Вей Вусянь сидів за столом у своїй кімнаті та намагався розібратися із завданнями з вищої математики. Викладач дав їхній групі місяць на їх розв’язання, проте Вей Їн звісно ж лишив усе на останній день. Саме через це він не пішов на пари, а залишився вдома, наодинці зі своїм хом’яком та купою цифр, які треба довести до ладу.
Дзян Чен вранці встиг позловтішатися з нього, а Лань Вандзі ж встиг дорікнути. Від останнього Вусянь узагалі не чекав! Ні, він звісно не сподівався, що Лань Джань йому якось допоможе – той цілковитий гуманітарій. І з числами він, м’яко кажучи, не товаришує. Звісно, всі навколо думали, що Вандзі геній від природи й розуміється у всьому, але вже навіть у останній рік школи з домашніми з математики йому допомагав саме Вей Їн.
Не допоможе, то нехай – а докоряти навіщо!? Йому для цього вистачало Дзян Чена під боком. Навіть Хвайсан, його довічний брат по нещастю, міг лише підбадьорливо поплескати по плечу й побажати успіхів – сам же встигав виконувати все вчасно, до того ж на максимальні бали. Відколи він покинув ненависний економічний факультет, куди його змусив вступати брат, і перейшов до мистецького, навчання для нього стало неймовірно захопливим. Вей Вусянь звісно теж вступив до фізико-математичного, яким він й справді цікавився, але найбільшим щастям для нього було б не вступати взагалі нікуди. Пані Ю йому, звісно ж, не дозволила вештатися без діла, тож доводиться вчитися. І математика йому вже й не здається аж такою привабливою.
Отже, він уже другу половину дня намагався доробити все, проте, оскільки він щохвилини, він ніяк не міг довести справу до кінця. Він же ще сам вранці казав Дзян Чену, що допоки у нього й Хвайсана закінчаться пари, він все доробить й тоді він ще до них двох приєднається. Говорив він це з цілковитою впевненістю, однак зараз віра у свої сили дедалі нижчала.
Минуло ще півгодини, а може й година, Вей Їн не слідкував більше за часом. Дописавши останнє число в останній задачі він кинув ручку кудись убік, а сам відкинувся на спинку стільця, потягаючись. Він озирнувся у сторону годинника на стіні й зрозумів, що ще встигне приєднатися до Дзян Чена з Нє Хвайсаном, адже ті тільки-но мали вийти з університету. “Вей Вусянь сказав – Вей Вусянь зробив! Що ти скажеш на це, Дзян Чене?” – подумав він та зареготав уголос.
Звісно ж, він міг дати пречудову можливість своїм друзям лишній раз залишитися вдвох та, можливо, поговорити, проте Лань Джань сьогодні ледь не вечора зібрався працювати, допомагаючи брату з документацією на катедрі. Не лишатися ж йому вдома та нудьгувати на самоті лишень через те, що його брат та друг з якогось дива не можуть зізнатися одне одному, хоча обидва ходять закохано зітхають. Й насправді, якби вони залишилися наодинці, однаково не розібралися б – часу вдвох вони проводили вдосталь, але справа вперед ніяк не рухалася.
Аби відволіктися від тих двох дурників, він схопив телефон та написав Лань Джаню, аби похвалитися своїми успіхами. Його докір зранку на кшталт “Я вже не один раз тобі нагадував за ті завдання, а ти відкладав. Зараз, можливо, й не встигнеш” й справді прозвучав образливо.
weiwei <3 13:47
лань джанььььььь
я все зробмв
а ти казав що я не впораюся і на останній день відкладати не можна
lan wangji. 13:48
Молодець. Перепрошую за свої сумніви.
weiwei <3 13:48
ахвзвзвхв от наступного разу не будеш сумніватися!!!!
я все можу!!!!
йдемо зараз із ченом і хвайсаном гуляти напевно
якщо буде можливість зачиню їх десь разом ц коморі вони мене вже бісять
шкода що ти зайнятий :(((( але підемо завтра
підемо ж?
lan wangji. 13:50
Мг.
weiwei <3 13:50
забилися!!!!!!!!!
все я біжу зюиратмчя напиг3 ввечері
lan wangji. 13:52
Вдалої прогулянки.
Вей Вусянь вдоволено відклав телефон і саме попрямував до виходу з кімнати, як почув галас за дверима в квартиру, а згодом і їх гуркіт. А через мить – глухий стукіт, неначе хтось упав додолу, ще й доволі боляче.
– Хвайсане! Ти тільки зайшов усередину, вже щось перевертаєш! Як, до біса, можна бути таким незграбою! – пролунав крик Дзян Чена. Вей Їн вмить вийшов зі своєї кімнати й поглядом наштовхнувся на двох прибулих. На підлозі сидів Нє Хвайсан та потирав плече, на яке, ймовірно, й упав; поряд з ним лежала перекинута поличка із взуттям, яке зараз намагався зібрати Дзян Чен.
– Сам мене штовхнув, а ще щось від мене хочеш! Міг би допомогти піднятися! – прошипів Хвайсан.
Вей Вусянь, почувши це, лиш зітхнув у відчаї – ці двоє безнадійні.
– Добридень, ви що тут забули? – підійшовши до них ближче і спершись на стіну із схрещеними руками, запитав він. Дзян Чен поглянув на нього, вигнувши брову; Нє Хвайсан же несвідомо повторив його жест, від чого Вусянь ледь стримав сміх.
– Що Я тут забув? Я тут живу, ти в курсі? Гроші ми разом платимо за оренду, якщо тобі раптом пам’ять відшибло, – закотив очі Ваньїнь, ставлячи на місце перекинуту полицю. Він злегка відштовхнув Хвайсана вбік, але, на лихо, стукнув його саме по вдареному раніше плечу. Нє Хвайсан знову на нього зашипів.
Вей Вусянь, не звертаючи уваги, відповів:
– Ви, точніше ми, не збиралися кудись піти пошвендяти? Я так сподівався, що сходжу куплю пива…
– Так йди й купи, ми тобі чимось заважаємо? Узагалі, чого ти не займаєшся ділом? Весь ранок мені скиглив, що не встигнеш зробити свою математику, – роздратовано піднявся Дзян Чен, подаючи руку постраждалому Хвайсану.
– Ти сьогодні не з тієї ноги встав? Чого злий такий? Зробив я вже все, я ж говорив, що ще до вас приєднаюся! Я обіцянки тримати вмію!
– Якщо ти продовжиш верзти нісенітниці, то в тебе буде лише одна нога, з якої можна буде вставати, – мовив Дзян Чен і, розвернувшись, попрямував на кухню. Вей Їн провів його поглядом, а потім озирнувся до Хвайсана, киваючи головою в напрямку, куди й пішов Дзян Чен, мовляв кажучи: “Що це з ним?”. Нє Хвайсан лишень знизав плечима та розвернувся, піднімаючи з підлоги свій рюкзак. Вей Їн підозріло глянув на нього і, закинувши руку другові за плече, прошепотів:
– Мене ж не обдуриш тим, що ти нібито не знаєш. Розповідай, що сталося?
Хвайсан подивився на нього своїм милим поглядом, але Вусянь похитав головою. Тож він зітхнув і теж пошепки відповів:
– Нічого таємничого чи новенького, якщо чесно. Зіткнувся з Вандзі-сьоном, щось сказав йому, той відповів якось не так, от він і біситься, – знизав плечима Хвайсан, додаючи: – Не згадуй сьогодні про нього, якщо не хочеш потрапити під гарячу руку.
Вей Вусянь зареготав й кивнув головою на знак згоди, думаючи, що варто буде запитати потім у Лань Джаня, що ж таке сталося. Його брат хай і перестане сердитися потім, але скоріше помре, аніж розповість йому щось.
Посиденьки їхні проходили як і зазвичай: спершу Ваньїнь та Вусянь погризлися за те, яку піцу замовляти – пепероні чи маргариту, а розборонив їх Хвайсан, відібравши телефон з набраним номером доставки з їх рук та замовивши гавайську; згодом уже сам Нє Хвайсан почав сваритися із Дзян Ченом за те, який фільм вони дивитимуться – дійшло все до того, що перший почав грозитися дати комусь віялом по макітрі. У підсумку отримав Вусянь, який сидів та несамовито реготав з них двох, чим розізлив їх ще більше, а особливо Хвайсана. Вони троє якось все ж дійшли згоди та увімкнули “Інтерстеллар”, заспокоївшись. Утім, недовго музика грала, недовго фраєр танцював – за пачку чипсів з цибулею й сметаною брати встигли знову ледь не побитися, поки Хвайсан вдоволено хрустів своїми крабовими, що любив їх тільки він, про себе промовляючи: “Як же добре, з усіх нас лишень я маю смак”.
Як тільки фільм скінчився, Ваньїню разом з Вусянем довелося заспокоювати зворушеного аж до сліз Хвайсана. Поки той, ридаючи притулився до плеча Дзян Чена, який у свою чергу аж оторопів, і ніяково, але поклав руку йому на спину, Вей Вусянь роздратовано пішов геть від них, подумки збираючись написати Лань Джаню.
Розповівши про захопливий фільм (“Лань Джаню, ми зобов’язані подивитися це разом, фільм такий прекрасний, що я досі вражений!”) і поскаржившись на Дзян Чена, що не дав йому з’їсти останні крихти з упаковки чипсів, він відклав телефон та зауважив, що сліз Хвайсана як і не було, тож він з Дзян Ченом обговорювали дивовижну сцену на одній з нових планет, в якій кожне цокання годинника символізувало цілий рік, що минув на Землі.
Спіймавши себе на тому, що бажання випити принаймні пива нікуди не зникло, Вей Вусянь мерщій урвав їхню розмову. Обговорити фільм йому теж хотілось би, але випивка виявилася важливішою на цей момент. Тож він, на диво швидко вмовивши брата, схопив його під руку, та вони разом попрямували на вихід з квартири. Відчиняючи двері, Вей Їн, сміючись, крикнув Нє Хвайсану:
– Добре стережи наш дім! А то раптом що!
Дзян Ваньїнь штовхнув брата за поріг і вийшов сам. Уже за дверима пролунало:
– Перестань молоти свої дурниці нарешті!
– Зважаючи на твої слова, я верзу їх завжди та постійно, мені що, мовчати тепер? – здивувався Вей Вусянь.
– Саме це я і намагався сказати, – насмішливо відказав Дзян. Згодом голоси стихли і вони нарешті вибралися з під’їзду до найближчого супермаркету біля будинку.
Повернутися вони мали вже скоро, тож аби чимось себе зайняти Нє Хвайсану як-не-як привів до ладу вітальню, зібравши пляшки з-під солодкої води та упаковки чипсів до смітника.
Впоравшись та згодом заньгувавши, Нє Хвайсан вирішив понишпорити по квартирі. Кімнату Дзян Чена він і так знав напам’ять, адже вони вдвох саме там влаштовували посиденьки, якщо Вей Вусянь знову йшов на свої побачення з Лань Вандзі, які він усе ще називав “дружніми прогулянками”, поки для всіх інших було очевидним, що вони такими не є. Тож Хвайсан і пошкандибав саме до кімнати Вусяня – окремого дивосвіту, чесно кажучи. Про суцільний хаос та безлад у кімнаті можна було й не говорити – попри те, що Хвайсан сам не вважав себе аж таким прихильником чистоти й порядку, а прибирав лише видні місця, від такого безладу і в нього очі на лоб лізли. Якщо не зважати на це, то кімната видавалася досить цікавою: різні плакати гуртів та аніме, поличка з абияк розкиданими вініловими пластинками Аріани Ґранде та Маріни, чохол від гітари у кутку та сама гітара аж на підвіконні… Очі розбігалися від різноманіття предметів, що їх беріг у себе Вей Їн.
А от стіл його можна було назвати окремою екосистемою – і клітка з хом’яком, і один нещасний вазончик, що скоро може й засохнути, і купа папірців, серед яких роздруківки нот, і звісно ж, улюблена флейта Вусяня, а ще недогризений шоколадний батончик. На все це Хвайсан лише похитав головою і збирався вже вийти геть, аби не чіпати тут нічого, проте погляд його наштовхнувся на товстенький блокнот, що лежав на столику біля ліжка. У голову не могло б і прийти, що це якийсь звичайний записник для університету – такі в господаря кімнати валялися десь на підлозі або ж під купою мотлоху на столі, аж ніяк не поряд з ліжком. Та ж навіть флейта, яку Вусянь, здавалося, любив понад усе, виглядала з-під чернеток минулорічної курсової роботи. Недовго думаючи, Хвайсан підійшов до ліжка та взяв блокнот до рук. Виявилося, що він ще й був якось прикрашений на обкладинці, що зовсім не вкладалося у голові, якщо справа йшла про річ Вусяня. Здивовано роздивившись засушені квіти та картинки з Пінтересту, приклеєні на записник, він наважився його розгорнути. У голові гучно відбивалася думка, що, можливо, це особистий щоденник Вусяня, а в такі речі носа сунути не треба, однак він вправно її зігнорував. “Я лише погляну перші сторінки, якщо це й справді щоденник, я відкладу його геть! Потім запитаю, що то таке!” – рішуче сказав собі подумки Хвайсана і поглянув на першу сторінку. На вуста полізла посмішка, а згодом пролунав його сміх, що він не спромігся стримати.
На першій же сторінці він побачив фотографію Лань Вандзі, а збоку криво намальоване сердечко. Не в змозі перебороти свою цікавість, Хвайсан прогорнув далі й впевнився у тому, що тримає в руках особистий щоденник Вей Вусяня. А якщо точніше – щоденник закоханості Вусяня у Вандзі.
Не те, щоб ця закоханість виявилася чимось неочікуваним – усі навколо, хто не вдавався до подробиць їхніх стосунків, думали, що ті двоє давно разом; а усі, хто спілкувався з кимось із них трохи краще, чекали на те, коли вони врешті-решт зійдуться. Особливо найближчі друзі, яких задовбав Вей Вусянь своїми розповідями про бездоганного, так ще й неймовірно розумного та вродливого Вандзі, але який лишень його друг, ви про що, яке кохання! А ще Лань Січень, що давно помітив на завжди крижаному обличчі радощі, коли Вандзі знаходився поряд з Вусянем, та достатню засмученість, коли той знову і знову не розумів його натяків або намагань зізнатися. Проти їхніх стосунків був лишень Дзян Чен, аргументуючи все тим, що Вей Їн не повинен морочити голову адекватним людям. Насправді ж, він зовсім не довіряв ланьцям, особливо Вандзі, тож, попри всю його “байдужість” та ворожість до брата, він хвилювався і не хотів, аби йому розбили серце.
Хвайсан якось сказав йому про це, на що отримав лише гнівні заперечення та обурені прохання не верзти дурниць. Тоді він лиш усміхнувся та більше не говорив про це, однак реакція Чена тільки підтвердила його припущення.
Однак, попри всю очевидність безнадійної, на думку самого Вусяня, закоханості, Хвайсана спантеличило те, що той вів цілий щоденник присвячений Вандзі. Це здавалося навіть смішним! Проте на роздуми про те, як Вей Їн докотився до подібного, часу не було. Нє Хвайсан швидко озирнувся, впевнюючись, що ніхто ще не прийшов, умить дістав з кишені телефон та сфотографував кілька сторінок. Не зволікаючи, він загорнув записник та поклав його на місце, після чого одразу ж забрався геть з кімнати. Задоволений своєю роботою, він з усмішкою ліг на дивані у вітальні. У голові зародився план, як використати неймовірно корисну інформацію.
Потік думок спинив шум за дверима, що свідчив про повернення Дзян Чена з Вей Вусянем. Нє Хвайсан піднявся, аби відчинити їм двері. Усередину ввірвався Вей Вусянь, тримаючи в руках пляшок зо п’ять пива, а за ним швидко зайшов Дзян Чен. Вони зустрілися поглядами, і Вей Їн вмить позадкував.
– Ви у кота й мишу граєтеся? – з насмішкою мовив Хвайсан, а згодом серйозно додав: – За що ви вже встигли посваритися по дорозі?
– Запитай у нього, – сердито кинув Дзян Чен.
– А-Чене, чому ти такий злий? Подумаєш, розбив пляшку віскі, нічого ж страшного не сталося, – безтурботно сказав Вусянь, втім, повільно відійшовши на крок назад.
– Пляшку найдорожчого віскі у магазині, до того ж не взяв свою картку, чим змусив мене платити! А зараз я дізнаюся, що віддати ти зараз не зможеш, адже на картці в тебе і так по нулях!
Нє Хвайсан, почувши це, зареготав. Вей Вусянь же ображено поглянув на нього і позадкував ще далі, згодом зірвавшись на біг.
– САН-СЬОНЕ, РЯТУЙ МЕНЕ ВІД СВОГО ХЛОПЦЯ! – крикнув Вусянь і помчав до своєї кімнати. Ваньїнь від його фрази спантеличено спинився, забувши навіть, на що він сердився, а зі сторони кімнати втікача почувся звук клацання замка. Нє Хвайсан теж оторопів після цих слів, подумки молячись, аби згодом Вей Їн не сказав ще якусь дурницю. Обіцянку про мовчання він з нього, звісно ж, вибив, проте сподіватися на обіцянки Вусяня, це брехати самому собі. Здригнувшись, Ваньїнь відійшов від першочергового здивування. Нє Хвайсан же із заплющеними очима досі про себе благав Вусяня мовчати.
– Що ти мелеш, йолопе? – вигукнув Дзян Чен, кидаючи короткий погляд на Хвайсана, що досі стояв мовчки, не наважуючись повернутися у його сторону. З кімнати пролунав гучний крик Вей Їна:
– Що чув, дурню!
– Вийди і скажи нормально, інакше я виб’ю двері!
– Не виб’єш, бо тобі за них платити!
Нє Хвайсан нарешті прийшов до тями й теж втягнувся до розмови:
– Вей-сьоне, справді, виходь. Поясни, що ти мав на увазі.
Голос його звучав спокійно та рівно, хоча, якщо прислухатися, він все ж трохи дрижав. Кімната Вусяня все ще була сповнена мовчанням, однак згодом двері злегка розчинилися і хлопець висунув голову назовні.
– Перестань відігравати клоуна, розповідай, що ти хотів цим сказати? – мовив Дзян Чен.
Вей Вусянь викривив вуста у посмішці, озираючись у сторону Хвайсана. У погляді того промайнула паніка, він миттю озирнувся на Ваньїня, а потім і собі додав:
– Вей-сьоне, дійсно розкажи нам, що ж ти мав на увазі. Нам вельми цікаво, – тон його звучав застережливо, а посмішка на обличчі так і віяла небезпекою. Вей Вусянь прекрасно між рядками почув: “Ніяких лишніх слів, інакше ти пожалкуєш”, проте зробив вигляд, ніби не зрозумів. Він був певен, що Хвайсану нічим йому погрожувати цього разу. Вей Їн виліз з-за двере кімнати, гучно вдихнув та відповів:
– Я лиш забув з ляку додати слово “майбутнього” перед хлопця, саме це я мав на увазі. Дзян Чене, ти знаєш, що Сан-сьон уже років зо два закохано зітхає, коли думає про тебе, адже не сподівається на взаємністю, він не раз мені розповідав який ти крутий, у нього у скетчбуці є купа миленьких портретів тебе, десь він навіть вірш про тебе… – Вей Вусянь балакав надто швидко, аби ніхто не встиг зреагувати, однак його все ж таки спромігся урвати Нє Хвайсан.
– Замовчи, Вей Вусяню! – і одразу ж узяв телефон до рук, додавши: – Лань Вандзі тепер теж дізнається, що почуття його взаємні… А точніше побачить записи закоханого у нього дурника із його щоденника! – єхидно посміхаючись, він натиснув кнопку відправити на повідомлення зі світлинами щоденника у діалозі з Лань Джанем. Насправді, він не думав робити подібного, збирався лиш стягнути з Вей Їна декілька походів до Макдональдса за його рахунок, “шантажуючи” відправкою світлин людині, про яку були зроблені такі хвилюючі записи… Однак Вусянь сам розповів таємницю, яку не повинен був знати Дзян Чен, тож він відповів тим самим. Око за око, а якщо точніше – таємниця за таємницю.
Очі Вей Вусяня розширилися, він збирався кинутися до телефона Хвайсана, проте Дзян Чен зупинив його своєю рукою.
– Навіть не думай зараз розводити драму й крик, сиди й чекай дзвінка Лань Вандзі. Не забудеш йому потім свій злощасний щоденник показати, – холодно промовив він, не налаштований зараз на галас, шум та сварки їх двох. Занадто багато думок крутилося у голові, від яких мізки аж кипіли.
– І подякувати мені не забудь! Ти б ніколи йому сам не зізнався! – вигукнув Хвайсан, проте його раптом схопили за плече й також урвали словами:
– Ти теж сиди тихо, – і Дзян Чен відпустив його, а потім сів поряд, пильно вдивляючись у очі. Нє Хвайсан схвильовано захрустів пальцями, не наважуючись відірвати погляд. Він не витримав ніякового мовчання, тож мовив:
– Дзян-сьон, насправді…
– Зачекай, до того як ти почнеш ходити довкола й тягнути кота за хвоста, щоб заплутати і не дійти до суті справи, як ти обожнюєш робити, я тебе запитаю: те, що сказав Вей Вусянь – правда? – спокійно сказав Дзян Чен, чим збив Хвайсана з толку.
– Я… Я… Знаєш… – почав було він, однак його урвали.
– Я чекаю просту відповідь: так чи ні.
Нє Хвайсан знову поглянув йому в очі, глибоко вдихнув і вже збирався ствердно відповісти, як пролунало не дуже гучне дзеленчання телефону, проте надзвичайно гучний крик Вусяня:
– Трясця, це Лань Джань! Хвайсане, я тебе приб’ю, чесне слово! Що мені йому сказати, що мені сказати!!! – він звервовано закусив губу та втупився поглядом у телефон.
Дзян Чен заплющив очі, намагаючись не накричати на нього, і змовчав. Нє Хвайсан же сказав:
– Візьми слухавку, що ж ще! Не будь йолопом!
Вей Їн поглянув на нього, потім на слухавку і все ж провів по екрану вгору, приймаючи дзвінок. Він зайшов до своє кімнати, прикладаючи телефон до вуха:
– Привіт, Лань Джаню!
– Вей Їне…- голос із динаміків спочатку прозвучав доволі схвильовано, проте вмить вирівнявся. – Вітаю. Ми вже говорили сьогодні.
– Так, звісно! Кхм, чому ти так раптом вирішив подзвонити? – удав, ніби не розуміє Вусянь.
– Вей Їне, у мене до тебе розмова. Можемо зустрітися зараз, біля твого дому? За десять хвилин.
– Так, так, звісно ж, гаразд, чекаю, приходь! – бігом вимовив Вей Вусянь та кинув слухавку. Гучно верескнувши від емоцій, він кинувся діставати із шафи сорочку, аби виглядати принаймні достойно, якщо вже не гарно. Він метушився з нічого, бігаючи по кімнаті та на в змозі заспокоїтися. Передчуття говорило, що все буде гаразд, тож він уже наперед ледь не стрибав на радощах. Поглянувши на годинник, він зрозумів, що пора виходити на вулицю та чекати на Лань Джаня. Вітром промчавшись коридором та вітальнею, він помітив брата та друга, що сиділи тримаючись за руки. Спочатку він не звернув уваги, проте спускаючись сходами, до нього прийшло усвідомлення побаченого і він подумки задався питанням: “Що, блять?”.
Нє Хвайсан спантеличено дивився на Дзян Чена. Йому тільки що сказали, що почуття взаємні, проте на питання, чи пара вони тепер, ствердної відповіді він не отримав. На обличчя Ваньїня полізла посмішка – збитий з толку Хвайсан і справді видавався надто смішним.
– Що ти так дивишся на мене?
– Ти ж сказав, що… Тож чому…- голос Хвайсана затремтів.
– А що незрозумілого? Бачив он того, що побіг униз, як навіжений? Я не хочу, щоб у нас із ним в один день була річниця стосунків, – знизав плечима Дзян Чен. Нє Хвайсан закліпав очима, не розуміючи, а потім раптом почервонів, чим знову викликав насмішку Ваньїня.
Майже одразу ж їм обом водночас прийшло повідомлення від Вей Вусяня з текстом: “Знаєте, хто хлопець Лань Джаня? Я хлопець Лань Джаня”, яке вірогідно отримали не тільки вони, а й усі бодай трохи знайомі з Вусянем люди. Хвайсан же отримав ще одне, яке говорило: “Я тобі звісно вдячний, але про те, що ти гортав мій щоденник без дозволу ми ще поговоримо, ясно тобі?”. Прочитавши, він не міг не усміхнутися. Він теж ще поговорить з Вей Їном про те, як потрібно тримати свої обіцянки та берегти таємниці.
Дзян Чен же закотив очі та відклав телефон геть, вимикаючи звук.
– Ось бачиш? Саме тому сьогодні я кажу тобі “ні”, – сказав він, кидаючи погляд на Хвайсана.
– А завтра? – усміхнувся Нє Хвайсан, прекрасно знаючи, яку відповідь отримає.
– А до завтра ще дожити треба, – знову закотив очі Ваньїнь.
Вей Вусянь же, обіймаючи Лань Джаня посеред вулиці та щасливо посміхаючись, спіймав себе на думці: “Встиг і математику зробити, і хлопця собі знайти, ще й Хвайсана з Дзян Ченом звести… Неймовірно продуктивний день!”.