Христина ненавиділа вокзали.
Купа людей, усі кудись спішать, чогось – або когось - чекають, як манни небесної. Христина не хотіла зізнаватись, що вокзали не любила, бо в ньому її ніхто не чекав після змагань у школі та університеті. Добиратись самій, розбиратись з усім – це доросла справа, і Христі було легко вирішувати це – але дитячий сум залишався десь всередині, з плином часу перетворюючись на якусь глуху, маленьку емоцію, що завжди прослідковувалась у вокзалах. Не любила вокзали – але сьогодні була там.
Механічний голос жіночки глухо оголошував час прибуття та колію, і Христя прислуховувалась до гучних слів, що наче спеціально відбивались від стін так, що і не зрозуміти. Вона відчувала себе, як пес, що чекає свій «фас» - тобто номер того самого потягу, що туркотить колесами з самого Києва.
Людей на пероні було дійсно немало, ходили туди-сюди, хтось губився серед знаків і позначок куди йти. Христя куталась в джинсову куртку, що не гріла взагалі, футболка під нею – була найдурнішим рішенням за сьогодні, але Христина б у тому не зізналась навіть за усі гроші світу. Тож і сиділа, вперта, далі на лавиці, пронизана холодним ранковим вітром. Звична вже вуху музика вкотре пролунала, і Христя схопилась на ноги – номер поїзда був тим самим. Тепер вона стала тим, кого так не любила – почала ходити туди-сюди, ледь не вистрибуючи на колію, щоб побачити нарешті той потяг. Почала так сильно чекати, як не чекали колись її, і та маленька емоція всередині – неприязнь до вокзалів – затихла.
У ранковій імлі гуркіт коліс здавався надто голосним. Повітря стало ще холоднішим, коли повз Христини пролетіли вагони, змушуючи руде коротке волосся розлетітись у всі сторони, залітаючи пасмами до рота. Вона почала бігти – ірраціональне бажання встигнути до того, як провідниця в синій формі відкриє важкі металеві двері, і люди юрбою висипляться на перон по жахливо-лякаючим металевим східцям, вело її до сьомого вагону, роздуваючи джинсову куртку як рятівний парашут.
Не встигла – загубилась серед людей та сумок. Хтось почав обійматись, хтось відразу покотив свою валізу звичною музикою коліс по бруківці, хтось почав говорити про поїздку. Провідниця з кимось балакала, поправляючи на собі синій піджак, щось говорила про крекери та чай, а Христина очима блукала по юрбі, шукаючи один образ, що в’ївся їй у голову ще кілька років тому. Вона майже проминула її поглядом, але повернулась, коли побачила її усмішку – тонкі вуста, ямочки та ледь помітне ластовиння. Очі вже доросліші, ніж були у Христининого образу, та ті самі – темні, як ніч, теплі, гарячі навіть. Христя ковзнула поглядом далі – волосся, колись довге і темне – стало коротким, по плечі, що гарно закутані хусткою і теплою курткою. В руках телефон – і Христя той телефон любила, бо завдяки ньому могла чути її голос, її сміх. Не наважувалась підійти, та пересилювала свої задубілі ноги і рухалась до неї через людський потік. Вона стояла біля спуску до підземного переходу. Притулила свою червону, як хустка, валізу до стіни та дивилась на неї усміхаючись – і вустами, і очима.
- А я ж казала тобі одягтись тепліше.
У неї голос не такий як в телефоні, ніжніший, тепліший. Христі перестало бути холодно з перших ж слів.
- А мені і не холодно.
- Брешеш?
- Брешу.
Вона сміється, її очі мружаться, а Христя була впевнена, що саме так звучать зірки, коли падають.
- Зорянко, Зірочко… - Христя тягне до неї руки і та з усміхом її обіймає, зігріваючи. У Зоряни були дуже теплі долоні, що гладили, і дуже смачні парфуми – так пахли усі листи, що Христя з обережністю виймала з поштового ящика, коли вони вирішували не просто переписуватись у Телеграмі, а обмінятись листами. Тоді папір пах квітами і апельсинами, а слова написані – були про університет, про життя – і це все видавалось тепер таким малозначущим.
- Як доїхала? – питає Христина, не випускаючи її з рук, не розриваючи обіймів.
- Добре. Купувала собі купу чаю і бубликів. Уявляєш, у них у потязі не було тих самих підстаканників залізних, що ти так любила, - голос Зоряни трохи приглушений, бо говорить вона Христі у плече, але та все чує, і все розуміє.
- Як не було?
- А так, вони замінити вирішили на більш сучасні, паперові.
- Підстаканники?
- Стаканчики, дурненька, - Зоряна посміхається і стискає руки на чужій джинсовій куртці.
- Та кому та сучасність треба, якщо є атмосфера! Смак! Той чай в паперових стаканчиках і близько не такий смачний! – Христина обурюється так властиво їй – голосно, беззаперечно.
- А ти його куштувала?
- Ну.. Ти ж пробувала?
- А що як мені дуже сподобалось?
У Христини очі округлились з недовіри і вона трохи відступилась від Зоряни.
- Не вірю у цю зраду.
- А ще я вважаю, що виходити на Львівській зупинці на перон просто, щоб постояти – дурість, - у Зоряни очі примружуються з хитринками в них, а Христина з жахом стискає футболку на грудях.
- Як ти могла! Я довіряла тобі! А ти таке говориш, і про що – про святе!!
Зоряна сміється знову, і десь у ранковій імлі точно впало кілька зірок.
- Але якщо серйозно, все добре. Ніхто нічого не вкрав, в купе були нормальні люди - якась бабця півночі молилась, але то не заважало спати.
- Можливо, вона відьма і накаладала на тебе прокляття.
- Точно, я ж тебе зустріла… - Христина легенько стукає Зоряну по чолі, а та винувато знизує плечима.
- А діти були у купе? – продовжує Христя. Їй хотілось знати більше подробиць, хотілось подовше поговорити, щоб можна було і далі стояти та обійматись.
- Не в моєму, але так. Та я була в берушах.
- Ти занадто розумна людина для цього світу, - сміється Христина і заправляє пасмо темного волосся за вухо Зоряни. Та мовчки дивиться на неї, усміхаючись своєю дурною посмішкою, і Христині хочеться розцілувати її обличчя. Та на пероні це робити було страшно, та і не бачились вони давно. Відчуття було двояким – ніби ти знаєш людину, усі її потаємні думки та почуття, і дихати важко і хочеться зробити щось, а ніби і – чи маю я право? Чи можу я? В який момент – можна? Христина вирішила почати з щирості.
- Я дуже сумувала за тобою.
Зоряна дивиться на неї і говорить тихо-тихо:
- А я за тобою. Я до останнього не вірила, що ми зустрінемось.
- Думала, я злиняю?
- Думала, ти несправжня.
Христина нерозуміюче дивиться:
- У сенсі несправжня, ми ж у таборі познайомились…
Зоряна кусає губу і трохи нахиляє голову.
- Не знаю, у мене було відчуття ніби усе те несправжнє і я тебе просто вигадала. Ніби не буває – тебе.
- Але я є.
- Ти є, - Зоряна всміхається і торкається теплими пальцями щоки Христини. Здається, вона почала рахувати її ластовиння.
- І що ти відчуваєш з цього приводу?
- Що я ніколи не була так рада помилятись.
- … Ти звучиш, як героїня всяких романтичних книжечок.
- А що, якісь проблеми, панно любовний інтерес головної героїні?
- Блін, я думала, що я коханка головної героїні, і потім нас застає твій чоловік і вбиває.
- … І хто з нас романтичних книжечок перечитався?:
- Опустимо цей момент, - Христя шкіриться, широко-широко всміхається. Стискає у руках Зоряну і не вірить, теж не вірить, що цей день настав. Тепер вона буде показувати їй місто, університет, свою квартиру. Зоряна познайомиться з її котами і буде розповідати про Київ, про місця, де вона відпочиває і вчиться, і Христя покаже їй кожен закуток свого улюбленого міста.
Зоряна тягнеться до її вуха і шепоче:
- Хочу тебе поцілувати.
І у Христі з кожною літерою червоніли щоки. Така вперта і впевнена – допоки справа не доходить до Зірочки.
- На пероні?
- А от і на пероні.
- Люди бачитимуть.
- А ми – отак, - каже Зоряна, стягуючи червону хустку з плечей, таку червону – що увагу привертала не гірше неонового знаку. Хусткою вона прикрила своє обличчя збоку.
Христина сміється, бо ця конспірація – взагалі не працює. Але на кілька хвилин їй стає все рівно.
- Можна тебе поцілувати? - питає Зоряна, і її темні очі з рефлексами хустки - гарячі, пекучі.
- Можна, - дозволяє Христина, ховається за хусткою і торкається тонких вуст своїми.
Христина ненавиділа вокзали. Але сьогодні – любила.