Денні помічає. Звісно, він це помічає. Ділан дивиться на нього.
А починається все ось як. Незадовго після фіаско з Волтером та Артуром, коли вони всі гуртом переїжджають в будинок Ока, Ділан допомагає йому готувати вечерю. Денні ненароком зауважує, що Ділан дивиться на нього безвідривно — вираз його обличчя неможливо розібрати.
— Що таке? — запитує він, насупивши брови.
Ділан здригається.
— Нічого, — кидає він у відповідь і простує геть з кухні.
А далі — мов камінь з гори. Денні тасує свою колоду, а Ділан дивиться йому в обличчя замість того, щоб спостерігати за його руками. Денні пояснює, як робити трюк, а той дивиться на його руки замість обличчя. Він сміється над одним із Джекових жартів, а Ділан якось дивно дивиться на його губи.
Після того, як він ловить Ділана на останньому, то питає про це Меррітта — той дивиться на нього як на ідіота.
— Ділан сміється з усіх твоїх жартів, — пояснює Меррітт.
Це лише більше його бентежить.
— Ну, в мене непогане почуття гумору, — він на мить самовдоволено всміхається краєчком рота.
— Денні. Він сміється з усіх твоїх жартів, навіть з гівняних.
— Я не розумію.
— Звісно, ти не розумієш, — зітхає Меррітт. — Найрозумніший хлопець у команді — єдиний, хто не розуміє, що Ділан у нього по вуха закоханий.
— О, то ти гадаєш, я найрозу… Ділан в мене закоханий?
Меррітт спершу спостерігає за тим, як на обличчі Денні одна за одною миготять емоції. Шок. Чекайте, що… Недовіра. Та ну, справді? Навіщо? Чому я? Надія. Кохання. Та якого біса? Чому? Кохання-кохання-кохання. А тоді починає тихо хихотіти.
— Судяти з твого виразу обличчя, ти ще й єдиний, хто не знає, що також закоханий у Ділана по вуха.
— Я не… — починає Денні, але розуміє, що намарно — Мерріт усміхається й дивиться на нього цим своїм я-все-на-світі-знаю поглядом.
— А як іще ти б помітив Діланові погляди? — питає Меррітт і залишає Денні сам на сам зі своїми почуттями щодо його недавнього одкровення.
Денні уникає Ділана. Це безглуздо, і Денні знає, що немає сенсу відкладати все у довгу шухляду, але він просто злякався, гаразд? Мерріт щойно тицьнув його носом у те, що він закоханий у Ділана і що Ділан теж у нього закоханий. І це добре. Це дуже круто. Та все ж.
Ситуація досягає піку в п’ятницю ввечері, коли Денні у підвалі відточує декотрі зі своїх простеньких трюків. Він завмирає, помічаючи силует, що стоїть на сходах у підвал, спираючись на перила.
— Ти уникаєш мене, — прямо каже Ділан, спускаючись вниз.
Його руки запхані до кишень, і сам він одягнений у той дурнуватий плащ, через котрий бажання Денні його поцілувати тільки росте.
— Ага, — Денні не бачить більше сенсу затягувати. — Розумієш, Меррітт сказав мені те, що я знаю вже цілу вічність. Але я занадто сильно боявся щось із цим робити. Що доволі дивно, бо я не боягуз. Зовсім. Абсолютно.
— Упевнений, так воно і є, — веселиться Ділан. — Ти найбільший сміливець з усіх, кого я знаю.
— Отож-бо, — відчайдушно мовить Денні. — Ну, тобто, це правда, але чому тоді я ніяк не можу набратися сміливості зізнатися тобі, що я у тебе закоханий?
Ділан кліпає раз, другий, але приймає його слова абсолютно спокійно. Він наближається до Денні чітким рівним кроком.
— Ти щойно це зробив, — каже він, стоячи впритул.
Він настільки близько, що Денні відчуває, як Діланове дихання лоскоче йому щоку.
— Припускаю, що так, але це зізнання не таке, яким би воно мало бути. Окрім того, я навіть не певен, що ти відчуваєш до мене те саме.
Ділан витягує руки з кишень.
— Відчуваю, — каже він з легкою посмішкою.
А тоді нахиляється вперед і затягує Деніела у запаморочливо довгий поцілунок.