Повернутись до головної сторінки фанфіку: Столітня війна

Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.

Повний текст

Після того, як сонце вже сіло, вони поплелись додому до Андрія Сергійовича. Слава пізно помітив, що вчитель кілька разів телефонував йому і писав повідомлення. 

«Ви коли приблизно будете? Думаю, пригодувати щось поїсти».

«Слава?»

Сподіваюсь, з вами все добре. Костя сказав, що давно вас відпустив».

«Ти ж не уникаєш мене? Не треба, будь ласка».

Слава не знав, що робити. Він показав ці повідомлення Юрі, а той тільки набурмосився і пришвидшив крок. Місто мовчало, ніби не бажаючи підказувати хлопцям, дати знак - що буде далі, що їх чекає. Лишається твльки йти вперед, відраховуючи секунди до наступного палаючого ліхтаря. Слава дійсно переживав - кусав губи до неприємних сірих ранок, бігав очима по хрущівкам і загалом випромінював такий неспокій, що Юрі довелось його тріснути по голові і забрати телефон, щоб повідомити історика - вони скоро будуть. 

Сказати, що Андрій заспокоївся, почувши Юру замість Слави - це збрехати. Він вже написав собі жахливий сценарій, в якому Слава з ним ніколи вже не заговорить, і все, так йому і треба. Та він і заслужив - заплутав хлопця, увів в оману своїми жартами. Андрій боявся думати про те, як себе почуває Слава, але сам він згризав себе зсередини. Його язик - його ворог, і тепер він думав, що через його жарти Слава зрозумів усе не так, можливо почав щось у собі шукати, чого атм нема. АНдрій не мав так жартувавти - не мав собі це дозволяти, хоч як поважав кордони і слово “стоп”, хоч як йому слідував. Серьожа може казати що завгодно про відносини і  важку роботу - це усе безсумнівно так, але які вчорта відносини? Хлопцю сімнадцять років, він навряд дійсно щось до нього почуває, і чи взагалі має він… Ох, як багато було тих думок. А Мир ж його попереджав сам, що небезпечно це - любити когось так, неприкрито, в їх країні та місті. Хоч би скільки прайдів не було проведено, хоч би скільки схвальних гештегів українською не було - це небезпечно. А тут таке - він сам неясно куди завів Славу - того, чия думка стала такою важливою. Андрій загострюється думками навколо його усмішки та карих очей, що так уважно дивляться, слухаючи, дійсно вбираючи кожне слово. Андрій не відчував себе з ним так, ніби йому треба бути в цпнтрі уваги з сильним голсоом та гучним сміхом. Слава слухав і чув навіть тоді, коли Андрій нічого з себе не представляв, коли пом’ятим, без престижу і костюму, стояв на кухні і варив какао. Але чи була у Слави можливість не слухати - при тому, що був він не на своїй території, з майже незнайомим чоловіком в його квартирі? Може сам Андрій собі надумав якісь почуття, просто насправді користуючись своїм станом? Андрій стиснув голову у великих долонях, ніби бажаючи її нахрін розламати. 

Зварена гречка зі сметанковим соусом давно вистигла. Подумати тільки - гречка. Яка дивна штука. Так усі не люблять її, така набридлива - а смачна. Але коли вистигла - вже не така. Правильний час канув в Лету. А йому варто перестати проводити драматичні паралелі між гречкою і їх з Миром відносинами. Теж мені - філософ. 

Коли хлопці увійшли, Андрій і досі сидів на кухні, за своїм застеленим білою клійонкою столиком. Він думав про те, що столик вже пора обновити - ніжки зашкурити і перефарбувати, бо вже кутики стерлись і дерево проглядається. А зверху лаком - краса буде. Андрій любив, насправді, робити ремонти і обновляти щось. Давати історії нове життя - чи не тому він став викладачем? 

— Вітаю, — сказав Юра, скидаючи взуття у коридорі. Андрій був радий бачити його спокійне обличчя, радо було чути слова про нього від Кості. Та і сам хлопець хорощий - високий от, спорстмен, фізрук Євген Євгенович про нього з гордістю гвоорив, відпрошуючи для змагань на початку року. Чи то тенніс, чи то футбол, Андрій не запам’ятав. Він сам тільки баскетбол любив і біг, а у іншому - бежбожно відставав. Але, якщо чесно, він в своїй голову перебивар все, що знав про Юру, тільки б не дивитись на Славу - чи то щоб не соромити його, чи то просто боявся того, що побачить. І, здається, рішення уникати погляда виявилось не найкращим, тому що Слава це помітив - і почав себе ще більше накручувати, думаючи, що він все зіпсував.  

— Як все прошло?

— Хіба вам не дзвонив Констянтин Вікторович?

— Дзвонив, але його точка зору це не те саме, що і твоя, - відповів з легкою посмішкою Андрій, ніби і не стискав кулаки, щоб навіть краєм погляду не зачепити Мира. Він і так уже достатньо зробив своїми фразами і натяками.  

Юра подивився на нього так уважно, що Андрій здивувався. Потім погляд темно-синіх очей перескочив на опустившого голову Славу, змушуючи і Андрія швидко поглянути на нього. Серце вчителя упало, побачивши маківку хлопця і опущені плечі – браво, Андрій. Ти своїм поганим ротом, як завжди, все зіпсував.

— Так, — Юра встав з-за столу, змушуючи Андрія Сергійовича і Мира подивитись на нього.

— Я зара йду додому, а вам обом потрібно розібратись з тим, що відбувається. Я Вам, Андрій Сергійович, безмежно вдячний за допомог, але зараз я в нормі, а головна проблема - між вами, - Юра обвів їх пальцем, ніби звинувачуючи. 

— Юра, що ти… – почав було  Мир.

— Навіть не починай. Я думав, що все простіше буде, але навіть сліпому ясно, що ви все вирішили ігнорувати, при тому виглядаючи, як побиті пси. Можете мені потім бали занизити за такі слова, Андрій Сергійович, але я зараз чисту правду кажу, - з натиском сказав Юра, йдучи в коридор, піднімаючи сумку з підлоги. Він накинув на себе куртку і попрощався, ніби і не видав хвилиною раніше гучну тираду про те, які вони обидва дурні. Ну, він цього прямо не сказав - але підтекст був очевидний. 

Після хлопку дверей залишилась тиша. Вони як сиділи за невеликим столиком, ак і продовжували, підтримуючи мовчанку і не вирішуючи її порушити. Слава склав руки на стіл і вперся в них чолом, розслабляючись і ховчаючи вираз обличчя від Андрій. Але це не те, щоб допомогло - він в будь-якому випадку не знав, що робити. Тож вчитель просто встав - почав варити каву. 

Стукіт турки и чашок об стіл, гуркіт від ледь не впавшої на підлогу банки з м’ятним сиропом, звук кави й цукру, що падає на дно чашки, гудіння газу і чіркання сірників - це все заспокоювало і Славу, і Андрія. 

— Ви думаєте, це розумно, пити каву на ніч? - спитав Слава, не підіймаючи голови. Стукіт і гуркіт на секунду зупинився, така неважлива пауза, але для Мира - відчутна. Він сильніше втиснувся чолом в кисті рук. 

— А тобі різко почали подобатись кавопийні правила? Його треба пити, коли хочется. Тим паче, ти його з молоком любиш. 

— Але ви без. Потім не заснете.

— Судячи з усього, я сьогодні і так не засну.

Знову тиша, але на цей раз така дзвінка, ніби в повітрі зависли усі невимовлені слова, і було їх так багато, що Слава не знав, за яке першим вхопитись. Та щось треба було зробити. Він це розумів, розумів і Андрій - але останньому, чомусь, не вистачало духу почати першим. Він відчував себе занадто винним.  

— Слухайте, пробачте мене за те, що я вчинив зранку,  — він не підіймав голови, і слова його були дещо тихіші, ніж звичайно, та Андрій все чув — і йому робилось боляче. 

— Я не подумав, я в той момент взагалі не думав, і  не хотів би, щоб це стало якоюсь перепоною, чи ще якою хуйнею між нами. Мені так шкода… 

— Гей, ти чого… — Андрій кидає турку на сті і вона так огидно дзвенить, що хоілось затиснути вуха. Та практиканту було усе рівно, він присів біля хлопця і торкнувся його плеча. 

— Це не стало перепоною. Ніяковість, звісно, з’явилась, але не тому, що ти це зробив, а я от такий от злий на тебе, а тому, що це стало підтвердженням того…. Я не розумію чого, щось, що висіло в повітрі чи як там кажуть. Ти дійсно не зробив нічого поганого, все у нормі, — У Мирослава плече тепле, не хотілось руку забирати. 

Мирослав здригнувся від доторку. Він підняв голову і подивився на Андрія - і він не плакав, що ви. Не було червоних очей, порваних капілярів і розмитого погляду, був тільки величезний жаль. Андрію стало ще гірше, ніж якби Мир плакав. Він провів рукою далі, обоплюючи його плечі і притискаючи до себе, ледь не зтягуючи зі стільчика. Хлопець обійняв його і просто тримав в руках. Славі залишалось тільки обхопити його руками у відповідь і тихо сидіти, торкаючись носом чужої шиї. Гарно було - сидіти на кухні ввечері. Гарно, коли тебе обіймають. 

— Ви мені подобаєтесь, Андрій Сергійович. 

Мирослав чекав завмирання, чекав розірваних обіймів і здивованого погляду. І всі слова Юри про те, що історик на нього задивляється, що теж дивиться - вилетіли з голови. Та Андрій тільки трохи сильніше обійняв його  гірко-гірко промовив: 

— І ти мені, Слава. 

Той смикнувся і відідвинувся в обіймах, щоб поглянути на обличчя історика. Але його там чекала тільки приреченість, переплетена якимось дивним чином з радістю та спокоєм.  

— Ви… Правда?

— Правда, — посміхається Андрій, торкаючись кінчиками пальців чужої щоки. — Але нас тепер чекають такі проблеми, які я і не знаю, як вирішувати. 

Слава розумів, про що він і сам не знав, що робити (якось дуже часто він не знає), але розуміння того, що його не відштовхнули, просто розуміння, що у нього може щось вийти з людиною, що подобалась, що почуття не йдуть у порожнечу, а отримують взаємність, та і те, що Андрій Сергійович перед ним - і що він, Слава, йому подобається… Це, щонайменше, давало крила і підштовхувало літати усередині. Та і підлітковий максималізм шепотів тихенько наа вухо, що разом вони гори звернуть. 

— Ми впораємось. Маєм хоч спробувати. 

Андрій кивнув, продовжуючи гладити його щоку. І він розумів, що зізнання - нічого не вирішує. Це не відносини навіть, просто взаємність, йому ще треба пояснити Славі, що для входу у повноцінні відносини їм обом треба зрозуміти і прийняти усі ризики. Це дуже важко, а вони не дурні, щоб не розуміти, які великі можуть бути проблеми. Андрій щиро не хотів, щоб у Слави проблеми були. Та і сам він - не любив конфронтації та сварки. Він був дорослішим за Славу на кілька років, та такий ж наляканий був - відносини зі Славою… Йому так хотілося б просто сказати: “так, звісно, чому ні, ніяких проблем” і просто собі жити, запросити його на вечерю, чи у кіно, вигадати якось цікаве побачення, гуляти потім по Набережній, тримаючись за руки -   і не переживати. І так, ніби, у чому проблема, любов є любов, все круто - але ризикувати своєю безпекою - це не те саме, що ризикувати безпекою людии, що подобається. Він не проти битись, він не проти Славу захищати - але кулаки та бійки були б не єдиною проблемою Однак, треба розуміти, Андрій  так само, як і Слава, любив брати на себе відповідальність за весь світ і тим самим інколи людей душив своїм піклуванням. Він це усвідомлював, тому хотів бути з Миром максимально щирим - і давати йому вибір, при розумінні усіх можливостей. 

— Я хочу, щоб ти розумів. Те, що ми один одному подобаємось - не оначає, що ми у відносинахю Буде важко, і нам про багато речей треба переговорити пере тим, як навіть почати просто на каву виходити - в іншому сенсі, ніж до цього.

Андрій здивувався, коли Мирослав серйозно кивнув. Він і забув на секунду з ким має справу. Захотілось сміятись. 

— Та поки ми це все не вирішили… Ми ж можем ще так побути? - спитав Слава, обіймаючи Андрія знову. Зараз - першим. Було гарно - когось обіймати.  

— Без проблем. Знаєш, пішли краще спати. Завтра в школу, тобі ще самостійну по палеоліту писати. 

– Не скажете мені відповіді? — спитав, позіхаючи Мир.

— Ти і так усе знаєш. 

— Знаю, — згідно кивнув Мир, підіймаючись. Він пішов у ванну кімнату вмитись, а Андрій пішов у спальню, розстеляти ліжко. Він переодягнувся з джинсів у улюблені м’які піжамні штани, і пішов у ванну. 

Вона маленька була, насправді. Кахельні стіни блакитного відтінку, умивальник і замість гарячої води - окріп, так що Слава тільки лаявся, поки Андрій не прийшв і не показав, як регулювати правильно. Вони обидва змучились за сьогодні - дивний день вийшов, перенасичений емоціями і рішенями. Хлопці почистили зуби , а Слава не знав, як себе поводити, тому що Анрій Сергійович ходив без футболки, в одниз штанах, і торкався його руки тілом, коли нахилявся, щоб зплюнути пасту. Історик закінчив трохи раніше. І коли витирав руки, не стримався і засміявся. 

— Тебе так весело дражнити. 

— Ви жахливий. 

— Коли ти мене на кухні обіймав, ти так не думав. 

— …Не думав.

— Скажи це ще раз.

— Що?

— Ти знаеш, що, — він сперся на пральну машинку.

— Ви мені подобаєтесь, — Славі стало на диво легко казати це. Ніби… Ніби камінь з душі впав - дихати легше, простіше, казати, що думаєш. 

— Й ти мені, — Андрій нахиляється вперед і поцілував збитого з пантелику Мирослава в чоло. 

— Ми є не в стосунках? 

— Я не можу стриматись. .

— Ви не вмієте тримати слово.  

— Частково. Хоча одне тримаю стійко - захочеш, щоб я відчепився - кажеш і я зупиняюсь. Та і до речі, я хіба казав, що не торкатимусь тебе жодним чином - фібр душі чи чола? — у нього широка задоволеня усмішка, навіть хочеться трошки вдарити.

— Я хочу тебе вдарити.

— Можеш навіть зв’язати..

Мирослав не міг повірити – Андрій Сергійович йому тільки що підморгнув?! 

— Жахливо.

— Хіба що жахливо приємно.

— Перестаньте.

— Як скажеш, — він сміється, але замовкає, йдучи у спальню, поки надутий Мирослав йде за ним.  

Він уже хотів завалитись на звичний диван, але Андрій притримав його за руку.  

— Ти би не хотів… Я не знаю, заснути поряд?  

— Ви передивились романтичних комедій?

- Так, - обеззброюючи і вибачливо посміхнувся Андрій, в мить вибиваючи весь дух із грудей Слави.

- Тільки не чіпляйтесь до мене.

- Буду тільки сильно обіймати.  

У Славыи червоні щоки, які, взагалі-то, не було видно, тому що Андрій Сергійович виключив світло. Вони залізли під ковдру, і Миру було так дивно і трохи соромно – він не знав куди дівати руки. Та все виявилось куди простіше - Андрій просто притис його до себе, обвив руками і затих. Хлопець дозволив собі розслабитись, обіймаючи руками у відповідь. Андрій ні з того, ні з сього м’яко поцілував Славу у щоки. 

— Ви обіцяли не чіплятись.

— Я і не чіпляюсь.

— Ага, ну звісно.

— Спи, Мир. Рано вставати.

Мирослав щось ображено фиркнув, але промовчав, покірно провалюючись у сон. Андрій тільки хмикнув і також заснув дозволяючи тільки одній-єдиній думці ковзнути у голову:

— А каву так і не попили…

    Ставлення автора до критики: Обережне