дзвінкий свист розноситься темним, наче печера, підворіттям, що змушує каю повернути голос на звук, напружено стискаючи цигарку зубами — треба бути готовим, щоб втекти в разі чого. з-за повороту виринає лише руда маківка та сяє білосніжна посмішка, що буквально здатна освітити всю вулицю, на якій вони знаходяться.
кая повільно видихає нікотиновий дим, а серцевий ритм трохи спадає, заспокоюючись — небезпеки немає, хіба що на перший час, бо шансів, що ця руда біда не принесла за собою хвіст, майже немає. чайльд хоч і обачний, але в цьому світі є ті, хто у тьмі ночі більш спритний, небезпечний.
в зубах у каї все ще сигарета без фільтру з неймовірно паскудним присмаком, від якого нудить не лише його, але й все його оточення, однак це все, на що він знайшов гроші у своїх подертих кишенях, втікаючи з мотелю від чергових «друзів» ділюка, що минулого разу пообіцяли загнати всю обойму пістолета їм в лоба тільки-но побачать їх знову на цій території — грабувати бордель півроку тому було лайном, а не геніальною ідеєю, трясця.
— гей, друже, чув, що в тебе можна знайти траву? — голос чайльда такий бадьорий, неначе до тебе звертається шістнадцятирічний підліток, а не кремезна руда глиба із зубочисткою між зубами, від якої тягне віскі за кілометр. раніше кая би напружився, побачивши перед собою незнайому людину у підворітті — хто знає, до чого тебе приведе поміч ділюку, однак зараз лише зручніше приростає лопатками до стіни та тушить об неї залишки цигарки, спостерігаючи за хлопцем, що наступає все ближче і ближче.
— виглядаєш вороже, я лише хотів позичити в тебе трохи снодійного , — голос доноситься так лоскотно, пошепки на вухо — у каї мурашки, а в тартальї медово-оксамитний сміх, сильні руки та небезпечно-збуджуюча аура, від якої п’янієш швидше за будь-який алкоголь та будь-яку дурь.
кая повертає голову з усмішкою, трохи лисячою і трохи зловісною, в його руці травмат, який до цього ховався за поясом джинсів — тепер він дулом впирається в підборіддя чайльда, загрозливо клацаючи запобіжником.
— мама не казала, що трава погано впливає на сон? — голос каї хрипить після цигарок, бо присмак дешевого лайна все ще дере горло, однак звучить згубно для ментального здоров’я чайльда — занадто з розуму зводить, насторожує, схвильовує та будить всередині нього щось непізнане.
альберіх то вибухонебезпечна речовина, однак біля нього хочеться ходити із запальничкою, дражнити, розбурхувати та підпалювати, бо коли горить він, хочеться притиснутися ближче, спалахнути та зотліти, піти разом з димом до ейфорії.
чайльд накриває чужу долоню зі зброєю, піднімаючись пальцями до самого дула. він знає, що це просто гра, але й все їхнє життя — суцільна гра, де вони просто пішаки на шахівниці, але хто забороняє їм прагнути до ролі королів? і вони стоять навпроти один одного, очікуючи оголосити шах і мат, проте все, що зазвичай звучить з їхніх вуст — гучне «тікаємо!».
великим пальцем затуляючи дуло, тарталья посміхається і, о боже, ця диявольська посмішка пробирається до підсвідомості каї, викарбовується у підкорці мозку, залишається в спогаді, в його ілюзіях, в його ейфорії, бо коли чайльда поруч немає — в голові каї, перед його очима він завжди існує.
заважаюча зубочистка падає додолу, під ноги, а вуста чайльда займаються вже зовсім іншим — досліджують губи кращого друга, такі погірклі, терпкі, побиті часом, але такі гарячі, горючі, наче кая то бензин.
тарталья ненавидить запах бензину , але коли діло доходить до того, щоб усе знищити, бензин розливається по їхніх старих речах, підроблених документах та вкраденій зброї, запалює все, винищує, блищить полум’ям в їхніх очах, а вони сміються, бо під кайфом, з адреналіном в крові та тікають якомога далі, в інше місто, захоплюючи із собою ділюка — і все починається по колу.
кая то особисте пальне чайльда, бо всередині все нагрівається, виривається пломінь, мерехтить та червоніє, заливає щоки тартальї та іскрить так, що краще знайти поблизу окуляри темніші, щоб цей огень не виплавив все довкола і очі заодно.
пістолет опускається, кая п’яніє, наче це він майже половину вечора стирчав у барі, вичікуючи чергового покупця та заливаючи у своє горло віскі цілими келихами, однак губи чайльда збивають з пантелику, змушують забутися на декілька хвилин, витліти як вугілля та прирости до тієї стінки, бо ця руда біда обвиває, наче плющ, не відпускає, хапає за руки та перехоплює пістолета, щоб кая не наробив дурощів — але він і не збирався, хоч іноді й хочеться пристрелити тарталью на місці, коли він, провалюючи всі плани, драпає до каї під крило, а вилізати з тієї дупи, в яку вони втрапили, доводиться вже разом. до речі, виходить не завжди.
– дідько, зміни нарешті ці сигарети на щось нормальне, – чайльд нарешті розриває поцілунок. в нього вуста палають, мабуть, не від того, що його друг продовжує шкодувати гроші на пачку чогось нормального та смачного, однак сам він в цьому ніколи не зізнається, – і сховай це назад, хоч в дупу засунь, але щоб я цього не бачив найближчим часом.
– тебе так лякає куля в твоєму лобі? – кая дивується, але обережно ховає пістолета за пояс своїх джинсів, на зручне місце та розправляє плечі.
– мене лякає, що ти світиш волиною усюди, наче не пам’ятаєш, що на ній висить, – невдоволений, але такий рідний погляд чайльда пом’ягшує здивування альберіха, тому він покірно підіймає долоні вверх та пирскає.
– пішли вже, нам ще ділюка шукати заради твого спокійного сну, – кая обережно штовхає тарталью в плече та тягне його за руку кудись вглиб вузької вулички.
такі моменти все одно на вагу золота, коли ти можеш торкатися дорогої людини, відчувати її тепло, її внутрішній вогонь, коли йдеш рука об руку, чуєш чиєсь невдоволене бурмотіння та вдихаєш той вітер свободи. так спокійно на душі, коли не обертаєшся по сторонах, не шукаєш ворогів та не боїшся, що тобі влетить по самі вуха за нещодавно вкрадену антикварну річ.
– зібрались кудись, йолопи? – над головою свистить куля, і кая ледь встигає присісти й притягнути до себе чайльда, щоб сховати за своєю спиною. тепер і курити нічого не треба – артеріальний тиск скаче до небес, а рівень адреналіну в крові зашкалює, наче це стрілка на спідометрі вкраденої тачки.
відштовхуючись від кам’яних стін, куля протинає картонну коробку, що валяється біля найближчого смітника. це могла би бути голова одного з них, однак, дякуючи дияволу – бог їх, на жаль, не любить, – вони цілі. поки цілі.
ось і момент розбитий вщент.
вуличну тишу тепер пронизує лише здавлене “дідько”, дзвін зрикошетившої кулі та важке зітхання каї, коли він нарешті фокусує свій погляд на людині, що порушила їхній спокій та мобілізувала більшість функцій організму – хочеться втікати, бігти, доки є сили та кисень в легенях, наче ти антилопа, що з усіх ніг тікає від гепарда, що ось-ось встромить тобі у стегно свої ікла. на душі холоне, повітря слизьке, пронизує дихальну систему тисячами голок. кінцівки наливають кров’ю, все тіло кричить тікай, тікай, тікай. але вони стоять, близько один до одного, наче їх притисли до стінки та готують до розстрілу, не готові просто так здатися та підняти білий прапор. надягають на себе маску, наче вони в паперовому будинку домінгеса, це безпечніше, спокійніше, навіює зовсім трохи сміливості.
– дідька лисого, краще б я перед цим закинувся, – шепоче тарталья з-за спини каї та прижимається лобом між лопатками.
– коли скажу – тікаємо, – альберіх кидає за спину ще тихе “чуєш?” та отримує короткий кивок – чайльд треться лобом об спину вверх-вниз, аби подати сигнал. сигнал, що він готовий в будь-який момент хапати руки в ноги, каю в долоні та нестися по вітру, наче попіл, в різні сторони, невловимо, стираючи взуття, ноги, свої суглоби.
– яка зустріч, ніколай, – руда маківка виглядає з-за широких плеч каї. на його обличчі звична усмішка, трохи нахабна, розв’язна, наче він не боїться зовсім нічого, наче тільки-но не хапав каю за ремінь джинсів, щоб просто втриматися на ногах від несподіванки.
– чого шкіришся, давно зуби не вибивали, виродок? – ніколай підіймає долоню, залишаючи свої супроводжуючих позаду. ступає по провулку, наче не боїться нічого, наче тарталья на адреналіні, сп’янілий чи скурений не може кинутися та розідрати чуже горло, як дикий пес. а він може – то перевірено вже кількома мисливцями на антикваріат, що зараз гниють десь в канаві чи згнили вже давно під мостом поряд зі звалкою сміття та лайна, яке туди зливають. то й дорожка їм серпантином, з новим роком, йолопи.
– зважаючи на те, що ти вже півроку не можеш зловити цього виродка, то й до зуба дістанешся хіба що, якщо ми поласуємо твоїми нутрощами на обід, – кая намацує позаду себе долоню чайльда та стискає міцніше, відходячи декілька кроків назад, поки їх новий-старий друг підходить все ближче.
ніколай спльовує на підлогу та морщить свого носа, наче в нього там кокс застряг. краще б він застряг десь поглибше у вигляді передозу.
срана ваза, сраний ділюк.
їм навіть з неї й копійки не впало, а вони так встрягли прямо зараз. ще й цей покидьок особисто за ними прийшов.
зважаючи на розміри славнозвісного ніколая, єдиний вихід – це не залишити тут кілька свої кісток окремо від тіла, тому тарталья задкує, оглядаючи провулок та помічає поворот, що веде до глухого кута – їм туди. зараз.
чайльд обережно стискає чужу сорочку та тягне трохи вниз, наче мала дитина, що проситься на руки чи показати щось неподалеку. однак кая ще спостерігає, він як сова вночі, прислухається, придивляється, вичікує. в його голові теорія ймовірності крутиться як колесо огляду і ось-ось воно зупиниться на найвищій точці – точці, коли тікати буде в самий раз, адже зараз, простягнувши руку, ніколай може встромити свої пальці їм в очі та видерти разом з усіма нервами.
– довго ти будеш з ними возитися? пристрель їх вже, годі панькатися з цими падлами, – позаду чується сиплий голос одного з компанії бандита-переростка, не вчили тих людей чекати, коли важливі справи вирішуються – від цього навіть чайльду кепсько, він таких би одразу зливав десь по дорозі, з ними неможливо, вони бридотні, слизькі та тупі, як корок від пляшки, ще й зривають усі плани.
як зараз, наприклад.
ніколай повертає голову, щоб пирскнути щось на кшталт “стули свою пельку, вилупок”, що додає ще три секунди до втечі.
лише три.
але такі необхідні.
один.
– біжимо! – кая тягне тарталью до того ж повороту, який до цього був обраний чайльдом для відступу. ця вулиця перетворюється на ралі, де ці двоє – то перші машини на трасі, а їх давній друг плететься десь на задніх позиціях, адже тягнути таку глибу навіть його ноги впоратися не можуть. такі люди вирішують проблеми лише стрільбою чи різаниною, а чайльд з каєю – швидким марафоном, травою та відкупом. стрілянина то трохи не для них, однак зброя при собі частіше за самокрутки – вони рятують лише від реальності, а не від смерті.
два.
– якого біса ти сховав той пістолет?! – зривається чайльд, порівнюючись із каєю майже рука об руку. прихвостні ніколая бовтаються десь позаду, штурхають один одного, і виглядає це як гра в пінг-понг, тільки вони відбиваються від стінок вузького провулку, плутаються в ногах та збивають коліна, падаючи на асфальт.
біжати, треба просто біжати.
– бо ти сам сказав його прибрати, – альберіх заводить руки за спину, дістаючи таку необхідну зараз зброю та кидає її в долоні тартальї, який, не дивлячись, просто стріляє назад. якщо в когось втрапить куля – він не винен. відстрілюватися б так, коли ти на машині, відбиваєшся від хвоста позаду, коли розвивається волосся, а кая маневрує по шосе, наче народився за кермом та приріс до нього, але коли біжиш з усіх ніг, хочеться лише виплюнути легені та не перечепитися за мотлох під ногами.
– хто ж тебе просив мене слухати? – тарталья сміється як може, бо дихання від бігу спирає, воно важчає, а сміх стає посеред горла великим комом, однак він знає, як кая полюбляє його сміх, та знає, що зараз він точно посміхається, бо в таких перегонах вони можуть бути собою. вільними птахами, що вириваються з кліток. їх не схопити та не збити жодному коршуну. їхні крила лише розправляються, а кров кипить, наче ось-ось з неї приготують запашну каву до їхнього власного сніданку та ранкового косяку.
три.
довгі руки ніколая тягнуться вперед з наміром схопити відстаючого зараз каю, однак новий постріл змушує пригнутися, а альберіха прискоритися. вони майже біля глухого кута. в них є лічені секунди, щоб добігти та залізти нагору через сміттєві баки, тому тарталья палить без розбору, просто в повітря, вправо, вліво. залишається лише одна куля. одна, яка вирішить все, однак вони бережуть її, бо всі запаси для магазину в ділюка, який дуже доречно зараз не з ними. все ще срана ваза та сраний ділюк.
тарталья влучає кудись під ноги, що змушує ту глибу м’язів на момент зупинитися та не дістати кулю в гомілку – це виграє час. достатньо часу, щоб підсадити каю та влізти самому по коробках та сміттєвих баках, щоб бігти вже по дахах одноповерхових магазинчиків. руки зіскользують, хапатися за цегляну стіну важко, нігті розслоюються, ламаються, але краще так, ніж бути відлупцьованими купою відморозків з тієї банди.
кая повертає голову назад, поки біжить, щоб слідкувати, де чайльд, чи не зник він, чи не схопили, намагається збавити темп, щоб той зміг його наздогнати, але та руда біда лише розправляє руки, немов крила та не біжить – летить, посміхається, сміється, сходить з розуму. хапається за свого друга та закохується глибше, поринаючи з головою, бо кая вставляє краще за екстазі, дивитися на нього, на його спину, бігти з ним від проблем та падати вечорами на один диван, обіймаючи та цілуючи губи, влаштовувати запеклі бої вустами, плутати руки та тіла у вузли. закоханість завжди б’є чайльда по голові сильніше за потрапляння у халепи. їм та любов не потрібна, не до неї, але вона є, існує, вона в кожному подиху, доторку, в кожній випущеній кулі один за одного, в кожній цигарці, якою вони затягуються під вечір, запиваючи це дешевим джин тоніком з крамнички біля чергового мотелю.
почуття розростаються, наче залізний купол над ними, наче вони невловимі – біжать по лезу ножа, але не ріжуться, ріжуть лише інших, бо вони більш виверткі, спритніші, світ до них жорсткіший, не дозволяє вмерти такою легкою смертю. вони живуть сьогоднішнім днем і цей день смердить небезпекою, набиває груди палаючим повітрям страху, судорожних видихів, сердце розбивається на шматки від того, що його наповнює.
– попереду висотка, куди далі? – кая озирається та ловить в обійми чайльда, який не може спокійно загальмувати, голос його преривистий, втомлений, але це ще не все, той бовдур ще десь позаду, бо не залишить все просто так, а бігти треба, тільки куди?
тарталья зупиняється та згинається навпіл, щоб подих перевести, привести думки до ладу. вони чують. чують, як на сусідньому будинку тріщать дошки – вони поруч. вирішення не можна відкладати. воно крутиться в голові, на язиці, на долонях, які горять через стерту шкіру, поки вони чіплялися за каміння, перекладини та бетон.
– стрибаємо, зараз! – чайльд насторожено, але сміливо вигукує до каї та хапає його за талію, коли множинні кроки наближаються до них. альберіх не встигає зреагувати, лише міцніше тримається за тарталью, злітаючи з даху невідомого складу.
вони летять вниз так, наче в них є якась страховка, на жаль, невидима. навіть хочеться попрощатися – наївно та по-дитячому, але, диявол, коли люди вмирали від падіння з висоти першого-другого поверху?
спойлер, вмирали.
героїзму чайльду не займати, вони падають в купу мотлоху на широкому сміттєвому баку біля ресторану, в якому продають дорогезні морепродукти та валяються, регочуть.
– я ледь не здох через тебе, – кая посміхається та витирає свій лоб від поту. трохи відірвалися. обличчя ніколая та його компанії ще треба було бачити, адже спускатися для них – справа важка, зверху вже не стрибнеш, найближча пожежна драбина за рогом, але звідки їм про це знати?
– але ж я нас врятував, – тарталья підіймається та сідає, розминаючи спину, – правда моя спина і ти явно не скажуть мені дякую.
в рудих волосах заплуталася ресторанна петрушка з цього ж баку, а одяг виглядає так, наче вони скиталися по звалищам декілька тижнів. тепер можна спокійно звалювати звідси, доки до ніколая не дійшло, як їх вистежити.
– дякую, – кая крехтить, але підіймається та хапає чайльда за комір його футболки, притягуючи ближче.
поцілунок.
трохи переможний, трохи гіркий, з гострою спецією, загрозливий, але п’янкий, теплий та домашній. руки каї сильні, огортаючі, притискають, наче тарталья в кайданах, ніяк не вирватися, не втекти. але ці кайдани приємні, немов закрили його в раю, дали ковток солодкого повітря, відкрили мрію, розгорнули всі бажання, витягли душу назовні.
– ти смердиш рибою, – чайльд не може стримати свій посміх, дзвінкий, розрізаючий простір та вечірню тишу, його ластовиння на щоках видно навіть в напівтемряві провулку, неначе від його посмішки вони сяють, як зірки на небі серед ночі, збираючись в сузір’я.
– а ти якимось лайном, – сміх тартальї заражає і каю, але крики з даху, які неможливо ігнорувати, вибивають з чарівної реальності реготу на смітнику та чергового скріншоту в їхній пам’яті, тому треба зникнути звідси якомога швидше.
– то я вирішив використати твій одеколон, – глузує кая та зіскакує на землю, подаючи чайльду руку, щоб той не прочесав своїм обличчям асфальт ненароком.
– який подарував, такий і терпи, дурень, – ця руда біда пхає каю по нозі та поправляє власний одяг, витягаючи телефон із заднього кармана та кидаючи пістолет до рук альберіха.
– по пиву та додому? жерти хочу… — тарталья не завершує те, що хотів би сказати, бо чує в спину “я вас навіть з могили дістану, вилупки”. кая не може стримати сміху та підіймає середній палець догори.
– йди до бісової матері, вишкребок!
прискорений шаг, дві посмішки та розправлені плечі. від них тхне рибою, порохом та незалежністю. небезпечною волею та розбурханим морем пригод. ще трохи травою, бо в каї завжди десь завалюється остання самокрутка, а в тартальї – запальничка, бо альберіх то гніт від бомби, яку періодично треба підпалювати.
алло, ділюк, готуй свій писок, ми йдемо по твою срану вазу.