Не з тих фігур, не радила б
Але не слухай, просто зваж на правила
Твій хід, стратег, кажи свій план на вічність і
Хто п’є із повної, хто…
Хто п’є із повної, хто з надпитої?
Імперія вже не перший рік вела «боротьбу» з гнітом від магічних істот. Та насправді, намагалась заповнити собою всі незвідані території і сто відсотків глибини Світового океану.
Тритони боролись як могли. Та чим далі просувалась рука технологічного процесу, тим швидше вмирала магія.
Люди безжально розривали черево природі й насолоджувались її теплими соками.
У цей момент погляди цих двох пересіклись. Суйон нічого не відчувала до істоти навпроти неї, та хотіла знову почати жити.
Тоді вона була командиркою одного з загонів по визволенню людей, від терору морських жителів.
«Дев’яносто відсотків Світового океану не досліджено! Ми живемо на цій Землі, підтримуємо на ній життя, покращуємо його й не можемо дозволити такій колосальній небезпеці знаходитись поряд із праведним прогресом. Ми не будемо в безпеці, допоки співіснуємо з незнаним!»
Під такими лозунгами люди почали спалювати Океан. У бою на воді морському війську не було рівним, та вихід на сушу був рівнозначний смерті для них.
Тони нафти полились у глиб океану. Морські істоти задихались, морські істоти пручались. Та в них не було виходу. Уся водна поверхня горіла, настільки люди не пошкодували ресурсів. У них не було виходу. І Тритони погодились на умови. Та в них не було виходу. Ступаючи з моря на сушу гарматні ядра й порохові бочки розривали їхні тіла на частини.
Суйон дивилась із берега залишаючись на безпечній відстані. Її життя вже тріснуло. І, чесно, вона чекала на програш. Та все йшло аж занадто добре. Ніхто й ногою на сухий пісок ступити не міг. А вона чекала на програш, бо знала, що це й так її останній бій. Наступний вона прийматиме в ролі міністерки.
Вона чекала на програш. Та все йшло занадто добре.
— злазь із коня!
Прогарчав низький голос позаду, змішуючись зі скреготом металу, від зіткнення леза з кірасою.
Вона чекала, якщо не на програш, то на останній двобій, тому відправила інших солдат на передову.
Суйон спішилась і не сміла повертатись без дозволу, та могла вдарити у відповідь. Швидко діставши меч спробувала зробити випад, та тепер лезо було біля її горла.
— кидай!
І вона кинула. Противник тримав вістря так, що дівчина не могла опустити погляд. Сьогодні небо було блакитно-червоним. Та тепер зрозуміла, що в руках у нападника спис.
Ці знання облегшили задачу й дали можливість розробити новий план.
Їх оглушив черговий звук вибуху й дівчина встигла схопитись рукою за руків’я. Горлом потекла кров. Та рана була не серйозною, а вона воїном. Забравши ініціативу собі, Суйон схопила деревину вже другою рукою і пнула хлопця ногою в груди.
«І це мій фінальний бій?»
Думала дівчина, направляючи лезо тепер на нього.
Та її висновки змінились, коли на землі вона побачила юнака з раною від гарматного ядра.
Це настільки збило її з пантелику, що будь він у кращому стані, то однозначно отримав перемогу. Та сили вже покинули хлопця, як і останні краплини життя.
«Це мій фінальний бій.»
З гордістю подумала Суйон.
***
— не бери в голову. Мені однаково, яке життя жити. Я не стадна тварина.
Оголосив Ше Лі проживши тиждень у її домі.
Це було неочікувано для дівчини. Вона не обмежувала себе почуттям страху за нього. Лиш інтерес до нового персонажа в її житті.
Та нічого не відповіла, бо це б звучало, як виправдання. Вона не любила виправдовуватись. А Ше Лі би точно сказав:
— Золотце, ти що переживаєш за мене?
Та на відміну запропонував поїсти. Готувати разом стало традицією.
— я не вмію готувати. І не їм. Нудить.
— а я їм. Тому закупись. Приготую.
— що потрібно?
— все.
Наступного разу ця розмова відбулась за зміненого вектора.
— тобі мало? Ти ще щось хочеш відняти?
Казав той, хто справді, втратив багато.
— так.
Лише глухий азарт відбивався в словах дівчини.
— що?
— все.
Й обоє були готові віддавати й забирати. Проводити ночі разом. І брати від життя, що залишилось.
Достатньо причин, аби бути разом.
Тижні складались у місяці, а місяці в пів року.
І так уже ніхто не знав, де починається й закінчується життя. Бо, воно, якось швидко стало спільним для людей, яким немає, чого прагнути.