– Якщо хтось тільки спробує наблизитись до моїх кімнат до ранку – женіть у шию, – гаркнув Хвайсан, зі скреготом склавши віяло. Слуга, якому не пощастило натрапити на злого Хвайсана спромігся лише з острахом кивнути. Двері в покоях гримнули й лише тоді вся свита, що була поряд, видихнула.
Їхній милий, тихий “другий пан Нє”, що тепер став главою спілки, після смерті брата став доволі схожим на нього. Якщо ж злість Чифен-дзвеня зазвичай була передбачувана, то зрозуміти, коли саме Хвайсан розлютиться і метатиме очима іскри, було неможливо.
На людях Хвайсан все ще був тим «плаксивим нікчемою», що й слова зв’язати не може, тільки у ще більш жалюгідній манері, аніж це було раніше. Через це люди його дуже шкодували та тому допомагали юнаку, чим могли. Лише деяка, обрана самим Хвайсаном прислуга знала, який вираз обличчя ховається за розкритим віялом та як звучить розлючений крик їхнього глави. Проте розповісти про це вони б нікому не посміли – знаючи, який той насправді, погрози Нє Хвайсана повідрізати язики усім та кожному, хто скаже хоч одне лишнє слово, здавались справді реальними.
Голосно зачинивши двері, Хвайсан з’їхав спиною по дверях та тривожно видихнув. Після смерті брата заспокоїтись було неможливо, адже той постійно приходив до нього уві сні. Брат був єдиною рідною людиною у Хвайсана в цілому світі, а тепер немає і його. Звісно, Нє Міндзюе був далеко не найкращим братом – якщо бути щирим, він був жахливим у цій ролі. Проте Хвайсан знав, що яким би строгим брат не був, як би він над ним не знущався, той все одно його любив, як і Чифен-дзвень його. Тепер же, любого брата не стало і Хвайсан пречудово знав, що це не просто викривлення Ці, адже по його розрахунках та діагнозах знахарів, до нього минулому Голові Нє залишалось ще мінімум сім років, а могло бути і всі десять. Проте сил думати про це одразу не було – брат помер у Хвайсана на очах і та жахлива картина, де брат помирає в муках та струмками крові з усіх ціцяо, досі постійно виникала в голові моторошним маревом.
Зі смерті Нє Міндзюе минуло два місяці, а болю не стало менше. Хіба що, цей біль перетворився на ненависть у той же момент, коли Нє Хвайсан усвідомив, що брат не своєю смертю помер. Глава Нє не вважав себе жорстоким ніколи раніше, проте зараз хотілось перегризти горлянку тій людині, що перервала нитку життя Чифен-дзвеня та не дала Хвайсану навіть труп побачити і пристойно проститися з братом.
Нинішній Голова Нє підозрював, що у цьому приймав безпосередню участь Дзінь Ґван’яо, проте він відганяв цю думку як міг. Пазл прекрасно складався, як тільки на думку спадав Мен Яо, проте здавалось це повною бриднею. Як міг названий брат Міндзюе його вбити? Невже він дійсно настільки був ображений усі ці роки, що наважився на таке? Хіба милий юнак, що постійно всім усміхається та доброзичливо вітається, здатен на жорстоке кровопролиття та підлу брехню?
Виявилось, що наважився на вбивство. Що здатен на кровопролиття й брехню. Через що Хвайсан зараз і сидів ледь не в істериці, через силу стримуючи сльози. Завдяки довгим пошукам у цінних джерелах ордену та розповідям його довірених облич, що обчесали весь Ланьлін, від попередніх сумнівів і крихти не залишилось.
Сам факт, що людина, котрій сам Хвайсан сильно довіряв, виявилась вбивцею його брата, занадто його приголомшив. Він сам часто розповідав Ґван’яо якісь свої таємниці, які не належало знати брату, приймав його завжди доречні та неймовірно гарні подарунки, щоразу невимовно радів, коли той приїжджав – Мен Яо був єдиним ровесником, що часто бував у Цінхе Нє, тому й складав йому чудову компанію… Однак тепер виявилось, що Хвайсан сам пригрів змію у себе на грудях. Точніше змія оманою пригрілась сама.
Непрошена сльоза потекла по щоці, проте Хвайсан одразу ж її витер. Можливо, він і намагається викликати співчуття та жалісливість у оточуючих, можливо, домагається свого за допомогою сліз або ж занадто істерично реагує на якісь приголомшливі події, проте наодинці з самим собою ніяких сліз бути не повинно – тим паче через бридкого зрадника. Але сльози наверталися знову і знову, стримати їх було неможливо. Від цього глава Нє видавався собі ще більш нікчемним.
Від крокодилячих сліз раніше його завжди заспокоював Дзінь Ґван’яо. А зараз хотілось підтримки лише однієї людини, проте дозволити собі такого Хвайсан не міг. Як йому здавалося.
Пару разів вдихнувши та видихнувши, глава Нє піднявся з підлоги, обтрусив зім’яту накидку від пилу з підлоги та підійшов до дзеркала. Звідти на нього дивився похмурий, злий чоловік, із зіпсованою зачіскою та неохайним вбранням. Бути таким Хвайсан не дозволяв собі навіть тоді, коли ніхто не бачить. Проте зараз він безсило дивився на відображення у люстерку й у голові в нього крутилось лише одне питання: “Як я це допустив?”
***
Дзян Чен взагалі не збирався найближчим часом приїжджати в Цінхе Нє, попри те, що його туди тягнуло щодня з не зовсім зрозумілих йому причин. Звісно, він приїздив на похоронну церемонію Чифен-дзвеня, адже потрібно було попрощатись із такою великою людиною, з якою він пліч-о-пліч воював на війні з Венями. І доброго друга потрібно було підтримати. Той же підтримував його, коли він залишився спочатку без батьків, а потім і без сестри з братом. Проте згодом на дружні візити часу перестало вистачати. І потреби особливої в них не було – він з тепер уже главою Нє регулярно листувався.
Але зараз глава Дзян стояв на виході з сімейного обійстя та чекав, поки всі, кого він скликав для візиту в інший орден, будуть готові вирушати. Чому так сталось? Ввечері він отримав темно-зелений конверт з печаткою ордену Цінхе Нє. У якому був лист, з неймовірною каліграфією, написаний на якому гладенькому письмовому папері, що не залишало сумнівів, що автор його – Нє Хвайсан. Купу “води”, непотрібних ввічливих питань, дурнуватих загравань, ліричних відступів у стилі нинішнього глави Нє – усе це Дзян Чен просто пропустив мимо очей та, можливо, залишив на потім, звернувши увагу лише на останнє коротке речення: “Дзян Чене, мені потрібна твоя допомога, за можливості, приїзди, будь ласка…”.
Мабуть, зриватись посеред ночі через те, що другу знадобилась допомога, навіть незрозуміло у чому, було доволі дурнуватою ідеєю, проте Дзян Чен чомусь не міг відмовити. Він пречудово знав, що Хвайсан вірогідніше всього знову драматизує і нічого серйозного в нього не сталось, знав, що покинути всі справи та полетіти в інший кінець держави без серйозної на те причини йому не властиво, але нічого не міг з собою зробити. Коли вся делегація була напоготові, вони одночасно з главою Дзян стали на мечі та полетіли.
***
Нє Хвайсан прокинувся вранці, зовсім не очікуючи новин про те, що глава Дзян зі своїми підданими уже ступив на території Цінхе й скоро прибуде до самої резиденції спілки Нє. Він загалом уже встиг забути про написаний спросоння лист. Він боявся уявити, що він там намолов, якщо він не пам’ятав навіть те, як і коли він його відправляв. Єдине, що чітко прозріло в пам’яті – рядок з проханням приїхати в Цінхе. Хвайсан у відчаї застогнав.
– Чим я думав, коли просив його приїхати!? Чому він взагалі сприйняв це як серйозне прохання, а не як черговий вибрик моєї драматичної натури!? – чи то раздратовано, чи то в розпачі нив Хвайсан, намагаючись вкласти волосся гарніше, ніж він це робить зазвичай. Від дратування й хвилюванням водночас нічого не хотіло виходити, що вводило главу Нє у відчай ще більше. Перед Дзян Ченом, вперше за відносно довгий час, хотілось постати в ідеальному вигляді! Адже… Хвайсан сам не до кінця розумів у чому причина. Звісно, він прекрасно розумів ще з підліткового віку, що він захоплювався Дзян Ченом не лише як другом, звісно, він давно усвідомив, що жінки його зовсім не цікавлять, проте визнати свої доволі… Недоречні почуття було дуже важко. Не було ніякого сенсу в цьому – хіба ж Дзян Чен не дасть йому ляпаса або й взагалі пригрозить Дзидянем, коли Хвайсан хоча б подумає в його присутності про подібне? Ризикувати ні веселою й доволі вигідною дружбою, ні своїм миловидним ликом глава Нє не збирався, тому як міг відганяв думки про Дзян Чена, як об’єкт його симпатії та, можливо, закоханості.
Проте перед кожною зустріччю з ним зачіску старався зробити трохи більш хитромудрою, шпильку чіпляв найновішу – цього разу прикрашену бірюзовим кварцовим камінням та срібними квітами, що всередині були прикрашені дивовижними аметистами; Хвайсан вдягав “святкове” ханьфу та чіпляв улюблені сережки, а при розмові з главою Дзян його тон миттю змінювався на грайливий і здавалось, його залицяння аж занадто очевидні. Проте Дзян Ваньїнь мовчав, отже не надавав великого значення тому, що витворяє Нє Хвайсан, як і будь-який інший заклинач. Або ж, на превелику надію глави Нє, не вбачав у його діях чогось ганебного і бридкого.
Покрутившись біля дзеркала, Хвайсан строго оцінив свій вигляд, після чого хитро блиснув поглядом і загадково посміхнувся сам до себе, неначе згадав щось. Взявши до рук пошарпане, але попри це, улюблене віяло із майстерно зображеним на ньому гірським хребтом, Нє Хвайсан впевнено попрямував до воріт резиденції, щоб зустріти главу Дзян як належить.
***
Дзян Чен був майже біля резиденції Нє. Звісно, за якийсь місяць-другий Цінхе не встиг змінитись, тому роздивлятись особливо не було чого. Свиті він віддав мовчазний наказ приземлятись і сам спустився з меча. Як тільки він поклав дорогоцінного меча в піхви, громіздка брама повільно піднялась вгору. З-за неї виглядав хазяїн резиденції – Нє Хвайсан, що здавався аж занадто тендітним на фоні величної кам’яної будівлі. У очах глави Нє одразу промайнули іскри радощів, проте він стримався від гучних вітань та ввічливо, як я належить главі одного з великих кланів, поклонився:
– Главо Дзян, вітаю вас у наших скромних володіннях, – та стримано, але хитро посміхнувся.
– Вітаю, главо Нє, – закотивши очі, як-небудь вклонився Дзян Чен, після чого роздратовано продовжив, підійшовши ближче. – А тепер, Хвайсане, нумо без цього цирку. Ти мене покликав допомогти – я приїхав. У мене не так багацько вільного часу, щоб швендяти десь без діла і молоти язиком аби про що. У мене по горло роботи, яку я дійсно намагаюсь виконувати, на відміну від деяких.
– Це був такий промовистий натяк на те, що я нічого не роблю, Дзян-сьоне? – все ще посміхався Хвайсан, проте погляд став темнішим.
– Поміть, Хвайсане, не я це сказав.
– Мушу тебе розчарувати, я не цілими днями б’ю байдики, – незвично холодно промовив глава Нє, чим змусив Дзян Чена скептично підняти брову догори. – Але, дійсно, нам варто пройти всередину і спокійно поговорити, – уже в звичайному, пустотливому тоні продовжив він.
Глава Дзян лише знову закотив очі на цей тон, проте в душі трохи йому навіть усміхнувся. Він попрямував вслід за Хвайсаном, пречудово знаючи, куди вони зараз прийдуть та якими стежками.
Зазвичай глава Нє приймав візитерів у одній з літніх бесідок, якщо це була тепла пора року, або ж у Центральних покоях, точніше бенкетній залі. Однак Дзян Чена він завжди кликав у свої особисті кімнати. “Привілей найкращого друга”, – іноді жартував Хвайсан. Голова Дзян про це не знав, проте він був буквально єдиним, окрім Дзінь Ґван’яо та Нє Міндзюе, хто заходив у ці його покої. І він єдиний знав якісь потаємні дрібнички цієї кімнати, які пан Нє не міг довірити ще комусь, окрім найкращого друга.
Дзян Чен любив кімнату Нє Хвайсана, адже та вся просто кричала про його присутність там. Кількість зеленого кольору, творчих приладів, картин та різноманітних віял вражала, проте не приносила дискомфорту, навіть навпаки.
Обговорюючи буденні дрібнички та пригоди маленького Дзінь Жуланя, ці двоє дійшли до кімнат Нє Хвайсана. Той пропустив Дзян Чена першим, а потім пройшов за ним.
– Отже, ти просив якоїсь допомоги, але нічого не сказав за якихось почвар на території чи адептів, які десь згубились на нічному полюванні, що зазвичай є єдиними твоїми проблемами. Хвайсане, що в біса сталось? – прямо, без довгих прелюдій почав Дзян Чен.
– Голово Дзян, розумієте… Це важко розповісти, проте я спробую…- почав було тягнути кота за хвоста глава Нє, проте Дзян Ваньїнь миттю його урвав.
– Хвайсане, якщо ти прямо зараз не скажеш, що сталось, я заберусь і піду. У мене предостатньо своїх турбот, проте я приїхав тобі допомогти, а не слухати пустопорожні балачки! – роздратовано виплюнув Дзян Чен. Нє Хвайсан чи то з острахом, чи то зі здивуванням поглянув на нього, а потім шумно видихнув, закривши очі, та почав:
– Добре, я скажу як є. По-перше, не бий мене одразу, коли дослухаєш до кінця, просто проігноруй, вийди з кімнати, забудь про моє існування, але не бий, – обличчя Дзян Чена різко стало похмурішим. – По-друге, коли я позавчора писав про допомогу, я просто хотів звичайної людської підтримки, бо був у жахливому стані, я не знаю… Написав я те все на емоціях, зараз трохи жалкую, але згодом, на свіжу голову мені спало дещо на думку, від чого я вже не відмовлюсь, проте мені важливо знати, що про це думаєш ти, адже… – Хвайсан миттю закрив рота, чим спричинив здивування Дзян Чена. – Неважливо. Не зараз. Потім, – продовжив він і сховав ніякову посмішку за своїм віялом.
– Хвайсане, скоріше, досить цих вступів, я зрозумів уже, розповідай нарешті!!!
– Добре, добре, главо Дзян, тільки не злись. Отже…
Хвайсан почав повільно, спочатку доволі спокійно, а потім, все ж не стримавшись, ледь не в сльозах розповідати про Мен Яо. Про свою довіру до нього, про те, що той виявився вбивцею Нє Міндзюе, про знайдені власноруч безсумнівні докази його злочину. Дзян Чен шоковано слухав це все і Дзидянь на пальці неодноразово починав метати блискавки, проте Хвайсан м’яко накривав його рукою і він ненадовго ставав спокійнішим. Згодом розповідь стихла і Хвайсан просто обійняв Дзян Ваньїня, притулившись обличчям до його плеча. Той вмить збирався скинути руки його руки з себе, проте вирішив не доводити Хвайсана ще більше, нехай він заспокоїться. Тим паче, що роздратування дотики того зовсім не викликали.
Заспокоївшись, глава Нє почав розповідати про свій подальший план дій. І це вже був не той Хвайсан, якого знало все його оточення, навіть не той Хвайсан, котрого знав Дзян Чен особисто, адже це був не той дурник, трохи інтригант, кумедний та товариський Хвайсан. Це був жорстокий, мстивий, однак геніальний Хвайсан. Емоції на обличчі глави Дзян змінювались із кожним словом того – здивування, шок, злість, нерозуміння. Йому не вірилось, що це все говорить Хвайсан, ні, глава Нє. Слухаючи те все, він розумів, як же усі недооцінювали цього “жалюгідного” та тендітного юнака, що “не міг постояти за себе”. Коли Хвайсан закінчив, Дзян Чен мовчки дивився на нього, від чого главу Нє, що ненадовго забувся та аж занадто захопився своєю ідеєю, охопила паніка. Мовчання Ваньїня лякало – краще б він уже кричав і злився, краще б уже Дзидянь на пальці пускав блискавиці знову, лиш би той не мовчав. Хотілось просто знати, що в ньому не розчарувались, дізнавшись про справжню його натуру.
– Д-дзян Чене, пробач, забудь те моє перше прохання… Можеш мене вдарити, хай навіть Дзидянем… Тільки-от, я розповів не все, що планував. Дослухай мене, а вже потім роби висновки, – важко видихнув Хвайсан, після чого поглянув другу прямо в очі. – Главо Дзян, Дзян Ваньїню, Дзян Чене, знай, що я завжди тобою захоплювався, я обожнюю тебе і не лише як друга. Не смію говорити щось про закоханість, проте… Я знаю, що мені нема на що сподіватися, однак я не можу тримати в собі ще й це, у мене буде багато таємниць від всього світу в подальшому тому…
Хвайсан не встиг договорити, як Ваньїнь різко піднявся з-за столику, за яким вони сиділи з вигуком: “Заради всіх богів та будд, за що мені це?!”
Глава Нє спантеличено поглянув на нього, не зрозумівши зовсім, що ця реакція означає. Він вмить розгорнув своє віяло та сховався за ним, від гріха подалі.
Дзян Чен стояв посеред кімнати, роздратовано потираючи перенісся, поки Нє Хвайсан схвильовано обмахувався своїм віялом. Мовчанка у кімнаті ставала ніяковою.
Чим довше глава Нє дивився на Дзян Чена, тим відчайдушніше від махав віялом перед лицем. Здавалось, він те віяло мимоволі й зламати може. Дзян Ваньїнь, роздратувавшись від цього звуку шарпання, миттю вирвав віяло з рук його хазяїна та різко сів назад на своє місце.
Двоє дивились один одному в очі пару коротких митей, після чого Дзян Чен, не відриваючи погляду, на диво спокійно почав говорити.
– Нє Хвайсане. Те що ти не пам’ятаєш наших п’яних посиденьок, на яких я вже разів десять чув освідчення у коханні від тебе – це в біса тільки твої проблеми! – останнє слово Дзян Чен все ж нестримано викрикнув.
Хвайсан приголомшено закліпав очима. Слова Дзян Ваньїня не хотіли вкладатись у голові.
– Щ-що ти зараз сказав? – все ще не вірячи, перепитав він.
– Та те що чув, хай би тебе чорти поїли, Хвайсане! Я через твою ось цю бридню, геть забув, що хотів сказати на ту твою божевільну ідею, що ти розповів до цього. А мені було, що сказати! Як мінімум те, що ти – скажений, Нє Хвайсане! – вигукнув Дзян Чен, поклавши руку собі на лоба від безсилля.
Глава Нє все ще сидів із роззявленим ротом, так як досі був вражений. Його насправді було не так легко збити з толку, проте Дзян Чену зараз вдалось із невимовною легкістю.
Уже встигло догоріти десь дві палички пахощів, а обличчя Хвайсана досі зберігало розгублений вигляд. Дзян Ваньїнь, спершись щокою на руку, байдуже спостерігав за цим. Згодом, Нє Хвайсан нарешті змінився в лиці – губи розповзлись у ледь помітній хитрій усмішці, що насторожило Дзян Чена. Хвайсан встав з-за столу та підійшов до вікна, все ще загадково посміхаючись самому собі. Швидко обвівши поглядом вид з віконця, він притулився до стіни поряд з ним, схрестив руки на грудях та поглянув на Дзян Чена, все ще посміхаючись. Самому Дзян Ваньїню здавалось, що ця посмішка не тільки хитра, а ще й зловісна, неначе Хвайсан надумав собі ще якусь божевільну думку.
– Главо Дзян, – грайливо почав він. – Якщо ж ви кажете, що не раз вже чули про мої почуття, та я не бачу у ваших очах люті, то значить, ви не так вже і проти? – невинно посміхнувся він.
Дзян Чен поглянув на співрозмовника як на оглашенного, а потім закотив очі й відказав:
– Нє Хвайсане. Ми зараз зовсім не для цього тут зібрались.
– Як же не для цього? Я ж говорив з самого початку, що мені важливо почути вашу думку щодо однієї речі… Можливо, моє зізнання і було тією самою річчю, – продовжував усміхатись Нє Хвайсан, повільно підходячи ближче.
– Що саме ти хочеш почути, Хвайсане? Боюсь, відповіді, якої ти хочеш ти не отримаєш. Скажи дякую, що на твоїй спині досі немає слідів від Дзидяня, – не дуже переконливо відказав Дзян Ваньїнь.
Глава Нє засміявся вголос, чим знову ввів Дзян Чена у стан нерозуміння. Він повернувся назад до столика, проте сів не на своєму місці навпроти, а збоку біля Дзян Ваньїня, сперши підборіддя на складені разом долоні. Їхні погляди знову пересіклись – у очах Нє Хвайсана грали бісики, в очах Дзян Чена ж була помітна розгубленість, яку він намагався не виказувати.
– Главо Дзян, хіба ж ви можете знати, на яку відповідь я чекаю? Ви, звісно, неймовірно сильний заклинач, якого не перевершить ніхто, однак боюсь, думки ви читати все ще не вмієте.
– Та що ти взагалі в біса хочеш? Загадками будеш з іншими говорити, скажи прямо, я дійсно не вмію читати думки, як ти і кажеш, – ледве стримавшись, щоб не закотити очі знову, відказав Дзян Чен.
– Як вам буде завгодно, главо Дзян. Дайте відповідь на одне просте питання: я вам подобаюся? – сказав Хвайсан, посміхаючись ще ширше. Дзян Чена його слова збили з толку – не очікував він такої швидкої прямої відповіді, по звичному сценарію Нє Хвайсан повинен був ще трохи поморозитись, довести Ваньїня до того, що він на нього гримне, зробити величезний ліричний відступ і не факт, що дійти прямо до самого діла. Цього ж разу він зробив неочікуваний хід. Дзян Чен насупився і відказав:
– Що зміниться від моєї відповіді? От просто, яке це, до біса, має значення?
– Дуже велике значення! Чим нам буде гірше від того, що наші два клани порідняться? Навіть таким неординарним способом…
Дзян Чен ляснув себе долонею по лобі, різко встав і попрямував до виходу з кімнати. Вислуховувати всі ці нісенітниці Нє Хвайсана вже просто не було сил. Можливо, він мав рацію… Проте все ще ніс ахінею, ще й з таким задоволеним, що аж бридко, обличчям.
Коли двері гримнули, Хвайсан аж здригнувся, а потім неспішно встав з-за столику і попрямував вслід за Дзян Ченом. Звички не доводити справи до кінця він не мав, тому задумавши дещо – не зупиниться навіть перед такою перешкодою, як людина, що просто тікає від розмови.
Вийшовши з кімнат, він озирнувся по сторонах, маючи надію на те, що Дзян Ваньїнь ще не встиг відійти далеко. І йому пощастило – наприкінці коридору була помітна фігура в яскраво-фіолетовому ханьфу, що стояла до Хвайсана спиною.
Той швидкими, але тихенькими кроками підкрався ближче. Дзян Чен все ж відчув якийсь рух за спиною, а коли повернувся і побачив, що Хвайсан вирішив не залишати його в спокої та закумарити вкрай, стомлено видихнув.
– Нє Хвайсане, я знаю, що ти збираєшся далі морочити мені голову цією розмовою, проте одразу тобі кажу – забудь… – однак слова Дзян Чена урвали.
– Главо Дзян, знаєте, вам варто було передбачити, що якісь наші п’янки я все ж зміг запам’ятати, попри те, що я був хмільний аж занадто. На щастя, я запам’ятав наші посиденьки, коли ви, не менш п’яний за мене, так душевно розповідали, що ви б і не проти мати мене за людину, яка буде радувати вам око в одинокі вечори і яку можна буде обійняти й приголубити, коли буде завгодно, але борг як глави клану не дає вам вільно забутись у почуттях, тому ви просто ігноруватимете їх довіку…- вимовив глава Нє, після чого загадково всміхнувся та, як і завжди, сховався за віялом, відходячи на пару кроків назад.
Вираз обличчя Дзян Ваньїня треба було бачити – вочевидь, той сам не пам’ятав, як виливав душу про це Хвайсану. Можна було звісно сказати, що Нє Хвайсан вигадав цю всю історію, аби зараз отримати своє, проте… “Як він тоді в біса так точно описав усі мої думки щодо цього в біса!?” – подумки лаявся Дзян Чен. Він декілька разів глибоко вдихнув та видихнув, закривши очі, після чого підійшов до Нє Хвайсана, схопив його за шкірки та тихо сказав:
– Заради всіх святих богів та будд, знав би ти, Хвайсане, як ти мене дратуєш. Ти, хай би тебе чорти побрали, завжди маєш рацію і я нічого не ладен з цим зробити, – та притягнув Хвайсана до себе, поєднуючи їхні губи в грубому, але довгоочікуваному поцілунку. Глава Нє випустив віяло з рук на підлогу та, ставши навшпиньки, закинув руки главі Дзян за шию. Той же, в свою чергу, незграбно взявся долонями за талію Нє Хвайсана. Отак, стоячи в кутку, вони ніяк не могли відірватись одне від одного, навіть не хвилюючись про те, що їх помітить хтось зі слуг глави Нє чи свити Дзян Чена.
Нє Хвайсан відірвався першим, захоплено зупинивши погляд на обличчі Дзян Чена. Він потягнувся однією рукою до його щоки, щоб погладити, бо тепер нарешті мав можливість. Дзян Ваньїнь мовчки спостерігав за тим, що творить Хвайсан, але в один момент він тихо промовив:
– Хвайсане, якщо ти раптом думаєш, що ось цим усім зміг відволікти мою увагу від свого шаленого і дурного «плану помсти», то ти не спромігся цього зробити.
– Дзян Чене, те, що я зібрався помститись Дзінь Ґван’яо, ще не значить, що усі мої дії якийсь хитромудрий план. Однак, якщо це все зараз було все ж моїм планом – він спрацював абсолютно успішно, – щасливо посміхнувся Нє Хвайсан, чим викликав посмішку і в Дзян Ваньїня, та потягнувся за ще одним поцілунком.