Не сповільнюй крок. Не обертайся. Там Вовк позаду. І тінь.
Не зупиняйся! Не озирайся! Вовк йде.
Переступає з лапи на лапу. Повільно. Лишаючи сліди на снігу.
На дерево. Засніжене дерево поряд сідає Ворон. Збиває кігтями сніг з протрухлої гілки. Кричить.
— Кар! Вовче, ти забув, що Його тінь давно вже зникла?
Вовк іде. Він не змушує себе рухатись швидше. Боляче пульсують шарніри, на які нахромлене його тіло.
Ворон дивиться, а Вовк повільно суне.
Так вони і рухаються удвох. На сім вовчих кроків, один помах крил.
— Вовче, ти Його не знайдеш!
З гілки бухнула донизу кучугура, коли Ворон підлетів. І ще одна, коли приземлився.
— Вовче, ти Його не знаєш!
Прокричав останнє слово птах і полетів геть.
— Можливо.
Загудів вітер. Підняв трохи снігу дороги. Заховав вовчі сліди.
— та це не заважає мені йти далі.
***
Крізь тінь, між зірок полетів птах не розбираючи дороги. Його слова мали справдитись або Він знову вмре.
Так важко брехати, коли правди то і немає. Вигадувати нову реальність.
Ті вовчі кроки відбивались у Нього в голові, які б круті піке Ворон не робив.
А цей біль ланцюжком передавався тому, хто однією рукою тримав початок сузір’я, а іншою кінець історії.
Його тінь і справді зникла. Адже світло тепер виходило зсередини.
***
Зажувало стару плівку. Фільм перервався. Глядачі з шумом і лайкою полишили кінотеатр.
— чого чекаєте?
— завжди має бути сцена після титрів.
Тепер вони сиділи удвох, мов Інь і Ян.
Вимкнули світло і персонал розійшовся.
Не у кожного фільму має бути фінал. Та завтра плівку з’єднають і історія продовжиться.