голови поколює.
Він мав знати. Як він міг не знати? Як він міг не відчути?
Його ноги підкошуються, і він з’їжджає на брудну підлогу; здаючись.
Зрештою, світ перед очима хитається досить довго, щоби він міг опустити голову на плече, згорнувшись навколо унітазу, ніби він молиться йому. Він робить один вдих, потім наступний і піднімається з підлоги на тремтячих ногах. Похитуючись, виходить із кабінки й підходить до раковини, обполіскуючи спочатку рота, а потім обличчя. Витираючи його насухо, він дивиться на себе в дзеркало.
З-під тканини сорочки пробивається бліде світло. Дуговий реактор постійно гуде за його корінними зубами. Мітка зникла — назавжди, назавжди зникла — і тепер на її місці велика блакить. Його подих переривається десь за реактором, і він притискає руку до болю. Наче йому має бути боляче, знаючи його дурне «може» — просто передчуття, просто інтуїцію — можливо, я відчуваю його смак; я відчуваю його смак, коли прокидаюся; я відчуваю смак снігу — безперечно — це його мітка, я шукав, звичайно, я шукав саме її, це завжди була його мітка, моїм призначеним був він — споріднена душа тепер мертва.
У кутку дзеркала великі друковані літери різко виділяються на тлі всіх інших графіті: трахни бога й кінчи жорстко.
Тоні згинається навпіл і сміється до сліз.
Сни не припиняються. Зрештою він так занурюється в кошмари, що довгий час не знає нічого, крім страху та безсонних ночей.
Потім, якось уночі, він прокидається в позолоченій кімнаті. Усе в золотих тонах, яскравих і переливчастих, і цього Тоні майже занадто багато, щоби впоратися. Він жмуриться й ховає обличчя в подушку, яка взагалі не його, але в будь-якому випадку досить непогана. Рука обвивається навколо його талії, притягує впритул до широких грудей, і Тоні не дивується, але він вражений.
Він думав, що тепер ці сни припиняться.
Натомість вони повертаються. Начебто, усвідомивши, що він повністю втратив його, розум Тоні нарешті врізає дуба й поступається можливостям. Тому, що може бути. Тому, що могло бути.
Це боляче. Надто боляче, навіть коли рот Локі притискається до його пульсу, а руки його на стегнах Тоні — і вперше Тоні каже щось, крім сильніше, швидше, більше.
— Це боляче.
Локі зупиняється. Відсовується й дивиться на нього зверху вниз, і він усе ще такий же дикий, божевільний і страшенно красивий, як уперше, коли Тоні побачив його і зненавидів у Штутгарті. Таке відчуття, що минуло кілька місяців, і, ймовірно, так воно й було, тому що Тоні не бачив снів — не спав зі страху, що йому можуть наснитися сни, — але йому все частіше й частіше видяться кошмари, і руки Локі стискають його набагато міцніше, і руки Тоні роблять те саме.
Пальці Локі на дуговому реакторі, і Тоні не боїться, бо це сон, та і взагалі це не те що б уперше. Очі, зупиняючись на Тоні, на мить примружуються. Кінчики його пальців холодні там, де вони огинають металевий корпус реактора, викликаючи в Тоні запаморочливе тремтіння й натягуючи всередині струну, як це завжди буває.
— Це боляче, — знову каже він і запускає пальці у волосся Локі, опускаючи його, бо це правда, втратити людину, яку він ледве знає більше, ніж в уривках спогадів і фантомах фантазії, боляче, і це абсурдно, але це правда.
Це єдине, що він говорить тієї ночі, та й у наступні теж, серед шкіри, шкіри, шкіри, спеки, спеки та спеки… Але щоразу він задихається, прокидаючись у своєму ліжку, і навколо немає нічого, крім тьмяної блакиті дугового реактора, і безмовної зяючої безодні. Готової проковтнути, і біль у грудях загострюється.
Тор залишається тут після влаштованого безладу в Грінвічі. Він дуже допомагає, навіть у міру сумний, особливо коли полює на знаменитих звірів, яких, як стверджує, перемагав раніше. Навіть якщо Гідра швидше метафорична, ніж буквальна. Це рахується.
Вони знаходять Паличку Долі, що світиться. Вона світиться. Джек-будь-швидк** і його чокнута сестричка з’являються, рухаються дійсно дуже швидко й морочать людям голови. Тоні чує їх сльозливу історію й ненавидить себе більше, ніж відчуває роздратування.
Й Альтрон. А ось і Альтрон.
Там місто валиться саме на себе. Там диявол, з якого Тоні намагався зробити ангела. Джей зник, загублений, забутий у матриці нового розуму Віжена.
Вони виживають. Ледве. Тоні знову і знову малює літеру v над своїм дуговим реактором під час розбору польотів, після жаху, після зачистки. Він був надто зайнятий, щоби спати. Занадто змучений, щоби намагатися. Занадто одержимий, щоби бачити сни.
Зрештою він непритомніє обличчям вниз на ліжку, в одній із кают на Хелікеррієрі.
А прокидається від того, що пальці тягнуть його за волосся, відкидаючи голову назад, і це також не вперше. Коли все це тільки почалося, сни були просякнуті ненавистю, проти якої Тоні зовсім не заперечував. Враховуючи його вину, Тоні відчував себе пригніченим, тонущим у власному соромі; Логічно, що Локі в люті. Що Тоні хоче, щоби Локі сердився.
Це все те саме, тільки нове. Ніколи ще жоден зі снів Тоні не відбувався в такому реальному для нього місці, яке б він не бачив до першого вторгнення. Кімната маленька, до клаустрофобії, і Тоні щиро здивований, що всім восьми футам грьобаного Локі не треба присідати, щоби стати тут прямо, поки він не згадує, о, так, це сон.
— Хто торкався твого розуму? — він, швидше, вимагає, ніж просить. Насправді, завжди вимагає, але Тоні насправді однаково.
Він занадто зайнятий тим, що відчуває шок.
На всіх їхніх зустрічах, побаченнях, розвагах — на всіх Локі ніколи не вимовляв нічого, крім імені Тоні. Принаймні Тоні не пам’ятає, щоби він колись говорив більше. Але сни — це туманні речі, тому він моргає, долаючи шок, і сильно хмуриться.
— Ніхто, — каже він.
Але згодом раптом розуміє. Він розуміє, і це ніби удар у грудну клітину або щось таке ж страшенно жахливе, тому що, звичайно. Звичайно, чорт забирай, саме це і сталося, це не просто якийсь жахливий спогад чи бачення майбутнього, чи момент шоку від ПТСР. Ванда.
Вона чіпала й усіх інших. То чому він? Чому б не йому бути першим?
— Блять!
І пальці в його волоссі слабшають, і великі руки тягнуть його назад, і Тоні погоджується, йому неприємно це визнавати, але він хоче вдати, що це реально. Що Локі там і його-бог-не-помер, хоча вони навіть насправді не люблять і не знають один одного, але Тоні ніколи не почувається в більшій безпеці, ніж у цих снах — навіть коли Локі стискає руки на його горлі. Уперше, вп’яте, у дванадцяте, Тоні ніколи не почувається в більшій безпеці.
Вони тримають один одного на цьому крихітному ліжку, і чим довше вони обіймаються, тим більш реальним це здається, але час від часу моменти змінюються таким чином, що Тоні доводиться нагадувати собі — це не так. Зміни, тонкі ковзання в реальність, між тим, щоби бути підтриманим і утримуваємим. Між ніжним зіткненням їх лобів і туманною колією їхніх стегон. Між зітханнями, стогонами та солодкими словами підбадьорення, — Тоні не впевнений, що хоче їх чути, тому його голова й далі заглушає їх іншими звуками. Між тим, щоби бути не самотнім і бути самотнім.
— Я уб’ю її, — шепоче Локі в моментах між тим, щоби раптово тримати Тоні й заспокоювати, коли він трясеться, і трахати його довго, ліниво й жорстко. Губи притиснуті до скроні Тоні. — Я зірву плоть із її кісток.
Тоні знову соромно. За те, що якась частина його могла відчувати таку агресію. Лють.
Що якась частина хотіла б цього.
— Ні, — каже Тоні Локі, — каже собі, і він справді чесний. Він притискається ближче, або стискає плечі Локі, або залишає червоні мітки на його спині — залежно від моменту. — Ні не треба.
І Локі робить паузу. Що б він не робив, він робить паузу, і всі світи зливаються перед Тоні, як у калейдоскопі, розмиті по краях, тоді як Локі дивиться на нього зверху вниз із тим самим примруженим поглядом, як коли Тоні заговорив уперше.
— Я не дозволю тебе зламати, — каже Локі.
Тоні відкидає голову назад, і він сміється, сміється і сміється.
— Я вже.
Усе змінюється.
Тоні починає приділяти більше уваги небойовій стороні бойових дій. Політика. Тепер він намагається розв’язувати проблеми, перш ніж сам спричине ще одну катастрофу.
Месники чудово обходяться без нього насправді. Навіть краще. Капітан Спарклз робить страшенно гарну роботу з приведення новобранців у форму, і Тоні все ще хіхікає, бачачи, як Роуді корчить пики під час деяких виконуваних ними вправ, ніби він не чортів ветеран. Нат, що досить мило, інформує його про все, навіть про сільського ледаря Клінта на пенсії, і Тоні робить те саме для неї.
Хоча сни… вони стають дивними. Тоні точно треба з кимось проконсультуватися з цього приводу, але він цього не робить, тому страждає від психозу і всього іншого, навіть з усім самовладанням, яке тільки в нього є. Тобто не так уже й багато.
Тоні дуже незручно, коли вони починають не тільки лапати один одного в його голові. Він запитує, чи це не якась підсвідома проблема, пов’язана з віком, — яка, просто… Іронічна.
Але, звісно, ні. Його гарячі пристрасні сексуальні мрії змінює буденність. Якось уночі він прокидається, а вони якраз грають у шахи.
— Серйозно, якого хера?
Локі просто сміється з нього й рухає фігуру, а Тоні зітхає й робить те саме.
Іноді вони нічого не говорять і нічого не роблять, просто лежать поруч один з одним, і це нормально. У будь-якому разі, у них не дуже хороший послужний список розмов за останні два чи три роки, проте не секс — це щось нове, але… Так. Усе гаразд.
Це навіть мило.
Потім Тоні насправді має замислитися, коли мозок ставить його в незручне становище, і точно працює неправильно, він клянеться. Тоні дивиться на Локі й випалює абсолютно точно кричуще очевидне:
— Твої очі справді зелені.
Локі піднімає брову.
— Справді?
Тоні видає невдоволений звук, трохи йорзає — і, о так, є ж ще один із тих моментів, де Локі малює фігури й руни на шкірі Тоні, і, о, привіт, це кінк, про який він і не здогадувався, але потім він повертається до себе, стриманої усмішки Локі і м’якого дотику.
— Не смійся наді мною.
— Я? Ніколи.
— Грубо. Отак і намагайся бути чемним. Задниця.
— Тобі подобаються мої зелені очі, Ентоні?
— Так, — Тоні прикушує внутрішній бік щоки.
І, чорт забирай, це так. Він знає. Він справді хотів би. У нього могло бути це. Це могло бути його.
… і Локі, здається, моргає в шоці.
— Так, подобаються.
І це правда. Вони йому справді подобаються. Йому багато подобається в Локі, або у своєму власному божевіллі, і поки він не спить, буває задається питанням, чи був Локі таким взагалі? Якби він був м’яким і тихим у своїй напористості, у своїх дотиках. Якби він був грубим, вимогливим, невблаганним у сексі. Якби він притискав Тоні до себе, коли той попросив — або навіть частіше, — і дозволив би Тоні обійняти його у відповідь. Якби йому сподобалося, як Тоні часто скручується в нього за спиною, як мінілюдський реактивний ранець, або притискається обличчям до западинки між ключицями і глибоко дихає, або притискає руку Локі до дугового реактора, вдаючи, що там усе ще є мітка та споріднена душа все ще чекає на нього.
Але найбільше Тоні в Локі подобаються дрібниці. Незначні речі, які він помічає під час їхнього короткого, нестерпного, жахливого часу в компанії один одного. Таємні посмішки, хибна спритність довгих пальців, блиск очей, зміїна впевненість рухів. Хоча, можливо, його улюбленим стане ось це. Як зараз. Коли він застав його зненацька.
Спантеличення, ледь помітне розширення очей, приголомшений погляд.
— Так, подобаються? — перепитує він.
Тоні зображує криву посмішку.
— Вічно цей здивований тон.
Після цього, хоча це завдає більше болю, ніж насолоди, Тоні починає розповідати Локі про інші речі, які йому подобаються. Між безладом із провини, сорому й поганими речами, що ховаються в нього десь у грудях за реактором, і ще більшим безладом, спричиненим тим, що Таддеус грьобаний Рос був призначений міністром оборони, він дозволяє собі ці м’які моменти — безтурботні, мовчазні, спокійні, — це те, чого він так сильно і з нетерпінням чекає, крім гарячкових ідей про створення нових технологій або вирішення питання забезпечення балансу між Асоціацією, супергероями та усякими політичними дрібницями.
Той факт, що це нереально, що це просто сни у снах, і ще раз у снах, завдає йому більшого болю, ніж він може виразити словами. Але Локі, здається, ніколи не заперечує, не помічає й не переймається. Або, якщо він це й робить, то зовсім не проти затягти Тоні в ліжко або в дивну розмову, яка повільно спалахує після першого разу, коли Тоні каже, що в того гарні очі.
Приглушений шепіт, справжні зізнання, ноги та пальці переплелися, слова, як примари на шкірі:
Розкажи мені про свій найнезручніший момент. Про свою улюблену зірку. Розкажи про матір. Про цей шрам, звідки він узявся й коли. Розкажи мені про своє життя.
… і зараз.
Потім, звичайно ж, Таддеус грьобаний Росс жбурляє угоди на стіл. Тоні досить одного погляду, щоби зрозуміти — це закінчиться катастрофою, але його вина переважчує голос розуму, і він сам підписує, перш ніж попросити команду зробити те саме.
І, о, звичайно, звичайно, усе розвалюється на дрібні шматочки, і Тоні не зможе, ні за що на світі, зібрати їх разом. Він і сам розривається на шматки, намагаючись усе виправити, доки не стає неможливо, доки Роуді не падає з неба, і Тоні не захлинається від крику.
Це відбувається пізніше, набагато пізніше й надто пізно, як завжди…
як завжди…
… Коли Тоні лежить на спині в бункері Сибіру, щит Стіва кинуто десь поруч із рештками розбитого серця Тоні, з’являється Локі.
Це відбувається, коли Тоні робить різкий вдих за вдихом, дуговий реактор небезпечно мерехтить у його грудях, і він думає, що, мабуть, марить у напівпаралізованому стані — вразливий, шепоче якась частина його самого; одне останнє золоте яйце, шепоче інша — потім є вихор світла й зіткнення звуків, і запах озону настільки приголомшує, що Тоні майже задихається. А потім з’являється Локі, але він не той Локі, що в снах, хоча Тоні впізнає його навіть за маскою якогось старого з пов’язкою на оці, здатного змагатися з Нікі-боєм, — це однаково Локі. Тоні схлипує.
Маска тане, коли Локі опускається навколішки поруч, розпливаючись, як у багатьох його снах, туманна постать зависає над ним. Довгі пальці впиваються в броню, розривають її обережно та зі знанням справи, і Тоні гикає. Руки лягають — ніжно, так у біса ніжно — на його серце, що досі б’ється, на вмираюче світло, і Локі дивиться на нього широко розкритими, сповненими жаху очима.
— Це… — Тоні замовкає, хапаючись за зап’ястя Локі, він відчуває прохолоду його шкіри і п’янкий стукіт пульсу. — Це боляче.
Ці зелені, ох мати, зелені очі звужуються, як і раніше, і рот Локі кривиться, видаючи щось схоже на гарчання. Він нагадує вовка, який прагне крові, і височить над ним, у всіх своїх блятських дев’яти футах. На мить його пальці впиваються в область навколо країв нагрудника, і Тоні думає, що ось воно, ось як я вмираю, марячи, щоби моя друга половинка вирвала моє серце.
Потім стає тепло. І сильно. Наче хтось вдавлює чортову зірку йому між ребер, і Тоні відчуває її смак у горлі, ніби облизує батарейку, кінчики пальців рук і ніг поколює. Тіло вигинається, ним пробігає електричний струм, і він видихає звук, слово, ім’я.
Ось так просто все закінчено. Дуговий реактор тріснув, але гуде в нього в грудях; Тоні відчуває, як він гуде, віддаючи біля задніх корінних зубів. Він дивиться вгору широко розплющеними, здивованими очима, бо Локі не зникає. Локі не зникає, не вислизає в тінь, туман або сяюче зелене світло.
Він залишається, дивлячись на Тоні зверху вниз такими ж широко розкритими і, можливо, трохи здивованішими очима, потім нахиляється й цілує Тоні в лоба.
А після Тоні нічого не пам’ятає.
Тоні ніколи б не подумав, що буде так нескінченно вдячний тому, що Кіт у Капелюсі — чи Кіт у Короні? — притягне свою металеву дупу на базу ГІДРИ й з’явиться поряд із Тоні після його ганебної поразки від рук колишнього кращого друга та однорукого ескімо. Типу, серйозно. Тоні, мабуть, відморозив би свою металеву дупу та і справжню теж, якби Т’Чалла не виявився поруч і не провів його в безпечне місце.
Наприклад, замість того, щоби прокинутися в руїнах власної броні з жахливим обмороженням, він прокидається на затишному маленькому ліжку в задній частині квінджету. Усе інше, що йде далі, певною мірою очікувано: Земо беруть під варту; Тоні знаходить шлях назад до цивілізації; водночас випадково приховуючи схеми шляху відступу Стіві, тому що… невже, ти здивований?
Саме в той день, через місяці після всього цього жорстокого холодного пекла й передсмертного марення з мертвою спорідненою душею, Тоні, Роуді та Віжен приймають відвідувачів у Комплексі.
Перша підказка — це гуркіт грому. Минуло кілька місяців із того часу, як Тоні бачив сни з його улюбленим самопокаранням — він думає, що якась його частина змирилася з тим, що цього ніколи не станеться, і він, нарешті, відмовився від буквально примари — але Тоні все ще добре пам’ятає покірний вираз обличчя Локі, який сидів у кайданах у квінджеті, коли вони з Тором уперше зустрілися.
Тоні виходить на вулицю якраз у той момент, коли сліпучий вихор Бівреста випалює руни на його ретельно доглянутому газоні, Тоні справді слід почати звинувачувати Тора в цьому лайні — але думка обривається в нього в голові, коли він помічає, хто саме приземлився з Тором, оточений озоном та спекою. По-перше, це шок, тому що привіт, Брюсе, де, чорт забирай, ти був, очевидно, розважався без мене. Тоні, не вагаючись, притягує його до себе й міцно обіймає, тому що наукові брати — це на все життя, але водночас його очі широко розплющені і прикуті до іншої фігури, що стоїть збоку Тора.
Очевидно, вони не розуміють, чому він так дивно реагує, хоча всі знають хто це. Тоні просто не може повірити.
— Тоні, — каже Тор тихим застережливим голосом і простягає молот, ніби збирається використовувати його для захисту Локі. Тоні трохи шокований відсутністю в Тора соковитих світлих локонів і його абсолютно новим вражаючим поглядом Бонді. — Я повинен попросити тебе утриматися від будь-якої недоброзичливості до мого брата…
— Так, добре, слухай, Золотовласко, — Тоні хитає головою, кладучи руку Брюсу на потилицю і знаходячи втіху в тому, як велика рука Брюса чіпляється за бавовну безглуздо недоречну на контрасті футболку Тоні «Я ненавиджу ранок», враховуючи, що всі вони виглядають так, ніби вийшли із гладіаторської арени. — Давай зайдемо всередину, вип’ємо чаю чи кави або, якщо ти на моєму місці, чогось міцнішого й поговоримо. Всюди очі, а я не надто люблю, коли за мною спостерігають.
Тор моргає, але Брюс і Локі обидва здаються досить здивованими. Однак він не чекає, відвертаючись від пропалених слідів на траві, й, закинувши руку Брюсу на плечі, йде назад до входу в Комплекс, на губах з’являється усмішка, коли Брюс йде легко і м’яко поряд із ним, ніби з того моменту, як вони востаннє бачились, не минуло багато часу.
Коли вони опиняються всередині, ніяково вмостившись за довгим столом, Тоні починає клопотати на кухні. Він заварює великий чайник найчорнішого чаю, який тільки може знайти після п’яти секунд копання в шафці, свіжомелена каву осідає у френч-пресі, а Тоні розуміє, що в нього тремтять руки. Його серце шалено колотиться, до горла підкочує ком.
Він притискає руку до дугового реактора, заплющує очі й ковтає. Він стоїть до них спиною й чує, як Тор і Брюс ліниво розмовляють. Над головою лунає голос П’ЯТНИЦІ, повідомляючи, що вона повідомила Роудса та Віжена про їхніх гостей і що вони спускаються на кухню. Тоні намагається не впасти в сліпу паніку.
На вулиці він жартував про те, що йому потрібно щось міцніше за каву, але тепер, коли він стоїть тут, в абсурдності всього цього, він вирішує, що так, чорт візьми, так, йому потрібно щось із трохи більшою кількістю ударів, подряпин та укусів — і, справді, йому треба перестати думати про такі речі, бо його шия нагрівається лише від натяку. А пальці все ще тремтять, коли він дістає пляшку дуже старого, дуже доброго шотландського віскі. Звук скла стикаючогося зі склом дуже гучний, навіть для нього. Він майже перестає дихати, коли раптом відчуває раптовий і холодний дотик пальців до потилиці.
— Хей, легше, — каже Локі, але Тоні все одно сіпається назад.
Він трусить рукою, кривлячись, коли лікер проливається на пальці, і примружується, дивлячись на всі десять футів — ти, блять, жартуєш, — Локі. Він не такий, як у снах, не зовсім; його волосся довше, можливо, навіть виглядає м’якше, а в обличчі та очах є вік, якого Тоні раніше не помічав, схоже час, біль і відстань були не надто прихильні до нього.
Тоні клацає зубами, його погляд блукає по новому одягу Локі, і в нього перехоплює подих від сміху, ну, не зовсім сміху.
— Милі шмотки. Тепер набагато менше зв’яжи-мене-прив’яжи-мене. Мейковер йде в подарунок до смерті?
Те, як рот Локі стискається в тонку лінію, знайоме так само, як і зовсім незнайоме, і Тоні боляче.
— Ентоні…
— Ні. — Тоні жбурляє склянку, що до цього стискав у руці, на стільницю, звук достатньо різкий, щоби привернути увагу, бо за ним слідує шкрябання ніжок стільців по підлозі. — Не смій називати мене так.
— Брате, — голос Тора знову стає рівним, низьким, з тим же застереженням, але в іншому напрямку.
Брюс також тут.
— Тоні?
Локі, здається, переводить подих, і Тоні згадує, що бачив у своїй голові, як той боровся зі своїми реакціями подібним чином мільйон і один раз, коли Тоні надто сильно насідав, тиснув чи відштовхував, але зовсім інша справа бачити це наживо.
— Ентоні…
— Припини це.
-… мені дуже шкода.
— Заткнися, — шипить Тоні, скалячи зуби, скло розбивається бурштинова рідина проливається на підлогу. — Заткнись.
— Я не знав, — наполягає Локі, скрегочучи черевиками по уламках, коли робить крок уперед, а Тоні відступає назад. — Ентоні, я не знав.
І Тоні розуміє. Він розуміє, що той має на увазі, але від цього не стає краще. У всякому разі, це ще болючіше, і Тоні негативно хитає головою. Він злиться. Його пронизує жах.
— Тоні? — Роуді шкутильгає, спираючись на тростину, зроблену спеціально для нього, брови щільно зсунуті, а обличчя ще сильніше напружене — він єдиний тут, хто бачив це, бачив, як Тоні втрачав себе в паніці. — Тоні, чуваче, мені треба, щоби ти дихав разом зі мною.
І він це робить. Він робить один глибокий вдих, потім інший, киває головою і відвертається, тому що пішло нахер. Він не може з цим впоратися. Не може впоратися зі своєю другою половинкою, своєю спорідненою душею, що тепер стоїть прямо перед ним, коли він упродовж багатьох років думав, що той мертвий. Багатьох років, коли вірив, що його немає. Років, коли знав, що він назавжди залишиться один.
Це вже занадто.
Роуді кладе руку йому під лікоть, підтримуючи, й окидає пронизливим поглядом кімнату.
— Хто з вас облажався?
І Тоні сміється. Це одна з тих речей, які, схоже, він ніколи не перестане робити, поки не перетвориться на порожню оболонку, а Локі видає звук, який здається болючішим, ніж усе, що коли-небудь чув Тоні.
— Кава, — хрипить Тоні. — Мені потрібна кава.
Тоді все налагодиться. Напої подані, межа проведена. І Віжен з’являється якраз вчасно, щоби Локі, схоже, стало дуже незручно у власній шкурі, і його очі раз у раз металися в бік, де спочиває Камінь Розуму.
Вони сидять за столом, п’ють і не розмовляють, Тор та Локі разом з одного боку, у той час як інші навпроти. Через хвилину Тоні починає нетерпляче постукувати пальцями по стільниці. Він ігнорує те, як кутики рота Локі смикаються, коли той бачить це.
— Отже, — Брюс прочищає горло. — Не хочеш нам розповісти, що тут сталося?
— Ти маєш на увазі, що блядська доля, схоже, має намір виїбати мене всуху, зв’язавши з Локі як спорідненою душею? — питає Тоні жвавим тоном, коли п’є каву, насолоджуючись і коротко поглядаючи на звинувачуюче обурення, яке на коротку мить проскакує на обличчі Локі. — Чи ти мав на увазі той факт, що більше половини команди, коли вони дідько так треба, з’їбали до Ваканди та інших невідомих частин світу після того, як старий добрий хлопчик вирішив, що правила та закони можуть дружно вирушати в похід?
Брюс робить глибокий вдих, заплющивши очі на пару секунд довше, ніж потрібно, і повертається до Тоні.
— Що трапилося?
І Тоні розповідає їм. Викладає це з яскравою інфографікою, наданою злим чорним гумором П’ЯТНИЦІ. Кожен із них отримує власну паперову копію Угод — які вони є — й Угод — якими вони будуть, коли Тоні закінчить із ними — і короткий виклад подій, які позбавляють усі обличчя яскравих відтінків, крім Роуді, який сприймає все це незворушно.
Він обтікає тему Сибіру. Про деякі речі просто не треба говорити.
Локі помічає це. Його плечі напружуються, піднімаються, поки практично не доходять до вух, очі жмуряться в знайомій, отруйній люті й по черзі свердлять обличчя Тоні та дуговий реактор, що світиться під його футболкою.
— Де? — питає він, коли Тоні закінчує, і тиша важко тисне на плечі, а Брюс стискає коліно Тоні під столом. — Капітан Роджерс?
— Ні, — Тоні хмуриться. — Не буде жодних переломів, здирання шкіри чи каліцтв. Ні.
Довгі пальці стискаються в кулаки над столом. Тор моргає, великі блакитні очі широко розплюються і він виглядає трохи наляканим, коли дивиться на них. Й обережно, ніяк інакше, кладе руку на плече Локі.
— Спокійніше, брате, — каже він. — Я розумію бажання захистити ваш зв’язок. Проте зараз, мабуть, не час.
— Так, ми можемо про це поговорити? — запитує Роуді, хоча це більше адресовано Тоні, ніж комусь іншому.
— Нема про що говорити, — Тоні знизує напруженими плечима. — У мене немає мітки. І немає жодного пов’язаного.
Й ось вона — лють, яку Тоні так добре знає, був на гріховно-чудесному кінці мільйон і двічі раніше. Руки Локі так сильно вдаряють по столу, що він стогне.
— Не зрікайся мене.
Тоні закочує очі.
— Чи що?
Це вибиває із Локі дух. Він осідає назад, тремтячи, і в Тоні сверблять долоні, тому що він нічого так не хоче, як простягнути руку. Доторкнутися, відчути, узяти. Він стискає пальці, схрещує руки на грудях та робить вдих.
— Ентоні, будь ласка, — каже Локі в тиші, розчепіривши пальці над столом між ними. — Будь ласка.
— Гаразд.
І хей, роте, якого хера? Мозок цього не схвалив.
— Добре, — повторює Тоні, трохи твердіше. — Я не зрікаюся тебе, але це?
Він недбало махає між ними рукою, тому що Тоні завжди був трохи божевільним і дуже безрозсудним — і, так, він знає, як це звучить, — так що це справді нікого не дивує, крім, можливо, Локі. Його очі злегка розширюються, це чудово-жахливо-застигнуте зненацька обличчя.
— Цього не станеться, — каже Тоні й відчуває, як щось натягується в грудях. — У мене достатньо справ, я мушу розібратися з політичною плутаниною, і, безсумнівно, з неземними новинами, які ви вважали за потрібне принести разом із собою. У мене й так вистачає турбот.
Він схоплюється на ноги, незважаючи на те, як усі погляди слідкують за ним. Незважаючи на зелені очі, що дивляться з голодною, зяючою потребою. Незважаючи на те, як це скручує його зсередини.
— І тримайся, блять, подалі від моєї голови, — огризається Тоні.
І Локі, блять, тримається подалі від його голови.
Однак, не залишає Тоні в спокої. Він знаходиться у всьому особистому просторі Тоні. Як мошка. Або блоха. Або комар.
У всякому разі, щось, що Тоні хоче прихлопнути.
Не допомагає й те, що Тоні ніби конче треба він і старший братик Тор, щоби зрозуміти, що, чорт візьми, відбувається в інших божевільних світах, і які, блять, проблеми на них чекають, і взагалі, якого хера. Весь час, який Тоні не витрачає на те, щоби захистити Росса і його невід’ємну Цільову групу, він проводить у компанії тих, хто залишився від його маленької різношерстої команди Мстителів (плюс один), намагаючись зібрати докупи факти і зрозуміти, що, чорт візьми, вони збираються робити з новинами про Великих та Жахливих у майбутньому.
Наче Тоні потребує чогось гіршого, ніж уже є в його житті. І дійсно:
— Якого хера, — шипить він, коли Тор викладає те, що виявив під час своєї веселої маленької подорожі назад у Божий край, включаючи Камені Нескінченності. — Чому це моє життя?
Вижен виглядає так, ніби він уже збирається почати складати статистику, якої Тоні не потребує, тому Роуді втручається.
— Ну, — каже він. — Ти пов’язаний душею з богом.
— Закрий свій гарненький рот, качконіс, — Тоні огризається, але не отруйно, бо він надто зайнятий, розглядаючи гарну, вражаючу графіку крихітних, маленьких ЗМЗ (зброї масового знищення), один із яких зручно вбудований у голову його колишнього кращого друга та дворецького. У той час як інший витягнутий із кишенькового виміру, який Локі, схоже, тримає у своєму пальті, до того моменту, як починається обговорення. — Виходить, у нас двоє, а в нього…?
— Один, зараз, — каже Тор.
— Але навіть цього забагато, — додає Локі, гримасуючи.
Тоні надуває щоки.
— Камінь Сили, правда? Фіолетовий?
— На жаль.
— А червоний? — Запитує Тоні Тора.
— У Колекціонера, — Тор зітхає. — Поки що в безпеці. Танос накинув оком на Мідгард.
— Тому що в нас дві його улюблені блискітки, — Тоні киває головою. — Зрозуміло.
— Три, — зауважує Брюс. — На Землі їх три, чи не так?
Тоні падає на стілець, опускаючи голову на скляну поверхню столу і стогне.
Вони розповідають їм усе, що знають — Камінь Розуму у Віжена, Простору в Локі з Тором, Часу в безпеці в храмі, захищеному великою кількістю людей, які використовують магію. І Тоні начебто ненавидить це, бо магія, але ей, я знаю цього хлопця, він рекомендував мені кардіохірурга, перш ніж я вирішив, що дуговий реактор залишиться на місці. І Тоні розповідає їм усе, що знає — бо, нехай Віжен і нова особистість, він усе ще трохи ДЖАРВІС. Так що вони аналізують лайно з Каменю Розуму й що він може зробити; а ще краще те, що вони враховують результати, і застосовують до даних, які мають від Каменю Простору. Насправді вони накопичують чимало цифр для роботи — і, зрештою, усі вони дізнаються трохи більше й до кінця дня дуже втомлюються.
Три Камені проти одного не дають успіху в битві, незалежно від того, наскільки високою є статистична ймовірність. Особливо проти Божевільного Титану.
У всякому разі, вони й роблять їх найбільшою мішенню. Що викликає занепокоєння, але Тоні втомився, а Тор і Локі обидва запевняють їх усіх, що Танос ще далеко. Підготовка важлива, і нічого поки що не вирішено. Вони не можуть розслабитися, бо на них чекає неминуча загибель. Але вони ще мають час.
І це добре, тому що Тоні швидше вирве з грудей власний дуговий реактор, перш ніж зателефонує Стіву та ко. Йому потрібен час , щоби змиритися з тим, що потрібно все виправити, поки не стало ще гірше.
Коли їхня чотириденна розмова вичерпана й закінчена — на цей момент — Тоні прощається з усіма на якийсь дуже необхідний час, щоби провести його наодинці. І так, цей час включає в себе його самого, пляшку Боумора, якій понад п’ятдесят років і яка варта кожного проклятого пенні, і гикавчий гітарний риф Едді Ван Галена.
Він сидить біля одного з масивних, укріплених подвійних склопакетів — якщо це безпечно, зовсім не означає, що не може бути архітектурно привабливо — з якого відкривається вид на ліс, що оточує Комплекс. Рука засунута в кишеню штанів, тоді як інша бовтає напівпорожню склянку десь у стегна. Ще не зовсім зима, але ночі стають усе холоднішими. Тоні це подобається, тому що тепер у нього є привід носити багатошаровий одяг.
Уже занадто пізно, щоби хтось не спав. Навіть Віжен увійшов в один із тих медитативних трансів, у яких він іноді перебуває — режим бездіяльності, як називає це Тоні.
Ще зарано для того, щоби хтось вставав; хоча небо, можливо, стає світлішим за силуетами чорних дерев, що стирчать зубчатими краями в нічне небо. Або так, або Тоні п’яний більше, ніж думав.
Суть у тому, що всі, наче, сплять.
— Бос, — каже П’ЯТНИЦЯ над головою.
І всеж.
Тоні робить глибокий вдих, довгий і повільний, тільки для того, щоби рвучко видихнути, піднести склянку до губ і випити трохи необхідної рідини для хоробрості. Баумор хороший: солодуватий і солодкий там, де має бути, димний і виражений у післясмаку. Він витриманий, і Тоні виграв його на аукціоні за ціну невеликого будинку. Едді співає про неприємності.
Я думаю, що на тебе чекають великі неприємності.
… і Тоні не думає, що він помиляється. Насправді, він, ймовірно, дуже правий.
Він моргає, дивлячись на доглянутий газон і тінь дерев, і навіть у тьмяному світлі кімнати Тоні бачить, як очі Локі відбиваються від скла й дивляться на нього. Він не повертається, але дивиться у відповідь. Спостерігає, як Локі обережно ступає, ніби Тоні може злякатися будь-якої секунди, і він справді, мабуть, не помиляється в цьому.
— Ентоні…
— Сподіваюся, ти не намагатимешся викинути мене крізь це, — Тоні простягає руку і стукає кісточками пальців по склу. — Воно бронебійне. Не розіб’ється. Я просто відскочу, як м’ячик.
Локи зволікає. Тоні повертається до нього обличчям, невинно моргаючи.
— Тільки якщо ти не хочеш побачити це своїми очима?
Глибоко зітхнувши, Локі хитає головою.
— Я тут не для… Ні.
— О так? Тоді навіщо ти тут, любий? — Тоні посміхається, недобро й різко, коли Локі здригається. — Тому що я маю сказати тобі, що бути викинутим у вікно стає все привабливішим.
Щелепа Локі стискається, і він розправляє плечі, Тоні хоче жбурнути в нього склянку, чорт забирай, але він просто відкидає голову назад і дивиться з таким же викликом.
— Я хотів би поговорити з тобою, якщо дозволиш.
— Тоді говори.
Локі наїжачується. Тоні завжди вмів залазити людям прямо під шкіру.
Потім він явно бере себе в руки, і Тоні дуже хочеться закотити істерику — тупотіти ногами й таке інше.
— Коли я вперше торкнувся тебе, я був не у своєму розумі, — Локі зізнається.
Тоні кидає на нього погляд. Піднявши руки, Локі киває.
— Ти маєш рацію. Я був у курсі, я приймав рішення, але ти зазирнув у Пустоту і знаєш, що в тіні ховалося щось більше, ніж я сам. Я був не у своєму розумі. Я б не викинув тебе з вікна, якби думав тверезо.
Фиркаючи, Тоні робить ковток зі склянки, й очі Локі спалахують, коли він стежить за тим, як скорочується його горло.
— Можливо, придушив би, — додає Локі, і Тоні мало не давиться віскі. — Але я не ризикнув би кидати тебе.
— Грубо.
Локі посміхається.
— Так.
— Я все ще трохи гублюся в здогадах, якого хера ти хочеш.
Риси обличчя Локі розгладжуються, ясніють, і він робить ще один повільний крок ближче — обережними рухами поглинаючи простір між ними — наче Тоні може втекти будь-якої миті.
Що… не так уже й неправильно.
— Я прожив роки без тебе, — видихає Локі. Погляд Тоні прикутий до його щелепи й до того, як звивисто він підкрадається все ближче, ближче і ближче. — Роки, коли мені снився тільки ти, — шепоче. — Фантомний біль від того, що є насправді. Здебільшого через мої махінації. Я страждав. Ти страждав.
Раптом у Тоні пересихає в роті, як у афганській пустелі. Він робить ще один ковток і відводить погляд. Мусить відвести.
— Я покінчив зі стражданнями, Ентоні.
Тоні сміється, уривчасто і грубо, зустрічаючи ці зелені очі своїми темними.
— А я ні.
— Ні, — видихає Локі, його погляд опускається на світіння дугового реактора під бавовняною сорочкою Тоні, і пальці тремтять. — Я вважаю, що це не так.
— Вибач, принцеса, — Тоні посміхається білими зубами, на язиці в нього віскі. — Я пошкоджений товар. Ти не знайдеш на мені своєї мітки.
Очі піднімаються, щоби зустрітися з його знову. Локі скорочує останню відстань між ними, і нізащо на світі Тоні не зможе відштовхнути його, ні зі сходом сонця позаду, ні з кінцем світа перед ним.
Рука притискається до грудей, прямо над реактором. Не сильно, але непохитно. Пальці розчепірені. Хвиля енергії пронизує Тоні, поколюючи шкіру голови, і він різко втягує повітря.
— Мені не потрібна моя мітка на твоїй шкірі, щоби знати, що ти мій, — шипить Локі, іншою рукою обіймаючи Тоні за шию, очі його тепер широко розплющені й горять, і, боги, Тоні хоче поцілувати його. — І не потрібна для того, щоби знати, що я твій.
Його склянка з брязкотом падає на підлогу, віскі розливається по дереву. Він кидається вперед, хапаючи Локі за сорочку, і притягує його ближче, їх зуби клацають, коли зустрічаються.
І це добре. Краще, ніж добре, це чудово.
Щомиті, кожен сон, кожен проблиск того, що було в нього за останні кілька років, — ніщо порівняно з цим. Ніщо не зрівняється з тим, як Локі притискається до нього, проникає в рот Тоні, ніби там йому й саме місце — і, чорт забирай, може, так воно і є.
Тоні стогне, запускаючи руку у волосся Локі, і чіпляється за його стегно. Йому це потрібно. Йому потрібен Локі.
І це жахливо.
Це припиняється так само раптово, як і починається. Тоні із шипінням відсахується, обличчя червоне, серце б’ється у вухах. Він не впевнений, що болючіше: спалах агонії на обличчі Локі або той факт, що він дозволяє йому відступити.
— П’ЯТНИЦЯ?
— Так шеф?
— Будь ласка, направ Локі в його кімнати.
— Звісно.
Неминуче. Тоні треба зателефонувати. Він не повинен відкладати і зберігати таємницю про кінець світу так довго, поки це не принесе неприємностей.
Він би вважав за краще, щоби його не звинувачували в чомусь ще, дякую.
— Тобі не обов’язково, — каже йому Роуді з робочого столу, звісивши ноги в новітній версії екзоскелету, з яким Тоні порався, бо це те, що він робить, коли не хоче думати. — Я можу. Або Віжен. Чорт забирай, відправь Тора до Ваканди. Б’юсь об заклад, це зведе їх із розуму.
— Ведмедику, — усміхається Тоні. — Світло мого життя. Це найпростіший вихід.
Минуло вже кілька тижнів. Тижні роботи в Асоціації, інтриги з асгардцями, телеконференції ООН, спільна нісенітниця повсякденного життя. Тижні уникнення будь-яких контактів із Локі, який сюрприз-сюрприз відступив.
Або чекає свого часу, коли Тоні проявить слабкість.
Й от Локі приходить до нього після того, як Роуді покинув лабораторію, і Тоні трясеться, сидячи на підлозі, тому що не може зробити чортовий телефонний дзвінок. Блять.
Він нічого не каже. Не торкається. Він лише бере маленьку витончену розкладачку, яка просто образлива, серйозно, Роджерс, і притискає її до вуха.
— Капітан, — каже він голосом Тоні, не зводячи очей із його обличчя. — У нас проблема.
Коли він вішає слухавку, Тоні напівістерично сміється в долоні.
Чутно шарудіння, скрип шкіри, і коли він дивиться між пальців, Локі сидить перед ним на підлозі — виглядаючи так само втомлено, як і Тоні. Він спокійно дивиться на Тоні, нахиливши голову, поклавши руки на коліна. Елегантно, навіть сидячи на підлозі в майстерні.
— Ти знаєш, що означає мітка? — він запитує.
— Я знаю, що все навпаки. Я знаю, що це відбиває мою нестабільність. Мою хворобу.
Око Локі сіпається, тільки тік, який показує, що він у шоці, а потім він шкірить зуби.
— Ти читав її задом наперед.
Його погляд опускається вниз і зупиняється завжди, завжди, завжди на його дуговому реакторі.
— Ти несеш вогонь у своєму серці, Ентоні Старк. Ти гориш яскравіше, ніж усе, що я коли-небудь бачив. Так яскраво, що іноді ти ловиш світло, — голос Локі майже ніжний, очі знову зустрічаються з його очима. — Ти завжди відроджуватимешся з попелу.
Тоні чує шепіт — він помиляється, він помиляється, твоя руна перевернута, він помиляється — але за ним стоїть ще один тихий шепіт, те, що, як йому здається, він завжди знав, але ніколи не вірив — сила, міць, знання, натхнення — і він хитає головою.
— Ти навіть мене не знаєш.
— Ні, — зізнається Локі. — Але ж моя душа знає твою. А твоя мою.
Тоні вдивляється в його обличчя. Нічого не знаходить.
— Я чекав. І це було боляче. Але я зачекаю ще, Ентоні.
Затамувавши подих десь за реактором, Тоні завмирає. Він розуміє — із запізненням, чесно кажучи; минули роки — і Локі говорить серйозно.
— П’ЯТНИЦЯ? — хрипить він.
Локі здригається, уже збираючись підвестися, відсовуючись. Тактично відступаючи.
— Так шеф?
Тоні зробив би те саме.
— Запри лабораторію. Щоби ніхто не входив і не виходив.
Локі завмирає, коли стіни втрачають прозорість, затуманюючись, а світло тьмяніє. Він дивиться, уже підвівшись, груди його здіймаються.
— Не давай мені помилкової надії, — застерігає він. — Я без вагань зруйную це місце вщент.
Тоні вже хитає головою, пальці все ще тремтять від паніки Кепа й Ко на горизонті, його волосся розпатлане і сплутане темними кучерями. — Я не можу це робити. Нам… нам треба працювати разом. Я не зможу це зробити, якщо ми продовжимо цей маленький танець. Ми не підемо, поки все не вирішимо. Так чи інакше.
Він не впевнений, чого очікував. Злість, напевно. Крик.
Вони часто так роблять.
Тоні звинувачує його, насправді звинувачує в багатьох речах. У Нью-Йорку, у снах, у тому, як він з’явився в Сибірі лише для того, щоби знову зникнути. Локі приймає його слова та повертає, кидає назад. Про те, чому мав статися Нью-Йорк, про те, як Тоні тримався на відстані в їхні спільні моменти у всьому всесвіті, і про його рішення, що він так часто не турбувався про своє життя, і Локі думав — у нього може бути аневризма.
Але є багато інших речей. Тихих речей. М’яких речей.
Як у тих снах.
— Я жалкую за твою матір.
— Коли ти розійшовся з іншою жінкою?
— Прикидатися великим Небесним татком — це не те, про що ти мріяв, га?
— Я спалив би їх вщент за те, що вони залишили тебе в такому стані.
І:
— Тобі було боляче? — пошепки запитує Тоні, відкинувшись на спинку втиснутого в кут дивана, і потягуючи жахливу зелену штуку, яку Дубина вручив йому кілька хвилин тому. — Бути так далеко звідси?
— Кожен день.
— Так, — Тоні хитає головою. — Так, мені також.
П’ЯТНИЦЯ, нарешті, відчиняє двері через кілька годин. Вони обидва вичерпали себе.
Коли Локі встає, він простягає руку Тоні.
— Ти справді високий, — випалює Тоні, дивлячись на ці довгі пальці, і Локі піднімає брову, очі знайомо примружуються.
— Справді?
Посміхаючись, Тоні бере його за руку: нехай допомагає йому встати.
— Не смійся наді мною.
Локі моргає, і хоч його посмішка з’являється повільно, вона все ж з’являється.
— Я? Ніколи.
— Грубо.
Він просувається на крок уперед. Локі мить дивиться на нього, чекаючи, коли спаде інший черевик.
— Мені це подобається, — видихає Тоні, обережно кладучи руки на плечі Локі, але Локі вже повертається, щоби зустріти його повністю, уже тягнеться, щоби схопити його так міцно, що зможе ніколи не відпустити. — Те, який ти високий. Мені це подобається.
— Правда? — питає він пошепки.
— Вічно цей здивований тон, — і Тоні проводить рукою по підборіддю Локі, нахиляє його обличчя вниз і притискається в поцілунку, який не схожий ні на що з того, що було раніше, і це усе, усе, усе.
Справа в тому, що це анітрохи не боляче.